"Газават" Кремля проти України

Роман Матузко, політичний оглядач

"Подальше існування України недопустиме. Ця територія має бути поділена на кілька поясів"
(Витяг із підручника для росіян)

"...І коли нові правителі Росії,.. супроводжувані членами Політбюро, з’явилися в театральній урядовій ложі, всі глядачі в залі піднялися з місць, мовби підняті сильним поривом. «Ура патріотичному уряду!», «Хай живе Росія!», «Слава російській історії!» — кричали сотні голосів у різних кінцях гігантської зали".
Едуард Тополь. «Завтра в России», 1990

Європа має готуватися до військового конфлікту з Євразійською імперією. Війна буде не сьогодні. І навіть не завтра. Це станеться післязавтра.

Загроза широкомасштабного конфлікту повною мірою проявляється в агресивних діях Росії проти України. Особливо останнім часом — у розпалюванні конфлікту у справі поставок Україні російських енергоресурсів.

Газовий конфлікт сьогодення започатковано у близькому і далекому минулому.

У близькому минулому ним став конфлікт навколо острова Коса Тузла.

Тузла — це також енергоресурси, проблема кордону в Азовському морі і прагнення Кремля встановити свій контроль над природними ресурсами іншої держави.

Основна причина конфлікту навколо Тузли — багаті поклади газу та нафти на шельфі Азовського моря, який Україна законно вважає своїми територіальними водами. Сьогодні в Азовському морі та навколо нього відомі близько 120 перспективних структур для видобутку газу і нафти. Біля о. Коса Тузла сім родовищ та значні перспективні поклади (див. мапу).

18 вересня 2003 року в Ялті укладено угоду про Єдиний Економічний Простір. Але вже 24 вересня Росія широко розгорнула будівництво дамби з Таманського півострова до українського о. Коса Тузла. Кількість задіяної техніки — сотні самоскидів, бульдозерів та екскаваторів, які щодобово перевозили близько 13 тисяч кубів будівельного матеріалу, давали підставу сприймати ці дії як акцію військового типу. Швидкі темпи будівництва, час її початку вказували на те, що вона планувалася задовго до підписання Угоди про ЄЕП. (Ось така собі демонстрація «рівноправних» відносин партнера по ЄЕП!)

Агресивні дії Росії на Таманському півострові проти України підтримали російські засоби масової інформації, а газета «Комсомольська правда» 1 жовтня 2003 року написала:

«Росія приросте косою о. Тузла. Будівництво споруди, яка відкриє нашій країні ще один вихід у Чорне море, йде ударними темпами».

З окупацією Тузли Росія прагнула не тільки анексувати частину української території і змінити лінію кордону. Росія отримувала можливості контролювати морські транспортні шляхи через Керченську протоку. Україна втрачала б до $200 млн надходжень від іноземних суден, які проходять територіальними водами України. Ці валютні надходження потекли б у Москву.

В урочистий «рік Росії в Україні» будівництвом дамби з Таманського півострова у напрямку українського о. Коса Тузла «братерська» Росія до 350-річчя Переяславської Ради прагнула отримати від України «святковий» подарунок у вигляді нового «возз’єднання» Тузли з Таманню та газонафтові поклади навколо острова, а в перспективі — і на Азові.

Як і в конфлікті навколо Тузли, так і нині позицію Кремля визначають явно відповідні уповноважені на це структури, у тому числі великі російські нафтогазові компанії. Як і Кремль, вони зацікавлені у встановленні контролю над усіма газонафтовими покладами азово-чорноморського шельфу, а також у контролі над морськими перевезеннями та газонафтовими комунікаціями України. Тому й сьогодні Москва чинить опір встановленню кордону з Україною в Азовському морі по так званій «серединній лінії» і прагне «спільного володіння» та провести дискримінаційний кордон по дну з визнанням 12-мильної лінії територіальних вод.

Іншими словами, Москва прагне встановити «рівноправні» відносини, де основним стане пріоритет права власности Росії на український шельф з усіма українськими газонафтовими покладами азово-чорноморського шельфу.

Якщо конфлікт навколо Тузли мав вигляд зовнішнього фронтального наступу, то нинішній газовий шантаж несе у собі значно глибиннішу суть. Він став відлунням штучних голодоморів.

Терор голодом Московія використовувала у своїй геополітичній практиці не раз. Від самого початку експансія новоутвореного самодержавного Володимиро-Суздальського князівства, на чолі якого став Андрій Боголюбський, була надзвичайно жорстока і підступна:

«Бажаючи заохотити владу в Київській і Новгородській землях, Андрій саджав у Новгороді князями своїх ставлеників і жорстоко придушував голодом (не допускаючи підвезення до Новгорода волзького хліба) новгородські повстання, що спалахували» (БСЭ. — М., 1926. — Т. 2. — С. 738. Курсив тут і далі мій. — Р. М.)

«…Москва була головним постачальником хліба для неродючих новгородських областей і в боротьбі з Великим Новгородом могла діяти вимором. Всі вказані обставини забезпечували перемогу Москви над Новгородом.

Внаслідок ряду війн Великий Новгород у 1478 був захоплений Москвою, найголовніші супротивники Москви страчені, Новгород, боярство та інші представники правлячого класу виселені в московські землі. З політичною самостійністю Великого Новгорода було покінчено, в знак чого був знятий і вивезений у Москву новгородський вічевий дзвін» (МСЭ. — М., 1931. — Т. 5. — С. 822–823).

Економічний визиск та «придушення голодом» не оминуло й Україну після приєднання її до володінь Москви. Вони стали засобом московської політики в Україні з метою недопущення відродження її державности.

Голод, як засіб вирішення політичних завдань, без жодних мук сумління використовували московські більшовики. Приміром, В. Ленін попереджав:

«Ми годувати тих, хто не працює на радянських підприємствах, ні в радянських установах, не будемо» ( Т. 40. — С. 329).

«Коли йдеться про розподіл продовольства, думати, що треба розподілити справедливо, не можна... розподіл — метод, зброя, засіб…» (Т. 43. — С. 359).

Отже, якби сьогодні Москва виявилась нашим значним продовольчим постачальником, як це нині відбувається з газом, то можна не сумніватись, що подібні «дії вимором» не змусили б себе довго чекати і газовий вентиль разом з важелем нового штучного голодомору були б задіяні проти України з такою ж невблаганністю, як це застосовувалося Москвою проти Новгородської Республіки у XV столітті та проти УРСР протягом минулого ХХ століття.

І Кремлю байдуже до того, що в Україні від «газавату» можуть постраждати не тільки українці, а й ті «рускоязичниє», долю яких начебто так безкорисливо захищає Кремль.

Сьогодні Кремлю не сподобалося, що Україна може вступити в СОТ, ЄС, в НАТО, що Україна на міжнародній арені діє як повноправна, суверенна держава.

З таким же успіхом завтра Кремль, спираючись на залежність Європи від російських енергоресурсів, може висунути вимогу змінити свою політику щодо НАТО від Польщі, Угорщини, Болгарії, змінити внутрішній устрій будь-якої країни чи групи країн, взагалі розпустити НАТО, а у подальшому вимагати приєднання всієї Європи до ЄЕП... До чого подібні дії можуть призвести післязавтра?

У червні 1940 року Кремль таким чином уже висував ультиматум прибалтійським державам з вимогою «створення в цих країнах урядів». Невдовзі (у серпні) прибалтійські держави були анексовані Москвою.

У 1990 році, після відновлення державности Литви, до неї так само був застосований газовий шантаж.

Прагненням реалізувати геополітичні плани, зокрема наблизитися до берегів Перської затоки, була продиктована й інтервенція в Афганістан.

Імперські плани Росія не полишає і зараз. Про деякі з нинішніх її євразійських геополітичних планів йдеться у підручнику А. Дугіна «Основы геополитики» (М., 1999): «Без Чорноморського узбережжя від Ізмаїла до Керчі Росія отримує настільки довгу прибережну смугу, що реально контролюється невідомо ким, що навіть її (України. — Р. М.) існування як нормальної і самостійної держави ставиться під сумнів» (с. 348).

Спробою встановлення контролю Москви над Чорноморським узбережжям став і знаменитий з’їзд у Сіверськодонецьку під час виборів Президента України 2004 року, який одночасно мав на меті розшматування України на окремі геополітичні частини, «не залежні» одна від одної, але цілком підпорядковані «наднаціональному» органові у Москві. Про цей напрям у підручнику сказано так: «Подальше існування України недопустиме. Ця територія має бути поділена на кілька поясів...» (с. 379).

«Абсолютним імперативом російської геополітики на чорноморському узбережжі є тотальний і нічим не обмежений контроль Москви на всьому його протязі від українських до абхазьких територій. Можна як завгодно ділити всю цю зону за етнокультурною ознакою, надаючи етнічну і конфесійну автономію кримським малоросам, татарам, козакам, абхазцям, грузинам і т. ін., але все це тільки при абсолютному контролі Москви над військовою і політичною ситуацією. ...Північний берег Чорного моря має бути тільки євразійським та централізовано підпорядковуватися Москві».

«Україна як самостійна держава з якимись територіальними амбіціями являє собою велику небезпеку для всієї Євразії, і без вирішення української проблеми взагалі вести мову про континентальну геополітику безглуздо» (с. 348).

Наведені тези вказують, що події у Грузії, пов’язані з проблемою Абхазії, Аджарії, Південної Осетії, а також з’їзд в українському Сіверськодонецьку та утворення ПіСУАР — справа не випадкова: Росія прагне реалізувати свої імперські геополітичні плани. Як не дивно — це та сама одіозна «рука Москви». Не будемо тут вже глибоко занурюватися в спроби здійснення прихованої воєнної інтервенції в Україну під час президентських виборів 2004 року… То окрема тема.

Імперські амбіції Кремля повною мірою проявилися у політиці «випаленої землі» щодо Чечні. Чеченську столицю Грозний перетворено в руїни Сталінграда. А. Дугін передбачає такий самий конфлікт із Україною: «Суверенітет України являє собою настільки негативне для російської геополітики явище, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт» (с. 348).

Так хто, і з якою метою, готовий до розпалювання конфлікту з Україною?

Розвиток подій дає всі підстави вважати, що частину з геополітичних планів Росії, напрям виконання яких викладено у підручнику А. Дугіна «Основи геополітики», Кремль цілеспрямовано уже намагається реалізувати як стосовно України, так і в інших регіонах постсовєтського простору.

Спроби втягнути Україну у ЄЕП, події навколо Тузли, втручання Росії в президентські вибори та фальсифікація їх, «сєвєродонєцкій з’їзд» і «газовий» конфлікт ставлять питання: чи варто легковажити певними і окресленими імперобудівничими планами Кремля щодо інших регіонів, які нині відомі? Чи не стануть вони предметом реалізації у певному майбутньому?

«Газова» атака, такий собі новоявлений «газават» Кремля проти України, виявив деякі глобальні пружини механізму того геополітичного майбутнього, який може бути задіяний у перспективі. Щоб у цьому впевнитися, достатньо поглянути на існуючу газотранспортну мережу Європи та взяти до уваги ті газотранспортні мережі, які заплановано збудувати і які почали формуватися. Один з них — прямий Північно-Балтійський газогін від узбережжя Росії дном Балтійського моря до берегів Німеччини (див. мапу).

Проект Північно-Балтійського газогону з Росії до Німеччини — це не благо для Європи, як виголошується, а реалізація геополітичних планів Москви з наміром підпорядкувати та, зрештою, і ліквідувати саму незалежність європейських держав. День введення в дію цього газогону і стане днем оголошення війни Європі на знищення. Принаймні, так це накреслюється на близьке майбутне в геополітичній стратегії російської держави ідеологами і розробниками штурму Росії на захід, інакше кажучи, замість колишнього німецького «дранг нах остен» бачиться російське «дранг нах вестен».

Агресивні дії Росії та ультимативні вимоги Україні, разом з намірами прокласти Північно-Балтійський газогін до Німеччини, виявили російську загрозу не тільки Україні, а й перші кроки реалізації геополітичних планів Москви на Європейському континенті: «Геополітичною столицею Середньої Європи логічніше вважати Берлін як символ Німеччини, що є, в свою чергу, символом і центром всього цього утворення. Тільки Німеччина, німецький народ володіє всіма необхідними якостями для ефективної інтеграції цього геополітичного регіону історичною волею, чудово розвинутою економікою, привілейованим географічним розташуванням, етнічною однорідністю, усвідомленням своєї цивілізаційної місії».

Тут можна передбачити далекосяжні наміри Кремля. З початком експлуатації нового газогону Росія–Німеччина для Москви відкриваються нові можливості. Відповідно до планів євразійців, Німеччина має стати геополітичним виразником інтересів Росії в Європі: «Всі тенденції до європейського об’єднання навколо Німеччини (Середньої Європи) матимуть позитивний зміст тільки при дотриманні однієї фундаментальної умови — утворення міцної геополітичної та стратегічної осі Москва–Берлін».

Під виглядом творення «серединної імперії», гегемоном якої начебто має стати Німеччина, Кремль готує власні можливості до анексії самої «серединної імперії» для утворення нової русскої Євразійської імперії:

«Євразійський імпульс повинен йти тільки з Москви, передаючи цивілізаційну місію (при відповідній адаптації до європейської специфіки) росіян Берліну, а той, у свою чергу, розпочне європейську інтеграцію за принципами і проектами, наснаженими глибинним геополітичним континентальним імпульсом».

«Інтеграція Європи під егідою Німеччини як основа... Європейської імперії ідеально вписується в євразійський проект і є найбільш бажаним процесом у справі більш глобальної континентальної інтеграції».

Чи не є Північно-Балтійський газогін першим кроком у значно глобальніших перспективах справи наступної «інтеграції» Європи до складу Московської «Євразійської імперії»? Таку відповідь також маємо. Читаємо далі:

«Нова Імперія (Євразійська. — Прим. Р. М.) не може бути ніякою іншою, крім як Російською, оскільки і територіально, і культурно, і цивілізаційно, і соціально-економічно, і стратегічно росіяни природно і органічно відповідають цій планетарній місії і йдуть до її здійснення протягом усієї своєї національної і державної історії».

Україну «газаватом» спробували інтегрувати. Чи то в «союз», чи у ЄЕП. Яким стане наступний «інтеграційний» крок після відкриття Балтійського газогону? Які політичні рухи мають бути профінансовані та якими засобами має бути забезпечений прихід до влади «інтеграційних сил» у Німеччині?

Якщо взяти до уваги можливе використання стереотипів комуністичної свідомости громадян колишньої НДР для дестабілізації ситуації в країні, як особливо і те, що столиця некомуністичної Німеччини — Берлін — оточена колишніми «соціалістичними» східними територіями? (Механізм використання — з’їзд у «стереотипному» Сєвєродонєцку)

Який період відведено на підготовку «інтеграційних» змін у Європі?

Чи не для використання Німеччини у політичних планах, після перекриття монопольних газових мереж до Європи і дестабілізації в них ситуації, має послужити російсько-німецька, але вже діюча «балтійська труба»?

Чи не стане згодом «балтійська труба» засобом політичного тиску на Німеччину для зміни вектора її політичної орієнтації?

Саме тут ми бачимо, що такий тиск прогнозується. Потужно мають використовуватися слабкі енергоресурсні можливості Європи: «Європейська Імперія без Москви і, ширше, Євразії не тільки не здатна повноцінно організувати свій стратегічний простір при дефіциті військової міці, політичної ініціативи і природних ресурсів, а й у цивілізаційному розумінні не має чітких ідеалів та орієнтирів... Європейська Імперія стане повноцінною геополітичною та цивілізаційною реальністю тільки під впливом нової ідеологічної, політичної та духовної енергії з глибин континенту, тобто з Росії. Крім того, тільки Росія і росіяни зможуть забезпечити Європі стратегічну і політичну незалежність та ресурсну автаркію. Тому Європейська Імперія повинна формуватися саме навколо Берліна, що знаходиться на прямій і життєвій осі з Москвою» (А. Дугін. Основи геополітики).

Залишаючи відкритим вентиль газу до Німеччини і перекриваючи його решті Європи, євразійці планують зламати мир і стабільність у Європі. Роль «криголаму», який має розтрощити мир у Європі, знову відводиться Німеччині: «Але варто визнати, що ніяке інше об’єднання Європи просто неможливе без глибинних протиріч і внутрішніх розколів».

Знову ставиться питання перегляду територіального устрою Європи, порушено питання щодо здійснення нового, «п’ятого» поділу Польщі і утворення спільного кордону Росії з Німеччиною: «...головне, до чого треба прагнути — це категоричне усунення будь-якої подоби «санітарного кордону», попереднє розвіяння ілюзій проміжних держав щодо їхньої потенційної незалежности від геополітично могутніх сусідів. Необхідно створити безпосередній і чіткий кордон між дружніми Росією і Середньою Європою (Німеччиною), і навіть у перспективі створення єдиного стратегічного блоку по осі Берлін–Москва цей кордон повинен зберігати своє геополітичне значення...»

Ліквідація державности інших країн і народів ставиться на порядок денний:

«Європі варто запропонувати Росії інші територіальні анексії чи інші форми розширення стратегічної зони впливу, особливо з числа тих держав, які вперто прагнуть увійти в «чорноморсько-балтійську федерацію».

...Країни Прибалтики, Польща, Молдавія і Україна як потенційний «санітарний кордон» мають піддатися геополітичній трансформації...»

Такі ось плани «геополітичної трансформації» означили проект Балтійського газогону та «газова агресія» Кремля проти України.

Примара Третьої світової війни, яку планує нам Кремль, стає значно рельєфнішою.

Висновок

Отже, основний урок, який має винести Україна із процесу вирішення проблеми оплати поставок газу, розкриває можливий механізм ультимативних політичних вимог Кремля і до інших країн в умовах, коли Москва виявиться для них основним поставником енергетичних ресурсів (чи інших важливих джерел життєзабезпечення) для Європи.

І тут виникає запитання: чи потрібні взагалі такий «рівноправний» партнер та орієнтація на отримання від нього будь-яких сировинних енергоресурсів, який перспективу економічних взаємин робить заручником власних імперських амбіцій, планує використати «енерготиск» як важіль політичного тиску на суверенні країни для дестабілізації внутрішнього політичного й економічного стану окремих країн чи регіонів?

Едуард Тополь у книзі «Завтра в Росії» прагнув застерегти, що могло б трапитися в Росії завтра. День сьогоднішній показав, що «завтра» в Росії вже настало. Так званий «новий патріотичний уряд» у Росії вже є. Його імперські амбіції ні у кого не викликають сумнівів. Нині вони привідкривають заслінку можливого майбутнього, яке може статися післязавтра.

Імперія не може жити без того, щоб когось під себе не підім’яти. Колись невелика за обсягом книга «Mein Kampf» окреслила геополітичні плани. Ми прагнемо заглянути у день післязавтрашній, щоб уявити наш можливий день завтрашній.

Проблема у тому, чи усвідомить світ і Україна, що собою являє Московщина у стадії реалізації власних геополітичних планів щодо утворення Євразійської імперії, як і те, яку це становить загрозу не тільки для України, а й для всього людства.

Джерело: Українське слово, ч. 4-5, 25 січня — 7 лютого 2006 року