Серпень 2009: Медвєдєв vs. Ющенко

"Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать"

ЗМІСТ

Д. Медведев: Обращение к Президенту Украины Виктору Ющенко
Д. Медведев: В отношениях России и Украины должны наступить новые времена
Лист Президента України Віктора Ющенка Президенту Російської Федерації Дмитру Медвєдєву
Звернення Президента України Віктора Ющенка до українського народу
Медведев: До Януковича в Киеве "хамили по полной программе"
Олексій Волович. Росія – Україна: примус до "братерства"

Обращение к Президенту Украины Виктору Ющенко

Дмитрий Медведев В послании Президента России Дмитрия Медведева Президенту Украины Виктору Ющенко, в частности, отмечается:

«Проблемы в двустороннем сотрудничестве, конечно, существовали и ранее. Это было естественно для ситуации после распада Советского Союза, когда пришлось обустраивать отношения между двумя суверенными государствами. Однако то, что мы наблюдаем в годы Вашего президентства, нельзя воспринимать иначе, как отход украинской стороны от принципов дружбы и партнёрства с Россией, закреплённых в Договоре 1997 года. Я уже писал Вам об этом в ноябре прошлого года, но ситуация не только не выправляется, а, напротив, деградирует.

Приведу лишь некоторые примеры, которые характеризуют положение дел, сложившееся в результате целенаправленных действий Вашей администрации.

Негативный общественный резонанс вызвала антироссийская позиция Украины в связи с варварским нападением режима Саакашвили на Южную Осетию. Спустя год после тех трагических событий вновь остро встаёт вопрос о том, что мирных жителей и российских миротворцев в Цхинвале убивали из украинского оружия. Те в Киеве, кто поставлял вооружения грузинской армии и, кстати, не намерен прекращать делать это и сейчас, полностью разделяют с Тбилиси ответственность за совершенные преступления.

Политическое руководство Украины, игнорируя мнение граждан своей страны – не говоря уже об известной Вам позиции России, – упрямо продолжает курс на вступление в НАТО. Причём в качестве «аргумента» используются намёки на «российскую угрозу» безопасности Украины, которой, как Вы прекрасно знаете, нет и быть не может. К сожалению, логическим продолжением такой деструктивной линии являются непрекращающиеся попытки осложнить практическую деятельность Черноморского флота России – в нарушение основополагающих соглашений между нашими странами о принципах его базирования на территории Украины.

Наряду с этим складывается впечатление, что в Киеве последовательно добиваются разрыва сложившихся экономических связей с Россией, в первую очередь в области энергетики. В результате под угрозу поставлено стабильное использование нашими странами фактически единой газотранспортной системы, обеспечивающей энергетическую безопасность России, Украины, многих европейских государств.

Несмотря на наши многочисленные обращения на различных уровнях, практически ничего не сделано для того, чтобы прекратить нарушение имущественных прав российских инвесторов на Украине. Всё это существенно подрывает некогда прочный экономический фундамент двустороннего партнёрства.

Российско-украинские отношения подвергаются испытаниям и в результате взятой Вашей администрацией линии на пересмотр общей истории, героизацию нацистских пособников, возвеличивание роли радикал-националистов, навязывание международному сообществу националистически окрашенных трактовок массового голода в СССР 1932–1933 годов как «геноцида украинского народа». Продолжается вытеснение русского языка из общественной жизни, науки, образования, культуры, средств массовой информации, судопроизводства.

В этом контексте обращает на себя внимание пагубная практика вмешательства государственной власти Украины в дела православной церкви. Вряд ли можно назвать благоприятными условия, которые искусственно создавались накануне, да и во время недавнего пастырского визита на Украину Патриарха Московского и всея Руси Кирилла. На этом фоне особое удовлетворение вызывает та искренняя и широкая поддержка единства православия, которая была проявлена украинцами, приветствовавшими Патриарха.

Среди препон, которые подконтрольные Вам службы изобретают для воспрепятствования позитивному развитию российско-украинских отношений, стала беспрецедентная для всего постсоветского пространства провокация: требование отзыва из Украины двух наших дипломатических представителей без каких-либо на то оснований. В этом выпаде – кстати, совершённом также накануне визита Патриарха, – видна суть подхода нынешней украинской власти к отношениям с Россией. Естественно, мы не оставили этот недружественный шаг без ответа.

Хотел бы проинформировать Вас, что в условиях антироссийского курса украинского руководства мной принято решение отложить приезд на Украину нашего нового посла. Конкретные сроки будут определены позже с учётом реального развития российско-украинских отношений.

Для России украинцы испокон веков были и остаются не просто соседями, а братским народом, к которому мы всегда будем питать самые добрые чувства, с которым нас роднит общая история, культура и религия, объединяют тесное экономическое сотрудничество, прочные родственные, человеческие связи.

Убеждён, что руководство России и Украины обязано дорожить этим добрососедством, этим богатством, являющимся к тому же общим конкурентным преимуществом в глобализирующемся мире. Задача ответственных государственных деятелей состоит в том, чтобы не поддаваться искушению поссорить наши народы ради чьих бы то ни было геополитических проектов или политической карьеры, а всячески беречь дружбу украинцев и россиян, укреплять фундамент сотрудничества к обоюдной выгоде и в интересах процветания наших стран. Недопустимо подвергать многовековые отношения тяжким испытаниям в угоду сиюминутной конъюнктуре, внушая подрастающим поколениям взаимное недоброжелательство, играя на националистических комплексах.

В России надеются, что новое политическое руководство Украины будет готово выстраивать между нашими странами такие отношения, которые будут на деле отвечать подлинным чаяниям наших народов, интересам укрепления европейской безопасности».

11 августа 2009 года

Официальное интернет-представительство Президента России

В отношениях России и Украины должны наступить новые времена

Д.МЕДВЕДЕВ: На днях я направил своё послание Президенту Украины. Сразу скажу: это не рядовой документ. Он содержит ряд сложных, нелицеприятных оценок действий высшего политического руководства Украины. Хотел бы объяснить, чем вызван такой шаг с моей стороны. Именно об этом я сегодня хотел сказать в моём обращении.

В последнее время украинская и российская общественность выражает тревогу по поводу наших двусторонних отношений. По признанию самих украинских политиков, их уровень сейчас беспрецедентно низок, и с этим трудно не согласиться. Напряжённость в отношениях России и Украины действительно зашкаливает.

Я не раз говорил о том, что Россия стремится быть прогнозируемым, сильным, комфортным партнёром для своих соседей, тем более для страны, с народом которой у нас общие исторические и культурные корни. Не просто соседские, а, как принято считать, братские отношения.

Когда-то, если я правильно помню, великий сын украинского и русского народа Николай Васильевич Гоголь сказал: «Нет уз святее товарищества». И, празднуя его юбилей, мы ещё раз вспоминали об этих словах. Это празднование стало ещё одной яркой иллюстрацией духовной близости наших народов.

Тем контрастнее на этом фоне выглядят нынешние, мягко говоря непростые отношения между двумя государствами. Давайте посмотрим, что конкретно происходит. Официальный Киев занял откровенно антироссийскую позицию в связи с военным нападением режима Саакашвили на Южную Осетию. Именно из украинского оружия убивали мирных жителей и российских миротворцев. В нарушение основополагающих соглашений между нашими странами продолжается линия на воспрепятствование деятельности Черноморского флота России, ежедневно продолжается. К сожалению, не утихают кампании, связанные с вытеснением русского языка из украинских средств массовой информации, из сферы образования, из культуры, из науки. Внешне гладкая риторика украинского руководства плохо сочетается с откровенным искажением сложных, трудных эпизодов нашей общей истории, трагических страниц великого голода в Советском Союзе, с трактовкой Великой Отечественной войны как некоего противоборства между тоталитарными системами.

Несколько иначе обстоят экономические отношения. Они, конечно, развиваются, но полностью раскрыть их потенциал пока не удаётся. И причина всё та же – российским компаниям приходится регулярно сталкиваться с откровенным противодействием со стороны украинских властей. Высшее политическое руководство Украины в обход России договаривается с руководством Евросоюза по вопросу поставок газа в Европу, кстати сказать, нашего, российского газа, и подписывает документ, абсолютно не стыкующийся с январскими российско-украинскими договорённостями.

Но, какими бы комплексами или иллюзиями не направлялись действия некоторых украинских функционеров, мы всегда будем дорожить братскими связями с украинским народом, будем укреплять гуманитарное сотрудничество. Именно поэтому мы планируем открыть в нескольких украинских городах отделения Российского центра науки и культуры, будем всячески поддерживать украинцев, проживающих в нашей стране, в их стремлении развивать свою национальную культуру.

Большое значение имел и недавно прошедший пастырский визит Патриарха Кирилла на Украину. Я разговаривал с Патриархом после его возвращения, и он рассказал мне о своих впечатлениях. Он сказал очень тёплые слова. Наши мнения по этому вопросу совпадают: братские народы не могут быть разобщены, у нас единое историческое и духовное наследие.

Я уверен, что наши отношения с украинским народом переживут любые проблемы. Их не разрушить корыстными интересами политиков, изменчивой мировой конъюнктурой, ошибками отдельных руководителей, тем более не утопить в болтовне и псевдоисторических исследованиях.

Убеждён, должны наступить новые времена. Но в нынешней ситуации мною принято решение не направлять на Украину нашего посла. Он приступит к работе позднее. Конкретные сроки будут определены с учётом реальной динамики наших отношений.

Я уверен, что многогранные связи России и Украины обязательно вернутся, но на качественно новый уровень – на уровень стратегического партнёрства. И такое время не за горами.

Надеюсь, что новое украинское руководство будет к этому готово. Мы в свою очередь также сделаем всё от нас зависящее.

11 августа 2009

Видеоблог Дмитрия Медведева

Лист Президента України Віктора Ющенка Президенту Російської Федерації Дмитру Медведєву

Шановний Дмитре Анатолійовичу,

Уважно ознайомився з Вашим листом від 6 серпня 2009 року. Буду відвертим, я дуже розчарований його недружнім характером.

Не можу не погодитися з тим, що в стосунках між нашими країнами є серйозні проблеми, проте дивно, коли Ви повністю виключаєте відповідальність за це з боку Росії.

Наша держава ніколи не відходила від принципів дружби і партнерства, зафіксованих у Великому договорі 1997 року, робила максимум можливого для плідного, взаємовигідного розвитку двосторонніх відносин. Більше того, згідно із зазначеним Договором наші країни мають будувати відносини одна з одною, зокрема, на основі принципів взаємної поваги та суверенної рівності.

І все ж хотілося б відійти від емоцій та неупереджено проаналізувати стан двосторонніх відносин.

Позиція України щодо минулорічних подій у Грузії - загальновідома та збігається з позиціями практично всіх країн світу. Вона полягає у виключній повазі до суверенітету, територіальної цілісності і непорушності кордонів грузинської або будь-якої іншої суверенної держави.

Безпідставними є й закиди щодо постачання зброї до Грузії. Прикро, що незважаючи на неодноразові чіткі і зрозумілі роз'яснення української сторони щодо законності її дій на ринку зброї, російська сторона продовжує послідовну кампанію, спрямовану на формування сприйняття України як держави, що не дотримується міжнародних правил та режимів у галузі військово-технічного співробітництва. У зв'язку з цим варто нагадати, що Грузія не була і зараз не є об'єктом жодних міжнародних санкцій чи ембарго Ради Безпеки ООН, ОБСЄ, Європейського Союзу та інших міжнародних організацій на поставки озброєнь, військової техніки чи товарів подвійного використання. Крім того, російські пропозиції запровадити такі обмеження в рамках ОБСЄ, внесені після російсько-грузинського конфлікту, підтримані не були.

Не може бути предметом політичних нарікань з боку Росії і курс України на інтеграцію в НАТО. Це змушує нас знову повторювати прописні істини про те, що право на вибір міжнародних засобів забезпечення національної безпеки, зокрема участі у військово-політичних союзах, є невід'ємним елементом державного суверенітету будь-якої країни, і Росія має його поважати. Нагадую Вам, що Закон України «Про основи національної безпеки України», який був ухвалений Верховною Радою України у 2003 році, у тому числі й керівництвом нинішньої опозиції, передбачає пряму інтеграцію України до НАТО, аж до прямого членства. Цим керується Президент України.

Також хотів би вкотре наголосити, що прагнення нашої держави до набуття членства в Альянсі жодним чином не спрямоване проти Росії, а остаточне рішення щодо вступу до НАТО прийматиметься лише після проведення всенародного референдуму.

Хочу особливо відзначити, що стаття 17 Конституції України не допускає розташування на території України військових баз іноземних держав. У той же час наша держава залишається вірною своїм міжнародним договірним зобов'язанням щодо тимчасового перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України до 28 травня 2017 року та у повному обсязі виконує положення відповідних базових угод 1997 року. Натомість мушу констатувати наявність серйозних проблем в імплементації базових угод з боку російської сторони в питаннях землі, нерухомого майна, радіочастот, засобів навігації тощо. Протягом всього періоду базування Чорноморського флоту Росії на території України його командуванням систематично допускалися грубі порушення двосторонніх домовленостей та законодавства України, про що українська сторона постійно інформувала російську сторону.

Україна послідовно виступає за розвиток прагматичних стосунків з Росією в економічній сфері, передусім в енергетиці. Україна розпочала програму модернізації української газотранспортної системи для доведення її рівня до високих міжнародних стандартів і готова залучати до цього процесу потенціал європейських країн та інших учасників. Наша країна неодноразово на практиці підтверджувала свою надійність як партнера у транспортуванні енергоресурсів: газу, нафти та матеріалів для ядерної енергетики. Україна - одна з небагатьох країн світу, яка у червні цього року привітала ініціативу Російської Федерації щодо її готовності розпочати багатосторонній діалог з удосконалення міжнародно-правової бази у сфері енергетичної безпеки, яка, на наше переконання, має базуватися на Енергетичній Хартії та документах, напрацьованих в її рамках.

У Вашому листі також міститься чергове повторення відомих закидів, мета яких - спробувати позбавити Україну свого погляду на власну історію, власні національні інтереси, пріоритети зовнішньої політики. Переконаний, що питання історії поряд із рідною мовою, культурою, родинною етикою є фундаментальними засадами для формування держави та ідентифікації української нації.

Порушуючи на міжнародній арені питання про визнання Голодомору в Україні 1932-1933 років, український народ віддає також данину пам'яті мільйонам росіян, білорусів, казахів та представників інших національностей, що померли від голоду у Поволжі, на Північному Кавказі, в Казахстані та інших регіонах колишнього СРСР. Відомо, що під час проведення Акції пам'яті «Незгасима свічка», присвяченої 75-м роковинам Голодомору в Україні, у вікнах сотень міст в усьому світі, у тому числі й у Росії, горіли свічки, що є свідченням багатонаціональної солідарності з Україною у визнанні цього факту.

Жодним чином не можу погодитися з нібито витісненням російської мови з громадського життя в Україні. Елементарні неупереджені оцінки мовної ситуації в Україні і Росії свідчать зовсім про зворотні факти. Саме в Російській Федерації українська меншина практично позбавлена можливості реалізовувати право на задоволення своїх національно-культурних потреб. Підтвердженням цього є відомі висновки міжнародних організацій.

Відповідаючи на зауваження про начебто втручання влади України у справи православної церкви, зазначу таке. Українське керівництво поважає канони і традиції церков та релігійних організацій. Церква в Україні відокремлена від держави, кожний громадянин має право сповідувати будь-яку релігію. Водночас ніхто не може заборонити громадянам вільно висловлювати свою позицію щодо будь-яких питань, у тому числі і релігійних.

Стосовно візиту Патріарха Московського і всієї Русі Кирила в Україну слід наголосити, що ним були висловлені слова вдячності на адресу керівництва нашої держави за високий рівень організації його перебування в Україні. При цьому жодних негативних або критичних оцінок, які наводяться у Вашому листі і дискредитують сам дух цього візиту, Предстоятель Руської православної церкви, звичайно ж, не робив. Загалом ми вважаємо надуманим та недоречним пов'язування питань візиту в Україну Патріарха Кирила з двосторонніми політичними відносинами.

Коментуючи вимушене рішення української сторони щодо двох дипломатичних представників Росії, слід підкреслити, що перед таким кроком ми тричі офіційно доводили до російської сторони інформацію про неправомірні дії зазначених високопоставлених дипломатів. Українська сторона надала достатню доказову базу їх діяльності в Україні, яка завдавала шкоди національним інтересам України. Натомість, відповідні дії російської сторони стосовно українського дипломата є абсолютно невмотивованими та безпідставними. Сподіваюся, що у майбутньому нашим обом державам вдасться уникнути повторення таких прикрих випадків, які затьмарюють двосторонні відносини.

Підсумовуючи наведене, хотів би висловити переконання, що вирішення наявних проблем українсько-російських двосторонніх відносин потребує інтенсивної роботи. Тому рішення відкласти приїзд нового російського посла в Україну, безумовно, не сприятиме конструктивному розвитку наших відносин.

Україна продовжує залишатися прихильником широкої співпраці з Російською Федерацією на основі взаємної поваги, рівноправ'я, шляхом підтримання конструктивного діалогу, в тому числі і на найвищому рівні. Готовність вести діалог за столом переговорів я підтверджував протягом останнього року щонайменше тричі у своїх листах на Вашу адресу. Цей заклик залишається актуальним і сьогодні. На жаль, раніше у відповідь я отримував лише запрошення на участь у скачках на приз Президента Росії та інших багатосторонніх заходах. Сподіваюся, що цього разу Ваша реакція на нього буде конструктивною.

Я впевнений у гарному майбутньому українсько-російських відносин, які базуються на глибоких традиціях дружби та добросусідства між народами наших двох країн і які очевидно є міцнішими, ніж інтереси окремих політичних кіл, та не залежать від ситуативної кон'юнктури політичного моменту.

З повагою
Віктор Ющенко

13.08.2009
Головна служба інформаційної політики

Ющенко ответил на "недружественное" письмо Медведева: полный текст

Звернення Президента України Віктора Ющенка до українського народу

Шановний український народе,

Я уважно ознайомився з листом Президента Російської Федерації Дмитра Медведєва від 6 серпня 2009 року.

Буду відвертим, дуже розчарований його недружнім характером.

Не можу не погодитися з тим, що в стосунках між нашими країнами є серйозні проблеми, проте дивно, коли російський Президент повністю виключає відповідальність за це з боку Росії.

Більше того, згідно із зазначеним Договором наші країни мають будувати відносини одна з одною, зокрема, на основі принципів взаємної поваги та суверенної рівності.

І все ж хотілося б відійти від емоцій та неупереджено проаналізувати стан двосторонніх відносин.

Позиція України щодо минулорічних подій у Грузії - загальновідома та збігається з позиціями практично всіх країн світу.

Вона полягає у виключній повазі до суверенітету, територіальної цілісності і непорушності кордонів грузинської або будь-якої іншої суверенної держави.

Безпідставними є й закиди щодо постачання зброї до Грузії.

Прикро, що, не зважаючи на неодноразові чіткі і зрозумілі роз'яснення української сторони щодо законності її дій на ринку зброї, російська сторона продовжує послідовну кампанію, спрямовану на формування сприйняття України як держави, що не дотримується міжнародних правил та режимів у галузі військово-технічного співробітництва.

У зв'язку з цим варто нагадати, що Грузія не була і зараз не є об'єктом жодних міжнародних санкцій чи ембарго Ради Безпеки ООН, ОБСЄ, Європейського Союзу та інших міжнародних організацій на поставки озброєнь, військової техніки чи товарів подвійного використання.

Крім того, російські пропозиції запровадити такі обмеження в рамках ОБСЄ, внесені після російсько-грузинського конфлікту, підтримані не були.

Не може бути предметом політичних нарікань з боку Росії і курс України на інтеграцію в НАТО.

Це змушує нас знову повторювати прописні істини про те, що право на вибір міжнародних засобів забезпечення національної безпеки, зокрема участі у військово-політичних союзах, є невід'ємним елементом державного суверенітету будь-якої країни, і Росія має його поважати.

Слід відзначити, що Закон України «Про основи національної безпеки України», який був ухвалений Верховною Радою України у 2003 році, у тому числі і керівництвом нинішньої опозиції, передбачає пряму інтеграцію України до НАТО, аж до прямого членства. Цим керується Президент України.

Хочу особливо відзначити, що стаття 17 Конституції України не допускає розташування на території України військових баз іноземних держав.

У той же час наша держава залишається вірною своїм міжнародним договірним зобов'язанням щодо тимчасового перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України до 28 травня 2017 року та у повному обсязі виконує положення відповідних базових угод 1997 року.

Натомість мушу констатувати наявність серйозних проблем в імплементації базових угод з боку російської сторони в питаннях землі, нерухомого майна, радіочастот, засобів навігації тощо.

Протягом всього періоду базування Чорноморського флоту Росії на території України його командуванням систематично допускалися грубі порушення двосторонніх домовленостей та законодавства України, про що українська сторона постійно інформувала російську сторону.

Україна послідовно виступає за розвиток прагматичних стосунків з Росією в економічній сфері, передусім в енергетиці.

Україна розпочала програму модернізації української газотранспортної системи для доведення її рівня до високих міжнародних стандартів і готова залучати до цього процесу потенціал європейських країн та інших учасників.

Наша країна неодноразово на практиці підтверджувала свою надійність як партнера у транспортуванні енергоресурсів: газу, нафти та матеріалів для ядерної енергетики.

Україна - одна з небагатьох країн світу, яка у червні цього року привітала ініціативу Російської Федерації щодо її готовності розпочати багатосторонній діалог з удосконалення міжнародно-правової бази у сфері енергетичної безпеки, яка, на наше переконання, має базуватися на Енергетичній Хартії та документах, напрацьованих в її рамках.

У листі Президента Росії також міститься чергове повторення відомих закидів, мета яких - спробувати позбавити Україну свого погляду на власну історію, власні національні інтереси, пріоритети зовнішньої політики.

Переконаний, що питання історії поряд із рідною мовою, культурою, родинною етикою є фундаментальними засадами для формування держави та ідентифікації української нації.

Відомо, що під час проведення Акції пам'яті «Незгасима свічка», присвяченої 75-м роковинам Голодомору в Україні, у вікнах сотень міст в усьому світі, у тому числі й у Росії, горіли свічки, що є свідченням багатонаціональної солідарності з Україною у визнанні цього факту.

Жодним чином не можу погодитися з нібито витісненням російської мови з громадського життя в Україні.

Елементарні неупереджені оцінки мовної ситуації в Україні і Росії свідчать зовсім про зворотні факти.

Саме в Російській Федерації українська меншина практично позбавлена можливості реалізовувати право на задоволення своїх національно-культурних потреб. Підтвердженням цього є відомі висновки міжнародних організацій.

Відповідаючи на зауваження Президента Росії Медведєва про начебто втручання влади України у справи православної церкви зазначу таке.

Українське керівництво поважає канони і традиції церков та релігійних організацій.

Церква в Україні відокремлена від держави, кожний громадянин має право сповідувати будь-яку релігію.

Водночас ніхто не може заборонити громадянам вільно висловлювати свою позицію щодо будь-яких питань, у тому числі і релігійних.

При цьому жодних негативних або критичних оцінок, які наводяться у листі російського Президента і дискредитують сам дух цього візиту, Предстоятель Руської православної церкви, звичайно ж, не робив.

Загалом ми вважаємо надуманим та недоречним пов'язування питань візиту в Україну Патріарха Кирила з двосторонніми політичними відносинами.

Українська сторона надала достатню доказову базу їх діяльності в Україні, яка завдавала шкоди національним інтересам України.

Натомість відповідні дії російської сторони стосовно українського дипломата є абсолютно невмотивованими та безпідставними.

Сподіваюся, що у майбутньому нашим обом державам вдасться уникнути повторення таких прикрих випадків, які затьмарюють двосторонні відносини.

Підсумовуючи наведене, хотів би висловити переконання, що вирішення наявних проблем в українсько-російських двосторонніх відносинах потребує інтенсивної роботи.

Тому рішення відкласти приїзд нового російського посла в Україну, безумовно, не сприятиме конструктивному розвитку наших відносин.

Готовність вести діалог за столом переговорів я підтверджував протягом останнього року щонайменше тричі у своїх листах на адресу Президента Російської Федерації.

Цей заклик залишається актуальним і сьогодні. На жаль, раніше у відповідь я отримував лише запрошення на участь у скачках на приз Президента Росії та інших багатосторонніх заходах.

Сподіваюся, що цього разу реакція Глави Російської держави на мій заклик до діалогу буде конструктивною.

Шановний український народе,

13.08.2009
Головна служба інформаційної політики

Офіційне Iнтернет-представництво Президента України, www.president.gov.ua/news/14677.html

Медведев: До Януковича в Киеве "хамили по полной программе"

Президент России Дмитрий Медведев с оптимизмом оценивает будущее российско-украинских отношений, поскольку есть все шансы вывести эти отношения на новый уровень. Об этом заявил на встрече с активом партии "Единая Россия".

"Мне бы хотелось, чтобы граждане почувствовали эти улучшения немедленно, потому что все-таки мы кое-что уже смогли за этот короткий промежуток сделать, а в частности, договорились по целому ряду очень важных вопросов, которые не решались долгое время. Мы и дальше будем с новым Президентом этим заниматься и в экономике, и в гуманитарной сфере, и в других областях, включая вопросы сотрудничества в сфере безопасности. Но очень многое зависит от общего настроения, а настроение, конечно, у людей слагается под влиянием разных факторов, прежде всего стандартов жизни, того, насколько успешным является курс руководства страны", - заявил Д.Медведев, которого цитирует пресс-служба Кремля.

"Надеюсь, что решения, которые мы с Президентом Януковичем приняли, будут способствовать улучшению жизни и в России, и на Украине. А раз это так, это будет отражаться и на настроениях людей. Думаю, наших людей нет смысла агитировать за добрые, братские отношения с украинским народом, потому что это самые близкие нам, самые рядом стоящие родственники. Надо, чтобы это чувство было взаимным, а для этого необходимо работать нашим украинским коллегам", - добавил глава РФ.

"Надо признаться, у них ситуация существенно сложнее, чем у нас в экономике, у них, по сути, перед приходом к власти Президента Януковича была преддефолтная ситуация. Мы сейчас целым рядом мер, совместных мер, а также в результате тех решений, которые они принимают, надеюсь, эту проблему сняли, но им ещё очень многое предстоит сделать для того, чтобы создать на основе украинской экономики современную и хорошо работающую систему", - отметил он.

"Я в начале своего выступления долго критиковал ситуацию в нашей стране. Конечно, всё познается в сравнении. В этом смысле у нас ситуация, безусловно, лучше... Даже цифра средней заработной платы, которая приводилась, эта цифра в два-три раза выше, чем в Украине, притом что вообще-то если брать советские времена, украинская экономика никогда не была отсталой. Она по многим позициям превосходила условия экономической жизни в других регионах Советского Союза. Поэтому от нас очень многое зависит. Я уверен, что если мы будем хорошо работать, если будем часто общаться, встречаться и решать задачи, которые стоят перед нами, то тогда сумеем справиться с теми проблемами, которые были в предыдущий период, потому как ещё некоторое время назад ситуация была очень и очень тяжёлой", - сказал Российский Президент.

"Я с таким, скажу откровенно, большим душевным напряжением в прошлом году принимал решение о том, чтобы задержать посла Российской Федерации, не отправляя его на Украину. Это, знаете, неприятная вещь. Если кто-то думал, что это выламывание рук или демонстрация политической мускулатуры – да ничего подобного. Это Украина, это не государство, которое находится за десятки тысяч километров от России, это самое близкое нам государство. Но степень деградации отношений была такова, что пришлось это сделать. Начали хамить уже по полной программе. Считаю, что сейчас у нас есть все шансы возобновить отношения, выстроить их по-новому и вывести их на новый уровень", - сказал Д.Медведев.

29.05.2010

ЛIГАБiзнесIнформ
Информационное агентство news.liga.net/news/N1015540.html

Росія – Україна: примус до «братерства»

Rusoturisto

Українська громадськість і український політикум по різному відреагували на черговий кремлівський шантаж у вигляді звернення президента РФ Д. Медвєдєва до президента України В. Ющенка. В одних, навіть у значної кількості російських політологів, безцеремонність і зверхність «послання» викликали обурення, у інших – задоволення і як сигнал «к действию» на кшталт «Над усією Іспанією синє небо».

Інакше і бути не могло у нашому цивілізаційно розколотому суспільстві, яке до того ж страждає від постійних чвар та інтриг на владному корумпованому олімпі.

Складно відстоювати національні інтереси на міжнародній арені взагалі і на російському напрямку зокрема в умовах перманентного паралічу взаємодії між командами Президента та Прем’єр-Міністра. В ситуації, коли в країні діє кілька центрів прийняття рішень, у російської сторони з’являється можливість грати на протистояннях Грушевської та Банкової, використовуючи проросійське лобі і «п’яту колону».

Зважаючи на походження і специфічний характер нинішньої кремлівської влади, «послання» Д. Медвєдєва не викликає подиву, більш того воно було цілком очікуваним з огляду на ту стратегію, яка сьогодні застосовується для нового імперського піднесення Росії. Схоже, що російсько-грузинський конфлікт став початком нової жорсткої політики Москви на пострадянському просторі, який розглядається російським керівництвом виключно як сфера впливу Росії. Одним із проявів нового агресивного зовнішньополітичного курсу є нещодавнє ухвалення Держдумою доповнень до закону „Про оборону” щодо оперативного використання збройних сил за межами Росії на розсуд президента РФ без попередніх консультацій з Держдумою, а лише на підставі відповідної постанови Ради Федерації. Отже президент, він же верховний головнокомандувач Росії може без оголошення війни проводити військові удари, у тому числі і ядерні, по чужій території. Тобто будь-яка примха однієї людини вести військові операції «з примусу до миру» отримала законодавчу основу.

Те, що Росія намагається тримати сусідні пострадянські держави у сфері свого політичного і економічного впливу, є цілком зрозумілим проявом функціонування Росії як великої регіональної держави, лідери якої прагнуть повернути її в розряд наддержави. Те, що згадані держави намагаються вирватися із сфери впливу Росії, або хоча б послабити його, теж є природнім явищем, оскільки залежним чи васалом бути принизливо, особливо в сучасних умовах формування багатополярного світоустрою та існування таких загальноєвропейських утворень як Європейський Союз і НАТО. Проблеми співіснування Росії з сусідніми державами будуть продовжуватись доти, доки в Кремлі нарешті не усвідомлять, що найкраще і найвигідніше будувати відносини із сусідами на рівноправних засадах. Однак, швидко цього не станеться, зважаючи на велику інерцію великодержавного менталітету.

У планах відновлення Москвою минулої імперської могутності Україні відводиться особливе місце. Йдеться про планомірне повернення України у сферу російського впливу, при цьому робиться все, щоб загальмувати процеси зближення України та ЄС і не допустити її вступу в НАТО. Ціла серія інспірованих Москвою криз в російсько-українських відносинах, на нашу думку, мала на меті максимально загальмувати європейську інтеграцію України, а також, підтримати проросійські політичні сили в Україні.

Логіка самозбереження будь-якого авторитарного режиму штовхає його до нагнітання напруженості на кордонах, до збройних інтервенцій проти сусідів. Авторитарні режими традиційно вдаються до зовнішніх авантюр і пошуку ворога, щоб «сплотить народ вокруг партии и правительства» і відволікати його від соціально-економічних проблем. А проблем у Росії чимало. Населення Росії дуже швидко зменшується. Згідно з деякими оцінками її 140-мільйонне населення до середини нинішнього сторіччя наблизиться до 100 мільйонів. З початку 1990-х років в результаті депопуляції Росія втратила 16 мільйонів чоловік. Щороку корінне населення зменшується на 0,7 відсотка. Якщо нинішня демографічна тенденція збережеться, то через 80 років, а може й раніше, російський етнос перейде поріг, після якого відтворення буде неможливе. У Росії витрати на одну людину на охорону здоров'я складають в середньому 40 дол. тоді як в США ця сума складає 2.400 дол.

Згідно з офіційною статистикою майже 25 відсотків населення Росії (близько 30 млн.) живе за межею бідності. У Росії безграмотними залишаються більше 2 000 000 підлітків. За останніх 3 роки кількість безкоштовних місць у ВУЗ-х скоротилася на 100 000. При цьому середня вартість річного навчання у ВУЗ-і коштує близько 10 000 дол.

Економіка країни, яка тримається на сировинних ресурсах, потребує модернізації. За темпами падіння ВВП і зростанням інфляції внаслідок фінансової кризи Росія обганяє основні розвинені країни. У червні 2009 року рівень річної інфляції в Росії в порівнянні з аналогічним місяцем минулого року, склав 11,9%.

Але замість того, щоб повністю зосередитись на розв’язанні внутрішніх проблем, російське керівництво знаходить час і можливість псувати відносини зі своїми сусідами і втручатися у їх внутрішні справи. Як зазначає російський науковець Ю. Чернишов, «таке враження, що якісь ізоляціоністські сили навмисне прагнуть протиставити Росію всьому світу, посварити її зі всім найближчим оточенням, зробити з неї «лякало» і «обложений табір». В офіціозних ЗМІ Росії, давно йде відповідна обробка громадської думки. Наближені до Кремля мамонтови-лєонтьеви розпалюють недружні і навіть ворожі настрої серед частини росіян по відношенню до України, Грузії, країн Прибалтики, Польщі. Для ілюстрації: 17-20 липня 2009 року Аналітичний Центр Юрія Левади провів репрезентативне опитування 1600 росіян в 128 населених пунктах 46 регіонів країни.
Результати такі:
Україна – добре - 44 %, погано – 47%, важко з відповіддю – 10 %
Грузія – добре - 25 %, погано - 63 %, важко з відповіддю 11 %.

І тут пригадуються слова Філіпа Стівенса з його статті у «Файненшл Таймс» від 20.08.09 під назвою «Росія розгубила друзів і стає заручницею путінського гонору»: «Що мене більше всього вражає в Росії - це її ізоляція. Не зважаючи на зростання її доходів від продажу вуглеводнів і значну, хоча і залишкову, військову потужність, Москва, по суті, залишилася без друзів. У Росії є союзники із складу колишніх республік СРСР, які, не зрозуміло, чи то люблять, чи то бояться її, особливо після конфлікту з Грузією, і які, як Білорусь, страхуються про всяк випадок із Заходом, і є деякі «екзотичні» прихильники на кшталт Уго Чавеса. Але пошукайте союзників-ентузіастів – країни і народи, які інстинктивно відчувають потяг до сьогоднішньої Росії, які хочуть перейняти в її суспільстві щось для себе, і ви побачите, що таких немає.. Іншими словами, яка країна в світі хоче бути схожою на Росію? Думаю, що список буде дуже короткий». Додамо до цього, що навіть традиційний союзник і друг Росії О. Лукашенко останніми роками регулярно піддає гострій критиці політику Москви. В своєму інтерв’ю 18 серпня Лукашенко відзначив, що «дії російської сторони йдуть безпосередньо врозріз з ідеєю «союзної держави, спільного ринку, єдиних умов господарювання». Як кажуть, якщо з тобою не хочуть дружити, шукай проблему в собі, а не в інших.

Проголошений Україною і неодноразово підтверджений народним волевиявленням на президентських і парламентських виборах курс на європейську інтеграцію вступає в конфлікт з пріоритетним завданням Росії – побудови могутньої євразійської держави. В Концепції національної безпеки РФ «посилення відцентрових процесів в СНД» віднесено до найбільших зовнішніх загроз поряд з розширенням НАТО, тероризмом та розповсюдженням ядерної зброї. Прагнення Москви встановити повний контроль над усіма сферами життєдіяльності нашої держави – політичною, економічною, гуманітарною і духовною є головним викликом національній безпеці України. Значна частина російських політологів-шовіністів (О. Дугін, М. Смолін, С. Караганов, Г. Павловський, С. Марков та багато інших) сприймають існування незалежної України як катастрофу для Москви і відповідно висувають різні варіанти «приєднання» України до Росії.

Наведемо конкретні приклади. Ось що пише ідеолог російського неоімперіалізму О. Дугін: «Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом «суверенного государства» тождественно нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначно вторжению на ее территорию. Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов, соответствующих гамме геополитических и этнокультурных реальностей… Украинская проблема главная и самая серьезная проблема, которая стоит перед Москвой». [1]

Пасквіль О. Дугіна – не виняток. Таких «досліджень» в Росії є чимало. Ось, наприклад, що пише щодо «украинского вопроса» українофоб М. Смолін в своїй книзі «Украинский сепаратизм в России»: «Национально мыслящие российские люди обязаны ради будущего российского народа ни за что не признавать права на существование за державой «Украина», «украинским народом» и «украинским языком». История не знает ни того, ни другого, ни третьего, его и не существует. Это фетиш, созданный идеологией наших врагов». [2]

Ось Вам і «русские братья» і «американские империалисты». Хіба американський, а не російський капітал сьогодні за безцінь скупив десятки стратегічних об’єктів і підприємств в Україні? Хіба американську, а не російську військову базу ми маємо на своїй території в Криму? Хіба американські політологи і політтехнологи, а не російські вважають незалежність України «абсурдом»?

«Послання» Д. Медвєдєва не містить нічого нового. В тій чи іншій мірі, зібрані в ньому антиукраїнські кліше вже не раз оприлюднювались російськими політиками і можновладцями різного рівня. Новим сьогодні є хіба те, що замість використання політтехнологів, як це було у 2004 році, вище керівництво Росії вирішило безпосередньо впливати на виборчий процес в Україні. Звичайно, російські політтехнологи не відчувають великого захвату від цього, оскільки Кремль позбавляє їх заробітку. Я цілком поділяю думку деяких українських політологів про те, що «послання» Д. Медвєдєва є нічим іншим як настановами майбутньому «новому политическому руководству Украины», лише за умови виконання яких, воно може розраховувати на прихильність Кремля.

Відомо, що Помаранчева революція свого часу викликала хворобливу реакцію серед російського керівництва і наближених до нього політологів, які в один голос стверджували, що ця революція нібито відбулася за американським сценарієм і що цей «американський проект» спрямований на те, щоб відірвати Україну від Росії. З часів Петра І і Катерини ІІ московська традиція у ставленні до української демократії та самостійності залишається незмінно негативною. І сьогодні українська демократія, незважаючи на всю її недосконалість, дратує російських можновладців, оскільки різко контрастує з формою нинішнього суспільного устрою в Росії.

Схоже, що надсилаючи своє провокаційне і зневажливе «послання», Д. Медвєдєв у такий спосіб висловив своє ставлення до В. Ющенка як до лідера Помаранчевої революції, сподіваючись, що з завершенням його президентства закінчиться помаранчевий період в розвитку українського суспільства. Проте пан Медвєдєв помиляється. Незважаючи на те, що колишні помаранчеві лідери не виправдали покладених на них народних сподівань, з’являтимуться нові лідери і Помаранчева революція продовжуватиметься, оскільки вона стала результатом творчості національно свідомих народних мас і сягає своїм глибоким корінням в часи Козацької Республіки і Конституції Пилипа Орлика – першого у світі демократичного конституційного акту, який випередив майже на 70 років появу конституцій у Європі та Америці.

Після Помаранчевої революції українське суспільство кардинально змінилося – у нас з’явилося громадянське суспільство. Хай і не дуже досконале, але воно є запорукою європейської інтеграції нашої держави. Якщо кремлівські керманичі вважають, що у разі обрання в України президентом проросійської маріонетки курс України буде змінено на 180 градусів, то вони помиляються. Якщо новий президент України не буде проводити політику, яка відповідатиме національним інтересам, то він отримає нову помаранчеву революцію, яка його змете.

Сьогодні Помаранчева революція – це не сидіння в наметах, розмахування прапорами, виголошування гасел і співи гімну на майданах. Революція сьогодні полягає в тому, щоб кожен із нас робив все можливе для того, щоб ми, наші діти і внуки жили у вільній і заможній країні, а українська нація була б шанованою в родині європейських народів. Революція сьогодні полягає в тому, щоб кожен з нас долав страх перед чиновниками і можновладцями, найнятих сумлінно служити державі і народу. Наша держава буде такою, якими будемо ми.

Як з’ясувалося, між «помаранчевими» і «біло-синіми» не така вже й велика прірва. Сьогодні вони вчаться вести цивілізований діалог, чути одне одного і домовлятися заради наших спільних національних інтересів, що об’єктивно зменшує загрозу розколу у суспільстві і можливість «зовнішніх панів» грати на наших протиріччях і розбіжностях. Ми маємо припинити ділитися на «помаранчевих» і «синьо-білих» і стати єдиною українською нацією. Хотілося б, щоб в кремлівські керманичі нарешті зрозуміли, що Україна на відміну від Росії не є державою «керованої демократії», що демократичні засади історично і ментально притаманні українській нації.

Президент України В. Ющенко, Прем’єр-Міністр Ю. Тимошенко та лідер політради партії «Наша Україна», керівник Секретаріату Президента В. Улянченко, перший Президент України Л. Кравчук дали адекватну, виважену і достойну відповідь на ультиматум Д.Медвєдєва. Російські незалежні політики і політологи піддали нищівній критиці звернення Д. Медвєдєва до В. Ющенка.

Провідні політики і урядовці Європи і США висловили своє занепокоєння безпрецедентно жорстким «посланням» Д. Медвєдєва. «Це початок російського втручання в процес виборів в Україні. Вважаю, що мову імперської політики добре розпізнають в Європі», – заявив віце-президент Європейського парламенту Марек Сивець. «Вона має право відстоювати свої інтереси тим способом, який вважає за потрібний», – заявив представник держдепартаменту Ф. Кроулі, коментуючи послання президента Росії президентові України.

Неприємно вражає і навіть обурює те, що більшість політичних опонентів В. Ющенка, навіть включаючи його нещодавніх висуванців і «соратників», або сором’язливо промовчали, або сказали щось невиразно-обтічне, або ж поквапилися в унісон з «посланням» Д. Медвєдєва безпідставно засудити «конфронтаційний характер» політики В. Ющенка щодо Росії, забуваючи, що Президент України це не просто політик, а передусім – символ держави, за яким стоять мільйони виборців, які його обирали і очевидно ще будуть обирати, оскільки більш принципового і послідовного активно діючого у вищих ешелонах влади політика, зокрема щодо імперських зазіхань Росії в Україні на сьогодні не проглядається.

Очевидно політичних конкурентів В.Ющенка не шокує безпрецедентно зверхній тон «послання» до Президента України. Ми можемо висловлювати свої претензії до нашого Президента, своє незадоволення тими чи іншими його діями чи бездіяльністю. Але це виключно наше право. І якщо ми себе поважаємо, то не повинні дозволяти керівникам інших держав повчати нашого президента, бо це є втручання в наші внутрішні справи. Коли принижують нашого Президента, то цим самим принижують і нас, незважаючи на наші політичні симпатії чи антипатії до В. Ющенка. Отже, «послання» Д. Медвєдєва до В. Ющенка є зверненням до всієї нації, і кожний із нас має визначитися – якими ми хочемо мати відносини з Росією. У нас є шанс зробити свій вибір на президентських виборах на початку наступного року. У нас також завжди є шанс оприлюднити своє бачення українсько-російських відносин в ЗМІ. Хотілося б, щоб у Росії люди також мали такі шанси. Тоді ми зможемо краще порозумітися.

Деякі «українські» політичні конкуренти В. Ющенка постійно «підспівують» кремлівським очільникам і закидають йому, що він проводить антиросійську політику. Проте будь-який неупереджений і мислячий українець не може з цим погодитись. Антиукраїнської політики В. Ющенка не було і немає, натомість є політика відстоювання національних інтересів, що звичайно не влаштовує кремлівських керманичів, які сприймають суверенітет і незалежність України як щось «противоестественное» і тимчасове, про що В. Путін відкрито заявив в Бухаресті на саміті НАТО 4 квітня 2008 року: «Ты же понимаешь, Джордж, что Украина – это даже не государство! Что такое Украина? Часть ее территорий – это Восточная Европа, а часть, и значительная, подаренная нами! Украинская элита безответственна и являет собой постоянный раскол и борьбу кланов, это безответственное государство, которое является источником напряженности».

«Послання» Д. Медвєдєва вражає надзвичайно слабкою аргументацією, оскільки не містить жодних реальних фактів, даних і цифр, натомість є свідомим перекручуванням відомих фактів, що свідчить про слабкість консультантів Д. Медвєдєва по Україні. Текст послання має декілька варіантів і зовсім не збігається з відеозверненням. Чого вартий лише фарс із призначенням М. Зурабова послом в Україну. В оприлюдненому 11-го серпня «посланні» Д. Медвєдєв пише про затримання від’їзду посла до Києва, а 13-го серпня все ж подписав указ про призначення М. Зурабова надзвичайним і повноважним послом РФ в Україні. Будь-який неупереджений аналітик може легко спростувати постулати російського президента.

Коротко проглянемо деякі закиди із «послання» Д. Медвєдєва:

Перше: Стосовно «антиросійської позиції України в російсько-грузинському конфлікті». Про це вже сказано дуже багато, проте зауважимо лише одне: жодна країна світу (окрім Нікарагуа), навіть найближчі союзники Москви, якщо такі є, на сьогодні не визнали «незалежність» Південної Осетії і Абхазії. Тоді виходить, що увесь світ зайняв антиросійську позицію у цьому конфлікті.

Стосовно продажу Грузії української зброї, то згідно з даними ООН, Україна поставляла в Грузію значно менше зброї ніж інші країни (Ізраїль, Польща, Румунія, Болгарія, Чехія, Боснія і Герцеговина, Туреччина, США, Казахстан), але Москва їх чомусь не згадує. США, Франція, Данія і Велика Британія надають Грузії допомогу у підготовці військовослужбовців і військовому плануванні. До того ж масштаби військово-технічної співпраці України з Росією незрівнянно більші ніж з Грузією. У 2008 році поставки російських озброєнь в Грузію становили 6% від всього обсягу українського військового експорту, в той час як поставки в Росію – 30%. Російські гелікоптери з українськими двигунами здійснювали удари по грузинським об’єктам. За допомогою українських ракет «повітря-повітря» збивалися грузинські літаки.

Оприлюднена Росією 24 серпня інформація про нібито участь українських військовослужбовців і бойовиків УНА-УНСО в російсько-грузинському конфлікті на боці Грузії відповідно до заяв представників Міноборони і СБУ України не відповідає дійсності і є провокацією в рамках інформаційно-психологічних операцій російських спецслужб.

Друге: Д. Медвєдєв звинувачує В. Ющенка в тому, що той «упрямо продолжает курс на вступление в НАТО».
Під час перебування у Вашингтоні в середині листопада 2008 року, відповідаючи на питання про можливий вступ Росії в НАТО, Д. Медвєдєв відповів: «Приєднання Росії до НАТО поки неможливе, проте ніколи не можна говорити «ніколи». У Північноатлантичного альянсу була можливість запросити Росію, але цього не зробили. І зараз ситуація інша. Але ми хочемо нормальних стосунків з Північноатлантичним альянсом».

Дійсно, без проголошень явних намірів щодо членства Росії в НАТО, Москва намагається досягти щонайменше двох цілей – максимального входження в структури НАТО і участі на однакових правах у прийнятті рішень у форматі 28+1. На сьогодні ні для кого не є новиною той факт, що рівень співпраці між Росією та НАТО незрівнянно вищий за аналогічну співпрацю України з Альянсом. Щоб переконатися в цьому достатньо звернутися до будь-якого довідника про діяльність НАТО. Партнерські стосунки Росії з НАТО просто вражають своїми масштабами. Звідси виникає риторичне питання до пана Медвєдєва: якщо Росія в принципі не виключає можливості вступу в НАТО і так активно співпрацює з Альянсом, то чому вона виступає проти приєднання України до НАТО? Відповімо замість пана Медвєдєва: Вступ України в НАТО зміцнить незалежність і суверенітет України і зробить неможливим її перетворення на провінцію новітньої російської «ліберальної імперії».

Наближені до Кремля політологи навіть не виключають збройного конфлікту між Україною і Росією. Так, С. Караганов цинічно пасталакає: «Сподіваюся, що в історичній перспективі напад Тбілісі на Південну Осетію і відповідь Росії виявляться плідним епізодом. Жертви – осетини, росіяни, грузини – можуть виявитися зовсім не марними. Російські війська дали рішучу військову відсіч логіці нескінченного розширення НАТО, яке, якщо його не зупинити, практично неминуче привело б до великої війни. І не в Грузії, а навколо України, майже в центрі Європи». Цим самим визнається, що збройний удар по Грузії був попередженням решті пострадянських держав про те, якими можуть бути наслідки «антиросійської» політики.

Думаю, що останнє «послання» президента РФ Д. Медвєдєва додасть кілька відсотків до кількості тих українців, які схиляються до вступу України НАТО, оскільки «братерські обійми» Москви можуть виявитися занадто задушливими. Вирішувати – бути членом Альянсу чи ні – право українського народу, який нині перебуває на роздоріжжі. Один із шляхів може привести країну до членства в Альянсі і дати можливість стати цивілізованою європейською державою із захищеним суверенітетом та національною безпекою. Вибір другого шляху може мати малопередбачувані наслідки. Якщо Україна не стане членом НАТО, вона опиниться у так званій «сірій зоні» – просторі невизначеності. Альтернативою вступу в НАТО є приєднання до євразійського блоку держав (Ташкентський договір), де нас очікують авторитарні режими, «тіньова» економіка, маргіналізоване суспільство. Вибір такого шляху вітали б ті, хто вважає, що незалежність України суперечить життєвим геополітичним інтересам Росії.

Отже, членство в НАТО відповідало б стратегічним інтересам України і являло б собою цивілізаційний вибір. Воно надало б Україні вагомі гарантії збереження національної ідентичності, захисту її суверенітету та територіальної цілісності і сприяло б поглибленню демократичних перетворень, а також виведенню українсько-російських відносин на рівень дійсно рівноправних відносин. Членство в НАТО було б також стимулом для розвитку українського громадянського суспільства.

Третє: Д. Медвєдєв звинувачує нинішнє політичне керівництво України в тому, що воно намагається «осложнить практическую деятельность Черноморского флота России».
Що стосується умов перебування Чорноморського флоту, то Україна лише вимагає від Росії виконання своїх зобов’язань, яких вона не дотримується. Проблема базування Чорноморського Флоту Російської Федерації у Севастополі була і залишається найбільш контраверсійною і складною в українсько-російських відносинах. Ряд положень угод України з Російською Федерацією щодо перебування ЧФ РФ на території України не відповідає національним інтересам нашої держави. Це проявляється сьогодні в інцидентах в ході навчання російських підрозділів на території Криму, в проблемах контролю за діяльністю, чисельністю та озброєнням ЧФ, у нецільовому використанні відповідної інфраструктури і в багатьох випадках відсутності угод про її оренду, і незаконному утриманні гідрографічних об’єктів.

Присутність Чорноморського флоту РФ у Криму має геополітичний контекст, оскільки спрямована передусім на збереження російського військово-політичного домінування в регіоні. Основними військово-політичними завданнями ЧФ Росії є: контроль над діями НАТО в Чорноморському регіоні, утримання України, Грузії і Молдови в єдиному просторі СНД, контроль над транспортними та енергетичними коридорами, посилення позицій Росії в зонах нестабільності на Північному Кавказі, Криму та Придністров’ї. Протягом останніх 18 років діяльність ЧФ і його допоміжних структур являлась джерелом суспільно-політичної напруги на кримському півострові, що проявлялося в координації дій проросійських радикальних організацій в Криму з боку представників командування ЧФ.

Перспектива позитивного розв’язання проблеми виведення ЧФ РФ із території Криму залежатиме від послідовної позиції України в цьому питанні протягом періоду до 2017 року, незалежно від зміни влади в ній. Значною мірою ця послідовність може бути забезпечена шляхом ухвалення Верховною Радою закону про припинення з 2017 року дії міжнародних договорів про тимчасове перебування ЧФ РФ на території України, який будь-яка наступна влада в Україні буде зобов’язана виконувати. Тому підготовка проекту такого закону і його наступне ухвалення Верховною Радою є основним завданням нинішньої української влади. На нашу думку, було б доцільно запросити у якості посередників спостерігачів від ОБСЄ та ЄС як в цьому питанні, так і в питанні функціонування поки що української ГТС.

Слід очікувати, що з метою зриву переговорного процесу щодо подальшого статусу ЧФ з Криму або його спрямування у напрямку обговорення питання щодо пролонгації договору про перебування ЧФ в Криму, російська сторона вдасться до безпрецедентного політичного, дипломатичного та економічного тиску на Україну, паралельно буде здійснювати цілий комплекс інформаційно-психологічних операцій з залученням представників так званої «5-ї колони».

Ми маємо бути готовими до того, що протягом ближчих років, поряд з питанням можливого вступу України в НАТО, питання подальшого статусу ЧФ РФ в Україні стане об’єктом спекуляцій різних лівих і проросійських політичних сил, партій і громадських організацій, яким Москва надаватиме політичну і матеріальну підтримку в їх роботі по здійсненню відповідної інформаційно-психологічної обробки української громадськості.

Четверте: Д. Медвєдєв: «В Києве последовательно добиваются разрыва сложившихся экономических связей с Россией». Ця теза «послання» Д. Медвєдєва повністю не відповідає дійсності. На цьому питанні хотілося б зупинитися більш детально.

Лише патологічно упереджені люди не можуть чи не хочуть бачити тих позитивних зрушень, особливо в економіці, які сталися в українсько-російських відносинах протягом президентства В. Ющенка. Без сумніву уряд Ю. Тимошенко багато зробив і робить для активізації українсько-російської співпраці в економічній сфері. Про це Прем’єр-міністр згадала у своїх коментарях на «послання» Д. Медвєдева: «я робила і роблю все можливе для поглиблення взаємовигідної співпраці між Україною і Росією, насамперед в економічній сфері, за яку відповідає уряд».

Аналіз розвитку українсько-російських відносин протягом останніх п’яти років свідчить про те, що економічна співпраця між Україною і РФ успішно розвивалася, незважаючи на певні проблеми в політичній складовій цих відносин. Про це, зокрема, свідчить зростання обсягу торгівельного товарообороту між двома країнами майже вдвічі – з 20.3 млрд. дол. у 2004 р. до 39.8 млрд. дол. – у 2008 р. З одного боку, це свідчить про те, що політичні відносини і економічна співпраця певною мірою розвиваються паралельно за своєю внутрішньою логікою, з іншого – в цілому успішний розвиток українсько-російських відносин за останні п’ять років в багатьох галузях економіки спростовує безпідставні твердження про «стагнацію і занепад» українсько-російських відносин.

Протягом останніх 5 років Росія залишалася основним торгівельним партнером України серед країн СНД і далекого зарубіжжя. За підсумками 2008 року, частка Росії у загальному зовнішньоторговельному обороті України перевищує 23 %. Для РФ Україна є 5-м за значенням торгівельним партнером. Частка України в загальному торгівельному обороті Росії за 2007 р. склала 5,6 %. За цим показником Україна посідає 5-е місце після Німеччини, Нідерландів, Китаю та Італії.

Президент В. Ющенко особисто сприяв розвитку українсько-російських відносин. Так, 8 травня 2005 року Президенти РФ і України підписали заяву про створення Українсько-російської міждержавної комісії «Ющенко-Путін», перше засідання якої відбулося 22 грудня 2006 року у Києві. З метою оптимізації конструктивної співпраці з Російською Федерацією та для розвитку партнерських взаємовигідних відносин на початку грудня 2008 р. Президент України В. Ющенко ухвалив рішення про створення Міжвідомчої стратегічної групи з українсько-російських відносин на чолі з Секретарем Ради національної безпеки і оборони України Р. Богатирьовою. Робота Міжвідомчої групи спрямована на напрацювання пакету ініціатив, які створять договірну базу для виконання основних статей Великого договору, зокрема розробку довготривалої програми економічної співпраці на 2009 та наступні роки. Також групою розроблені пропозиції щодо ефективного вирішення низки конфліктних або проблемних питань двосторонніх відносин.

22 червня 2007 року в Москві відбулося друге засідання Комітету з питань економічного співробітництва Українсько-російської міждержавної комісії, в ході якого було підписано Програму економічного співробітництва РФ і України на 2008-2010 роки. 2 лютого 2008 року у Москві відбулося друге засідання Українсько-російської міждержавної комісії під головуванням Президентів В. Ющенка і В. Путіна, яке завершилося підписанням Плану дій Росія – Україна до 2009 року.

Спільність економічних інтересів України і Росії полягає також у взаємовигідному використанні потужної і розгалуженої транспортної інфраструктури України (залізниць і автомобільних шляхів, морських портів, магістральних трубопроводів і ліній електропередач). Загальний об’єм перевезень експортно-імпортних і транзитних вантажів в міжнародному сполученні між Росією і Україною транспортом загального користування (залізничним, автомобільним і водним) складає близько 70 млн. т. ( 2008 р.).

Серед спільних проектів в галузі транспорту можна назвати створення вантажного електровоза в рамках кооперації Луганського і Новочеркаського заводів. ВАТ «Азовмаш» та ВАТ «Крюковський вагонобудівний завод» поставляють вантажні вагони на російський ринок. Яскравим прикладом співпраці між Україною і Росією став виграний тендер на постачання до Іраку крупної партії луганських тепловозів з коломенськими дизельними двигунами. Автомобілебудівні заводи в Запоріжжі, Луцьку, Львові, Кременчуці, Херсоні, Сімферополі та інших українських містах працюють, використовуючи постачання вузлів і деталей з Росії.

Оборонно-промисловий комплекс є важливою сферою економічної кооперації України і Росії. Потужні коопераційні зв’язки із російськими підприємствами мають більшість українських заводів і конструкторсько-виробничих об’єднань, що працюють у сфері ОПК. Серед них можна назвати ДП «Завод ім. Малишева», КП «ХКБМ ім. Морозова», ВАТ «Топаз», ДП «ДК КБ «Луч», ДГО Концерн «Техвоєнсервіс», КП «Науково виробничий комплекс «Іскра» тощо.

Запорізьке ВАТ «Мотор Січ» поставляє двигуни практично для всіх моделей російських гелікоптерів. Обсяг закупівель українських авіадвигунів складає 50-80 мільйонів доларів на рік. Спільно з Московським машинобудівним заводом «Салют» і Запорізьким машинобудівним конструкторським бюро «Прогрес» ВАТ «Мотор Січ» розробило двигун СПМ-21, призначений для літака МС-21.

Здійснюючи сервісне обслуговування російських міжконтинентальних ракет РС-20 на КБ «Південне» в Дніпропетровську, Україна забезпечує технічну готовність ядерного щита Росії. Державна акціонерна холдингова компанія «Артем» у Києві займається комплектацією російських бойових літаків ракетами «повітря-повітря». Черкаський державний науково-виробничий комплекс «Фотоприлад» спільно з Коломенським конструкторським бюро машинобудування поставляє комплектуючі деталі для прицільних протитанкових ракетних комплексів «ХРИЗАНТЕМА-С». Львівський завод «Лорта» спеціалізується на виробництві систем управління вогнем для російських гелікоптерів і обчислювальних комплексів для С-300. Конструкторське бюро «Арсенал» постачає в Росію різні типи головок самонаведення, авіаційні бортові системи прицілювання і лазерні гіроскопи. Тільки у 2007 році Україна поставила до Росії сто крилатих ракет Х-59.

На даний час значна частина спільних розробок вчених України і Росії зосереджена в ракетно-космічній і авіабудівній сферах виробництва. На базі спільно розроблених ракетоносіїв «Зеніт» і «Циклон» створений триступінчатий «Зеніт-3». Завдяки співпраці з російськими конструкторами і виробниками на базі МБР СС-18 створений проект ракетоносія «Дніпро», стала можливою розробка носіїв «Циклон-2 К» і ракетно-космічного комплексу на базі «Циклон-4».

Науково-технічна співпраця України і Росії (спільно з Норвегією і США) здійснюється в рамках міждержавних проектів Sea Launch і Global Star, в яких використовується ракетоносій «Зеніт». Ця розробка, створена спільними зусиллями КБ «Південне» і виробничими потужностями «Південмаш» в співпраці з підприємствами Росії. Метою реалізації проекту Sea Launch («Морський старт») є виробництво і запуск ракет із спеціальної морської платформи, розташованої в екваторіальній зоні Тихого океану. Станом на жовтень 2008 року здійснено 29 пусків в рамках програми «Морський старт». За оцінками експертів, у майбутньому «Морський старт» охоплюватиме 17% усіх комерційних космічних запусків у світі.

Стратегічним інтересам обох країн відповідає збереження і розвиток співпраці в авіабудівній галузі. Серед конкретних проектів, реалізація яких неможлива без двосторонньої співпраці, можна назвати досягнення між урядами України та Російської Федерації домовленості про поновлення виробництва літака АН-124-100 «Руслан», а також проект створення літака АН-70. Вже після публікації «послання» Д. Медвєдєва 20-го серпня в Жуковському на аерокосмічному салоні МАКС оборонні відомства України і Росії підписали договір про завершення випробувань спільного російсько-українського літака АН-70. Згідно із підписаним протоколом, передбачається спільне серійне виробництво оперативно-тактичного військово-транспортного літака АН-70 і транспортного літака АН-70Т. При цьому слід зазначити, що АН-70 на сьогодні є найбільш перспективним і конкурентоздатним проектом у світі серед літаків такого класу. Деякі фахівці висловлюють побоювання, що Росія формально підписала угоду про спільне виготовлення АН-70 лише для того, щоб затягнути процес серійного випуску цього літака і не дати Україні знайти інших партнерів. Хотілося б щоб ці фахівці помилилися у своїх песимістичних прогнозах.

Лише перелік прикладів взаємовигідної економічної співпраці зайняв би кілька сторінок. І тут знов виникає риторичне питання: на якій підставі, маючи такі вражаючі результати двосторонньої співпраці, пан Медвєдєв голослівно стверджує, що „в Киеве последовательно добиваются разрыва сложившихся экономических связей с Россией”?

Звичайно, не все так безпроблемно у сфері економічної співпраці між Україною і Росією. Розбіжності економічних інтересів України та РФ проявляються в захисті своїх внутрішніх ринків, запровадженні обмежень доступу товарів, послуг, капіталів та робочої сили шляхом прийняття відповідних законів з обох сторін; в конкуренції на ринках інших країн світу щодо експорту військової техніки, продукції металургійної, хімічної та інших галузей промисловості; в наявності різних підходів до ціноутворення і тарифної політики, насамперед щодо транзиту територією України російської експортної продукції.

На нашу думку, подолання розбіжностей в інтересах сторін має здійснюватися шляхом зближення нормативно-правової бази економічного співробітництва, яка налічує близько 200 угод, уніфікації податкової і тарифної політики; узгодження позицій Києва і Москви на ринках третіх країн, створення спільних транснаціональних корпорацій, фінансово-промислових груп та підприємств у провідних галузях промисловості.

Довгострокові економічні відносини України та Росії мають будуватися на рівноправних засадах, з урахуванням національних економічних інтересів обох держав. Тому слід розробити відповідну концепцію українсько-російських економічних відносин, яка б комплексно охоплювала всі сфери зовнішньоекономічної діяльності країн, включаючи торгівлю, виробничу кооперацію, спільне підприємництво, інвестиційне та інноваційне співробітництво, науково-технічну кооперацію, координацію дій на ринках третіх країн. Модель економічних відносин має будуватися на засадах рівноправного партнерства і взаємовигідної інтеграції ринково-орієнтованих економічних систем обох держав.

П’яте: Д. Медвєдєв звинувачує В. Ющенка в тому, що «под угрозу поставлено стабильное использование нашими странами фактически единой газотранспортной системы», додамо, на яку Москва постійно зазіхає і різними способами намагається встановити контроль над нею якщо не привласнити. «Дерибан» української ГТС задумали ще при Л. Кучмі, проте реалізувати цю аферу поки що не вдалося. І це при тому, що більшість навіть європейських газопроводів є частковою або повною власністю «Газпрому».

Роздратування Москви та лемент її утриманців у Києві цілком зрозумілий. За обсягом транзиту українська ГТС (37 тис. км газопроводів) є найбільшою у світі. До цього слід додати найпотужнішу на континенті нашу систему підземних газових сховищ (ПСГ), активний обсяг якої перевищує 30 млрд. куб. м. Разом із ПСГ країн ЄС у них можна буде накопичувати 120-денний запас газу, і вони мають стати основним компонентом Європейського газового контуру (ЄГК) Західної і Східної Європи.

Хіба ми забули, що саме Росія перекривала надходження газу до України і в Європу в січні цього року? Чергова «газова війна», яку на початку 2009 р. інспірував «Газпром» за підтримки Кремля, значною мірою була спричинена корупційно-економічними чинниками: непрозорістю у газових оборудках; боротьбою газових груп в Україні та Росії за «доступ до труби» з метою отримання надприбутків; спробами переділити тіньові прибутки від експерту російського газу в Європу і створити нові корупційні схеми за участі нових українських політиків; бажанням російських та українських політико-економічних кланів (РосУкрЕнерго, Д.Фірташ, Медведчук-Бакай та інші) заробити за державний рахунок через створення посередників.

Основним політичним завданням інспірованого Кремлем газового конфлікту між Москвою і Києвом було завдання продемонструвати транзитну неспроможність України, значно зашкодити репутації України як надійного транзитного, геоекономічного і геополітичного партнера Європейського Союзу. В перебігу газового конфлікту Росія намагалась позиціонувати себе як впливового геополітичного гравця з метою зберегти Україну у сфері свого політичного впливу. Шляхом шантажу та обіцянок зберегти «особливі умови» формування ціни на газ Кремль прагнув залишити Україну у сфері своїх геополітичних інтересів, змусивши відмовитися від курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Розв’язуючи газовий конфлікт, Москва також намагалась заблокувати реалізацію Декларації про стратегічне партнерство між Україною і ЄС щодо модернізації ГТС, підписаної в кінці березня 2009 р. в Брюсселі в присутності В. Ющенка і Ю. Тимошенко.

Серед економічних чинників тиску Росії на Україну в газовому конфлікті можна також назвати намагання послабити конкурентоздатність української промисловості через завищені ціни на газ; прагнення Кремля отримати контроль над українською ГТС та ПСГ; створення умов для банкрутства «Нафтогазу» з метою отримати частину його майна і активів; зберегти непрозорого посередника РосУкрЕнерго при поставках центральноазійського газу через Україну та ЄС.

Особливий інтерес для налагодження торговельно-економічних українсько-російських відносин становить модернізація української газотранспортної системи (ГТС). У стратегічному плані підписана в вкінці березня 2009 р. Брюсселі Декларація про модернізацію української ГТС відповідає національним інтересам як України, так і Росії. Знайти оптимальний консенсус у цій справі можна було б шляхом створення нових потужностей, коли на базі української ГТС, яка має залишатися в управлінні НАК «Нафтогаз», створювалися б нові ділянки, паралельні коридори, нові підземні сховища на умовах тристороннього консорціуму у складі України, ЄС і РФ.

Шосте: Д. Медвєдєв стверджує також, що «ничего не сделано для того, чтобы прекратить нарушение имущественных прав российских инвесторов на Украине». За станом на 1 січня 2009 р. серед десятки основних країн-інвесторів Росія посідає шосте місце з загальною сумою інвестицій – $1 851,6 млн., що становить близько 5.6 % від загального обсягу інвестицій. За даними деяких експертів, сьогодні на долю російського капіталу в Україні припадає 75% акцій в нафтопереробці, 30% – в газотранзитній сфері, 50% – в алюмінієвій промисловості, 30% – в машинобудуванні, енергетиці та енергопостачанні.

Протягом перших 10 років незалежності недостатня увага в Україні приділялась питанню диверсифікації іноземного капіталу в стратегічних галузях економіки. В означений період експансія російського капіталу в Україні здійснювалась набагато швидшими темпами, ніж залучення європейських інвестицій. За часів Л. Кучми були зроблені безпрецедентні поступки Росії, зокрема, в енергетичній сфері, здійснювалася планомірна російська економічна експансія за рахунок національних інтересів.

За деякими підрахунками, на даний час російський капітал встановив контроль над 60-70% провідних українських підприємств, посилив позиції в українській банківській сфері тощо. До недавнього часу (2005 р.) в багатьох випадках російські бізнесмени скуповували об’єкти господарювання в Україні практично за безцінь. При цьому російська економічна експансія на теренах СНД, і зокрема в Україні, має виразний політичний зміст, оскільки вона здійснюється планомірно при потужному сприянні з боку Кремля і є передумовою і складовою частиною подальшої експансії Росії.

З кінця 90-х років минулого століття і до 2003 року частка російського капіталу в українській економіці постійно зростала. Так, якщо у першій половині 90-х років у власності Росії був лише один нафтопереробний завод в Україні (Кременчуцький НПЗ, проданий компанії «Татнефть»), то вже у 2001 році усі українські НПЗ, окрім «Галичини» та «Нафтохіміка Прикарпаття», перейшли в російську власність чи перебувають під контролем росіян. Якщо в першій половині 90-х років Росія не володіла жодним українським металургійним заводом, то в 2001 р. в Україні вже склався потужний сектор російських металургійних підприємств. Якщо на початку 90-х років російський капітал в Україні не мав жодного промислового підприємства в Західній Україні, то в 2001 р. він вже контролював головні промислові підприємства в цьому регіоні. Якщо в середині 90-х років російський капітал був стабільно присутній лише в одній галузі української економіки (паливно-енергетичній), то в 2001 р. він, за оцінками експертів, вже поширився на шість галузей української економіки.

Діяльність російського капіталу в Україні здійснюється в основному через російські фінансово-промислові групи – тобто групи, що мають у своєму розпорядженні потужний фінансово-промисловий ресурс (промислові об’єкти, банки), засоби медіа-підтримки, політично-громадський (партії, громадські організації) і адмінресурс в особі корумпованих українських можновладців. Встановлений в Росії контроль держави над економікою дає підстави говорити про те, що російський бізнес в Україні, особливо крупний, в деяких ситуаціях може виконувати політичні замовлення Москви, іноді навіть у збиток власним економічним інтересам.

У своєму виступі з нагоди 18-тої річниці незалежності України В. Ющенко так оцінив діяльність в Україні деяких представників капіталу колишньої метрополії: «На відміну від національного капіталу для цих «великих грошей» наша земля – це просто територія, джерело збагачення і слухняний трудовий ресурс. Такий капітал, який залежний від колишньої імперії і їй прислуговується, зневажає нашу країну і не підтримує ані її, ані її культуру». Звичайно, значна частина представників російського бізнесу прагнуть заробляти гроші в Україні в рамках цивілізованої і взаємовигідної співпраці.

Сьоме: Д. Медвєдєв закидає В. Ющенку «пересмотр общей истории, героизацию нацистских пособников, возвеличивание роли радикал-националистов, навязывание международному сообществу националистически окрашенных трактовок массового голода в СССР 1932-1933 годов как «геноцида украинского народа».
Пригадую недалеке минуле, початок 90-х, коли почали з’являтися заборонені раніше публікації і наукові історичні дослідження з вітчизняної історії, Георгія Кониського, Аполона Скальковського, Миколи Костомарова, Михайла Грушевського, Миколи Аркаса, Ореста Субтельного, Наталії Полянської-Василенко, Олени Апанович, Володимира Антоновича, Андріана Кащенка, Володимира Голобуцького та багатьох інших авторів. Ми спрагло пізнавали свою історію і серце переповнювала гордість за нашу Україну, за наш великий народ і його кращих синів. Ми почали пізнавати себе і розуміти, що українська нація має зайняти належне їй місце в сім’ї європейських народів. Якщо ми не знаємо своєї історії, то в майбутнє ми можемо йти лише напомацки або маючи сумнівних поводирів, які нам розтлумачуватимуть, що в історії було правильно, а що ні. Хотілося б, щоб нинішні кремлівські керманичі швидше зрозуміли, що самоідентифікація української нації і розуміння нею своєї історії за роки незалежності відбулися невідворотно, тому повернення до радянських псевдоісторичних стереотипів не може бути. Як каже Олег Тягнибок, «ніякими біломор-каналами вже не вернути ріку історії назад».

Прикро, але схоже, що у Кремлі чи не хочуть, чи не можуть зрозуміти, що Росія і Україна хоча і мали певною мірою спільне історичне минуле, але виступали в ньому здебільшого в різному статусі – суб’єкта і об’єкта – як в часи Російської, так і в часи Радянської імперій. Звідси сприйняття сторінок минулого в Росії і Україні (Переяславська Рада, Батурин, Конотоп, Полтава, колективізація, Голодомор, друга світова війна, діяльність УПА) багато в чому не співпадає. З поляками, турками, австрійцями ми теж мали періоди спільної історії, але кожний народ має невід’ємне право на своє тлумачення власної історії. Проте президент Д. Медвєдєв вважає, що «прочтение истории» може бути лише одним – офіційним і всі мають його дотримуватися, якщо вони вважають себе патріотами Росії. Тому він підписав указ про створення «комісії при президентові РФ щодо протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії». Більше того, інші пострадянські країни просто мають списувати кремлівське «прочтение истории», якщо вони хочуть мати прихильне ставлення Кремля.

В. Ющенко не переписує і не фальсифікує історію. Історичні дослідження, на які спирається В. Ющенко, вже існують десятки і сотні років. За 18 років незалежності також зроблено чимало для правдивого відтворення сторінок історичного минулого українського народу. Заслуга В. Ющенка полягає в тому, що лише в останні роки ми нарешті змогли дати оцінку своєму історичному минулому на офіційно-державному рівні.

Загальновідомо, що сьогодні в «Путінській Росії» практично реабілітується Йосип Сталін, незважаючи на мільйони жертв його антинародного диктаторського правління проти всіх народів колишнього СРСР, передусім російського. Скажімо, як я можу особисто сприймати Сталіна, якщо в 30-ті роки мої діди і прадіди були заслані на Вологодщину або закатовані у радянських в’язницях лише за те, що вони були «куркулями» і хотіли бути вільними господарями на своїй землі? Те саме можуть сказати мільйони моїх співвітчизників.

Восьме: Д.Медвєдєв безпідставно стверджує: «Продолжается вытеснение русского языка из общественной жизни, науки, образования, культуры, средств массовой информации, судопроизводства». Якби пан Медвєдєв спробував познайомитися зі статистикою, то він би зрозумів, що протягом років незалежності російська мова не тільки не витісняється, а навпаки поширюється у сфері її публічного використання.

Якщо ми хочемо бути самодостатньою і незалежною державою, а не васальною територією «с русскоязчным населением» то мали б вже давно послуговуватися переважно державною мовою у сферах суспільного життя, маючи при цьому 80% етнічних українців. Проте, процес природного «витіснення» російської мови із зазначених сфер відбувається надто повільно і непослідовно. І головна причина не в бездіяльності владних структур чи в їх саботажі. Головна причина в тому, що на 19-му році незалежності простому люду в Україні все ще нелегко живеться, тому і ставлення до атрибутів незалежності, у тому числі до української мови, відповідне.

Нажаль, процес русифікації в Україні триває і останнім часом навіть посилився. Якщо у 1959 р. українську мову визнали рідною 95% населення України, то в 2001 р. – лише 67%. І це при тому, що у 1959 р. українці становили 76,8%, тобто менше, ніж у 2001 р. Але перепис 2001 р. зафіксував навіть посилення мовної асиміляції українців: якщо у 1989 р. російську мову вважали рідною 12,3% етнічних українців, то у 2001 р. – вже 14,8 %, тобто близько 5,5 мільйона. Якщо пан Медвєдєв недовіряє українській статистиці, то хай приїде до нас в Одесу і спробує купити в кіоску хоча б одну україномовну газету. Я поки що таких не бачив. Не побачите ви їх також в Донецьку, Луганську, Сімферополі та Севастополі. Нещодавно, перебуваючи в Севастополі, я спробував придбати україномовну газету, на що кіоскерка мені відповіла: «Никогда небыло, нет и, надеюсь, не будет»…

За роки незалежності процес українізації в південних і східних регіонах відбувається надто повільно і В. Ющенко, на жаль, не може похвалитися великими здобутками у цій сфері. Майже 80 відсотків періодичних видань в Україні виходять сьогодні російською мовою. Україна опинилась під потужним чужоземним інформаційно-культурним тиском. Близько 80 % ефірного часу теле- і радіостанцій заповнено російськомовним продуктом. FM-радіостанції у своїй переважній більшості російськомовні. Більшість книжок, що продаються в Україні, видано в Росії. Україна стала ринком неконтрольованого збуту іноземної кіноіндустрії та продукції російського шоу-бізнесу, який агресивно витісняє українську пісню – традиційну берегиню української мови і історичної пам’яті народу.

На якій підставі університети на Півдні і Сході України називаються «національними», коли викладання у них ведеться російською мовою? Чому сьогодні дитина, яка 10 років навчалася українською мовою у своїй сільській школі, вступивши до ВНЗ в Одесі, Харкові або Донецьку змушена отримувати вищу освіту російською мовою і забувати мову своїх батьків і пращурів? Це питання до В. Ющенка, Ю. Тимошенко. Ставити такі питання перед Верховною Радою немає сенсу, оскільки лише одна третина депутатів в ній є українцями… Хотілося б також, щоб Д. Медвєдєв відповів на таке питання: Чому в Росії, в якій проживає близько 5 мільйонів етнічних українців, немає жодної української школи, жодної української радіостанції, жодного українського телеканалу?

Співвідношення української і російської мов в інформаційно-культурній сфері не відповідає реальному поділові населення за етнічною ознакою і порушує права етнічних українців. Масова присутність в українському інформаційно-культурному просторі російськомовної продукції призводить до деформації ментальності українців, прищеплення їм чужих стереотипів і почуття упослідженості та меншовартості. Внаслідок цього відбувається руйнація ідентичності української нації, гальмується формування її еліти. Нинішня мовна ситуація в Україні і без надання російській мові статусу державної є небезпечною для української мови, і відповідно для формування української політичної нації і державної незалежності України. В цій ситуації надання російській мові статусу державної (офіційної) увічнило б триваючий процес русифікації України.

На нинішньому складному етапі розвитку Української держави імперсько-шовіністичні сили значно посилили свій наступ на українську мову і українську культуру загалом, намагаючись перетворити український народ в безлике російськомовне «насєлєніє», яке було б дуже легко повернути в лоно Росії з усіма історичними та сучасними рисами останньої: протиставлення себе зовнішньому світу, заперечення цінностей європейської цивілізації, нехтування правами людини, переважання імперських амбіцій над потребами внутрішнього розвитку, відсутність потреби мати ефективне громадянське суспільство тощо.

Дев’яте: Д. Медвєдєв звинувачує українську владу у нібито втручанні у справи православної церкви і створенні несприятливих умов для здійснення нещодавнього пастирського візиту Патріарха Московського и Всєя Русі Кирила в Україну. (Д. Медвєдєв вперто пише «на Україну»).

Звинувачень у втручанні В. Ющенка у справи православної церкви ми ніколи не чули від керівників християнських конфесій в Україні. І таких звинувачень не може бути, тому що протягом 5 років президентства В. Ющенко постійно перебував у контакті з усіма християнськими конфесіями, постійно закликаючи їх розпочати міжконфесійний діалог. Виступаючи 24-го серпня на Майдані Незалежності В. Ющенко зазначив, що «духовна єдність сьогодні Україні потрібна як ковток повітря».

Проте, напевно пану Медвєдєву видніше з кремлівських пагорбів. Дивно все це сприймати, коли офіційний Київ зробив дуже широкий символічний крок, вітаючи візит владики Кирила і президент В. Ющенко мав з ним двогодинну зустріч, а сам патріарх Кирило у офіційному листі висловив подяку керівництву України за сприяння в проведенні свого візиту до України.

Оскільки лист Патріарха Кирила є у повному дисонансі з «посланням» Д. Медвєдєва, наведу фрагмент із нього:
«Дякую вам за надану мені увагу під час мого відвідування України та за сприяння в його здійсненні. Вдячний Вам за розуміння важливості пастирського слова, зверненого до людей. Наші відверті бесіди, як видається, можуть послужити кращому сприйняттю потреб і сподівань віруючих з боку державної влади… Незважаючи на всі складнощі, Україна успішно стверджує свою державність. Інакше і не може бути, адже українці володіють прекрасними якостями – духовністю, щирістю, дбайливістю, працьовитістю. Український народ зайняв гідне місце в сім’ї слов’янських народів. Як і у всякій іншій родині, у ній бувають чвари. Переконаний, що вони швидкоплинні. Вірю: настане час, коли хвилі недобрих розділень, які нахлинули на слов’ян, відступлять, а замість них прийдуть братерство та взаєморозуміння. Висловлюю глибоку надію на те, що особливу увагу Україна приділятиме відносинам з країнами, з якими український народ зв’язаний спільністю віри, культури та історії… Вірю, що Україна, як свята земля східних слов’ян, завжди залишиться для нас спільною духовної Батьківщиною. Боже благословення нехай перебуває з народом прекрасної України, з її владою і силою й з усіма нами!»

Ми не знаємо, що говорив Патріарх Кирило Д. Медвєдєву 6-го серпня після повернення з України, але саме в цей день російський президент направив своє «послання» президенту В. Ющенку. Проте перші заяви і промови Патріарха Кирила після його обрання предстоятелем РПЦ свідчать про те, що він хоче мати надполітичний і наддержавний статус духовного лідера, хоча традиційно російська влада намагається залучити главу РПЦ до реалізації своїх політичних проектів і зробити з нього звичайного політичного гравця. Слова Владики Кирила про те, що «на тлі єдності базисних цінностей життя українського і російського народів будь-які політичні чвари і конфлікти виглядають такими дрібними» дають надію, що він дистанціюватиметься від кремлівських інтриг. А як буде насправді – поживемо – побачимо.

***

Відносини між Україною і Росією – це передусім відносини між двома братніми народами і вони є настільки потужними і міцними, що зруйнувати їх чи довести до межі небезпечної кризи, тим більше до збройного конфлікту (на приведи Господи!) нікому не вдасться.

Проблемні питання між Росією і Україною мають розв'язуватись лише в рамках конструктивного діалогу на основі міжнародного права, консенсусу і компромісів. Лише добросусідські відносини з Росією, засновані на взаємних інтересах і засадах рівноправ’я, можуть створити сприятливу атмосферу для розв'язання всіх проблем двосторонніх відносин цивілізованим шляхом. Обмін відкритими листами замість особистих зустрічей – це не найкращий спосіб ведення діалогу між президентами двох сусідніх країн. Якби В. Ющенко і Д. Медвєдєв зустрілися ближчим часом і поговорили відверто, дивлячись в очі одне одному, це безумовно сприяло б подальшому порозумінню між керівництвами Росії і України і мало б позитивні наслідки для двосторонніх відносин в усіх сферах.

Кремлівські стратеги явно поквапилися списувати В. Ющенка і можуть вкотре жорстоко прорахуватися. Навіть якщо В. Ющенко і не буде переобраний на другий термін, він залишиться безсумнівно потужною політичною фігурою на українській і європейській політичній шахівниці. З огляду на те, що В. Ющенко і Д. Медвєдєв ще відносно молоді політики і перед ними ще кілька десятиліть активної політичної діяльності, хотілося б щоб вони якомога швидше порозумілися, щоб працювати разом для зміцнення російсько-українських відносин сьогодні, завтра і через багато років.

Джерела інформації

Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. – М.: Б.и., 1997. – С. 379. http://www.arctogaia.com/public/osnovygeo/geop12.htm#5
Смолин М. Украинский сепаратизм в России. – М.: Б.и., 1998. – С. 68.

Олексій Волович
17.03.2010 г.
nomos.com.ua

Вибрані публікації. Зміст Скасування Січі Розкопки в Батурині ЧФ і Крим Навіки разом! ПостЄЕПівський синдром Украину в Розыск Россия сейчас заразна Рік української демократії "Газават" проти України Неоколоніалізм Русини Закарпаття Порушення прав українців у Російській Федерації Четвертая мировая война

Web hosting by Somee.com