Рік української демократії, який засвідчив, що Росія згуртовує антиукраїнські сили

Роман Матузко, політичний оглядач

22 листопада 2005 року державницькі сили України урочисто відзначили першу річницю Помаранчевої Української демократичної революції, яка майже збігається з датою річниці Всеукраїнського референдуму 1991 року про підтвердження Акта відновлення державности України.

Масовість українського громадянства на Майдані саме у річницю відзначення широкого спротиву українців маріонетковому московсько-олігархічному режиму довело, що більшість населення міцно стоїть на шляху революційних ідеалів, закладених революційними здвигами Майдану.

Майдан довів силу української революції, хоча не все досягнуто. Так звані опозиційні до української державности політичні сили не змирилися з поразкою. Нині вони об’єднаними зусиллями розпочали атаку на молоду українську демократію. Не сприймаючи державности України, вони намагаються дискредитувати її, використовуючи поглиблення політичної та економічної кризи, проникнення корупції в усі сфери суспільного життя, які неможливо швидко викоренити у процесі демократичного державотворення.

Щоб у цьому впевнитися, не треба далеко ходити. Лише погляньмо, як 6 жовтня 2005 року голосували у Верховній Раді за законопроекти для захисту українських національних інтересів. Серед законопроектів, які розглядалися для внесення у порядок денний, були:

1. «Про українську мову як державну мову України»;

2. «Про визнання воюючою стороною в Другій світовій війні Української Повстанської Армії та Організації Українських Націоналістів ОУН–УПА»;

3. «Про реабілітацію жертв політичних репресій»;

4. «Про позбавлення громадянина Російської Федерації Алксніса права в’їзду на територію країни»;

5. «Про визначення статусу українців, примусово переселених в 1944 — 1946 роках з території Польщі в Україну»;

6. «Про створення Тимчасової спеціальної комісії по Чорноморському флоту».

Нижче наводимо кількість голосів, поданих на підтримку внесення вказаних законопроектів до розгляду (станом на 18.00, 6 жовтня 2005 року).

У залі присутні 295 депутатів. Для прийняття рішення потрібно 226 голосів.

Отже, голосування з принципово українських питань (навіть тільки за внесення у порядок денний!) вказує, що маємо 9 фракцій і «позафракційних» та 294 депутати явно антиукраїнського спрямування. Ледве не вистачає для голосування таких змін до Конституції, які б нічого не залишили від української державности.

Штучно насаджуваний песимізм і сумніви щодо Української Помаранчевої революції — то закономірні намагання ворогів Незалежности України. Іншого від них чекати не слід. Чи може це когось дивувати?

Отрута песимізму усіма шпаринами тече до нас з Півночі. Так, наприклад, депутат Держдуми Росії Константін Затулін запевняє: «Революционеров свозили на майдан автобусами и поездами; завлекали, как водится, гривной и зрелищем. Но римейк не состоялся».

Чи чули ми колись від «регіоналів», комуно-прогресивних соціалістів, об’єднаних соціал-демократів — цих відвертих виразників інтересів Росії — будь-які позитивні оцінки щодо України, українського народу та його державности?

І тут К. Затулін докладає свого «п’ятака» у кошик «регіоналів»:

«...революции, которой клялись на майдане в верности, не было. Что, собственно, и удостоверил первый и, я уверен, последний год стопроцентно «оранжевой» власти».

Усе для них від нової влади «не так». Отже — при імперо-олігархічній владі все було «так»? То чому відбувся Майдан?

Тож маємо повернути назад імперців з «Не так»?

Щоб зрозуміти, чому в Україні після тріумфальної ходи революції все так повільно змінюється на краще, досить глянути на депутатський корпус Верховної Ради, а також — на депутатський корпус усіх інших рад (совєтів) — від сільської до обласної.

А чи 100-відсоткова українська та україномовна влада в Криму?

Така ось ціна затулінським визначенням щодо 100-відсотковости «помаранчевої влади»...

Щоб зрозуміти, чому в Україні на порядок денний випливло поняття саботажу, бензиново-газової чи м’ясної кризи, варто поглянути, хто нині знаходиться чи останнім часом швиденько увійшов до «Регіонів», хто становить основу СДПУ(о), так званий «народний» кучмівсько-московський блок «МИ». А хто контролює український енергетичний бізнес?

Невже «Тюменська нафтова компанія», «Еко», «Лукойл» належать британському чи американському капіталові? Чи є в Україні хоча б одне представництво американської нафтової компанії «Стандарт Ойл»?

А дехто чи не занадто дужим голосом веде мову про якісь «транснаціональні корпорації», які начебто хазяйнують нині в Україні, що через це, мовляв, Україна втрачає свою незалежність і ледве чи не стає колонією НАТО чи Сполучених Штатів.

Але придивімося, яка частка російського капіталу у великій промисловості України? На початок 2000-х років вона становила: у нафтопереробній промисловості — 84%, кольоровій металургії — 67%, алюмінієвій промисловості — 90%.

А ми маємо ще якусь ілюзію, що російсько-імперський колоніалізм нам так просто віддасть такий скарб — Україну…

То чому ми так легко піддаємося і потім начебто самі несемо в маси негативні оцінки нашої державности, нашої революції з боку ворогів нашого поступу вперед, ворогів Української нації і народу?

Чому ми так легко зрікаємося наших перемог і готові віддати нашу перемогу у руки ворогів української державности?

Скажуть, що ми шукаємо ворогів. А хто влаштував Україні три штучних голодомори, терор і репресії? Невже наші друзі?

Неоголошена війна проти державности України йде жорстока і невблаганна. Наслідком цієї війни є та руїна, яку являє нині Україна.

Тому ми не шукаємо ворогів: ми вказуємо на них і відверто називаємо їх так, як вони на те заслуговують.

У 2004 році після фальсифікованого оголошення результатів президентських виборів комуністичний Китай привітав керівництво Росії з перемогою В. Януковича.

Що це означає? А те, що насправді це була перемога Росії, а не Януковича. І Китай вітав Росію зі встановленням її повного контролю над усією Україною. Ось що означала б для України перемога «вождя» нинішніх «регіоналів»!

Проблема майбутніх виборів стоїть не у площині боротьби за демократію. Противники нашої державности прагнуть реваншу. І інструкції з Кремля устами Затуліна течуть рікою:

«...ставкой в борьбе с конкурентной идеей — нет, не демократии, а разрыва Украины с Россией, — могут быть только идейные политические силы. Это и есть главное пожелание Партии регионов и другим, которые, пусть медленно, но обретают собственное политическое лицо».

Сьогодні стан в Україні такий, що противники її державности вже не можуть ховати свого обличчя під «рицарським забралом». Вони змушені його відкрити. Ставка у цій боротьбі занадто висока — хто володітиме основним і найкоштовнішим діамантом, який увінчував корону колишньої Російської імперії, — ми, українці, чи Московія?

Як здається, ми належним чином оцінимо факт входження колишнього генпрокурора С. Піскуна та уповноваженої Верховної Ради з прав людини — Ніни Карпачової... у виборчий список Партії регіонів.

Український політичний спектр сьогодні має виразно три майже рівних сегменти, два з яких — червоний (комуністичний) і некомуністичний (олігархічний) — відверто промосковські. Між ними знаходиться третій — некомуністичний український патріотичний, який змушений відбиватися від скоординованих ударів обох інших секторів.

Ті самі промосковські дві третини політичного спектру, які не є виразниками українських інтересів, існують серед депутатського корпусу нинішньої Верховної Ради, що виразно виявило наведене вище голосування.

Молода державницька та демократична свідомість українського громадянства, яка тривалий час перебувала під тиском імперської ідеології, з надзвичайною довірливістю і легкістю піддається ворожій антиукраїнській пропаганді та некритично сприймає оцінки явищ, що їх оприлюднюють ворожі Українській державності сили, не розуміючи, що вся їхня діяльність має одну мету — заперечити можливість існування України як незалежної держави, не допустити посилення економічного її потенціалу. Треба критично ставитися до оцінок українського повсякдення з боку противників державности України, які ніколи щодо неї не будуть позитивними. Особливо ж щодо тих подій, які зміцнюють Українську державу і унеможливлюють поновлення залежности від Москви.

Цілком природно, що противники державности України прагнутимуть реваншу і намагатимуться поставити Україну на коліна:

«В госдуме на днях побывал председатель парламентского Комитета по топливно-энергетическому комплексу Украины Андрей Клюев, представляющий в Верховной Раде Партию регионов, то есть основную опозиционную силу республики», — з’явилося повідомлення під час нового витка газової кризи.

Українська демократична свідомість не бачить відмінностей між опозицією і ворогами державности України, відмінностей їхньої мети, не відрізняє форми і якости опозиції від сутности антиукраїнських сил, які утримують важелі влади, але огорнули себе у прапори опозиції.

Опозиція і є опозицією, бо не має важелів влади. Опозиція — то внутрішня і ДЕРЖАВНИЦЬКА платформа, яка відрізняється від позиції влади. Вона не ставить під сумнів власну державність. В Україні маємо іншу картину: під виглядом опозиції виступають вороги державности України, які намагаються виконати поставлене перед ними завдання — привести Україну до володінь Москви. Антидержавні сили, на відміну від класичної опозиції, зберігають владу як у виконавчих структурах, так і в законодавчій і судовій владі, діють всупереч новій українській владі, яка прийшла до керма країни в результаті Революції. Наслідки такого змішання різновекторних владних важелів можуть бути для України такими ж катастрофічними, як для російської демократії у 1917 році.

Перемога Української Помаранчевої революції над тоталітарним імперсько-олігархічним режимом стане визначальною датою початку нової епохи Майдану, і в подальшому ми урочисто святкуватимемо її, відзначаючи нові досягнення демократичної Української держави.

Джерело: Українське слово, ч. 52 (3252), 28 грудня 2005 року - 3 січня 2006 року