Не клей дурня, Федераціє!

Чорноморський флот порушує угоди про статус та умови його перебування на території України

Чорноморський флот і землі Криму

Володимир Безкоровайний
Заступник Міністра оборони — командувач Військово-морськими Силами України у 1993-1996 рр., кандидат військових наук, віце-адмірал запасу

Скандали, пов′язані з прокурорськими і парламентськими перевірками по численних фактах розграбування найбільш цінних земель в Україні, набувають масового характеру. Не обійшла ця проблема Крим і Севастополь. Як правило, всі ці справи мають прямий вихід на клани, що були при владі, саме тому вони з таким розлюченням боролися за самозбереження і не тільки в центрі, а й на місцях

У кучмістів іншого варіанту просто не було, адже втрата влади вела до втрати награбованого і до кримінальної відповідальності. Ось і ховаються сьогодні від правосуддя в ближньому і далекому зарубіжжі, а ті що не встигли втекти, надають свідчення або готуються до цього.

У центр уваги українського суспільства потрапив і Чорноморський флот РФ. У «кучмівський період» в уряді добре знали, що ЧФ РФ не звільнив велику кількість землі і фондів, які підлягали передачі у власність громади Севастополя, Криму і інших областей негайно після підписання угод 28 травня 1997 року. Знали в Уряді і про те, що флот спираючись на підтримку адміністрації Севастополя, під виглядом будівництва житла для військовослужбовців ЧФ, за символічну ціну розпродавав багато землі російським комерсантам, чим також грубо порушувались підписані угоди оскільки землі і майно, передані в оренду ЧФ РФ мали використовуватись виключно за цільовим призначенням. Знали і про те, що в цьому «дерибані» брала активну участь кримська влада всіх рівнів, яка, бачивши безкарність севастопольських властей за значно масштабніші злочини, розпродала практично всю берегову межу Криму. Склалася парадоксальна ситуація – люди, що живуть поряд з морем, викупатися в ньому не можуть. Кримчани і севастопольці скаржилися, приїжджали до Києва шукати правду, але марно – в Києві їх правда у той час просто не було потрібна.

Столичне керівництво саме показувало приклад в розкраданні української землі, важко знайти «привласненого слугу народу» який би не поклопотався про себе і своїх близьких і не придбав у всіх найбільш престижних і перспективних районах України «земельні угіддя». При цьому їх ніщо не зупиняло. Для прикладу: вкрай необхідний Військово – морським Силам України (ВМСУ) для ремонту кораблів Балаклавський судоремонтний завод «Металіст», що нормально працював, з подачі бюрократів Міністерства оборони було поєднано з Феодосійським судоремонтним заводом, після чого він за борги останнього проданий «з молотка» і за безцінь. І все це з однією метою, щоб міністерським посадовцям «дістатися» до унікальної по своїй історичній і кліматичній цінності бази відпочинку заводу, що розташована в бухті Бателеман. Ця ж причина лежить в основі „демілітаризації» усієї Балаклавської бухти. Не менш виразний факт «приватизації» десятиліттями створюваної бази підготовки бригади спецназу ВМСУ, на острові Травневому в районі Очакова і тільки тому, що цей острів приглянувся на Банковій.

Як ми вже писали, керівництво ЧФ РФ розпродаючи земельні ділянки прагнуло не відставати від „наших» керівників, тому проблем з перебуванням флоту на нашій території створено надто багато, щоб їх «продовжувати не бачити». Основними є проблеми, що витікають із угод, підписаних 28 травня 1997 року. Угоди сформульовані таким чином, що будь-який пункт можна тлумачити як завгодно, що, до речі, і робиться російською стороною. Настав час розібратися з текстами і дати узгоджені тлумачення, які б мали однозначний зміст. Угоди мають враховувати національні інтереси і безпеку України, тоді вони виключать самовільні висадки російських вояків на мисі Опук, а так само дозволили б: — встановити узгоджену і безпечну (якщо така може існувати взагалі) для України організацію бойового застосування ЧФ РФ проти третьої сторони з нашої території; — визначити порядок ротації сил флоту; — навести на флоті порядок з громадянством офіцерів і мічманів; — узгодити з урядом України організацію приведенням флоту в бойову готовність і мобілізаційного розгортання (сьогодні такі плани безумовно існують, але українську сторону ніхто не питав чи вона з цим згідна); — повернути Україні устаткування гідрографії кримського узбережжя, землі і фонди що незаконно утримується МО РФ; — визначити реальну вартість земель займаних ЧФ РФ і вартість їх оренди; — провести інвентаризацію фондів, визначити їх реальну вартість з урахуванням насичення складним інженерним устаткуванням, вартість їх оренди виходячи не з розміру нашого «надутого боргу», а саме з їх реальної цінності. Може в кінці з′ясується, що не ми знову стали боржниками за російський газ і бензин, а Росія заборгувала нам – давно і багато!

Необхідно також розібратися в цілому, як на ситуацію, що складається в Криму і Севастополі, впливає таке «врегулювання» проблеми Чорноморського флоту, яке дозволяє російським політикам приїжджати на нашу територію, проводити мітинги, в ході яких вони втручаються у внутрішні справи України! Потрібно уважніше віднестися і до політичних заяв окремих російських вояк і політиків про те, що вони не збираються йти з Севастополя в 2017 році, після закінчення терміну дії підписаних угод. Ці заяви сприймати потрібно серйозно. Я, як професіонал, що багато років займався проблемами базування сил флоту, стверджую, що часи Сталіна пройшли, і сьогодні ні за 3, ні за 5 років Військово-морську Базу створити неможливо. Якщо вже в 2005 році питання про виведення ЧФ РФ з нашої території, і про розгортання робіт із створення ВМБ на Краснодарському побережжі не буде вирішене на міждержавному рівні, то ЧФ РФ з Криму і Севастополя в 2017 році вийти просто не зможе.

Важкими наслідками для України обернулася діяльність «змішаної комісії», створеної після підписання пакету угод по ЧФ для врегулювання всіх суперечок, що стосуються тлумачення і застосування положень цих документів. Комісія не ініціювала видання Урядом України «Ухвали по фондах ЧФ колишнього СРСР, що передаються в оренду РФ». Наслідки цієї «халатності» виявилися в тому, що всі фонди які перебувають в користуванні ЧФ РФ не взяті на балансовий облік, не оцінена їх вартість і орендна платня. Як наслідок, вони документально не передані в оренду Росії, і саме тому вона за них не платить. Україна втратила і продовжує втрачати щорічно мільярди доларів. Не була так само інвентаризована і оцінена земля, що знаходилася у розпорядженні ЧФ РФ.

Комісією створені умови для масових порушень військовослужбовцями і мешканцями Севастополя і Криму закону про українське громадянство. Тисячі молодих людей призовного віку, що не є дітьми офіцерів і мічманів ЧФ РФ продовжують виїжджати з Криму і Севастополя на навчання в російські військові училища, маючи українське громадянство. Під час виборчої кампанії ми всі були свідками, коли жителі Москви, що проживають в ній по 20 років і більше, приходили голосувати в українське посольство, маючи українські паспорти, при цьому вони не приховували, що одержали їх в Криму.

Повернемося до підписаних угод. Росії в оренду на 20 років передано, лише за офіційними даними, 18232,62 гектарів земель Криму на березі Чорного моря, з них тільки в Севастополі 3312,49 гектара. Крім того, це не тільки земля але й об′єкти флотської інфраструктури що знаходяться на ній, а також 4595 споруд, облаштованих відповідним устаткуванням, що знаходилось у функціонально справному стані. Відповідно до чинного законодавства, все це підлягало оцінці комісією за участю власника з української сторони (який мав бути призначений урядом), міністерства економіки, міністерства фінансів і Фонду державного майна України, з визначенням вартості оренди. Далі фонди мали бути переданими від українського власника до ЧФ РФ по актах в тимчасову експлуатацію до 2017 року. Щоб краще зрозуміти багато чи мало кримської землі ми втратили, можлива така оцінка, що цієї площі було б достатньо для задоволення вимог кримських татар, щодо повернення раніше належних їм земель. А фондів, що утримується ЧФ РФ вистачить для створення найбільшого в середземноморсько-чорноморському регіоні морського порту!

Мої приватні зустрічі з представниками російської сторони, де обговорювалися можливі процедури по інвентаризації, оцінці і визначенню вартості оренди землі і фондів, використовуваних ЧФ РФ, показали крайнє несприймання ними вимог українського законодавства. Але коли їм було запропоновано застосувати для цього російське законодавство, то реакція виявилася ще більш гострою. У своїх відвертостях ними було сказано, що їх би більше влаштувало, щоб на міждержавному рівні була відпрацьована прийнятна схема взаєморозрахунків, при якій платня була б прийнятною, тому що платити такі кошти флот не має можливості. Це слід розуміти так, щоб не платити Україні зовсім, і щоб російський флот базувався безкоштовно. Тому насмішкою звучать заяви окремих російських відставних і діючих адміралів про те, що вони «просто забули про проблеми передачі устаткування, гідрографії, і платні за оренду фондів». Залишається додати, що підвищувати Україні ціни за газ і бензин в Москві не забували.

Але проблеми у взаєминах з ЧФ РФ не тільки в цьому. Російська сторона всі ці роки грубо порушувала підписані угоди. Демонструючи свою зневагу до законів України, командування ВМФ РФ не повернуло місцевим органам влади величезну кількість земель і об′єктів які не були включені в додатки до підписаних угод, а тому сьогодні флот фактично безоплатно експлуатує значно більше того, що прописане в угодах.

Крім того, не прораховані величезні площі, які приховані за допомогою маніпуляцій поняттями, що застосовувалися в додатках до угод. Так, при включенні в перелік оренди причалів зміряна тільки довжина причального фронту (наприклад: у Севастополі 127 причалів завдовжки 10415 погонних метрів), а площі відчуженої землі і водної акваторії уздовж цих причалів, а так само акваторія самих бухт, які використовуються виключно ЧФ РФ залишилися неврахованими, а це нові десятки тисячі гектарів.

ЧФ РФ здійснив самозахоплення окремих населених пунктів, які огороджено і на в′їзді в них обладнані КПП, тобто вони перетворені на закриті зони, — наприклад Кача. І нарешті, у внутрішніх і територіальних водах України (Севастопольські бухти, акваторія 31 випробувального центру) розміщено велику кількість спеціальних полігонів, які ЧФ РФ регулярно використовує, і не платить за це ні копійки. Нагадаємо, що всі акваторії внутрішніх і територіальних вод є територією держави, і на них також розповсюджуються ті ж закони, що і на землі України, – тому говорячи про незаконне використання території України Чорноморським флотом Російський слід вести мову про площі в сотні тисяч гектарів.

За оцінкою незалежних експертів сума платні за оренду землі 97,75 млн. доларів США призначена без експертизи кількості і якості площ і без визначення ринкової вартості цієї оренди. Вона одержана діленням боргу України за енергоносії, що накопичився на той момент, на узгодженій термін оренди 20 років. Це підтверджується також і тим, що в документах відсутні будь які посилання на інвентаризаційні документи і методики розрахунків. Наші експерти провели певну роботу, що дало можливість встановити, що сума 97,75 мільйонів тільки по включених в додатках до підписаних угод майданчиках занижена від 12 до 40 разів. За найскромнішою оцінкою з урахуванням світового досвіду, Росія повинна платити тільки за оренду землі 1251,2 мільйонів доларів США. Якщо ж добавити сюди плату за оренду інфраструктури, то ця сума стане в 6-7 разів більше.

З 1997 року командування ВМФ РФ і дипломати, що представляли інтереси російської сторони в «змішаній комісії», блокували проведення інвентаризації землі і фондів. Під виглядом таємності не вирішувалось питання про допуск наших представників для інвентаризації розміщеного на них устаткування. В крайньому випадку починалося використання розхожої у ВМФ РФ тези про розділ фондів і нерухомого майна у співвідношенні 50/50. Стверджую, що фонди нами ніколи не ділилися. Наша позиція заключалася в тому, що усі фонди були і залишаються у власності України і належать Уряду України. І хоча в ході переговорів російські експерти багато разів робили спроби розпочати дискусію про розділ фондів, але українська сторона категорично відкидала будь-які спроби ділити нашу землю і інфраструктуру. Тому на одеському і миколаївському узбережжі всі військові містечка були від ЧФ колишнього СРСР нашими комісіями прийняті і передані в управління різним відомствам відповідно до ухвали кабінету міністрів України. Міністерство оборони України із самого початку не розглядало можливість розміщення основних сил ВМСУ поза Севастополем і Кримом, тому на західному узбережжі тільки незначна частина фондів була прийнята ВМСУ.

ВМФ РФ, після усвідомлення невідворотності виходу з нашої території зосередив свої зусилля на відстоюванні своєї присутності у Криму і Севастополі, внаслідок чого вони відносно легко кидали все, що ними утримувалося і згортали свої сили до Криму. Проте в Криму і Севастополі вже йшла не просто напружена суперечка із-за фондів, а жорстока боротьба, в ході якої сторонами для обґрунтування своїх вимог декларувалася «крайня потреба в максимальній кількості фондів для створення умов базування сил своїх флотів». При цьому, ні про яке право власності на ці фонди сторін, після їх розподілу мова не йшла, і йти не могла.

При розділі флоту були поділені у відношенні 50/50 тільки кораблі, літаки і рухоме майно ЧФ СРСР, після чого, виконуючи незрозуміле рішення Л.Кравчука, що визначив для України «не флот а флотишку», ми частину своєї половини кораблів, а саме 31,3% після їх оцінки мусили передати Росії як розрахунок за газові борги. Майно ж флоту однозначно підлягало розділу 50/50, незалежно від кабальних для України умов розділу кораблів, але і це виконано не було.

При розподілі інфраструктури основною проблемою, яку вирішувала російська делегація, було витіснення українського флоту з Севастополя. Тому Головний штаб ВМФ РФ вимагав передати їм в Севастополі абсолютно все, доводячи, що без цього ЧФ РФ існувати не зможе. Вони дійсно «нахапали» безліч об′єктів які створювалися для управління і обслуговування флоту СРСР чисельністю більше 70 тисяч чоловік. Все це для ЧФ РФ було абсолютно не потрібним, але забиралось у нас тільки для того, щоб не дати можливості ВМСУ закріпитися в Севастополі. Тепер Вам зрозуміло, що в цьому протистоянні розв′язувалася проблема не флотів, а володіння Севастополем. Росії для цього потрібно було ліквідовувати головний оплот нашої державності на півострові — ВМСУ. У ті важкі дні жодна державна структура в Україні не піддавалася таким оскаженілим нападкам як ВМСУ, до речі, багато в чому це продовжується і зараз.

Що ж до розбазарювання ЧФ РФ земель і фондів, що має місце в сьогоденні то зрозуміло, що флоту просто нікуди їх пристроїти, а на утримання не вистачає коштів, саме тому вони і опинилися в суборенді у комерційних структур. Впевнений в тому, що Уряд України має всі підстави негайно повернути все, що використовується ЧФ РФ з порушенням угод.

У питаннях незаконної суборенди склалася парадоксальна ситуація в Севастополі і в Криму в цілому. Як приклад, у Феодосії Росія за оренду 6-ти глибоководних причалів не платить ні Україні ні Феодосії, в той же час флот, здаючи їх в суборенду заробляє щорічно мільйони доларів!

Більш того, всі фонди і гідротехнічні споруди належить підтримувати в робочому стані, для чого щорічно мають проводитись ремонти та обслуговування, – чого не робиться. Угодами взагалі не передбачена відповідальність сторін за збереження фондів в робочому стані. На сьогодні історичний пам’ятник «Матроський клуб» в Севастополі доведено до аварійного стану, але ЧФ РФ заявляє, що не має коштів на його ремонт.

Тепер шановний читачу зверніть увагу на те, що нам за оренду фондів не платять, а хто і на які кошти має їх утримувати в робочому стані в угоді не прописано. На утримання в належному стані тільки причалів в Севастополі коштів які ми (умовно) отримуємо за оренду землі (97,75 млн. дол. США) недостатньо. Висновок: — ніякої прибутковості від оренди землі і фондів для України не існує взагалі; — проблема взаєморозрахунків між Україною і Росією за базування російського флоту ніколи і ні ким не опрацьовувалась на належному рівні, тому без повернення до цього питання ми можемо в 2017 році отримати назад повністю розвалені фонди і відповідати за це не буде кому.

Окрім грубих порушень підписаних угод з російської сторони ми маємо ще й велику кількість не врегульованих економічних питань. З ними дуже добре перекликаються проблеми створені свого часу «змішаною комісією». Зараз доречно було б розібратися, в чому саме полягає «халатність» української частки «змішаної комісії», і якого збитку вони завдали державі тим, що не забезпечили проведення в життя всіх передбачених законами України процедур по землях і інфраструктурі флоту при передачі їх в оренду Росії. Саме вони зобов′язані були забезпечити належне «застосування» угод, а це: інвентаризація; — оцінка вартості об’єктів і оренди землі, акваторії і фондів; — передача всього по актах в тимчасову експлуатацію ЧФ РФ. Так от, жодне із законодавчих положень по управлінню нерухомим майном України із-за блокування російською стороною і погоджувальною позицією керівництва української частки «змішаної комісії» виконано не було, і ні копійки за використання 4595 споруд Росія не заплатила. Не існує ніяких офіційних підрахунків вартості цих об′єктів. Не розроблено методик оцінки вартості оренди аеродромів, причального фронту в порту і багато чого іншого. Якби всі ці об′єкти знаходилися в комерційній експлуатації то, оцінюючи існуючу кон′юнктуру кримського ринку нерухомості і портового господарства зокрема, вони б сьогодні давали колосальний прибуток. Адже сьогодні, за оцінкою експертів, вартість фондів, що знаходяться в управлінні ЧФ РФ, з урахуванням їх фактичного стану, складає 20-25 мільярдів доларів США!

Для того, щоб визначитися з платнею за оренду інфраструктури, було б доречним подивитися на діяльність портів України, Румунії, Болгарії, Туреччини і підрахувати втрачений прибуток держави, Криму і Севастополя. Якби ми використовували Севастополь, як найбільший на північному побережжі Чорного моря порт багато соціальних і економічних проблем регіону давно були б забуті. Запрацював би ГУАМ, пішли б інвестиції, пожвавилася б економіка на півдні всієї України. Для прикладу можна взяти Стамбул, Констанцу і Варну. Ці порти вносять величезний внесок в економіку держав і регіонів, а ми від «оренди» ЧФ РФ несемо тільки збитки.

На закінчення хочу сказати, що проблеми перебування ЧФ РФ на нашій території мають потребу в подальшому їх вивченні і уточненні на офіційному рівні при наявності легітимних матеріалів, що дасть можливість напрацювати офіційну позицію. Я був учасником всіх переговорів до жовтня 1996 року, але далі моя позиція перестала влаштовувати керівництво і були залучені інші фахівці, які були більш «гнучкими» і «забезпечили підписання угод». Познайомитися в повному обсязі з підписаними документами я зміг тільки в липні 1997 року і мене уразила їх трансформація. Перш за все, списки кораблів стали виглядати по-іншому, всі нові кораблі, які мали належати Україні відійшли до ЧФ РФ, зникло все, на чому я категорично наполягав при роботі в делегації. Не знайшло місця в угоді і вимога, що раніше висувалася, по виведенню флоту з нашої території після закінченню терміну дії угоди. З тексту угод видалені всі пункти, які могли підсилити позицію України. Я упевнений, що докладне їх вивчення відкриє ще багато цікавого, а дійсні масштаби завданих Україні збитків ми ще маємо підрахувати.

www.nru.org.ua/society/letters/?id=21, 14 Червня 2005 року

Російський моряк захопив маяк

Тарас Брязгунов

Є в Криму, в Гаспрі, що поблизу Ялти, мальовниче місце — старий маяк. Ще в дитинстві ходив я туди, аби помилуватися морськими краєвидами. Тепер же споглядати красу не вийде — усіх охочих зустрічав табличка: «Власність Міністерства оборони Російської Федерації».

Щось тут незрозуміле. Крим ніби й не російська територія. Тоді чому на нашій землі висить цей напис? І чому нікого не пускають на маяк?

Такий випадок не поодинокий. Прикро визнавати, але наша влада не контролює частину української території. На деяких кримських об'єктах, наче в Москві, майорить російський триколор. А персонал чорноморського флоту поводиться так, ніби перебуває вдома.

Обурила така ситуація й молодіжну організацію «Студентське братство». Її голова Олег Яценко стверджує, що російський чорноморський флот незаконно окупував низку будівель. Адже згідно з угодою між Україною та Росією північний сусід може користуватися ними лише на правах оренди. Насправді жодного відповідного договору не укладено. Вказує на цей факт і Фонд держмайна. На цій підставі Генеральна прокуратура подала до суду і виграла справу. Однак судове рішення не виконується, адже Росія ще до 15 липня мала передати Україні всі флотські споруди, щодо яких слід укласти договір про оренду.

Крім того, за законом, гідрографічні будівлі, зокрема й маяки, а також стратегічні об'єкти взагалі не підлягають оренді. Вони мають підпорядковуватися нашому Міністерству транспорту і зв'язку, а не іноземним збройним силам. Отож російські моряки просто захопили українське майно. Таким чином, існує загроза не тільки судноплавству, а й національній безпеці України.

«Студентське братство» вирішило навідатися до захопленого маяка, розташованого на крайній південній точці України — мисі Сарич, що біля Севастополя. Однак тамтешній керівник не хотів пускати студентів на територію об'єкта. Мало того, йому вистачило нахабства глумитися з Державного прапора України. Ці факти зафіксовано на відеоплівку.

Активісти студентства — не перші, кому чинить опір російський флот. На маяк свого часу не пускали навіть тоді заступника міністра закордонних справ пана Огризка. Також «старші брати» не давали встановити нові освітлювальні прилади. Військова частина №49385 збройних сил Росії, яка захопила споруду, забрала собі все обладнання, а частину його взагалі кудись вивезли.

«Гостинна» зустріч підштовхнула громадську організацію до пікетування головного штабу чорноморського флоту РФ у Севастополі. Тут також не обійшлося без пригод. Почалося все з того, що представники проросійських організацій Криму напали на демонстрантів — міліція їх не захистила. Потім військові знесли намети біля свого штабу. Пояснили це тим, що пікет відбувається на російській(?!) території. Штаб, до речі, теж орендують без угоди. Не допомогли наші правоохоронці й тоді, а навпаки, затримали одного з активістів за «перешкоджання діям міліції». Хоча на відеозапису затримання не видно жодного опору з боку активістів «Студентського братства». Майор міліції теж заявив, що намети опинилися на території північного сусіда. Час, нарешті, розібратися: на кого працює нібито українська міліція в Криму?

У демонстрантів склалося враження, що севастопольські можновладці підконтрольні не Києву, а Москві. Російські військовослужбовці звернулися до нашого суду, і той виніс вирок на їхню користь. Єдиним свідком виявився представник чорноморського флоту, тобто зацікавленої сторони. Він звинувачував студентів у тероризмі та антиросійських закликах. Аргументи «Студентського братства» проігнорували.

Цікаво відреагував на ситуацію й голова Севастопольської міськдержадміністрації Сергій Іванов. Коли учасники акції спитали його, що робити, коли не виконується рішення суду щодо оренди, він дав пораду — «повіситись». А згодом, за словами члена прес-центру організації Анни Цигими, обізвав їх «оболваненными подкупленными дураками». Добру «кадру» призначив Президент у Севастополі!

У цій ситуації «Студентському братству» не залишилося нічого, окрім як звернутися із листом до Президента, Верховної Ради, голови РНБОУ, міністрів юстиції та транспорту і зв'язку. Його активісти вимагають інвентаризувати всі об'єкти, які займає міністерство оборони Росії, й укласти відповідні договори оренди. Стратегічні споруди слід примусово вилучити в північного сусіда. Якщо ж не вдасться це зробити, вони пропонують денонсувати угоду про дислокацію російського флоту в Криму. Адже її умови брутально порушуються.

Джерело: Вечірній Київ, 3 серпня 2005 року

Господарюють, як удома

Фонд майна Криму повідомив, що Чорноморський флот Росії незаконно використовує 96 об'єктів України, їх не названо в жодному додатку до міжурядової російсько-української угоди. Результати перевірки також виявили, що російська сторона в односторонньому порядку списала і розібрала 35 об'єктів у Криму без жодної на це згоди з боку України. А 25 об'єктів, які орендують російські військові, передано в суборенду без погодження з українською стороною. У фонді наголошують, що ці цифри не стосуються Севастополя.

Джерело: Вечірній Київ, 3 Січня 2006 року

Московська "маячня"

Микола Чіпко

«Маякова війна», що спалахнула у січні між Києвом та Москвою з приводу силового переведення під юрисдикцію України маяка Ялтинського морського торгового порту, має під собою давнє тліюче підґрунтя. Її детонатор заклали ще 1997 року міжурядовими українсько-російськими угодами про параметри поділу Чорноморського флоту колишнього СРСР та умови базування Чорноморського флоту РФ на території України.

Маяк Ялтинського морського торгового порту

Підписувалися згадані документи, як кажуть, «сирими», без належного опрацювання українськими фахівцями, і з подачі російського командування ЧФ, якому було вигідно вивести з-під українського підпорядкування якнайбільше «привабливих» об’єктів. Це підтвердив, хоча й обтічно, у своєму інтерв’ю Українському радіо нещодавно і тодішній «підписант» міжурядових угод — екс-прем’єр-міністр Євген Марчук. Він пояснив, що поспішне підписання документів, де робилися значні поступки Росії, здійснювалося з подачі Л. Кучми на догоду російському президентові Б. Єльцину…

Маяк на крайній південній точці Криму на мисі Сарич

Коли ж навесні 1999 року Верховна Рада України мала ратифікувати угоди по Чорноморському флоту, президія Конгресу Українських Націоналістів поширила меморандум, у якому наголошувала на негативних політичних, правових, економічних наслідках ратифікації їх для України, і зокрема для національної безпеки нашої держави. КУН тоді наголошував, що існування баз ЧФ Росії у Криму — то «створення джерела постійної внутрішньополітичної напружености на півдні України, збереження за Росією можливостей для постійного тиску, провокування конфліктів» тощо.

Час підтвердив правоту українських націоналістів. Свідченням тому — і нинішня «маячна війна»…

Молодь б’є тривогу

Піврічний моніторинг громадською організацією «Студентське братство» використання гідрографічних об’єктів України Чорноморським флотом Росії на Чорному і Азовському морях виявив понад сорок порушень нашого законодавства і міждержавних угод. Це — і незаконне захоплення українських об’єктів, і незаконна оренда українських земель і будівель без будь-яких відповідних договорів, численні випадки триваючої протизаконної суборенди (від якої росіяни начебто відмовилися з 1 січня 2006 р.)…

Зафіксувало «Студентське братство» і грубе втручання російського флоту у внутрішні справи України. Приміром, Севастополем і надалі ходять військові патрулі росіян, перевіряючи документи і обшукуючи всіх, хто їм видається підозрілим. Не покажеш паспорта — можуть побити, як-от вчинили з активістом «Студентського братства» О. Шубіним…

Згадана громадська організація у своїй заяві на адресу вищого керівництва України звертає увагу на те, що після повернення у власність нашої держави Ялтинського маяка російські військові посилили охорону всіх українських гідрографічних об’єктів, що незаконно утримуються Чорноморським флотом. Так, морські піхотинці з’явилися на навігаційній станції «Марс-75» у м. Генічеську Херсонської области, бронетранспортери ЧФ один час були на території маяка на мисі Сарич. А це грубо порушує міждержавні угоди, оскільки пересування російських частин та їхньої техніки територією України можливе лише після дозволу українських державних органів. Такого ж узгодження не було...

Однак найбільше тривожить те, що морським піхотинцям ЧФ наказано виконувати всі вимоги статуту гарнізонної та караульної служби. А це не що інше, як можливе відкриття охороною вогню «на знищення нападника». Наявність такого наказу підтвердив нещодавно і міністр оборони Росії Сергій Іванов… Тобто при спробі українських службовців перебрати у власність держави незаконно захоплені ЧФ об’єкти по них стрілятимуть бойовими патронами…

Російська «тєнь на плєтєнь»…

Підтверджуючи таку гіпотетичну можливість, пан С. Іванов фактично звинуватив українських урядовців у брехні. Мовляв, «об’єкти гідронавігаційного забезпечення Чорноморського флоту Росії, частина якого базується на території України, в Автономній Республіці Крим, були перелічені у спеціальному розділі при підписанні базової угоди 1997 року. Зокрема, і Ялтинський маяк. Тому, коли українська сторона каже, що цей маяк ніде не фігурує, — це неправда»…

Натомість перший заступник глави МЗС України Володимир Огризко, спростовуючи заяву С. Іванова, зазначив, що Україна виконує й надалі дотримуватиметься всіх пунктів угоди з Росією, але вимагатиме виконання угод і протилежною стороною.

Тому й порадив п. Огризко своєму московському візаві «просто читати документи, котрі підписані і регулюють наші двосторонні відносини». А отже, «нехай залишаються на совісті пана Іванова такі формулювання і такі висловлювання»…

Засекречений «Я-13»…

Парадоксально, але факт. Стверджуючи протилежне, українські і російські урядовці посилаються на один і той самий документ — Угоду про параметри поділу Чорноморського флоту СРСР, що має три досить важливі додатки. У другому і третьому додатках означено перелік об’єктів (у тому числі й гідронавігаційного забезпечення — ГНЗ), що передаються в оренду ЧФ РФ у м. Севастополі та поза його межами. У додатку № 3 числяться маяк на мисі Сарич та радіонавігаційна станція «Марс-75» у Генічеську Херсонської области, військовий санаторій «Ялта» та пост зв’язку № 830 у Ялті, а ось Ялтинського маяка не те що з лупою, а там і «вдень з вогнем не знайдеш». Недарма ж заступник міністра МЗС України Антон Бутейко пообіцяв російському депутату К. Затуліну в ефірі «П’ятого каналу» ящик коньяку, якщо той знайде в третьому додатку Ялтинський маяк…

Так, там Ялтинського маяка, справді, немає. За твердженням російських військовиків, він — начебто у переліку додатка № 2: серед севастопольських об’єктів «випадково затесався» під кодом «Я-13». Чи не дивно? Ялта ж від Севастополя — не «через дорогу навприсядки»…

Хоча дехто з фахівців і стверджує, що «Я-13» — то справді Ялтинський маяк, але віри їм, як і двом мапам, на яких позначені об’єкти, орендовані ЧФ РФ, мало. На згаданих мапах десь третина з об’єктів, що орендуються росіянами, або знаходиться не там, де позначено, — або йменується інакше. Ялтинський же маяк, справді, позначений на одній з тих мап, але саме як маяк, а не як об’єкт «Я-13».

Час наводити порядок

Протягом останніх двох місяців українське держпідприємство «Держгідрографія» прийняло на баланс 64 об’єкти навігаційно-гідрографічного забезпечення. Під юрисдикцію України перейшов і Ялтинський маяк. Незаконно під контролем гідрографічної служби ЧФ РФ залишається ще 35 об’єктів, які українська сторона обов’язково поверне у власність держави.

Це не примхи й забаганки українських чиновників, а вимоги міжнародного і українського законодавства. Зокрема, конвенція ООН з морського права вимагає від кожної держави, що володіє узбережною зоною, відповідальности за безпеку судноплавства у своїх територіальних водах. А з 2000 року діє Закон України «Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил на території України», п. 3 ст. 17 якого чітко вказує, що об’єкти та засоби ГНЗ безпеки судноплавства в територіальних водах України оренді не підлягають…

Як же виконувався і виконується згаданий закон протягом п’яти років? Про це — у наступних публікаціях.

джерело: Українське слово, №6, 8 лютого - 14 лютого 2006 року

Московська "маячня" - 2, або як український ЧФ став російським

Микола Чіпко

Кажуть, історію не перепишеш… Так, історію не можна переписати, але варто її пам’ятати… Інакше — «маємо те, що маємо»… Автор цієї крилатої на українських теренах фрази екс-президент (перший! — чим пишається Л. М.) України Леонід Кравчук невтомно критикує Віктора Ющенка. Мовляв, все той робить «не так!» І уряд Ю. Єханурова парламентська фракція есдеків на чолі з Л. М. разом з іншими «опозиціонерами» відправила у відставку «не так», а начебто «за зраду національних інтересів»…

Чи пам’ятає ще пан Кравчук часи свого президентства, внаслідок чого «маємо те, що маємо»? Тобто маємо більше ніж ще на 10 років «головний біль» у вигляді бази Чорноморського флоту Росії в Севастополі. Саме він є дестабілізатором суспільно-політичної ситуації не тільки у згаданому місті, а й на всьому Кримському півострові.

Саме ще президентом Кравчуком угодами з Борисом Єльценим закладена ця «міна сповільненої дії», яку «гідний продовжувач його справи» Л. Кучма лише активізував укладенням 1997 р. угод про Чорноморський флот.

Зрада національних інтересів українців почалася вже з Бєловезької угоди, коли замість незалежних держав було створено Союз незалежних держав (СНД), який і нині, мовби осколок біля серця, таїть загрозу для України

Обнадійливий поматок

Ухвалюючи Акт про державну незалежність України, Верховна Рада УРСР 25 серпня 1991 року одночасно прийняла постанову «Про військові формування в Україні», якою всі військові частини Радянської армії (в тому числі Чорноморський флот СРСР) та все їхнє майно на українській території оголошувалися власністю новопосталої держави і перепідпорядковувалися її керівництву.

Після проголошення Акту незалежности за короткий термін було розроблено і прийнято 6 грудня 1991 року закони «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України». Останнім документом передбачалося створення на основі ЧФ СРСР Військово-Морських Сил України з головною базою в Севастополі.

Відповідно до законодавства Президент України, як Головнокомандувач ЗСУ, призначав вище військове командування (в тому числі й командувача ВМСУ). Однак Л. Кравчук та його команда чотири місяці зволікали з указом про створення ВМСУ та призначенням їх командувача.

Коли ж 5 квітня 1992 р. Л. Кравчук видав, нарешті, указ про створення ВМС та призначив їх командувача, час був згаяний. І. Касатонов відновив контроль Москви над переважною більшістю підрозділів ЧФ, а значна частина офіцерів і мічманів флоту на своїх зборах висловилася за службу в СНД (тобто — Росії). Тож на час створення ВМСУ на українських кораблях і об’єктах хазяйнували російські моряки…

«Перший поділ» ЧФ під «спільним командуванням»

Постійне лавірування президента Л. Кравчука «між крапельками» призвело фактично до зради національних інтересів України. Апогеєм постійного запобігання його перед Росією стало підписання ним угод у Дагомисі, Ялті, Москві і Массандрі.

Всупереч українським національним інтересам Леонід Макарович погодився на введення спільного командування Чорноморським флотом та поділ флотських об’єктів між Україною та Росією (50 на 50). Таким чином, по-перше, на нашу територію допускалися війська іноземної держави, а по-друге, Українська держава внаслідок боягузливости свого керівництва втрачала відчутну частину народного майна (половину ЧФ). Адже на початку 1992 року, за оцінками міжнародних експертів, вартість радянського Чорноморського флоту становила майже $80 млрд. Іншими словами, підписавши 17 червня 1993 р. чергову, Московську, угоду, Леонід Макарович «подарував» Росії десь $40 млрд.

Звичайно, пан Кравчук, як президент, з правового погляду мав право підписувати такі угоди. Однак вони набували чинности лише після ратифікації їх парламентом (ст. 114-5 Конституції України). Та жодна із згаданих підписаних угод у той час так і не вносилася Л. Кравчуком на ратифікацію Верховною Радою України.

Але «піком» нехтування першим Президентом націонвльних інтересів у ставленні до власности українського народу стало підписання у Массандрі 3 вересня 1993 р. «Протоколу про врегулювання проблем Чорноморського флоту». Саме у той час Б. Єльцин готувався розігнати Верховну Раду Росії, і єдиною перешкодою на тому шляху Бориса Миколайовича був Чорноморський флот, що підтримував лідерів російської «опозиції» О. Хасбулатова та О. Руцкого. І в той критичний для російського президента час на допомогу Борису Миколаєвичу поспішив Леонід Макарович.

Як наслідок — з’явилися такі рядки «массандрівського» документа: «вєсь Чєрноморскій флот со всєй єго інфраструктурой в Криму іспользуєтся Россієй і получаєт россійскую сімволіку»…

Незважаючи на гриф «Нє для пєчаті», повний текст массандрівського протоколу через кілька днів з’явився у пресі. І моментально фактично весь Чорноморський флот перейшов на бік Єльцина — як «єдиного захисника російського флоту»…

Так Л. Кравчук зрадив українські інтереси…

«Другий (сочинський) поділ» ЧФ

«Гідно» продовжуючи справу Л. Кравчука у справі ЧФ, «Леонід Другий» (Кучма) підписує 9 червня 1995 р. у Сочі угоду, якою поділ флоту передбачався вже у співвідношенні 81,7 відсотка на користь Росії і лише 18,3 відсотка — України. Саме Сочинська угода і дала підстави російській стороні вести мову про тривале базування ЧФ РФ у Севастополі, оскільки, мовляв, на Чорному морі немає більше портів для розміщення такої морської армади.

Саме у Сочі Л. Кучма погодився на розташування у Севастополі штабу та основної бази ЧФ. І хоча статтею 8 Сочинської угоди передбачалася участь Чорноморського флоту у розвиткові соціально-економічної сфери Севастополя, тривалий час Росія коштів для цього не виділяла. Навіть після підписання угод 1997 року про Чорноморський флот Росії на території України коштів на виконання зобов’язань майже не виділялося. Мало того, що оренда багатьох об’єктів Чорноморським флотом зовсім не оплачувалася, дійшло навіть до абсурду: тривалий час вся соціальна інфраструктура ЧФ у Севастополі обслуговувалася за рахунок бюджету міста, тобто за рахунок українських платників податків. Це частково підтвердила і Рахункова палата України зо два роки тому, перевіривши використання державних коштів міською владою Севастополя.

Підсумовуючи, зазначимо, що під «спільним командуванням» Кравчука–Кучми–Єльцина Чорноморський флот колишнього СРСР опинився на час підписання угод 1997 р. про його поділ начисто пограбованим нашим «стратегічним партнером». 1997 року фактично ділили залишки радянського ЧФ після російського «дєрібана». Та завдяки українському керівництву, навіть від них Росія зуміла вхопити найласіші «шматки» за принципом «на тобі, небоже, що мені негоже»… Тобто ділилося все за прикладом Попандопуло з відомого радянського фільму «Весілля в Малинівці».

Скільки ж бойових кораблів, боєприпасів та іншого майна дісталося «Попандопуло»-Росії і скільки Україні — це окрема розмова.

джерело: Українське слово, №7, 15 - 21 лютого 2006 року

Московська "маячня"-3, або як кучминська рать "захищала" національні інтереси

Микола Чіпко

Уже перші роки правління «Леоніда Другого» (Кучми) позначилися закритістю у прийнятті державних рішень, зростанням політичної облуди, цинізму (і навіть ницости) у «захисті» українських національних інтересів.

У той час, як Л. Д. крок за кроком здавав Кремлю український Чорноморський флот і територію Севастополя, його найближче оточення, використовуючи всю потугу державних та приватних провладних ЗМІ, у дусі справжньої геббельсівської пропаганди зуміли переконати пересічного українця, що, мовляв, завдяки лише «невтомним старанням та принциповій позиції Президента Леоніда Кучми, всупереч антиукраїнській істерії» московського Кремля, «Україна не поступилася ні Чорноморським флотом, ні Севастополем»…

«Убрать!»… Президента Кучму

14 січня 1997 р. (десь за чотири місяці до зустрічі Л. Кучми та Б. Єльцина в Києві) у пропрезидентській газеті «Всєукраінскіє вєдомості», що, здається, тоді належала бізнес-леді, яка набирала сили (а нині — досить популярний політик), з’явилася шокуюча українську громадськість стаття «Убрать Прєзідєнта Кучму!», де тогочасні реалії української політики ставилися догори дригом.

Газета цитувала начебто достовірний таємний лист заступника МЗС Росії С. Крилова до єльцинського радника Д. Рюрикова, у якому пропонувалося «убрать с должності» не кого-небудь, а главу сусідньої суверенної держави (тобто Л. Кучму) за його непоступливість у захисті національних інтересів на переговорах з Росією… Змальовуючи депутатський корпус Верховної Ради та український уряд як повністю проросійські, «лист» водночас зображав Леоніда Даниловича патріотом, позиція якого подавалася як «антиросійська, безкомпромісна, принципова»…

В українських незалежних політичних оглядачів та експертів саме такі твердження і викликали сумніви щодо достовірности згаданого «таємного» російського документа. Надто вже «агітпропівськими» виглядали твердження щодо «антиросійськости, безкомпромісности та принциповости» Л. Д. Годилися вони хіба що для «агітки», а не для державної ваги документа. Та й мало хто повірив у наявність українського «крота» (агента) в російському МЗС (відомо ж бо, що кадри туди добиралися специфічні), а свій «патріотизм» Л. Кучма давно довів власними діями.

Міждержавне українсько-російське напруження тоді, справді, час від часу мало місце. Але, як не дивно, саме після зустрічей Л. Кучми з Б. Єльциним, коли потайки від української громадськости Л. Д. здавав Росії національні інтереси…

Що ж до «антиросійськости» Л. Кучми… Саме він виявився єдиним в Україні політиком, котрий у червні 1996 року виступив проти норми в нашій Конституції, яка забороняла розташування на українській території іноземних військових баз… Але чи міг Л. Д. діяти інакше, якщо, перебуваючи у травневій Москві 1996 р., за «зачиненими» дверима підписав з Б. Єльциним карту Севастополя з позначкою «Главная база Чєрноморского флота»…

Саме цією мапою російські дипломати на всіх наступних переговорах з питань Чорноморського флоту шантажували українських урядовців. Мовляв, ваш Президент її підписав, тож і ви повинні з нею погодитися… Якщо не помиляюся, ту мапу й донині використовують росіяни як головний аргумент про «належність» українських маяків ЧФ Росії…

Що ж до згаданої статті «ВВ» «Убрать Прєзідєнта Кучму!», то це — піар-кампанія іміджу Л. Кучми як «патріота» напередодні зустрічі з Б. Єльциним у Києві. На користь фабрикування її спецслужбами свідчить і відсутність будь-якої офіційної реакції української влади на публікацію. Не було ні ноти протесту, ні розслідування, ні жодного звернення до київського чи московського суду з вимогою спростування…

Українська влада тоді — мов води в рот набрала. Мовчала вона і коли скандальний матеріал повністю передрукували московські «Ізвєстія»… Виходить — він був узгоджений на високому міждержавному рівні! І мета його стала зрозумілою через кілька місяців…

«Рівноправний» договір

31 травня 1997 року президенти Леонід Кучма та Борис Єльцин підписали у Києві широкомасштабний «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», якому передувало підписання 28 травня главами урядів П. Лазаренком та В. Черномирдіним цілої низки угод, протоколів та заяв.

Безумовно, головними серед них стали угоди «Про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України», «Про параметри поділу Чорноморського флоту» і «Про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України». Укладаючи їх, наша держава прагнула вирішувати важливі проблеми у двосторонніх відносинах.

 

По-перше, начебто зникала проблема цілісности території Української держави. Росія визнавала українську приналежність Севастополя і непорушність кордонів. По-друге, вирішувалася проблема власности на майно колишнього радянського Чорноморського флоту. І по-третє — начебто зникала проблема відшкодування витрат, зумовлених базуванням російських військ на українській території протягом 1992–1997 рр. і в разі їх подальшого перебування в Україні.

Підписавши «широкомасштабний» договір 31 травня 1997 року, українські зверхники, провладні партії та ЗМІ тріумфували, ставлячи в заслугу українській дипломатії другу статтю Договору, де зазначалося, що «Високі Договірні Сторони… поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів»… А отже, мовляв, територіальні претензії до України Росією знято… Та тріумфальна ейфорія виявилася передчасною та безпідставною…

На кордоні хмари стоять хмуро…

Положення другої статті Договору між Україною та РФ від 31 травня 1997 року майже дослівно повторювало текст статті 6 Договору РРФСР та УРСР від 19 листопада 1990 р., де наголошувалося, що «Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність РРФСР і УРСР в існуючих нині в рамках СРСР кордонах».

Ратифікований Верховними Радами тодішніх союзних республік договір набув чинности в обох державах і припинив свою дію лише після набуття чинности Договором 1997 р. Що ж до кордонів, то про це можна вести мову лише за умови, що кордони делімітовані і демарковані.

Перше і найважливіше — делімітація кордону. Вона передбачає узгодження лінії державного кордону, позначеної на великомасштабних мапах з детальним зображенням гідрографічних об’єктів, населених пунктів і рельєфу. Позначена на карті лінія супроводжується детальним її описом. Мапу, як і договір про делімітацію, підписують сторони і ратифікують їхні парламенти.

Наступний крок — демаркація кордону, тобто — визначення і позначення кордону на місцевості спеціальною змішаною комісією сторін. Завершенням демаркації кордону є складені протокол-опис кордону та протоколи і карти-кроки щодо кожного прикордонного знаку. Що цікаво — при демаркації лінія кордону може змінюватися в той чи той бік…

Тож чи можна сьогодні говорити про справжній кордон між Україною та Росією, якщо вже майже дев’ять років після підписання українсько-російського Договору 1997 року ні делімітація, ні демаркація кордону між двома державами далеко не завершені з вини росіян.

Та якщо на сухопутному кордоні ще якісь роботи і ведуться (хоча «як мокре горить»), то відносно морського (знову ж таки з вини російської сторони), там, як кажуть у народі, «і кіт не валявся»… Росіяни вперто наполягають на спільному використанні всього морського простору. Їх можна зрозуміти — морські кордони не тільки значно обмежать Росію у використанні Керченської протоки і багатих рибних нерестилищ, а й фактично перекриють шлях до розробки нафтогазоносного шельфу Азовського і Чорного морів. А кому це може подобатися у нинішній час, коли ціни на пальне зростають, мов на дріжджах. Тому і виникла позаминулого року «проблема Тузли».

А головне — угоди по Чорноморському флоту не тільки не вирішили питання української приналежности Севастополя, а навпаки — закріпили його спірний статус. Статтею 17 Конституції України забороняється розташування на території нашої держави іноземних військових баз.

Чотирнадцятий пункт конституційних Перехідних положень допускає тимчасове перебування іноземних військових частин і використання ними існуючих військових баз на українській території. Тому на дотримання конституційних вимог стаття 2 Угоди «Про параметри поділу ЧФ» мала б звучати приблизно так: «ЧФ РФ використовує на правах оренди військову базу ВМС України в м. Севастополі», як про це йдеться, скажімо, у статті 3 Угоди: «Чорноморський флот РФ використовує також такі пункти базування і місця дислокації (з вичерпним подальшим переліком)»…

Добре усвідомлюючи різницю термінів «іноземна військова база» та «використання існуючої бази для перебування іноземних військ», творці Угоди все ж таки записали у ній, що «основна база Чорноморського флоту Російської Федерації знаходиться в м. Севастополі». Тобто таке формулювання однозначно свідчить, що військова база в Севастополі фактично не належить Україні, а її територія не вважається українською територією.

Тож не дивно, що російська вояччина поводить себе нахабно в українському Севастополі, ігноруючи українські закони і самочинно розпоряджаючись українським майном. Кучмівські поступки Росії майже дев’ятирічної давности відгукуються в сьогоденні порушенням російськими військовиками у Севастополі прав українських громадян та державного суверенітету України підняттям іноземної (російської) державної символіки на об’єктах, що незаконно утримуються ЧФ Росії.

джерело: Українське слово, №9, 1 - 7 березня 2006 року

Московська "маячня" - 4, або "на тобі, небоже, що мені негоже..."

Микола Чіпко

Що наполегливіше нинішня влада прагне ввести у рамки українського законодавства тимчасове перебування Чорноморського флоту РФ на нашій землі, то нахабніше поводять себе російські вояки у Криму. Свідченням тому — і нещодавній інцидент на Євпаторійському маяку, коли 23 лютого члена «Студентського братства» Олександра Болтяна побив морський піхотинець, гоноровито заявивши, що, мовляв, тут — «тєрріторія Россійской Фєдєраціі». Не більше, і не менше… Виходить, що й надалі діє старе імперське гасло: «Гдє ступіла нога русского солдата — там «ісконно» русская земля»… Навіть у незалежній Україні… Саме такий «спадок» залишив Україні кучмівський режим підписанням угод щодо ЧФ РФ.

 

«Ето — мнє, ето — тожє мнє, ну-у-у, а ето… тєбе»…

Постановою Верховної Ради України «Про військові формування на Україні» від 24 серпня 1991 р. Чорноморський флот СРСР оголошувався власністю України. Що, до речі, визнали і держави — учасниці СНД — 8 грудня 1991 року при укладанні договору про створення Співдружности Незалежних Держав.

Таким чином, все майно радянського ЧФ на території України стало власністю нашої держави. Зміна ж його власника можлива була лише за рішенням Верховної Ради України, як суб’єкта права власности. У попередніх своїх публікаціях я вже зазначав, що український парламент не приймав жодних рішень про дарування чи продаж Росії хоч якого-небудь корабля чи судна. Отже, усі угоди, укладені Л. Кравчуком та Л. Кучмою, як президентами України, не правочинні, оскільки не ратифіковувалися ні Україною, ні Росією…

Ще з першого дня існування СНД Російська Федерація настирливо наполягала, щоб ЧФ, як і решта колишніх радянських військових флотів і флотилій, належав до об’єднаних стратегічних сил СНД (де командування фактично було російське). Іншими словами, власником ЧФ тоді б виступала СНД. Слава Богу, в українського керівництва вистачило здорового глузду не погодитися з такою пропозицією, оскільки тоді Чорноморський флот СРСР довелось би ділити не між Україною та Росією, а між усіма країнами СНД. І жодна з них не відмовлялася від своєї частки ЧФ. Відповідно мали начебто ділитися паралельно й інші радянські флоти. Хоча Росія навряд чи погодилася б на те. Тим паче, що фактично решта флотів знаходилась на її території…

 

При поділі ж майна радянського ЧФ жодним словом в Угодах про поділ Чорноморського флоту не згадується його військово-морська база в Новоросійську, інші об’єкти та приписані до них кораблі на російській території в Чорноморській акваторії. Натомість об’єкти і майно флоту на території України ділилися навпіл до найменшого гвинтика. Поділ рухомого майна ЧФ визначався Угодою про параметри поділу Чорноморського флоту та трьома (4, 5, 6) додатками до нього.

Додатком № 4 чітко визначався перелік військових кораблів і суден, з яких 271 одиниця, 50% їх, переходила ЧФ РФ внаслідок незаконного поділу. Ще 117 одиниць передавалося Росії у порядку взаєморозрахунків при поділі. І лише 137 різних плавзасобів мали належати Військово-Морським Силам України.

Окрім того, додаток передбачав поділ навпіл коштів, отриманих від реалізації списаних протягом 1992–1996 років 262 кораблів. Отой поділ коштів 50х50 передбачався ще Сочинською угодою 1995 року. Однак на час підписання травневих (1997 р.) Угод про параметри поділу ЧФ ні Україна, ні Севастополь зокрема, жодної копійки не отримали, хоча «спільне» командування ЧФ (за свідченням достовірних джерел) на той час через севастопольські фірми вже реалізувало значну частину списаних плавзасобів. Невідомо, чи й після 1997 р. отримала ті кошти Україна. Напевне (як і плата за перебування ЧФ РФ на нашій землі), пішли вони на погашення міфічних українських «боргів» перед Росією…

Принцип поділу навпіл в абсолютній більшості позицій дотримано у додатку № 5, що містить перелік озброєнь, військової техніки і засобів забезпечення сил берегової оборони та морської піхоти (бронетехніка, автомобілі, артилерія, стрілецька зброя, боєприпаси тощо), що передавалися ЧФ РФ та ВМСУ. За тим же принципом поділено в додатку № 6 і літальні апарати.

Скачи, враже, як «пан» скаже…

Особливої розмови заслуговує начебто справедливий поділ рухомого майна ЧФ, техніки та озброєнь. Чорноморський флот РФ забирав собі майже всі найновіші бойові надводні кораблі, судна та підводні човни.

Скажімо, українські ВМС отримали лише застарілий підводний човен серії «641», відомий сьогодні у нас під назвою «Запоріжжя». Про його бойову придатність свідчить хоча б те, що за весь час після поділу ЧФ Україна так і не спромоглася привести субмарину до належного стану, «вгативши» при тому на її ремонт мільйони й мільйони гривень. Нині ж розглядається взагалі питання про списання «Запоріжжя» в утиль…

Така ж доля — й багатьох надводних кораблів, що дісталися українським ВМС у спадок від ЧФ. Вони або вже списані, або готуються до списання на брухт…

За Угодами, озброєння та бойова техніка, передані нашим ВМС, взагалі мали бути вивезені із Севастополя в інші українські регіони. Мало того, при поділі не дотримано принципів рівного поділу ракетно-артилерійського та міно-торпедного озброєння. Чимала кількість його (в основному найсучаснішого й найдорожчого) передана російському флоту безоплатно і не враховувалася в процесі поділу. Насамперед це були чотири типи крилатих ракет, три типи протичовнових ракет тощо. Забрали росіяни собі й окремі типи мін, тралів, торпедних апаратів, які не вироблялися в Україні, мотивуючи таку свою захланність тим, що, мовляв, українським ВМС вони не потрібні, оскільки не числяться на їхньому озброєнні…

Взагалі, жадібність російської вояччини у Криму свого часу стала притчею во язицех серед української патріотичної громадськости Севастополя. З будь-якого судна, будь-якого об’єкта, які передавалися українським морякам, знімалося найцінніше обладнання і озброєння, вивозилося на територію військових частин ЧФ Росії. Саме жертвою такого мародерства росіян і став підводний човен «Запоріжжя», з якого перед поділом флоту були зняті дорогі акумуляторні батареї, інше оснащення…

Ось так: «на тобі, небоже, що мені не гоже»… Забравши собі найсучасніші ракети, українським морякам росіяни залишили непотрібні ВМСУ, застарі і зняті з озброєння ЗУР 4К-60 та 4К-91… Мовляв — робіть з ними, що хочете…

Небезпечний спадок

У зв’язку з таким «братським поділом» у 1997 році на порядок денний вийшла й ще одна першочергова, прямо-таки «вибухонебезпечна» у буквальному розумінні, тема. Вирішення її Росією або вже перекладено на Україну, або буде зроблено це в недалекому майбутньому. Йдеться про величезні накопичення в Криму боєприпасів, які вже давно потребують негайної утилізації.

Лише в Севастопольському регіоні (за даними на 19 травня 1997 р.) в переддень підписання угод по ЧФ вже накопичилось небезпечного вантажу сотні тонн. Так, на складі в с. Машино Сакського району утилізації підлягали 85 вагонів ракет та 150,5 вагона міно-торпедного озброєння. На 17-му арсеналі в бухті Сухарна Севастополя зберігалося небезпечного утилю — 3822,9 тонни гранат та артилерійських боєприпасів. У тій же бухті (на 1584-й технічній ракетній базі) — 198,9 тонни таких же ракет. Там само, в Сухарній, на 2800-й базі міно-протичовнового озброєння, утилізації підлягали 82 тонни ракет, мін, бомб та шнурових зарядів. У селі Кара-Коба на 3413-й технічній ракетній базі зберігалося 150,3 тонни списаних ракет, на 2790-й базі торпедного озброєння в бухті Троїцькій Севастополя — значна кількість непридатних ракет та бойових відділень до торпед.

Лише один (перший) з названих об’єктів належав нашим ВМС, решта — ЧФ РФ. Знаючи безвідповідальність російських (та й наших теж) військовиків та беручи до уваги вік боєприпасів (а чимало з них, за твердженням військових фахівців, зберігається ледь чи не з Першої світової війни), неважко уявити, що станеться з Севастополем, якщо хоч один з цих арсеналів, не дай Боже, з якоїсь причини вибухне… Тож український уряд повинен вимагати від росіян негайного допуску наших фахівців на згадані і не згадані склади боєприпасів ЧФ РФ з метою інспекції. А отже, на підставі висновків цих експертів, у терміновому порядку евакуювати з Криму до Росії належний її військовикам небезпечний утиль. Для України досить своїх вибухів у донецькому Артемівську чи запорізькій Новобогданівці, які держбюджет «розсьорбує» й досі. Чому ж ми змушені будемо потім «спокутувати» ще й чужі гріхи? Тільки тому, що це українська територія?

Навряд чи й зараз Росія, як правонаступниця СРСР, піде нам назустріч, коли наші дослідники випадково виявили контейнери з хімічними боєприпасами, затопленими у Чорному морі у різний час радянськими військовиками. Майже 430 таких контейнерів лежать практично вздовж усього узбережжя Криму — від мису Лукулл до Керченської протоки. Це лише дещиця того, що може виявитися згодом. Російські військовики не хочуть передавати нам повну інформацію про звалища хімічної зброї на чорноморському дні, посилаючись на секретність документів. Хто знає, чи не зберігається ще з тих часів так само хімічна зброя й сьогодні на військових складах Чорноморського флоту РФ у Криму?..

Таким чином, останнє випадкове виявлення на чорноморському дні давніх звалищ радянських хімічних боєприпасів є додатковим вагомим аргументом для наполегливого моніторингу українськими фахівцями місць і умов зберігання боєприпасів частинами Чорноморського флоту Росії…

джерело: Українське слово, №12, 22 березня - 28 березня 2006 року

"Маячня" Москви триває

Микола Чорноморець

11 вересня Севастопольський апеляційний господарський суд («який, за словами лідера «Студентського братства» Олега Яценка, є вищим за всі інстанції самого Севастополя і всього Криму») вирішив задовольнити позов Генеральної прокуратури України до Російської Федерації про повернення з незаконного володіння об’єктів навігаційно-гідрографічного забезпечення від мису Тарханкут до мису Аюдаг… Окрім того, це рішення суду стосується як маяків, так і кількох будинків та установ у Феодосії…

Так звана українсько-російська «маячна війна» розпочалася не вчора і не сьогодні, як може видатися на перший погляд, а триває вже майже вісім років. Ще уряд В. Пустовойтенка 1998 року ухвалив постанову, за якою всі об’єкти навігаційно-гідрографічного забезпечення на території України передавалися у відання нашого Міністерства транспорту. Отут-то й почалося…

Росіяни з таким поворотом подій, звісно ж, не погодилися. Тож довелося нашим гідрографам звертатися до суду, який неоднозначно підтвердив законність вимог української сторони. Її «візаві» (тобто російська сторона) вдалася до апеляційних оскаржень, затягувань і відвертого ігнорування рішень українських судів.

Відтак почалося кількарічне затягування розгляду питання при відвертому підігруванні росіянам окремими українськими судами Криму. Тож і розтяглися суди-пересуди на роки. І ось, нарешті, Севастопольський апеляційний господарський суд, здається, розставив усі крапки над «і».

Однак я не випадково вжив слово «здається». Бо ще не встигло, як кажуть, висохнути чорнило на рішенні суду, а українські ЗМІ — поширити цю новину, як російська влада відразу ж перейшла в «атаку». Кремль та підлеглі йому засоби масової інформації одноголосно заволали про «провокаторів» із «Студентського братства»…

Щоб зрозуміти, про що саме йдеться, зроблю невеличкий відступ. Від самих початків боротьбу за повернення у власність України гідрографічно-навігаційних об’єктів колишнього радянського ЧФ розпочав (при млявій допомозі окремих держустанов) звичайний українець гідрограф Юрій Іванович Лещенко, якому набридло бути «приймаком» у рідній домівці, що знаходиться на території, самовільно захопленій російською вояччиною в Криму. Саме пан Юрій був промотором судових позовів щодо державної власности. Надійним союзником Ю. Лещенка у цій боротьбі останні кілька років стала громадська організація «Студентське братство». Саме «СБ» зараз проводить постійний моніторинг українських об’єктів у Криму, що незаконно перебувають у руках російського флоту.

Тому саме «Студентське братство» й стало для українських ЗМІ основним джерелом інформації про сенсаційне рішення Севастопольського апеляційного господарського суду. Оскільки ж воно — не на користь російської сторони, та ще й швидко оприлюднене «СБ», то і заволали росіяни, ледь оговтавшись, що, мовляв, ніякого судового рішення не було, а «братчики» просто тиснуть своїми «провокаційними» інформаційними «качками» на суд, що має начебто відбутися лише 14 вересня. За твердженням старшого радника посольства Росії в Україні В. Лисенка, яке наввипередки розтиражували 13 вересня російські ЗМІ, Севастопольський апеляційний господарський суд начебто «останнім часом жодних рішень про долю маяків Чорноморського флоту в Криму не приймав»...

Це твердження пана Лисенка свідчить про паніку російської сторони, права рука якої не знає, що робить ліва… Чи навпаки… Адже ще 12 вересня увечері помічник Головкома ВМС Росії капітан І рангу І. Дигало заявив у Москві, що вважає рішення українського суду неправочинним і таким, яке Росія не визнає.

На думку пана Дигала, «спірні питання щодо гідрографічного і навігаційного обладнання ЧФ, визначеного базовими угодами між урядами Росії та України, треба вирішувати дипломатичним шляхом — на засіданнях міждержавної змішаної комісії, а не в судах…» Таким чином, каперанг Дигало мимоволі спростував твердження пана В. Лисенка…

Інформацію «Студентського братства» про рішення суду підтверджено і повідомленням прес-служби Генпрокуратури України, де говориться, що «позовні вимоги ГПУ щодо повернення державі об’єктів системи навігаційно-гідрографічного забезпечення задоволено постановою Севастопольського апеляційного господарського суду». А йдеться про маяки, навігаційні освітлювальні знаки та знаки спецпризначення від мису Тарханкут до мису Лукул, від мису Сарич до мису Аюдаг…

На думку начальника главку ГПУ з представництва в суді інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень О. Кучера, висловлену «Україні молодій», плутанина з датами судових засідань виникла, очевидно, через наявність у судах кількох «навігаційних» справ… Тож, напевне, пан Лисенко і сплутав відоме рішення Севастопольського апеляційного господарського суду із судовим засіданням в іншій, схожій, справі...

Таким чином, інформаційну «качку» запустив саме російський радник, а не «Студентське братство». А отже — «СБ», як заявив його лідер Олег Яценко, наклепів на себе не потерпить і вимагатиме від російських посадовців не тільки спростування їхньої брехні, а й навіть видворення з України «тих з них, хто підриває законність рішень українських судів»…

А стосовно севастопольського рішення, то «Студентське братство» настійливо вимагатиме від українських відомств та установ негайного втілення його у життя…

джерело: Українське слово, №38, 20 вересня-26 вересня 2006 року

Чорноморський флот Росії на території України: фактор безпеки чи загроза стабільності?

Володимир Притула

Днями інформагенції повідомили, що командування Чорноморського флоту Росії вчергове відмовилося виконувати рішення українського суду про повернення Міністерству транспорту України гідрографічно-навігаційних об’єктів, розташованих на українській території. 23 січня озброєні російські морські піхотинці не допустили українських судових виконавців на станцію радіонавігаційної системи “Марс-75” у Генічеську на Херсонщині.

Представники Чорноморського флоту Росії заявили, що рішення Господарського суду Херсонської області про вилучення гідрографічного обладнання “суперечить базовим угодам щодо Чорноморського флоту і не може бути виконаним”. За версією російського командування, судовиконавців не допустили на територію гідрографічного об’єкта на підстраві того, що згадана російсько-українська угода 1997 року є “міждержавною і визначає порядок рішення майнових питань лише в рамках двосторонньої комісії”. Командування Чорноморського флоту Росії також повідомило, що вживає заходів для “забезпечення цілісності навігаційно-гідрографічних об’єктів”. За повідомленням військових джерел, росіяни посилили охорону більшості навігаційно-гідрографічних об’єктів, перекинувши туди підрозділи морської піхоти.

Як відомо, за згодою про перебування ЧФ Росії на території України, підписаному наприкінці травня 1997 року, у місячний термін мали розробити додаткову угоду щодо засобів навігаційно-гідрографічного забезпечення, однак досі її немає. У 1998 році маяк "Сарич" і ще близько 10 маяків і 70 інших навігаційно-гідрографічних об’єктів постановою Кабінету міністрів України було передано Міністерству транспорту України. Однак командування Чорноморського флоту відмовилося виконати цю постанову. У період 1998-2006 років ціла низка судів визнала незаконним утримування російськими військовими навігаційно-гідрографічних об’єктів на території України і постановила вилучити їх на користь державного підприємства “Держгідрографія”.

У відповідь командування ЧФ Росії пригрозило застосувати “усі необхідні для захисту військових об’єктів засоби і сили”. У грудні 2005 і січні 2006 років командування ЧФ Росії для охорони маяків задіяло не тільки озброєні підрозділи морської піхоти , але й бронетехніку. За даними російських військових джерел, Гідрографічна служба Чорноморського флоту Росії контролює на території України 16 маяків.

Колишній командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний днями в інтерв’ю Бі-Бі-Сі пояснив, що гідрографічні об’єкти, які утримуються Росією, в базовій угоді не прописані, і тому це утримання є протизаконним, воно не дозволене Україною жодним документом. Таким чином де-юре маяки та інші навігаційно-гідрографічні об’єкти не підпадають під дію базової угоди, а де-факто – є окупованими російськими військовими. Водночас Україна у повній мірі несе міжнародну відповідальність за безпеку судноплавства в її територіальних водах.

Це лише один з аспектів перебування Чорноморського флоту Росії на території України. Можна також говорити про екологічне, соціальне, економічне навантаження, якого зазнають Севастополь та інші пункти базування Чорноморського флоту Росії. Але, спершу трохи історії.

Після проголошення незалежності і підтвердження її на референдумі, а точніш – з 3 січня 1992 року Україна розпочала формування власних Збройних Сил. До 20 січня усі військовислужбовці військ і сил, дислокованих на території України (в тому числі – Червонопрапорного Чорноморського флоту СРСР) мали присягнути на вірність українському народу. В усіх округах так і сталося, але лише не на ЧЧФ, командування якого виступило проти. Чому – відповідь можна знайти, ознайомившись із хронологією подій на і довкола Чорноморського флоту і Севастополя, де дислокувалися штаб та головні його сили. Відповідь напрошується одна – втручання і територіальні претензії сусідньої держави.

20 січня 1992 року - особовий склад учбової роти флотської школи водолазів (командир капітан 3 рангу Олександр Клюєв) прийняв присягу на вірність Україні.

23 січня 1992 року - парламент Росії й Міністерство закордонних справ засудили передачу Криму від Росії до України 1954 року.

26 січня 1992 року - особовий склад бригади охорони водного району (командир капітан 2 рангу Юрій Шалит) прийняв присягу на вірність Україні.

9 лютого 1992 року - екіпаж великого протичовнового корабля "Сметливый" (командир капітан 3 рангу Валерій Зубков) прийняв присягу на вірність Україні.

22 лютого 1992 року - особовий склад батальйону морської піхоти (командир майор Віталій Рожманов) прийняв присягу на вірність Україні.

8 березня 1992 року - екіпаж крейсера "Михаил Кутузов" (командир капітан 2 рангу Володимир Шишов) прийняв присягу на вірність Україні.

13 березня 1992 року - екіпаж підводного човна дивізії підводних човнів (заступник командира дивізії капітан 1 рангу Євген Лупаков) прийняв присягу на вірність Україні.

1 квітня 1992 року - до Севастополя прибув Главком ВМФ Росії адмірал Володимир Чернавін, який закликав моряків не присягати Україні. До 1 квітня усі військовослужбовці, які присягнули Україні, були усунуті з посад.

3 квітня 1992 року - до Севастополя прибув віце-президент Росії Олександр Руцькой, який заявив, що Чорноморський флот “був російським, він і залишиться російським”.

3 квітня 1992 року - Президент Росії Борис Єльцин заявив про готовність взяти під російську юрисдикці весь Чорноморський флот.

5 квітня 1992 року - Президент України Л.Кравчук підписав Указ про формування Військово-морських Сил України.

6 квітня 1992 року - Президент України Л.Кравчук підписав Указ про призначення першим командувачем ВМС України контр-адмірала Бориса Кожина.

7 квітня 1992 року - Президент Росії Борис Єльцин підписав указ про перехід під юрисдикцію Росії Чорноморського флоту.

7 квітня 1992 року - командування Чорноморського флоту заявило про відмову виконувати указ Президента України і підпорядковуватися Києву. Командувач ЧФ адмірал Ігор Касатонов віддав наказ про підняття на кораблях російського військово-морського Андріївського прапору. Після протестів і попереджень низки офіцерів, Андріївський прапор підняли лише у бригаді аварійно-рятувальних суден, згодом наказ командувач скасував.

23 червня 1992 року - Зустріч у Дагомисі (Кавказьке узбережжя Росії) Президента України Л.Кравчука з Президентом Росії Б.Єльциним. Вони підписали угоду з 18 пунктів про розподіл Чорноморського Флоту порівну між Росією й Україною до 1995 року. Два президенти також висловилися за ослаблення напруженості з приводу флоту і намір провести переговори про формування окремих російського й українського флотів.

Серпень 1992 року - На Ялтинській зустрічі Кравчук і Єльцин домовилися як поділити флот до 1995 року.

7 грудня 1992 року - Парламент Росії порушив питання про статус Севастополя.

23 січня 1993 року - Конференція офіцерів Чорноморського флоту прийняла резолюцію, в якій Росії й Україні пропонувалося зберегти флот як єдине ціле, а Севастополь - як його основну військово-морську базу.

21 березня 1993 року - Росія створила інформаційний центр в Севастополі.

1 квітня 1993 року - Повідомлення, що Міністерство оборони України розглядає питання про звернення до Парламенту України з закликом припинити дію Ялтинської угоди стосовно розподілу флоту. Міністерство оборони заявило, що Росія вдається до односторонніх заходів в обхід угоди.

13 травня 1993 року - Заступник Прем'єр-міністра Росії Юрій Яров заявив, що Росія вважає, що наземна інфраструктура Чорноморського флоту також підпадає під умови Ялтинської та Дагомиської угоди, згідно яких майно флоту повинно бути поділене між двома державами.

24 травня 1993 року - 115 допоміжних кораблів Чорноморського флоту підняли російський Андріївський прапор на знак протесту проти різниці між платнею російських і українських моряків.

1 червня 1993 року – Кількість кораблів Чорноморського флоту, що підняли російський морський штандарт перевищила 200.

8 червня 1993 року - Міністерство оборони України заявило, що не може навіть бути мови про здачу Севастополя в оренду Росії.

16 червня 1993 року - Парламент Криму схвалив звернення до Президентів України й Росії, закликаючи обидві сторони зберегти флот як єдину україно-російську бойову одиницю, залишити Севастополь базою флоту й розв'язати соціальні проблеми моряків флоту.

17 червня 1993 року - Кравчук і Єльцин зустрілися під Москвою і підписали угоду про розподіл Чорноморського флоту порівну, а також про формування на їх основі окремих ВМС України та Росії. Росія пообіцяла надати допомогу для соціально-економічних програм в Севастополі та інших регіонах, де базуватимуться російські військово-морські сили.

24 червня 1993 року - Організація офіцерів флоту й газета "Флаг родины" висунули протест проти розподілу флоту.

26 червня 1993 року - Протести проти угоди про розподіл флоту. Офіцери військово-морської авіації у своїй заяві означили її "похоронним дзвоном по флоту". Спілка трудящих Севастополя заявила: "Президенти нас продали".

29 червня 1993 року - Конференція офіцерів Чорноморського флоту виступила з протестом проти розподілу флоту і закликала командування флоту 1 липня підняти російський прапор, засвідчуючи вірність Росії. У парламенти України й Росії поступили вимоги не ратифікувати московську угоду про розподіл флоту. Руцькой закликав моряків її не виконувати і підняти російський морський штандарт.

5 липня 1993 року - Радіо Росії повідомило, що російський прапор підняли 220 кораблів підтримки, а морський штандарт України - на трьох кораблях. Бойові ж кораблі й надалі під радянським прапором.

9 липня 1993 року - Російський парламент прийняв резолюцію, яка проголошувала Севастополь частиною Росії і головною базою єдиного російського Чорноморського флоту.

14 липня 1993 року - Парламент України засудив резолюцію від 9 липня про приналежність Севастополя до Росії, схвалену російськими колегами, як акт політичної агресії проти України.

21 липня 1993 року - Рада Безпеки ООН оголосила резолюцію парламенту Росії несумісною зі Статутом ООН і такою, що суперечить україно-російській угоді, підписаній в листопаді 1990 року, згідно якої обидві країни зобов'язувалися поважати територіальну цілісність одна одної.

22 липня 1993 року - Парламенту Росії відхилив пропозицію про перегляд резолюції стосовно Севастополя.

3 вересня 1993 року – Л.Кравчук і Б.Єльцин зустрілися в Массандрі. Єльцин запропонував продати українську частину флоту і використати одержані кошти для покриття величезного боргу України за російські енергоносії. Кравчук заявив, що Україна вже планує продати частину свого флоту з метою поправити своє фінансове становище.

23 вересня 1993 року - Російський командувач флотом звинуватив Україну в спробі скористатися з політичних проблем у Москві й прибрати до рук частину флоту. Як засіб протидії, він погрожував привести флот у стан повної бойової готовності.

8 березня 1994 року - Командуювач ВМС України В.Безкоровайний заявив, що Україна не має наміру віддавати свою частину Чорноморського Флоту в обмін на борги. "Це питання розглядалося і одержало негативну відповідь", - заявив він.

15 квітня 1994 року – Л.Кравчук і Б.Єльцин підписали в Москві угоду про поетапне розв'язання проблеми флоту. Повідомлялося, що ця угода закликала до розподілу флоту; Україна мала одержати 15-20% кораблів; російський і український флоти повинні отримати окремі бази.

21-22 квітня 1994 року - Російсько-українські переговори в Севастополі були перервані й не призвели до підписання жодних угод; Міністр оборони Росії Павло Грачов залишив зал переговорів і повернувся до Москви.

4 червня 1994 року - Експертні групи України і Росії розглянули в Севастополі питання розподілу Чорноморського флоту. Зустріч проходила на рівні командуючих Військово-Морськими Силами.

10 червня 1994 року - На переговорах про долю Чорноморського флоту було досягнуто домовленості про те, що Україна одержить 18,3% кораблів кожного типу.

Травень 1997 року - прем’єр-міністри України і Росії Павло Лазаренко і Віктор Черномирдін підписали міжурядову угоду про статус та умови перебування на території України Чорноморського флоту Росії, термін дії якої – 2017 рік.

Із цієї хронології видно, як поєднувалися претензії російської сторони на Севастополь і Крим із подіями довкола Чорноморського флоту. Втім, підписання у 1997 році міждержавної угоди не призвело до розв’язання проблеми флоту, а лише її законсервувало. В розвиток цієї базової угоди досі не підписано жодного міжурядового документу. Водночас командування ЧФ отримало широкі можливості для ведення власної політичної та економічної гри, чим користувалося усі попередні роки і продовжує певною мірою користуватися і зараз.

Експерти відзначають чітку координацію дій проросійських радикальних організацій з боку представників командування ЧФ, хоча останні це заперечують і демонстративно цураються проросійських активістів. Водночас зберігається ще один, можливо, більш ефективний засіб впливу російського командування на політичну й, особливо, економічну ситуацію в Севастополі. Чистина офіцерів і мічманів ЧФ Росії, а також члени їхніх родин, отримали на початку 90-х років українські паспорти, оформивши паралельно російське громадянство.

Таким чином у Севастопольській міськраді, районних та інших місцевих радах Севастополя і нинішнього, і минулих скликань – чимало депутатів, які раніше були пов’язані з російським флотом. Деякі з них обіймали й обіймають високі посади у міськраді і міськдержадміністрації Севастополя, Верховній Раді Криму (як, наприклад, колишній віце-спікер кримського парламенту Олексій Мельников чи нинішній голова однієї з постійних комісій ВР автономії Олег Родивілов).

Досі таке лобіювання інтересів російських військових в органах місцевої влади і органами місцевої влади у поєднанні з активністю проросійських радикалів було досить ефективним і серйозно дестабілізувало громадсько-політичну ситуацію в регіоні. Сьогодні ж Чорноморський флот Росії бере активну участь у спільній бойовій операції НАТО “Активні зусилля” у Середземному морі і має намір взяти участь у такій же операції “Чорноморська гармонія” у Чорному морі. Обидві операції проводяться під егідою і командуванням Північноатлантичного Альянсу – організації, яка уже понад пів століття гарантує безпеку Об’єднаної Європи. Якщо НАТО гарантуватиме безпеку й Україні, то перебування Чорноморського флоту Росії на українській території стане просто безглуздим – будь-яка дестабілізація у цьому регіоні стане просто неможливою. Інші ж завдання ЧФ Росії зможе виконувати і з баз в Анапі та Новоросійську.

джерело: Агенцiя громадських та полiтичних новин "Медiа Крим", 26 Січня 2007

Чорноморський клопіт
Росіяни зволікають із переписом майна, яке орендує ЧФ в Україні

Олег Снігур

Вирішення проблем, пов'язаних із неконституційним перебуванням Чорноморського флоту Росії на території нашої країни, схоже на серіал. Тим більше що російська сторона не дуже поспішає назустріч. Цього вівторка в Москві відбулося четверте засідання підкомісії з питань ЧФ РФ міжнародної комісії «Ющенко—Путін». «Кількість зустрічей поки що не перейшла в якість підготовлених документів, — прокоментував результати засідання в. о. міністра закордонних справ Володимир Огризко, який очолював українську делегацію.

Найтугіше йде справа інвентаризації майна і землі, що їх орендує ЧФ РФ. Росіяни все відсувають цю процедуру, адже слідом за нею має йти підвищення орендної плати, яка за нинішніми світовими мірками просто смішна За словами пана Огризка, власне механізм проведення цієї роботи майже узгоджено, і він передбачає кілька етапів інвентаризації. Але російська сторона зажадала узгодження базових принципів інвентаризації. Українські дипломати наполягають, що всі базові принципи вже закладені в трьох угодах, якими, власне, і визначено статус перебування Чорноморського флоту на території нашої держави. «Спеціалісти-практики домовились про те, яким чином це все має відбуватися, — повідомив в. о. міністра. — Та от знову виникло питання про «базові принципи», як я сказав колегам iз Москви, «філософічєскіє ізисканія», які можуть дещо цей процес затримати. Але якби він почався, скажімо, завтра, то інвентаризацію можна зробити протягом двох-трьох місяців».

Інша болюча тема — повернення маяків та інших об'єктів навігаційно-гідрографічного забезпечення (НГЗ), якими росіяни користуються в обхід усіх угод і домовленостей. У базових договорах є пункт, який вказує, що обидві сторони мають укласти угоду про спільне використання п'яти об'єктів. Щодо решти тридцяти п'яти, росіян ввічливо «попросять». «Ми домовилися , що найближчими тижнями обміняємося проектами угоди про спільне використання п'яти об'єктів, — розповів Володимир Огризко. — Ми повідомили російську сторону, що внесемо пропозиції щодо повернення об'єктів НГЗ Україні, як це передбачено українським законодавством. Iдеться про 35 таких об'єктів». МЗС України наполягатиме, аби це відбулося в часових рамках плану дій Україна—Росія на 2007—2008, що зараз саме готується до підписання.

На переговорах розглядали також проекти угод про спрощений порядок припинення громадянства України або РФ військовослужбовцями ЧФ або членами їхніх родин. Продовжується робота над угодою з питань юрисдикції та правової допомоги у кримінальних справах. У її рамках має бути зафіксоване чітке зобов'язання РФ не мати на українській території судів, прокуратури та інших правоохоронних органів, оскільки це суперечить Конституції України.

Протягом місяця має вирішитися питання символіки. Домовлено, що російський прапор буде вивішений над кількома великими об'єктами ЧФ, насамперед над штабами. Решту об'єктів, які використовує російський флот, позначать табличками, текст яких ще узгоджується.

«Потрібно дещо динамізувати переговорний процес, щоб найближчими місяцями вийти на перші практичні результати, — переконаний Володимир Огризко. — Позиція української сторони полягає в тому, щоб кожна зустріч увінчувалася якимось практичним наслідком». Наступне засідання підкомісії з питань Чорноморського флоту відбудеться в Києві у травні.

Джерело: Україна Молода, № 040, 2 березня 2007 року

Українському флоту бути назавжди
Спогади командувача, ілюстровані розповідями мас-медіа

Борис Кожин

Як усе почалось

З огляду на стратегію розвитку України та майбутнє українського народу патріотам, відданим синам та дочкам України на початках розбудови держави було зрозуміло, що для забезпечення стабільності в Криму, Кримському регіоні та Севастополі треба створити власні Військово-Морські Сили України. Повторюю: як чинник стабільності та незалежності.

5 квітня 1992 року я дав згоду очолити ВМС України, які планувалося створити на базі Чорноморського флоту.

7 квітня 1992 року я, командир Кримської ВМБ (Військово-морської бази), інкогніто, без дозволу командувача ЧФ, залишив КП ВМБ та переїхав із смт Новоозерне (Донузлав) до м. Севастополя.

Під час поїздки з Донузлава до Севастополя (понад три години) я помітив, що біля військових частин, військових містечок, корабельних об’єднань стоїть військова техніка, БТРи, танки, озброєні військовики, на кораблях та в частинах помітна активність. Я зрозумів — по ЧФ пройшла інформація, що мене на КП немає, і що до Севастополя приїхала авторитетна державна комісія, очолювана В. В. Дурдинцем, для здійснення передачі ЧФ під юрисдикцію України. Чорноморський флот на ситуацію, що склалася, відреагував бойовою тривогою.

Момент переведення флоту під юрисдикцію України був упущений, і оперативно-стратегічне об’єднання ЧФ у повну силу працювало і працює на національні інтереси Російської Федерації.

Ось як описала тодішні події преса:

«Пізно вночі 7 квітня 1992 року командувач Чорноморського флоту адмірал Ігор Касатонов особисто зателефонував і віддав наказ командиру чергової по Чорноморському флоту корабельної ракетної ударної групи капітану 2-го рангу Захарову: «У Кримській військово-морській базі повстали націоналісти і штурмують штаб бази в Новоозерному. Вам — озброїти екіпажі стрілецькою зброєю і дивізіоном зайняти оборону штабу ВМБ з боку озера Донузлав».

Посеред ночі два ракетні катери по бойовій тривозі вискочили з бухти Вузька (м. Чорноморськ) і повним ходом направилися до озера Донузлав. Під час переходу помічник командира з роботи з особовим складом, капітан 3-го рангу В. Новосьолов по рації передавав у штаб флоту: «Ми, моряки-ракетники, вірні прапору СНД, готові виконати будь-який наказ командувача». На радіотелеграми Донузлавського рейдового посту катери КУГу не відповіли...

Години через дві в Донузлав з червоними клотиковими вогнями увійшла чергова по флоту протичовнова корабельна група. Озеро Донузлав освітилося червоними вогнями, а штаб бази й селище Новоозерне оточили з бухти кораблі, а з берега — танки і бронетранспортери із озброєними «до зубів» десантами Євпаторійського полку берегової оборони. Для постраху «нєпослушного» гарнізону і мешканців за ніч навколо селища було вкопано в землю три танки і вирито окопи. БТРи з десантом роз’їжджали вулицями як таксі. Планувалося підняти у повітря ще бойові вертольоти, та командир Мирнівського авіаполку протичовнової авіації без письмового наказу відмовився піднімати у повітря свої бойові машини. Селищні пошта і магазини були закриті, працювала лише школа, та й ті — всього кілька годин. Бравий євпаторійський комбриг ще намагався «взяти під охорону» Євпаторійську міську Раду, але керівникові міста Андрію Даниленку ранком 8 квітня все ж таки вдалося вмовити його не робити дурниць.

У ту ніч, за розпорядженням командувача ЧФ, на флоті оголошено бойову тривогу, наказано прибрати трапи на борт кораблів, установити на кормі кулеметні гнізда; а штаб флоту взяли під охорону морські піхотинці з бронетехнікою.

Так істерично Чорноморський флот колишнього Союзу РСР відреагував на народження Військово-Морських Сил України і призначення командира Кримської військово-морської бази контр-адмірала Кожина Бориса Борисовича їхнім першим командувачем».

Чому було прийнято рішення щодо розташування організаційної групи штабу ВМС України, як головної бази ВМС, саме в Севастополі, а не в Новоозерному чи в Одесі?

З початку створення ВМС України до мене надходило багато пропозицій від представників ЧФ, офіцерів, ЗМІ щодо формування штабу, КП, інфраструктури ВМС у Донузлаві, де діють підрозділи, які склали присягу українському народові.

До речі, з Міністерства оборони України надходили пропозиції розглянути варіанти формування ВМСУ поза межами Севастополя (в тому числі й у Балаклаві).

Я багато радився з офіцерами, зокрема Є. Лупаковим, А. Даниловим, Ю. Шалитом, щодо розташування КП ВМСУ, і ми були переконані, що Головна база ВМС України, штаб, командний пункт повинні міститися саме в Севастополі, бо іншого шляху немає.

У книзі «Флотоводець України» це пояснювалося так:

«Лише наявність у Севастополі орггрупи, затим штабу і реальних сил Українського флоту не дозволили розпочати територіальне розчленування України, а за ним і знищення незалежності нашого народу. Борис Кожин, ще зовсім не знаючи про історичні події минулого, не повторив помилки 1918 року, коли штаб Українського флоту вивели з Севастополя до Одеси. В 1919 році це призвело до втрати Україною контролю над чорноморським узбережжям, і як наслідок, до загибелі Української Народної Республіки. Командувач ВМС повторити сценарій 1918 року не дозволив, і це, напевно, є його головною заслугою перед українським народом».

Патріотизм українських моряків

Коли всі зрозуміли, що на основі ЧФ ВМС України не буде створено (бо весь ЧФ був під озброєною охороною), постало питання: що робити зі мною? З одного боку, я вже не був потрібен ЧФ як командир ВМБ, з іншого — я виявився не потрібен Україні, оскільки зміна керівництва ЧФ не відбулась.

Під час телефонної розмови з В.В.Дурдинцем Президент України прийняв рішення про створення (відродження) Українського флоту з нуля, а мене призначив Командувачем тоді не існуючих ВМСУ (Військово-Морських Сил України).

Наступного дня, 8 квітня 1992 року, на прес-конференції я виступив з промовою і закликав усіх, хто має волю, патріотизм, любов і відданість до України та українців, приїхати до Севастополя, до ВМСУ, щоб разом відроджувати флот.

З надзвичайним натхненням я можу констатувати, що щоденно приходили, приїздили офіцери, мічмани, прапорщики, цивільні люди з бажанням долучитися до створення флоту. Було дуже приємно, коли до мого кабінету зайшов старший офіцер і доповів: «Пане Командувач! Капітан 1-го рангу Москаленко, 43 роки, прибув із Далекого Сходу, залишив службу, оселю, родину, майно, прибув до Вас, щоб для України творити флот. Свої знання, досвід, професіоналізм я покладу на вівтар Української держави». Таких прикладів можна навести безліч. З такими військовослужбовцями служба була в радість.

Ось як про подальші події потім розповіла преса:

«Близько 10-ї години ранку 21 липня 1992 року оперативна інформація про несподіваний перехід сторожового корабля СКР-112 в порт Одеса надходить командувачу Військово-Морськими Силами України контр-адміралу Борису Кожину.

Він негайно телефонує начальнику штабу Чорноморського флоту віце-адміралу Г. Гурінову і пропонує: «Якщо є воля людей, то хай корабель іде в Одесу».

Віце-адмірал Г. Гурінов відповідає: «Если потребуется, мы будем по нему применять оружие».

Командувач ВМС України контр-адмірал Б.Кожин на автомобілі відбуває на севастопольське радіо. Звертається до головного редактора місцевого радіо Ірини Котвалюк з проханням надати йому прямий ефір для термінового звернення до севастопольців у зв’язку з імовірним застосуванням зброї командуванням ЧФ проти СКР-112.

Бориса Кожина пропускають до оперативного залу для передачі звернення. Ірина Котвалюк припиняє планову радіопередачу і надає радіоефір командувачу ВМС України контр-адміралу Кожину.

Ось ті слова, з якими він звернувся до радіослухачів:

«Уважаемые севастопольцы! К вам обращается командующий Военно-Морскими Силами Украины контр-адмирал Кожин. 20 минут назад мне стало известно, что экипаж сторожевого корабля СКР-112, дислоцирующегося в Донузлаве, поднял Государственный флаг Украины, вышел в море и сейчас направляется в порт Одесса. Ранее личный состав этого корабля во главе со своим командиром капитан-лейтенантом Сергеем Настенко принял военную присягу на верность народу Украины. Корабль с мирными целями вышел в море, поднял Государственный флаг Украины, идет в её территориальных водах и направляется в украинский порт Одесса. Когда я обратился к начальнику штаба Черноморского флота вице-адмиралу Гуринову не противодействовать сторожевому кораблю СКР-112, то получил ответ, что по кораблю будет применено оружие, а это может повлечь за собой человеческие жертвы. В составе экипажа этого корабля служат и представители города Севастополя, ваши дети и внуки.

Поэтому, дорогие севастопольцы, не теряя времени, звоните по всем телефонам на командный пункт Черноморского флота и требуйте от его командования ни в коем случае не применять против сторожевого корабля СКР-112 оружия.

С прибытием корабля в Одессу компетентной комиссией будут оперативно и всесторонне изучены мотивы такого отчаянного шага экипажа, о чём вы будете своевременно проинформированы через все средства массовой информации».

«3 перших днів існування орггрупа ВМС перетворилася на основний центр українського державотворення в Севастополі. Навколо неї почали концентруватися всі, ще досить слабкі, державницькі сили Севастополя. Лише за перший місяць існування в орггрупу прийшло на прийом більше 600 чоловік, її відвідали представники 69 засобів масової інформації з 25 країн світу, в тому числі із США, Японії, Канади, Франції, Італії, Росії та інших держав. Борис Кожин набирався досвіду роботи з пресою і, незважаючи на протидію ідеологічних структур Чорноморського флоту, авторитет його й орггрупи швидко зростав. На осінь 1992 року орггрупа нараховувала більше 400 офіцерів і матросів, там був сформований навіть офіцерський батальйон.

26 липня сталася подія, яка сколихнула не лише Україну, а й світову громадськість. У цей день підняв Державний прапор України і вийшов з Донузлава до Одеси сторожовий корабель СКР-112 під командуванням капітан-лейтенанта Сергія Настенка. Старшим на борту був начальник штабу бригади капітан 2-го рангу Микола Жибарев. Сторожовик, яким у молоді роки протягом п’яти літ командував Борис Кожин, став своєрідним «Потьомкіним» Українського флоту і викликав справжню політичну й інформаційну бурю. Його наслідком стала Ялтинська зустріч президентів України і Росії. Похід стався не без відома Б. Кожина і Ю. Шалита. Перехід СКР-112 адмірал І. Касатонов намагався зупинити силою, направив на його перехоплення корабельний загін і бойові літаки з дозволом застосувати зброю. Та ніщо — ні артилерійські атаки, ні спроби піти на абордаж, ні повітряні атаки не стали завадою українським морякам служити своєму народові. Б. Кожин намагався уникнути конфлікту, але позиція командувача ЧФ цього не дозволяла. І лише коли у конфлікт втрутилися Міністр оборони України генерал-полковник К. Морозов та командувач Одеським військовим округом генерал-лейтенант В. Радецький, погоня і переслідування СКР-112 були припинені. СКР-112 став першим бойовим кораблем Українського флоту. Команда Сергія Настенка «йти вперед, не змінюючи курсу» стала гаслом молодого флоту».

«У травні 1993 року в місті Севастополі, на території Херсонеського музею, було відкрито пам’ятник рівноапостольному князю Київському Великому князю Володимиру. Пам’ятник зробив скульптор з Москви В.Кликов. На ритуал відкриття пам’ятника запросили і військових моряків України на чолі з першим командувачем ВМС віце-адміралом Б. Кожиним.
У назначений час представники владних структур Севастополя не прибули, і скульптор В. Кликов запропонував командуванню ВМС очолити відкриття і проведення урочистих заходів. Командувач ВМС України доручив це зробити своєму заступнику із соціально-психологічних питань капітану 1-го рангу А. Данілову.

Коли ритуал вже закінчувався, прибули представники місцевої держадміністрації Севастополя. І були незадоволені, що захід пішов не за їхнім сценарієм. Бо усі, хто виступав, говорили українською мовою, наголошували на тому, що тризуб, як державний герб, веде свою історію від князя Володимира.

Щоб якимось чином принизити роль князя Володимира не тільки в український історії, а й як вагомого будівничого української державности, через декілька днів пам’ятник князю Володимиру таємно було з постаменту знято. Його довго ніде не могли знайти. Знадобилося декілька місяців, щоб на рішучі вимоги патріотів України міста Севастополя його, нарешті, встановили знову. Але відбулося це зовсім в іншому місці, далі від Херсонеса, біля відомого ресторану.

От так дехто в Севастополі на свій розсуд розставляв акценти в історії України».

«4 липня 1993 року у місті Керчі відбувся ритуал підняття Військово-Морського прапора України на фрегаті «Гетьман Сагайдачний». Цій даті передували штучно створені обставини, пов’язані з намаганням решти місцевих русофобів зірвати свято підняття нашого прапора. Лунали навіть погрози підірвати або підпалити корабель.

Щоб якось приборкати пристрасті навколо «Сагайдачного», до Керчі командувач ВМСУ направив свого заступника капітана 1-го рангу А. Данілова. До речі, це було і прохання директора заводу «Затока» в Керчі М. Волкова.

Завдяки спільній роботі командування ВМС України та дирекції заводу все увійшло в нормальне русло. Свято пройшло з великим духовним піднесенням, у ньому взяли участь Святійший Патріарх УПЦ КП Філарет, командування Збройних Сил України, генерал-полковник І. Біжан та генерал-майор В.Мулява, шефи зі Львова та Запоріжжя».

Я переконаний, що настане час, коли наші нащадки виховуватимуть українську молодь на яскравих прикладах життя своїх батьків та дідів.

Проблемні угоди ЧФ

До мене звернулися представники громадських організацій, політичних партій, офіцери-військовослужбовці, представники організаційної групи ВМС України з проханням висловити їхні думки стосовно проблемних питань і недосконалости трьох базових угод від 28.05.1997 р. щодо тимчасового перебування ЧФ на території України, а саме:

Немає плану-графіка виведення оперативно-стратегічних об’єднань ЧФ з території України. Українська громадськість вважає, що 01.01.2017 року процес виведення ЧФ з території України повинен закінчитися.

97,75 млн. доларів — це є погашення віртуального боргу України перед Російською Федерацією. Фактичних грошей у бюджет України за перебування ЧФ на території України не надходить. Віртуальні (умовні) 97,75 млн. доларів названі як взаєморозрахунок за перебування ЧФ в Україні.

Розташування на території України носіїв ядерної зброї ЧФ (бази, кораблі, носії ядерної зброї — літаки СУ-29) — це загроза національним інтересам України, вважають політичні партії.

Розташування розвідки оперативно-стратегічного об’єднання ЧФ на території України; розташування спецпідрозділів, ДРГ — діверсійно-розвідувальних груп, спецназу тощо; розташування судів, прокуратури, тюрем тощо — все це становить загрозу національним інтересам України, вважають громадські організації України.

Загалом ЧФ використовує 20 тис. га землі, 4590 об’єктів. Дві тисячі об’єктів не враховано взагалі, в тому числі й близько 200 ділянок навігаційної системи України.

ЗМІ наводять такі цифри:
вартість ЧФ на 1992 р. — 80 млрд. доларів;
вартість оренди землі (20 тис. га) — 2,5 млрд. доларів на рік;
вартість оренди об’єктів (4590) — 4,0 млрд. доларів на рік;
вартість оренди НГЗ — 3,5 млрд. доларів на рік;
усього вартість оренди — 10 млрд. доларів на рік.

Українська громадськість вважає, що вартість оренди Чорноморським флотом зазначеної частини української території за 15 років становить 230 млрд. доларів (150+80 млрд. доларів), які мають надійти до бюджету України.

У січні 1998 року ГуМіО МО РФ повідомило на весь світ про те, що відповідальности Російська Федерація в територіальних водах колишніх республік СРСР не несе. Тому громадськість запитує, чому вся система НГЗ — навігаційно-гідрографічного забезпечення — не належить Україні.

Згідно з конвенцією міжнародної морської організації, Україна несе повну відповідальність за безпеку мореплавства. Громадськість запитує, чому майже всі навігаційно-гідрографічні об’єкти в руках ЧФ?

Не проводиться інвентаризація земель, об’єктів, майна, інфраструктури, баз, складів тощо. Громадськість України занепокоєна ліберальною позицією влади.

Немає інформації про склад ЧФ на території України, рівень його озброєности. На території України, що її орендує ЧФ, не виконуються закони України.

Потрібно впорядкувати використання державного прапора, символіки РФ у місцях базування ЧФ на території України, особливо в Севастополі, згідно із законами України.

Українська громадськість стурбована фактами подвійного громадянства в Севастополі, отриманням через п’ять років служби громадянства України, українських пенсій, квартир. Викликає занепокоєння те, що ці громадяни демонструють повну зневагу до всього українського у Севастополі і Криму. Громадськість вважає, що це є загрозою національним інтересам України.

Конгрес Громадянського Суспільства України (КГСУ) дуже стурбований загрозою національній безпеці України в питаннях прикордонного та митного контролю за діяльністю ЧФ, розташованого на території України. Існує можливість провезення в Україну незаконних товарів, в тому числі наркотиків, зброї, ядерної зброї, ДРГ та ін.

Що робити?

До КГСУ звернулися політичні партії, громадські організації з проханням довести їхню думку до Президента України, Уряду, Верховної Ради України, силових структур задля забезпечення порядку на українських землях, а саме:

1. Провести тотальну інвентаризацію землі, майна, споруд, баз, складів, містечок тощо, на яких розташовано ЧФ РФ.

2. По кожному пункту питань та проблем ухвалити відповідний закон, який захищав би національні інтереси України.

3. Скласти план-графік виведення сил ЧФ з території України і узгодити (підписати) його президентами обох країн. Україна повинна наполягати на цьому, бо, захищаючи свої національні інтереси, РФ сама не складе даного графіка.

4. Спрямувати підрозділи всіх силових структур України до Севастополя на захист національної безпеки України, відкрити їхнє представництво у Севастополі.

5. Силовими структурами України активно проводити попереджувальну роботу в Севастополі.

6. Організувати прикордонну, митну служби держави на рівні організації її роботи на західних кордонах.

7. Підвищити зарплатню державним службовцям, силовим структурам на 15—20% за особливі умови праці в Севастополі та використання ними української мови.

8. Виконувати основне гасло влади: «Патріотів — на вузлові посади!».

9. Закликати громадські організації Севастополя здійснювати цивільний демократичний контроль за воєнною організацією та силовими структурами, у тому числі Чорноморським Флотом.

Борис Кожин,
командувач ВМС України,
віце-адмірал

джерело: "Українське слово", №№15-16, 11-24 квітня 2007 року

Публікації ЗМІ про перебування Чорноморського флоту Російської Федерації в Україні (лінки).