ПостЄЕПівський синдром або ціна гріхопадіння

Оксана Білозір, народний депутат України
Валерій Чабанний, директор інституту Латинської Америки

Ще не висохло чорнило на Угоді про Єдиний економічний простір, як російська сторона дала зрозуміти підписантам ціну їхнього гріхопадіння.

Президент Білорусі, наприклад, отримав чіткий, недвозначний сигнал, що газ, який він отримував від Росії за пільговими цінами, тепер коштуватиме йому утричі дорожче, а газовий транзит, який суттєво наповнював державну скарбницю, тепер може піти у Німеччину іншим шляхом, аж через північ Росії, якщо сусід не впаде перед нею ще нижче, аж на коліна. Або віддасть росіянам "Бєлтрансгаз".

Українському Президенту на коліна ставати не хотілося, лише зігнувся навпіл, а відтак і побачив, як пішла земля із-під ніг.

Але спочатку газ, який також запах світовими цінами. Наступною ланкою нашийника став острів Тузла. Не забарилася і російська громадська думка стосовно пріоритетів: великодержавні посягання на о. Тузла чи братерські відносини з Україною?

І народ, який, за словами новітніх російських можновладців, спить і бачить Україну своєю рідною сестрою і головним стратегічним партнером, у експрес-опитуванні мешканців Москви, на 82% віддав перевагу захопленню силою о. Тузла. Лише 18% заявили, що краще дружба!!! Отже російський народ і уряд як ніколи єдині. Історія не помиляється: загарбницька суть Росії має глибоке коріння.

Президент усього ЄЕП, яким вже бачив себе російський президент, увійшовши у раж, дезавуював навіть саму згадку про зону вільної торгівлі як кінцеву мету, до якої, рятуючи свій імідж, фальшиво закликав український Президент.

— Лише митний союз! — безапеляційно виголосив президент Росії, згодом єдина валюта (звісно російський рубль), і мрія великодержавників — наднаціональні органи управління цим самим Єдиним економічним простором.

У відповідь мовчання, яке, як відомо, є знаком згоди. А відтак економічний аншлюс має трагічну для України перспективу.

І дійсно, хіба про вільну торгівлю можна говорити, коли 80% голосів у наднаціональних органах буде належати одній стороні - російській. Це навіть не контрольний пакет, це цілковита залежність від головного акціонера. Це повна втрата національної незалежності Україною.

Як же треба не поважати себе, не любити свій власний народ який століттями страждав від іноземних кайданів, щоб знову-таки, задля власного благополуччя, накинути йому черговий чужинський хомут. Не вистачає лише стрічок з єзуїтським гаслом: ярмо - на честь 350-річчя Переяславської ради.

Натомість ЄЕПівський туман, який напустила в очі власному народу українська влада, поступово розсіюється і вже видна елементарна зрада національних інтересів.

Там, де працюють по "поняттям", а не відповідно до законодавства, слово, надане за зачиненими дверми, важить більше, ніж якась там ратифікація угоди у Верховній Раді. І в цьому небезпека для держави.

А тим часом увесь історичний досвід українсько-російських відносин свідчить, яку небезпеку становить загравання з північним сусідом.

І острів Тузла - це лакмусовий папірець.

Невже українські спецслужби далі Хрещатика нічого не бачили? Масштабні роботи, розгорнуті довкола будівництва аміачного терміналу на Азовському морі, повинні були привернути увагу українських спецслужб, посольства України в РФ і влади щодо екологічної небезпеки довкіллю від майбутнього хімічного об'єкта на кордоні України. Тим більше, що і в самій Росії, впродовж останніх років екологічні організації і місцева влада Таманського півострова висловлювали гучний протест проти будівництва екологічно небезпечного об'єкта.

Отже, бездіяльність України спровокувала будівництво дамби як технологічної ланки усього хімічного комплексу, яка у подальшому стала і детонатором у розв'язанні делімітації кордону по Азовському морю з позиції російської сили.

Не зайвим було б також нагадати Європейському Співтовариству, що ключ до вступу України в ЄС і НАТО в руках у Росії, яка у будь-який час зможе спровокувати прикордонні конфлікти або територіальні спори, відсутність яких із сусідами є обов'язковим чинником для членство у цих поважних організаціях.

Тому стає зрозумілим, що через постійне потурання української влади агресивним намірам Росії, економічний аспект проблеми о. Тузла легко перетворився у зовнішньополітичний конфлікт, аж до територіальних посягань Росії на український острів. Однак, не дочекавшись від В. Путіна будь-яких переконливих пояснень діям російської влади, яка спричинила політичну кризу між державами, Л. Кучма знову, майже конспіративно, запрошує винуватця подій на кримську землю і замість відстоювання порушеного статус-кво у російсько-українських відносинах знову поступається українським суверенітетом.

Важко збагнути, за якою логікою віддається у спільне укроїнсько-російське використання надприбутковий український Керч-Єнікальський канал, що відділяє о. Тузла від материкової України і побудований за українські кошти.

Проте шкоду національним інтересам України запрограмовано: спільне використання каналу передбачатиме безплатне проходження російських суден каналом, який вже сьогодні приносить мільйонні прибутки, а з будівництвом у Росії аміачного терміналу на порядок збільшаться.

Водночас спільне використання каналу унеможливить здійснення належного екологічного контролю і санкцій з боку України, якщо будуть порушуватися норми безпеки при транспортуванні аміаку. І нарешті, спільне використання — це не спільне підприємство, і новіть не угода про розподіл продукції, а враховуючи обсяг російських вантажних перевезень через канал, це практично подарунок Росії стратегічного об'єкта, який буде як під юрисдикцією України, так і Росії.

Щодо антинатовської спрямованості Угоди про визнання Азовського моря внутрішніми водами України і Росії, то Росія свідомо наголошує саме на цьому пікантному визначенні Угоди, адже не вона, о Україна туди збирається, якщо Л. Кучма знову не змінив свій зовнішньополітичний вектор.

Однак небезпека для України лежить ще глибше. Польща вже має досвід спільного використання з Росією затоки на Балтійському морі, до якої багато років Росія не допускає судна третіх країн, які прямують до Польської Республіки і від чого Польщо зазнає великих економічних збитків.

Інакше як цинізм не можна сприймати подальші постЄЕПівські кроки Росії і на міжнародній арені, спрямовані на приниження гідності українського партнера в усіх напрямках, де позиції України найбільш вразливі, або там, де вона має незаперечні успіхи.

Так, вважаючи, що за більшим не видно малого, Росія зробила ще один недружній крок, проголосувавши за включення України до чорного списку міжнародної організації ФАТФ, до якого вносять лише країни, які не борються з відмиванням брудних грошей.

Такі дії Росії стають зрозумілими у контексті її зусиль, спрямованих на гальмування України до її вступу у Світову організацію торгівлі (СОТ), до ЄС і НАТО, до усіх міжнародних організацій, де Росія не може диктувати Україні свою волю.

Не хочеться навіть думати, які претензії і бар'єри встановила б для нас Росія, увійди вона раніше України у ВТО чи ЄС, де відмова при голосуванні бодай однієї з країн ставить шлагбаум на повноправне членство нових членів. Думаю, що передача Криму була б мінімальною ціною.

У розпалі обговорення у ВР України нелегкого для влади питання щодо вступу України до ЄЕП, у Москві, під головуванням В. Путіна, відбулася нарада з питань модернізації Збройних сил РФ, де розглядалася нова військова доктрина Росії. Якщо хтось думає, що вона стосується пише країн НАТО, США або зворотної сторони місяця, міністр оборони Росії висловився досить чітко, запропонувавши завдавати превентивних ударів (у тому числі ядерних) по будь-якій чужій території у випадку "нестабільності у прикордонних країнах, яка породжується слабкістю їхніх центральних урядів", а щоб не дуже вагалися такі різні українські депутати, нова доктрина робить акцент і на захист російською армією економічних інтересів Росії всюди за кордоном.

Чи не план "Тузла" мався на увазі, який скоро із кабінетів перемістився на досить конкретну місцевість.

Мимоволі згадується інцидент, який відбувся під час ядерного роззброєння України, коли Борис Єльцин і Андрій Козирєв, його міністр закордонних справ, обговорювали можливість завдання ядерного удару по Україні. Міняються президенти Росії, царі і генеральні секретарі, проте не міняється загарбницька суть російської влади стосовно України.

Водночас синдром удова і кролика диктує Президенту притаманні йому правила подальшої поведінки, і ми уже чуємо, що, незважаючи на події навколо о. Тузла, агресивне розпалювання ворожнечі до України з боку рядових громадян і представників російської влади, Україна буде і надалі вічним російським другом і найстратегічнішим партнером.

Можливо, воно й так, але час виголошення подібних панегіриків не робить честі президенту країни, яка зазнає утисків і погроз з боку "стратегічного сусіда".

Культурною агресією сприймається і газетно-книжкова повінь з Росії, що заполонила український книжковий ринок, за співучасті української влади, яка тремтить від однієї думки про створення конкуренції російській друкованій продукції. Відтак у бюджеті-2004 у черговий раз уряд відмовився закласти кошти на суттєву підтримку вітчизняного книговидавництва. У той же час російський уряд підтримує будь-які програми, спрямовані на експорт (читай, експансію) друкованої продукції до країн СНД, вважаючи ж стратегічними.

Впродовж дванадцяти років ми чуємо, як влада виправдовується перед усім світом, а радше перед Росією, щодо толерантного ставлення до мови, освіти і культури національних меншин і перш за все російської, і це у той час, як в Україні існують лише російськомовних тисячі шкіл, університетів, театрів і газет. У Росії не існує жодної із вищеназваних інституцій, і український президент, підконтрольна йому преса, так і не спромоглися підняти на принциповому рівні питання про стан української культури і мови у самій Росії.

Вже навіть і українців у Росії стало усього 2,6 млн. А куди ділися ще 7 млн., які існували за попереднім переписом? За такої статистики наступний перепис засвідчить, що всі вони вимерли, як мамонти.

Особливо вражає російське розуміння національної трагедії України, яку зазнала республіка у 32-33 роках минулого століття, під час штучно створеного Голодомору. Визначення "геноцид" щодо знищення голодом 10 мільйонів громадян є для Росії абсолютно неприйнятним. І це при тому, що у Нью-Йорку, за сприяння 00Н, щойно пройшли заходи на відзначення 70-ї річниці Голодомору в Україні і країни-члени 00Н різко засудили тоталітарний режим і закликали до недопущення подібного геноциду.

Не можна замовчати і релігійний фактор. Толерантне ставлення російської влади до усіх світових релігій і течій, до створення новітніх конфесій і екзотичних сект закінчується, коли заходить про Українську Церкву, будь то на території Росії чи, власне, України. Агресивна церковна політика російського духовенства продовжує великодержавну політику свого уряду. Об'єднання усіх українських православних церков в Єдину українську помісну Церкву просто кидає московських ієрархів у холодний піт.

У гірших російсько-радянських традиціях проведення церковної служби українською мовою вважається ними від диявола, їх не переконує той факт, що у Греції вона проводиться грецькою, у Болгарії - болгарською, а у Румунії - румунською. Хіба за логікою справа, коли у російських приходах українці проходять подальшу русифікацію, славословлять президента Росії, а не власної держави, моляться на таких святих, як цар Микола II, і спухають проповіді, які дискредитують їх же самих в очах агентів впливу у російських рясах. І несуть, несуть, відірвавши від мізерних пенсій, свої вистраждані гривні для прикрас не своїх, а чужих вівтарів.

Другий Ватиканський собор уперше в історії католицизму дав можливість усім народам молитися рідною мовою. Це стосується і греко-католиків, які сповідують православний обряд, Від московської патріархії продовжує віяти середньовіччям (чого варте руйнування російським омоном, у м. Ногінську Церковного Храму і гімназіі Київського патріархату і побиття священників української конфесії).

Російська експансія вже торкається навіть майбутнього рекрутування українських найманців для військової служби у російській армії, що є свідомим нехтуванням українського законодавства, яке забороняє участь своїх громадян у військових формуваннях іноземних держав, їм байдуже, що безславно загиблі українські легіонери збільшуватимуть кількість сиріт, а інваліди залишаться без пенсій.

Телевізійний жарт голови думського комітету Рогозіна дуже влучно передає настрій росіян щодо України: ми так любимо Україну, що здатні задушити її у своїх обіймах..

Під важким пресингом здає український Президент останній бастіон енергетичної незалежності країни — газотранспортну систему в управління міжнародному консорціуму, заправляти в якому, безперечно, буде Росія. Найсміливіші чиновники з оточення президента Л. Кучми застерігають його від невигідних для України, алогічних по суті кроків. Зрада українських інтересів настільки очевидна, що не витримує наруги навіть віце-прем'єр міністр з питань енергетики і паливно-енергетичного комплексу В. Гайдук, звертаючись в ефірі до народу, чим і підписує собі негайну відставку. Однак під ногами Росії ще один цвях — нафтогін "Одеса-Броди", який раніше викликав у росіян хіба що іронічну посмішку. Зацікавленість західних країн цим об'єктом, яким якісна каспійська нафта піде у країни Євросоюзу, приносячи Україні великі прибутки, обурила російських стратегів: невже Україна вислизне з наших рук? Ще один шантаж — і нафтопровід очікує метаморфоза: на найвищому рівні вже розглядається питання реверсивного використання нафтопроводу із Бродів до Одеси, що остаточно позбавляє Україну можливості тримати руку на енергетичному пульсі країни.

джерело: Українське слово, ч.4, 22-28 січня 2004 р.