У землі пам’ять не коротка

Анатолій Яківчук

Нещодавно археологи знайшли в Батурині підтвердження тому, про що в радянську епоху не можна було й говорити. Цього не було в підручниках з історії, його обходили у своїх працях історики. Власне, пропагандистська машина працювала на те, щоб у людській пам’яті не лишилося від того ні найменшого сліду. Треба віддати належне цій грандіозній і страшній машині: у кількох поколінь пам’ять стала короткою.

Та не така вона у землі…
Кілька років тому розкопки в Батурині спільно вели українські та російські археологи. З ними розмовляв чернігівський журналіст Сергій Павленко. Він багато років вивчає навколобатуринську історію, написав кілька книг. Зокрема, у книзі про Івана Мазепу аргументовано розвінчав десять основних звинувачень, що їх офіційна пропаганда інкримінувала гетьману, — починаючи від «зради» і кінчаючи подробицями особистого життя.

Так ось. Час від часу археологи робили аналізи ґрунту. Ці аналізи дивували…Точніше, приголомшували московських археологів.
— Справа в тому, — розповідав потім Сергій Павленко, — що аналізи свідчили: в окремих місцях батуринська земля колись була залита кров’ю… Українські археологи змушені були розповісти московським колегам про ту страшну різанину, яку вчинило в Батурині московське військо 1708 року.

Та дехто з батуринців урятувався. Ті, що лишилися, потай розповідали іншим. Пам’ять переходила з покоління в покоління. Як за допомогою зрадника московська орда вдерлася в гетьманську столицю. Як рубали старих і дітей. Як рубав людей сам Меншиков і несамовито реготав, коли кров бризкала йому на мундир. Як хапали за ніжки дітей і били голівками об дуби. Для маленьких придумали ще й іншу кару. Насадили на якийсь там виступ церковний дзвін, закладали туди дітей голівками, потім опускали дзвона — він роздавлював їм голівки. І реготали: «Как смєшно хохлята дригают ногамі!»

Приголомшені московські колеги щиро зізнавалися: вони не знали цього. Думали, як ото офіційна пропаганда твердила: прийшли, приєднали…

І ось — повідомлення з Батурина. Археологічна експедиція Чернігівського педагогічного університету та університетів інших міст, яка вже кілька років працює в гетьманській столиці, нинішнього археологічного сезону виявила вражаючі знахідки, що стосуються знищення батуринців російськими військами. Відкрито сімдесят поховань того часу. З них близько тридцяти — дитячі. На розкопах видно поховання діток віком від 2 до 15 років, які лежать рядками, без трун. У багатьох прострелені чи й відрубані голівки, розтрощені кістки.

Як відомо, окремих братських дитячих поховань не знаходять. У всякому разі, на той час їх не було. Чому таке масове поховання дітей тут — зрозуміло.

Знайдено також поховання жінок, літніх людей. Тіла їхні — це видно — були понівечені. Закопували їх неглибоко — у мерзлу землю. Відрубані частини тіл археологи знаходять навколо фортеці, у ровах, колодязях… Земля не забула тої звірячої різанини, коли було вбито шість тисяч мирних жителів...

Розповідаємо про це не для того, аби кинути тінь на когось чи на щось, як часом кричать про подібні речі комуністи чи інші проросійські сили. Ні, панове. Просто хочеться, щоб і ми, і ви — усі знали історію такою, якою вона є, а не підігнаною до кимось розроблених канонів.

Історична довідка: БАТУРИН — місто, столиця України в часи козацької держави у XVII—XVIII ст. Розташований на р. Сейм (басейн Дніпра, Чернігівська обл.). Вперше згадується 1625 р. 3 1648 р. — сотенне місто Чернігівського полку, а з 1649 р. — Ніжинського полку. У 1669—1708 і 1750—1764 рр. тут знаходилася резиденція гетьманів України. В час протимосковського повстання гетьмана І. Мазепи 1708 р. російські війська під командуванням О. Меншикова оволоділи містом і зруйнували його.

джерело: Українське слово, ч.37 (3184), 8 — 14 вересня 2004 року

З Білорусі вислано було Меншикова з корпусом його і Козаками на Малоросію, щоб попередив він армію Короля Шведського і знищив резиденцію Гетьманську, місто Батурин, як сховище великих запасів і арсеналів національних. Він поспішив туди в останніх числах Жовтня і, знаючи, як багато значило здобути теє місто якнайскорше і уникнути тривалої формальної облоги, прийняв одважний намір узяти його приступом і тому повів відразу війська свої на міські укріплення. Війська Мазепині, що стояли залогою в місті, звані Сердюками і створені з вольниці, а більше з українських Поляків та Волохів, знавши також, чого їм сподіватися треба од військ Царських, боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та одвагою. Приступи відбивано кілька разів од міських валів, рови міські наповнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала повсюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників, і Росіяни відступили од міста і перейшли ріку Сейм для зворотного походу. Але присутній у місті з полком своїм Полковник Прилуцький Ніс, що був незгодний також, як і інші полки, з Мазепиними заходами і бридився його віроломством, а утриманий був у місті під наглядом сердюків, вислав уночі з міста Старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим Старшиною місце, де розташований був полк Прилуцький, і сам Полковник сидітиме на гарматі, закутий ланцюгами, немовби арештант, а військо його лежатиме ницьма біля валу; і се буде знак, або гасло, щоб милувати тих зрадників під час загального вигублювання мешканців. Меншиков, звірившись на Полковника та його Старшину, приступив до міста і ввійшов у нього на світанку з усією тихістю і, коли Сердюки з нагоди вчорашньої їхньої вікторії повпивалися і були в глибокому сні, напав він з усім військом на сонних і на тих, що прочунювались, без оборони рубав їх і колов без жодного милосердя, а значніших із них одного з одним перев'язав. Позбувшися таким чином Сердюків, Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах Мазепиних участі не брали, вибив усіх їх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після того пішло грабування міста військами, а їхні начальники та кати тим часом карали перев'язаних Сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем чвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові роди тортур, що саму уяву жахали. Та й чи дивна подібна жорстокість у такій людині, як Меншиков? Коли він був пирожником і розносив по Москві пироги, то аж занадто підлещувався до тих людей, що пироги його купували, а як став Князем і полководцем, то вже по-варварськи катував людей, що позоставили йому великі багатства. Трагедію свою Батуринську завершив він огнем і розтопленою сіркою: усе місто і всі публічні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їх архівами, арсенали і магазини з запасами, з усіх кінців запалено і обернено на попелище. Тіла побитих Християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом «і не бі погребаяй їх!» Меншиков, поспішаючи з відступом і бувши чужий людяності, полишив їх на поталу птицям небесним і звірам земним, а сам, обтяжений незліченними коштовностями та скарбами міськими й національними і забравши з арсеналу 315 гармат, одійшов від міста і, переходячи околиці міські, палив і руйнував усе, що траплялося йому на дорозі, обертаючи житла народні на пустелю.

джерело: Історія Русів: Рад. письменник, 1991, с. 261-262

Батуринська трагедія - історичне обличчя Росії

Микола Чіпко

Глибока осінь 1708-го… Вже восьмий рік точиться Північна війна, затіяна царем Петром заради відвоювання у Швеції балтійського побережжя. Для цього Московське царство (саме так тоді йменувалася офіційно в Європі Московія) уклало союз із Данією, що претендувала на герцогство Шлезвіг-Голштинське, та саксонським курфюрстом Августом, котрий, ставши польським королем, прагнув повернути Речі Посполитій Лівонію, віддану колись Швеції

Коаліція, замисливши Північну війну, сподівалася на певний "бліцкриг" і на те, що Швеція, очолювана юним королем Карлом ХІІ, до бойових дій мало готова. Та ще менше були готові союзники, не маючи навіть спільного плану дій. Тож, швидко оговтавшись, Карл ХІІ завдав відчутних поразок військам коаліціантів, перевівши війну у своєрідний латентний стан, основний тягар якого ліг на Росію.

Зрозуміло, що амбітні прагнення Петра І були чужі Україні, яка сповна відчула воєнний тягар. Десятки тисяч українських козаків заради інтересів Московії полягли у суомських лісах, на полях Саксонії та Польщі, Литви та Ліфляндії. А амбітний цар Петро вимагав усе нових і нових козацьких полків. Край економічно був зруйнований і страшенно виснажений.

Коли ж восени 1707 р. Карл ХІІ, примусивши саксонського курфюрста Августа укласти сепаратний мир і зректися польської корони, рушив на територію Польщі, окуповану російсько-українськими військами, в Україні здійнялася тривога. Невідомо було, куди з Польщі шведи рушать: чи на Литву, а звідти прямо на Москву, а чи прямо на Україну. Петро І звелів гетьманові Івану Мазепі збирати докупи своє військо і поспіхом зміцнювати оборону Києва.

Економічна руїна краю зростала. З нього вивозилася безмежна кількість продовольства; торгівля занепала і припинилася; селянство примусово виганялося на фортифікаційні роботи… В усіх верствах українського населення наростало невдоволення, все гучніше лунали нарікання: коли ж такому становищу настане край?

Було зрозуміло, що московському цареві Україна потрібна як знаряддя людських і матеріальних ресурсів у досягненні імперських амбіцій. Це й змусило Івана Мазепу замислитися над майбутньою долею краю і, врешті-решт, стати на бік шведського короля Карла ХІІ. Детальніше причини так званої зради гетьмана московському цареві розглянемо в одній із найближчих публікацій, а нині спинімося на Батуринській трагедії, де у всій звірячій "красі" постало справжнє обличчя Московії, що підступними підкупами перебрала собі назву Руси - Росія…

Вирушивши на з'єднання з Карлом ХІІ, Іван Мазепа залишив для оборони гетьманської столиці Батурина близько 10 000 свого війська, очолюваного полковником Чечелем та гарматним осавулом Кенігсеком. Вони отримали чіткий наказ гетьмана: московитів до міста не пускати. І цьому наказу старшини залишалися вірними до кінця.

Дізнавшись про вчинок Мазепи, цар наказує головнокомандувачу російськими військами в Україні О. Меншикову зрівняти Батурин із землею: "Батурін другім в прімєр сжєчь вєсь"… Однак просто увійти в місто для виконання царського наказу війська Меншикова не змогли. Батурин на той час був добре укріпленою фортецею з гарним запасом військового провіанту та потужними гарматами… Та й війська для тривалої оборони вистачало…

Оточивши Батурин, Меншиков наказав полковникові Чечелю відчинити ворота фортеці та впустити туди російське військо. Чечель глузливо відповів, що, мовляв, пана гетьмана немає, а сам він не може відчинити ворота… Взяти ж штурмом гетьманську столицю московити відразу не могли, що й довів перший день боїв, коли підступи до батуринських мурів та фортечні рови густо всіялися трупами петровських вояків від гарматного і рушничного вогню оборонців.

Тоді Меншиков вдався до погроз: мовляв, якщо не здастеся, сувора царська кара ляже на ваші сім'ї… Та й ці погрози не злякали чолівку оборонців. Та все ж знайшовся зрадник - сотник Іван Ніс вказав осадникам на потаємні ходи під великими укріпленими стінами Батурина, які вели всередину міста…

Через ті потаємні проходи і вдерлися вночі московські війська всередину міста. Ні мужність козаків, ні геройство міщан не врятували. Почалася жорстока різанина. Солдати Меншикова не жаліли нікого: ні дітей, ні жінок, ні старих людей… Палали розграбовані вщент гетьманський палац, церкви, житлові будинки… За оцінками сучасних істориків, у Батурині загинуло близько 10 000 мирних мешканців.

Гетьман зі шведським військом прийшли на допомогу Батурину запізно. Вони застали лише повне безлюддя, димлячі руїни і гори трупів у морі крови. А вниз річкою Сейм пливла безліч плотів із замученими оборонцями.

Звістка про батуринську різанину облетіла і змусила здригнутися не тільки Україну, а й увесь світ. Про неї писали і новгородський хроніст, і майже всі іноземні сучасники…

Та знавіснілому від запаху крови невинних жертв Петру І мало було батуринських трупів. Окупувавши значну частину Лівобережної України, війська Меншикова розпочали жорстокий терор. Кожний запідозрений у співчутті Мазепі знищувався. Кожного прихильника української справи чекала страта… Ріки крови текли Україною.

Жорстокість московитів не знала меж. Перенісши свою ставку з Глухова до містечка Лебедин, московський цар дав команду своїм опричникам карати будь-кого, запідозреного у "мазепинстві". Саме у Лебедині Петро влаштував спеціальний суд над прихильниками гетьмана Мазепи. Багатьох старшин і козаків, що не прибули до Глухова на обрання нового гетьмана, за свідченням українського хроніста, "вишукували по домах і віддавали на різні тортури: колесували, четвертували, вбивали на палю, а вже зовсім за іграшку вважалося вішати й рубати голови. Тортурами примушували до того, що люди самі визнавали себе винними, а потім уже їх карали смертю"… Так загинули майже 900 чоловік оборонців українства.

Московський цар та його опричники поспішали терором знищити в українцях будь-який дух опозиції. І той терор, і ті криваві оргії над українським населенням тривалий час з гордістю подавалися російськими історіографами як вияв імперської доблести. Скажімо, історик Дмитро Бантиш-Каменський у чотиритомній праці "Біографіі россійских гєнєраліссімусов і гєнєрал-фєльдмаршалов" з присвятою "государю імпєратору Ніколаю Павловічу, самодєржцу всєя Росіі", писав, змальовуючи "подвиг" Меншикова у Батурині: "…Меншіков отправілся в Малороссію для прімєчанія за поступкамі Мазєпи і прозорлівостью своєю унічтожіл козні ізмєнніка, взял пріступом город Батурін (3 Ноября), прєдал острію мєча всєх жітєлєй, нє ісключая младєнцєв; обратіл в пєпєл прєкрасний Гєтманскій дворєц, украшєнний по обичаю Польскому, трідцать мєльніц, хлєбниє магазєйни, ізготовлєнниє для нєпріятєля; овладєл імущєством Мазєпи, сорока пушкамі, кромє мортір. Государь, занятий воєннимі дєйствіямі, оставіл Мєншікова бєз награди, но в началє 1709 года (9 Фєвраля) прінял от святой купели новорождєннаго сина єго, Луку-Пєтра, і пожаловал єго Поручіком Прєображєнского полка, дал на крєст сто дворов" (Орфографію оригіналу збережено в українській транскрипції. - М. Ч.).

Такий-ось вірнопідданський опис "геройств" Петра і його поплічників в Україні був найпоширенішим у російській історіографії. І лише в радянській історії, що мусувала міф про спільні корені трьох "братніх" народів - російського, українського і білоруського, - подібні цитування зникли. Надто вже у таких писаннях чітко проступала справжня сутність "старшого брата" - жорстокого, підступного і немилосердного. А це йшло врозріз із офіційною комуністично-великодержавною ідеологією. І та сутність зразка ХVIII ст., що приховувалася і всіляко лакувалася, "во всю шірь русской душі" проявилася в 90-х роках ХХ ст. у Чечні. Тож варто про це пам'ятати…

джерело: Українське слово, ч.47 (3401), 19 листопада - 25 листопада 2008 року

Див. також
Олександер Оглоблин. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Нью-Йорк - Київ - Львів - Париж - Торонто, 2001.
Олена Апанович. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. Київ, "Либідь", 1993.
Тарас Шевченко. Великий льох
Дмитро Дорошенко. Нарис історії України. Київ, "Глобус", 1992