Русинство Закарпаття як спецпроект “стратегічного партнера”

1. На службі у Кремля

Сьогодні для нас, українців, посилюється загроза втрати тої незалежности, яку ми ще маємо. Російський імперіалізм не мириться із втратою своєї колонії. В геополітичних планах Росії Україна, як великий стратегічний плацдарм з великим природним потенціалом, є дуже важливим об'єктом. Територіальні претензії до України, агресивна поведінка російського Чорноморського флоту в Криму, створення русофільських осередків на нашій території, дестабілізація політико-економічного становища в суспільстві — головна стратегія Кремля. Вже оголошувались заходи про створення російських республік на південному сході України — "Новоросійська", "Криворізько-Донецька", про відторгнення Криму від України. А тепер колонізатори вирішили створити республіку "Подкарпатська Русь" — як окреме державне утворення під егідою Москви

Ще 7 березня 2007 року на сесії Закарпатської облради депутати прийняли ухвали щодо визнання національности "русин" на території области і внесення її до переліку національностей регіону. "За" проголосував 71 депутат із 75. Згідно з переписом 2001 року, в області русинами себе визнали 10 тисяч закарпатців. Тепер по селах области ходять русинські агітатори й закликають людей визнавати себе русинами, а не українцями, та вимагати від влади автономії краю. Після російської агресії в Грузії русинські сепаратисти ще більше активізувалися. 25 жовтня ц. р. у Мукачевому під час так званого Європейського конгресу русинів було проголошено республіку під назвою "Подкарпатська Русь". У цьому конгресі взяли участь 109 делегатів. Вони підписали "Акт провозглашения воссоздания руссинской государственности", проголосили створення русинської республіки у статусі "од 22. ХІ. 1938 р.". Обрано "государственную власть". Лідери русинів не приховують своїх зв'язків із Москвою. На центральній площі Мукачевого під червоними прапорами близько 100 прихильників російської молодіжної організації "Родіна" провели мітинг на підтримку протоієрея Московського патріархату, як лідера русинів, батюшки Сидора. Ця організація "Родіна" споріднена із "Євразійським союзом молоді", члени якої руйнували українські символи на горі Говерла. Дмитро Сидор, як голова "Сойму подкарпатських русинів", 28 жовтня на прес-конференції в Ужгороді сказав, що назви "Україна" з наукової точки зору не існує. Що "Україна" — це антинаукова назва, що це радше політичний міф. Таке поняття перегукується з висловлюванням кримського шовініста, редактора газети "Крымская правда" В. Бахарєва. Він два роки тому писав: "Нет такой нации, как украинская, нет такого языка, как украинский. Этот язык придумал экстремист Шевченко". До якого абсурду, як бачимо, доводить патологічна ненависть до українського народу! Дуже шкода, що немає в Україні медичних закладів для лікування таких пацієнтів від шовіністичного психозу. Така "ідеологія" підштовхує російських колонізаторів до анексії України в цілому. В минулому році Закарпаття відвідав російський посол в Україні В. Чорномирдін. Про що домовлялися між собою посол і русини - невідомо, тільки після його візиту русини ще більше почали нахабніти і реорганізувались у більш виражену політичну силу.

Русинство в Закарпаття прийшло на зміну москвофільству, поширеному в Галичині на початку минулого століття. Ці ідеологічні близнюки — вороги України. Всупереч історичним фактам, провідники русизму викреслили з української історії проголошення Української держави Карпатська Україна в березні 1939 року. Тоді українці Закарпаття піднялись на героїчну боротьбу, вмирали за українську ідею, за волю разом із добровольцями з Галичини і Буковини в нерівному бою проти мадярських інтервентів, а не за московське русинство. Про фінансування русинського руху в Закарпатті свідчить лист на ім'я лідера русинів Дмитра Сидора від якогось голови фонду "Русский Мир" В. А. Никонова. Текст цього послання був опублікований ужгородським інтер-виданням "Закарпаття он-лайн". Подаю текст цього листа з деяким скороченням мовою оригіналу: "Уважаемый господин Сидор Дмитрий Дмитриевич. Имею честь сообщить Вам, что Ваша заявка за № 667892008 от имени общественной организации "Ассоциация "Сойм Подкарпатських Русинов" на "поддержку и развитие русинских и русских воскресных школ Закарпатья" поддержана. Согласно Вашей заявке, которую Вы переслали экспресс-почтой, Правлением Фонда "Русский Мир" выделено 970 тысяч рублей. Повторно обращаем Ваше внимание на необходимость предоставления ежемесячных отчетов до 29 числа каждого месяца. С глубоким уважением Председатель Правления Фонда "Русский Мир" Б. А. Никонов. 19. ХІ. 2008 г.".

Як бачимо, справа провокатора Сидора має постійне фінансування з Москви. Хто ж такий цей щедрий Никонов? Це, як пише київський тижневик "Шлях перемоги" за 12 листопада ц. р., 52 річний син високопоставленого офіцера НКВД і внук сталінського наркома закордонних справ Молотова. Никонов є визначним фахівцем із зовнішньополітичної доктрини сучасної Росії. Він поставлений Путіним головою фонду "Русский Мир", що є структурним підрозділом Служби зовнішньої розвідки РФ. Наприкінці весни ц. р. Никонов особисто зробив візит до Закарпаття, де запропонував русинам відмовитися від початкової ідеї з ескалації збройного конфлікту із залученням російських "миротворців", а натомість зробити ставку на поетапне розхитування ситуації в краю. Головним методом має стати повномасштабна русифікація всієї области. На це Москва грошей не пошкодує. Спадають на думку слова закатованого поета Василя Симоненка.

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є, в його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде.

Поки ще не пізно, Україна повинна жорстко відреагувати на сепаратизм як у Закарпатті, так і на Півдні, у Криму і в Донбасі. Вже було порушено кримінальну справу в червні за статею 110, яка передбачає кримінальну відповідальність за зазіхання на територіальну цілісність держави. Лідерів цього сепаратистського руху Дмитра Сидора і Євгена Жупана вже викликала на допит Служба безпеки, і поки що цим все й закінчилося. Сподіваємось, що цього разу справа тих кремлівських агентів не ляже "під сукно", і бандити все таки сядуть у тюрму. Це залежить не тільки від Служби безпеки, а й від самого Президента України.

2. Офіційні роз'яснення стосовно юридичного статусу русинів

Газета "Правдошукач" отримала відповіді на інформаційні запити стосовно юридичного статусу русинів в Україні.

Заступник голови Закарпатської обласної ради В. Брензович пише у листі № 1339/01-11 від 25.11.2008: “Повідомляємо, що шоста сесія обласної ради V скликання вирішила визнати на території Закарпатської області національність "русин" та внести у перелік національностей Закарпатської області, а також звернутися до Верховної Ради України з клопотанням про визнання національності "русин" на законодавчому рівні (рішення № 241 від 7 березня 2007 року). Зазначене рішення у встановленому законом порядку ніким не оскаржено і не опротестовано прокурором”.

Директор Департаменту етнополітики та європейської інтеграції Державного комітету України у справах національностей та релігій  Т. Пилипенко пише у листі № 6/3-18-445 від 26.11.2008: “За висновками Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса Національної академії наук України за всіма етнографічними і лінгвістичними ознаками русини є органічною складовою української нації, тобто її субетносом. На думку вітчизняних фахівців, історичних, політичних та інших підстав вважати їх окремою від українців національністю немає. Органами державної влади України не приймалися нормативно-правові акти стосовно статусу русинів. З метою збереження традицій, звичаїв та етнографічних особливостей у Закарпатській області функціонує 9 обласних русинських організацій, що мають 21 первинний осередок. Культурно-просвітницька діяльність цих організацій всебічно підтримується органами державної влади та місцевого самоврядування”. У додатку до листа надано список русинських національно-культурних товариств:

1. "Русинське науково-освітнє товариство", керівник Макара Микола Петрович, адреса 88000 м.Ужгород, пров. Університетський, 14, тел. 8(03122)35016
   
2. "Общество Карпатських Русинов", керівник Жупан Євген Євгенович, адреса 89600 м. Мукачеве, вул. Північна, 36, тел. 8(03131)37267
   
3. “Закарпатське обласне "Общество подкарпатских русинов"”, керівник Левович Ладислав Васильович, адреса 89600 м. Мукачеве, вул. Підопригори, 7/53, тел. 8(03131)43201
   
4. “Закарпатське обласне об'єднання громадян "Крайове товариство подкарпатских русинов"”, керівник Бабинець Микола Миколайович, адреса 89600 м. Мукачеве, вул. Червоноармійська, 97.
   
5. "Союз русинських письменників Закарпаття", керівник Град Михайло Іванович, адреса 88000 м.Ужгород, Православна наб. 20.
   
6. "Закарпатське обласне науково-культурологічне товариство ім. О.Духновича", керівник Алмашій Михайло Іванович, адреса 88000 м.Ужгород, вул. Закарпатська, 26/53.
   
7. "Закарпатське обласне Підкарпаторусинське товариство", керівник Сидор Дмитро Дмитрович, адреса 88000 м.Ужгород, Пл. Кирила і Мефодія, 7, тел. 8(03122)27977,29727
   
8. "Асоціація "Сойм підкарпатських русинів", керівник Сидор Дмитро Дмитрович, адреса 88000 м.Ужгород, Православна наб., 12, тел. 8(03122)27977,29727
   
9. "Обласна спілка громадських організацій "Народна рада Русинов Закарпаття", керівник Жупан Євген Євгенович, адреса 89600 м. Мукачеве, вул.. Північна, 36, тел. 8(03131)21491,31314
   

3. Єдність, засвідчена народом

З давніх-давен Срібна земля (так ще поетично називають Закарпаття), включно із Пряшівщиною нинішньої Словаччини, — українська земля. Вона належала спочатку Київській Русі, потім — Галицько-Волинській державі. Коли ж остання загинула, 1387 року Закарпаття загарбала Угорщина. Однак місцеве населення пам’ятало свої історичні корені, генетично пов’язані з українським етносом, називаючи себе (як і галичани та буковинці) русинами.

Саме та історична і генетична пам’ять сколихнула люд Срібної землі після розпаду Австро-Угорської імперії. 1918 року постала в м. Сиготі Руська Народна Рада, яка скликала в Хусті з’їзд делегатів від 420 міст і сіл, на якому 21 січня 1919 року проголосила злуку з Україною. Постали такі ж Руські Народні Ради спонтанно не лише в Сиготі, а й у Хусті, Ужгороді, Сваляві, Пряшеві, Любовні, в решті сіл і містечок, утворивши так звану Першу Центральну Руську Народну Раду з осідком в Ужгороді.

Коли ж незалежна Українська держава через внутрішні і зовнішні несприятливі обставини впала, згадана Центральна Руська Народна Рада вирішила з «трьох зол» (опинитися у складі Румунії, Угорщини чи ЧСР) обрати найменше — увійти до молодої Чехо-Словацької республіки, направивши до Праги свою сотенну делегацію, яка висловилася за добровільне прилучення (включно із Пряшівщиною) до Чехо-Словаччини.

Хоча і приєдналося Закарпаття до Чехо-Словаччини на умовах якнайширшої територіальної автономії з власним законодавчим Соймом (що було не тільки закріплено в Конституції ЧСР, а й у міжнародних договорах), однак вони так і не були дотримані. Закарпаття так і не дочекалося автономії впродовж майже двадцятирічного перебування у складі Чехо- Словаччини.

Мало того, від Закарпаття забрали Пряшівщину, віддавши Словаччині, а з решти його території утворили так званий Прикарпаторуский Край. Очолював його президент-чех, що підлягав міністрові внутрішніх справ. При краєвому президенті діяло лише як дорадчий орган так зване Краєве заступництво, що під час місцевих виборів обиралося на шість років. Цей орган (у якому українці були у меншості) складався з 12 виборних членів і 6, що призначалися Прагою. Він не мав жодної законодавчої компетентности і практично був іграшкою в руках краєвого президента. Окрім того, державні чинники Чехословаччини активно підтримували русофільський рух, щоб певною мірою пригасити національне відродження закарпатських українців. Квітнуло і мадярофільство, підтримуване Угорщиною.

Та, попри все, враховуючи політичні реалії (коли, скажімо, в сусідніх Угорщині чи Польщі діяли диктаторські режими Хорті і Пілсудського), керівники Чехо-Словаччини хоча і не до кінця були послідовними, зробили чимало для утвердження демократії у своїй країні. Це стало вагомим чинником того, що народ повірив у себе і, коли прийшов потрібний час, висловив свою волю під час справді демократичних виборів 12 лютого 1939 року.

Після Мюнхенської угоди 1938 року, яка розчленовувала Чехословаччину, її парламент надав, нарешті, автономію Закарпаттю, затвердивши 22 листопада 1938 року Конституцію Карпатської України. Відповідно до неї утворювався уряд автономії і її Сойм (парламент). Відтак вибори до нього мали відбутися за партійними списками.

Фактично ж на той час у Срібній землі діяла єдина політична сила — Українське Національне Об’єднання (УНО), оскільки решта партій зникли тут «природною смертю» після Мюнхена у другій половині 1938 року. УНО виникло з ініціативи голови Першої Центральної Української Національної Ради отця Августина Волошина. Провід Об’єднання відразу став на платформу українського націоналізму, прийнявши його ідеологію. Структури УНО швидко розбудувалися по всьому Закарпаттю.

Августин Волошин

Цікаво, що представники національних меншин Закарпаття законодавчо мали право висувати своїх кандидатів за окремими списками, але всі вони (за зверненням своїх Національних Рад) по одному кандидату висунули до списку УНО. Так зробили чехи, німці і румуни. Так спочатку хотіли вчинити й угорці, однак під тиском Будапешта вирішили бойкотувати вибори і голосувати проти УНО.

Передвиборча кампанія проходила активно, без шахрайства і обману. Самі кандидати, всі свідомі і політично активні українці працювали на загальну справу.

І результат не забарився. Участь у виборах до Першого Сойму Карпатської України взяли 92,5 відсотка населення, що мало виборче право. За кандидатів УНО голоси віддали 92,4 відсотка.

Як зазначав пізніше заступник голови Сойму Степан Росоха, «вислід виборів до Першого Сойму Карпатської України ясно і недвозначно доказав, що за карпатське населення — віддаючи свої голоси на листу УНО — всеціло заявилося за свою українську владу. Тим воно проявило не лише довір’я до української влади, але одночасно задемонструвало перед цілим світом, що воно є частиною великого українського народу і хоче жити вільно і свобідно у своїй власній, ні від кого не залежній Українській державі. Також підтвердило, що Карпатська Україна є невід’ємною частиною української землі і майбутньої великої Самостійної і Соборної Держави Українського Народу. Цю постанову пізніше підтвердили і припечатали своєю кров’ю найкращі сини закарпатського українського населення, які в рядах Карпатської Січі своїми грудьми, із зброєю в руках боронили Самостійність Української Держави в Карпатах проти чисельного переважаючого ворога — мадярської окупаційної армії, яка за згодою німецьких імперіялістів наступала на Карпатську Україну в березні 1939.

Крім того, результат виборів у Карпатській Україні мав ще інше велике значення: з погляду внутрішньополітичного український нарід на Закарпатті тими виборами склав знаменитий іспит своєї політичної зрілости» (Орфографію і стиль автора збережено. — М. Ч.).

Через довгі зволікання чеською владою з різних причин затвердження результатів виборів перше засідання Сойму Карпатської України відбулося лише 15 березня 1939 року.

Недовго працював Сойм Карпатської України, провівши лише шість засідань. Але він своє завдання виконав. Окремим законом затвердив самостійність Карпатської України та її державну форму — Карпато-Українську Республіку. Обрав її Президента — отця Августина Волошина, надав окремим законом повноваження Уряду Карпатської України. А потім замість депутатів у парламенті заговорили кулемети Карпатської Січі на фронтах.

Недовго під оружною перевагою ворога — Угорщини — вистояла Карпатська Україна, але не стала на коліна. А свідченням тому є рядки документа майже 70-річної давности: «Виходячи з засади соборности української нації, обидві сторони твердо обстоюють становище невідривності Карпатської України від українських земель і заявляють, що принцип соборности українських земель не може бути порушений.

…Провід Українських Націоналістів визнав Уряд Карпатської України з Президентом, о. д-ром Августином Волошином, за законодатно умандатованого її представника серед українського і чужинного світу, як останній український легальний уряд, що правив частиною української землі — Карпатською Україною»…

Це рядки з угоди про співпрацю між проводом Українських Націоналістів і Урядом Карпатської України, укладеної 21 липня 1939 року у Венеції. Підписали її Голова і члени ПУН А. Мельник, О. Сеник-Грибівський і Я. Барановський-Лімницький, Президент і члени Уряду Карпатської України А. Волошин, прем’єр Ю. Ревай та міністр А. Штефан.

І цей документ — найкраща відповідь фальсифікаторам історії, котрі твердять про якусь окремішність закарпатців: мовляв, вони не українці, а карпаторусини, тобто окремий етнос. Хто правий — відповіли закарпатці ще на виборах 1939 року. Тим самим підтвердивши свої українські корені.

Див. також:
Євген Наконечний. Украдене ім'я: чому русини стали українцями.
На перший погляд, що може бути спільного між однією з ділянок, а навіть підділянок, лінгвістики — етнонімікою (як частиною ономастики — в загальному, науки про власні назви) — та політичною діяльністю. Того, хто так вважає, чекає глибоке розчарування, особливо тоді, якщо він хоче заглибитися у назви племен, народностей, народів, націй Східної Європи, тобто в етноніміку. Політичні пристрасті обплутали зокрема ті назви, що пов’язані з давніми та сучасними назвами українців (раніше званих русинами) й територією їхнього розселення — Україною, колись давніше — Руссю. Нова книжка Євгена Наконечного, яка ось доходить до рук читача, розкриває справжні нетрі інсинуацій, вигадок та взагалі різних негідних спекуляцій, придуманих для того, щоб очорнити, висміяти ім’я української нації, її землі, а в дальшій проекції — поглузувати з української історії, української культури, української національної свідомості. Так було знайдено ще цілком радикальний рецепт: не було, немає і не буде (Ярослав Дашкевич.)
 
Май Панчук. Політичне русинство в Україні.
Консолідація українського народу, якій сприяло і об’єднання окремих частин його етнічно різних земель, зумовила поступове витіснення з ужитку назв окремих регіонів (Малоросія, Новоросія, Східна Галичина, Малопольща і т.ін.) та утвердження спільної назви — Україна. І відбувалося це аж ніяк не автоматично, а за умов гострої полеміки, наукових і політичних дискусій між виразниками української єдності та її супротивниками. Тож цілком логічно, що й на Закарпатті напівадміністративні, політизовані назви Угорська Русь, Підкарпатська Русь, Руська Крайна поступаються місцем етнічній назві краю — Закарпатська Україна.
 
...Ще в 2007 році, коли Черномирдін відвідав Ужгород, усіх зацікавив факт його зустрічі з політичними русинами. Чому серед усіх неросійських організацій Черномирдін обрав саме русинську? Хоча в одному з академічних довідників, який був виданий у Москві, русини трактуються як субетнос російської нації. Немає меж цинізму. Дивує тільки пасивність української політичної еліти. Адже недопустимо претендувати на цілісність України з тим, що наче русини – то є окрема нація. Крім русинів на Закарпатті живуть і представники багатьох національностей, проте всі вони громадяни України.
...ПолітАрена, 26.03.2008