Іван Діяк. Україна–Росія

Огляд книги

Вступ

Росіяни ж, як правило, все зводять до одного завдання — утримання України в орбіті російського впливу. Для цього порушуються кілька проблем, котрі схематично виглядають так.

По-перше, тиск у духовній сфері. Факт існування окремої української державності проголошується протиприродним. Мовляв, нас об'єднує спільна історія, починаючи від Київської Русі. Ніколи Україна не мала окремої держави, оскільки завжди була частиною значно більшого і величнішого цілого: Русі, Російської імперії, СРСР.

Крім того, злочином проти українського народу проголошується спроба відновити Українську Помісну Православну Церкву, оскільки це вважається розколом і єрессю. Церква і віра у наших народів завжди була єдина, завжди згуртовувала сили проти спільних ворогів, тому неприпустимі спроби їх розірвати.

По-друге, інформаційно-культурницький тиск. Народи-брати, тісно пов'язані багатьма родинними стосунками, не можуть жити в різних державах, оскільки “нельзя резать по-живому”. До того ж, для основної маси українців проблеми й досягнення завжди були єдиними з росіянами. Це тільки окрема купка націоналістів західноукраїнського взірця узурпувала владу в Україні і намагається нав'язати своє світобачення всьому народові.

Зокрема, це знаходить свій вияв у ставленні української влади до російської мови, в її намаганнях насильницьки українізувати населення України, яке у більшості вважає російську своєю рідною мовою. Те ж саме спостерігається в спробах українізувати освіту в державі, обмежити доступ до російськомовної літератури та преси.

По-третє, економічний тиск. Робляться спроби дискредитувати українську незалежність, пов'язавши з нею сучасне злиденне життя українців. Мовляв, бідність населення, відсутність роботи, борги викликані економічною неспроможністю України як окремої держави.

По-четверте, політичний тиск. Росія всіляко намагається створити на міжнародній арені негативне враження про Україну. Формується ситуація, коли Україні просто не залишиться вибору, крім як підтягуватися до російсько-білоруського союзу. (ст.3-ст.5)

II
Історичні особливості становлення України та Росії

Це продовжується і сьогодні, навіть переходить на політику, особливо на “ліві”, ура-патріотичні й шовіністичні російські кола. Зокрема, лідер Комуністичної партії Російської Федерації Г.Зюганов проголошує, що “з точки зору історичної Росія є особливий тип цивілізації, котрий наслідує й продовжує тисячолітню традицію Київської Русі, Московського царства, Російської імперії та Союзу РСР”.

Тобто до історії північно-східного сусіда записується цілий шар історії України, тоді як самі українці опиняться в становищі народу бездержавного і без власного минулого. Як буде показано нижче, окремі російські вчені на цій підставі навіть робитимуть висновки про цілковиту відсутність українців як окремого етносу. Виходячи з цього, також і створення українським та білоруським народами своєї державності на сучасному етапі проголошуватиметься протиприродним роз'єднанням “єдиної східнослов'янської цивілізації”.

Оскільки в Москві Україну також вважають “частью восточнославянской (русской) цивилизации”, то самостійність її політики оцінюється як ознака ворожості до Росії. Московський історико-політологічний центр, критикуючи в своїх експертних висновках “Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною” 1997 року, вимагав “юридически закрепить единство русских й украинцев как различных ветвей одной нации”.

Починаючи від того, що повноцінний розвиток російської культури в Україні можливий лише за умови входження України до складу російсько-білоруської союзної держави, і закінчуючи тим, що українського народу взагалі не існує, а є лише сполячені росіяни.

Але найбільш активно експлуатують тему Київської Русі в політичних цілях представники Російської Православної Церкви (РПЦ). У 1999р.під час Хресної ходи “по місцях, де колись проживало єдине населення Давньої Русі” “з метою духовного пробудження та єднання слов”янського світу” патріарх московський Олексій 2 був досить обережним у своїх висловлюваннях. Однак 3 травня 2000 р. на “переможному самміті” президентів СНД (на честь 55-річчя перемоги над Гітлером) Олексій 2 при освяченні дзвона “Единение” заявляв:

“Да, сегодня мы живем в независимых государствах. Но зто не должно мешать нам быть одной духовной общностью, святой Русью, вышедшей из киевской купели...” 

Отже, нова Київська Русь після “возз'єднання східнослов'янської цивілізації” вбачається у вигляді Російської імперії до 1917 р., в чому, взагалі-то, немає нічого дивного. Адже в Росії, як уже зазначалося вище, і наука, і політика, і пропаганда, і навіть церква завжди обстоювали думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до історії РосІЇ.

Однак з кінця XIX ст. завдяки зусиллям українських істориків, і в першу чергу М.Грушевського, ця російська концепція захиталася. Рівень українського самоусвідомлення сягнув такої висоти, що українство активно включилося до політичної боротьби. І саме з тих часів політичними символами українства є забуті раніше символи Київської Русі, починаючи з тризуба—князівського знаку Володимира Великого і його нащадків. ( ст.6-ст.10)

Щоправда, спроби російських науковців вести історію Російської імперії саме від Києва наштовхувалися на один неприємний факт, котрий ламав усю цю відгалужену схему. А саме, факт існування у Подніпров'ї народу з культурою, мовою, побутом, звичаями, більш схожими із західними слов'янами, ніж з предками росіян. У середині XIX ст. спробував дати цьому пояснення засновник цілої історичної школи М.Погодін.

Аналогічна схема “русской истории” застосовувалася і в радянський час. Для її обгрунтування використовувалася марксистсько -ленінська методологія. Як правило, радянські історики відштовхувались від ленінської (точніше сталінсько-ленінської) концепції нації. Наслідком інтелектуальних вправ Н.Державіна, А.Насонова, Д.Лихачова, Б.Грекова, В.Мавродіна стала поява цілком політичної концепції “колиски трьох братніх народів”, “єдиної давньоруської народності”, а початок формування української “народності” відсувався на кілька століть пізніше.

У “Тезисах о 300-летии воссоединения Украйни с Россией (1654-1954 гг.)” Центральний комітет КПРС урочисто проголосив, що “російський, український і білоруський народи ведуть своє походження з єдиного кореня— давньоруської народності, яка утворила давньоруську державу—Київську Русь”. Однією цією фразою влада “вирішила” питання, і наукова розробка складних проблем історії Київської Русі була фактично закрита на десятиріччя. 

Твердження про Київську Русь як “колиску трьох братніх народів” не витримує елементарної критики. Усі європейські середньовічні письмові джерела говорили про Русь виключно як про Київську землю, за етнонімом з німецької “Пісні про Нібелунгів”. Змушена це визнавати і сучасна російська історична наука.

Враховуючи все це, російські історики В.Сергеєвич, М.Володимирський-Буданов та інші говорили про Київську Русь як про досить умовне об'єднання окремих держав і державок, що називалися князівствами, землями, уділами, вотчинами” князів... Дехто, як М.Покровський, пішли ще далі, стверджуючи, що “єдиної” держави в сучасному розумінні тоді не існувало.

То чим же була Київська Русь? Думається, К.Маркс не даремно порівнював її з імперією Каролінгів. Розпорошена культурно і політично, вона, врешті-решт, розпалася так само, як і всі інші середньовічні імперії. Чи могла за таких умов сформуватися якась єдина давньоруська народність? Однозначно ні. І розуміння цього ми знаходимо в окремих сучасних російських дослідників, котрі вільні від старих ідеологічних штампів.

Але якщо так, то руйнується і твердження про походження українського та російського народів від спільного кореня. Постає питання, звідки ж вони взялися? При детальному розгляді справи з'ясовується, що історики вже давали відповідь на це питання. Інша річ, що висновки при цьому будувалися під побажання влади. ( ст.10-ст.20)

Щоправда концепції, нібито росіяни складали населення Київської Русі чи вийшли з єдиного давньоруського народу, в різні часи піддавалися сумніву. Однак завжди непорушною істиною вважався спадкоємний зв'язок між Київською Руссю та Володимиро-Суздальською землею—справжньою колискою великоруського народу, з якої в подальшому виросло Московське царство. 

Розвиваючи думки Ключевського з цього приводу, професор А.Шахматов стверджував, що російський народ утворився із суміші слов'янських племен в'ятичів, кривичів, новгородських словенів з угро-фінами. Останніх було досить багато, понад п'ятнадцять племінних союзів.

Проте зводити весь початок етногенезу російського народу лише до слов'янізації угро-фінів було б невірно. Вплив був взаємним.

З моменту виділення Володимиро-Суздальщини в окреме князівство значно прискорюється процес його слов'янізації. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. В цьому немає нічого дивного, адже Юрій Долгорукий не почувався впевненим у Києві, тому намагався максимально укріпити власну князівську “отчину”.

Вплив був настільки масштабним, що культура Київської Русі з того часу закладалася до російської культури. Але хіба ця колонізація свідчить про етнічну єдність наших народів? Українці були лише однією з цеглин у російському фундаменті. До того ж не найбільшою цеглиною. Адже всього через кілька десятиліть володимиро-суздальські війська без будь-яких застережень будуть грабувати Київ, вважаючи його цілком чужим для себе містом.

Також було б неправильно на підставі південноруської колонізації російських земель стверджувати, нібито з другої половини ХП ст. політичний і культурний центр країни перемістився з Києва і Подніпров'я на північ до Володимира-на-Клязьмі. Попри політичне замовлення російської влади на саме такий висновок істориків.

Ще одним етнічним елементом, котрий спричинив вельми значний вплив на формування російського народу, були тюрки. Вони почали брати участь в етногенезі росіян досить рано.

Отже, як бачимо, вплив Київської Русі на початкове формування російського народу виявився не таким вже і значним. Принаймні тюркський та фіно-угорський впливи йому не поступалися. Не відокремлюючись від “єдиного давньоруського народу”, а створюючись на перехресті різних культур, російський етнос з самого початку свого існування йшов власним історичним шляхом. Зважаючи на таку російську специфіку, іноді здається, що росіян поєднувала з Київською Руссю лише спільна назва—“Русь”. Це простежується в етнічному процесі, аналогічною виявиться ситуація і з російськими державними традиціями, коли ми розглянемо їх детальніше. 

На думку В.Ключевського Володимиро-Суздальщина історично розвивалася на два століття пізніше, ніж українські землі, де знаходився центр Київської Русі. Самоусвідомлення і державотворчий процес в сучасних російських землях розпочалися лише з ХП ст. Як раз тоді ж остаточно перестала існувати політична (не етнічна, котрої взагалі не було ніколи!) спільність Київської Русі і територій майбутньої Росії.

Інакше кажучи, населення Південної Русі (України) після суздальских нападів усвідомило фактичне зникнення Київської Русі, яку вважали своєю державою, та появу на її теренах цілком нових держав. При цьому останні формально відносили себе до Русі, але на практиці були ворожими для Києва. Тому Південна Русь (Україна) почала шукати можливості до свого самостійного згуртування в межах нової держави за аналогією з колишнєю Київською державою. Тільки тепер ядром для об'єднання виступала не Київщина, а сильна Галицько-Волинська земля з князем Романом.

Похід хана Батия по Північно-Східній Русі мав катастрофічні наслідки. За підрахунками археологів, з 74 її міст ХП-ХШ ст., про які відомо з розкопок, монголи зруйнували 49. При цьому 14 з них вже так і не відродилися, а ще 15 перетворилися на села.

Загинули всі, хто намагався протистояти монголам. Це стосується не тільки рядового населення, але й еліти. Сьогодні в Росії уже не замовчують того факту, що таких було досить багато. За монгольськими правилами війни, міста, котрі добровільно капітулювали перед ними, уникали руйнування і отримували назву “гобалик”—добре місто”.

Російське самодержавство виявилося досить феноменальним для Європи. Посол імперії Габсбургів Сигізмунд Герберштайн за свою службу встиг об'їздити всю тодішню Європу: Данію, Швейцарію, Голландію, Італію, Іспанію, Францію. В 1517 і 1526 рр. він відвідав Московське царство. Як свідчать його листи до імператора Фердинанда, найбільшим здивуванням для нього в Росії виявилася необмежена царська влада. Він зазначав, що Василій Ш ступенем своєї влади над підданими далеко переважає будь-якого іншого монарха. При цьому все населення “називає себе холопами , тобто рабами государя”.

В усіх інших європейських країнах абсолютистська влада монарха завжди обмежувалася наявністю привілейованих прошарків суспільства.

Тільки в 1785 р. Катерина 2 “Хартією дворянських вільностей” зменшила цю залежність дворянства від влади. Хоча й після цього Росія залишатиметься країною рабів аж до 1861 р., коли імператор Олександр 2 скасував кріпацтво.

Безпека самодержавства вимагала консервації створених у суспільстві відносин. Для цього було необхідно закрити доступ в Росію західним впливам, котрі могли стимулювати небажані для влади соціальні й політичні рухи серед населення. Так постала заборона на зв'язки з Європою, що вирішила вибір Росії між Заходом і Сходом на користь союзу саме зі Сходом.

Біля витоків цього стратегічного рішення стояв знову таки Олександр Невський у грізному 12 ст. 

Відставання ставало все більш разючим і почало загрожувати самому існуванню держави, бо позначалося на всіх сферах його життя. Саме тому в другій половині XVII ст. за допомогою освічених українців Росія переживає низку модернізацій, що закінчилися революційними реформами Петра І на початку XVIII ст. Вже тоді з'явилися незадоволені такими різкими змінами. Зокрема, у російській церкві відбувся розкол. Однак інакше Росія ризикувала назавжди залишитися у сибірських лісах з народностями рибаків і збирачів.

Щоправда всі ці зрушення відбулися, коли за “залізною завісою” в Росії вже виробилася ідеологія нової великої держави. Якими були її основні складові?

Для нас найбільш цікавим є російське гасло “собирания русских земель”, під котрим здійснювалося поглинання України Росією. Приблизно з середини XV ст. в Росії починає обстоюватися думка про перехід Київської історії в історію Володимиро-Суздальського князівства, а далі— Московської держави. Про це йдеться у багатьох тогочасних творах: “Житие Дмитрия Донского”, Московський звід, Симеоновський літопис... 

Щоправда, “збирання” білоруських і українських земель навколо Москви затягнулося на кілька століть—аж до кінця XVIII ст. Правобережна Україна та більшість Білорусії увійшли до складу Російської імперії внаслідок розділів Речі Посполитої. З цієї нагоди на медалі, присвяченій імператриці Катерині 2, викарбували: “Я повернула те, що було відірване”.

3 числа земель колишньої Київської Русі тільки Західна Україна залишалася поза межами Росії. Восени 1914 р. російські війська захопили Галичину й Буковину. 

Сучасні московські стратеги вже відверто називають Західну Україну “подрывными” територіями. Московський Інститут оборонних досліджень пропонує територіально обмежити незалежну Україну власне західними областями, оскільки їх русифікація й асиміляція є малореальною, і будувати стосунки Росії з нею “по образцу советско-фннских отношений времен 1944-1991 годов”. Щоправда, політика “збирання” навколо Москви всіх православних так і не відійшла до минулого. 

Цей процес бере свій початок разом із формуванням Російської централізованої держави. За період 1462-1914 рр. її територія збільшилася майже в 1000 разів—з 24 тис. кв. км. до 23,8 млн. кв. км, тобто зростала із швидкістю 80 кв. км. на день. Не даремно Ключевський зазначав, що “історія Росії є історією країни, яка колонізується”. 

Цікаво, що російська інтелігенція—виразник “дум и чаяний” народу—завжди підтримувала територіальні зазіхання влади.

Після війни виникла проблема збереження у складі СРСР "повернутих” у 1939 р. російських земель. Адже наслідків пакту Молотова-Ріббентропа ніхто у світі не визнавав. Особливо це проявилося в питанні повоєнного влаштування кордонів з Польщею. Формально визнаючи право СРСР на територіальні збільшення завдяки його великому внескові до загальної перемоги над нацизмом, західні лідери проте всіляко намагалися обмежити радянські впливи. Зокрема, вони просили Москву зробити великодушний жест - погодитися на збереження Львова у складі Польщі. Прем'єр-міністр Великої Британії У.Черчілль пояснював це наявністю моральних зобов'язань західних урядів перед поляками їх відчайдушну боротьбу проти Німеччини в складі західних армій. 

Не менш символічним виглядають і рішення Держдуми від 8 грудня 2000 р.—у дев'яту річницю Біловезьких угод. Збройним силам Росії офіційно повернули червоні прапори, тоді як державі—герб у вигляді царського двоголового орла і колишній радянський гімн на музику Александрова. Між іншим, в гербі Росії є три корони, котрі означали власне Росію, Польщу і Фінляндію. Як це пов'язується із сучасністю? І як пов'язати з царським гербом музику колишнього “Маршу партії більшовиків” сталінської епохи?

Сам президент Росії В.Путін 4 грудня 2000 р. зауважив, що не може погодитися “ни умом, ни сердцем” з відмовою від радянського гімну. Адже це є поєднанням історії Російської імперії з історією СРСР, ознакою відродження Великої Росії. То що, розвиток Росії уходить на чергове коло? Росія повертається до “збирання земель”, тільки із завданням “превзойти” СРСР? (ст.21-ст.59) 

Намагаючись пояснити причини знаходження історичного ядра Київської Русі поза межами російських етнічних територій, окремі дослідники старанно доводили, що українці з'явилися приблизно у XVI ст. із полонізованих росіян. Зрозуміло, сам давньоруський народ у первісному вигляді зберігся лише на Московській Русі, де не поширювалася влада литовських князів і королів Річі Посполитої.

Щоб знайти подібні думки, не варто заглиблюватися до праць М.Погодіна і його послідовників часів царської Росії. Достатньо взяти до рук окремі сучасні “дослідження”, навіть видані в Україні:

“Итак, возникновение украинского языка—зто следствие ополячивания славянорусского языка”.

Як правило, визначальним фактором в формуванні етнічної відмінності українців від росіян вважається їх перебування під політичною владою інших держав. Щоправда, ніколи не пояснювалося, чому попри 300-річне перебування в складі єдиної держави з російською владою, попри русифікацію, етнічні особливості українців так і не стерлися? Напевно тому, що довелося б визнати: етногенези росіян і українців з самого початку були все ж таки різними процесами, оскільки спільні риси не переважали відмінностей.

Немає жодних сумнівів у автохтонності і спадкоємності матеріальної та духовної культури населення України з прадавніх часів. Етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків, починаючи з найдавніших археологічних культур, так званих Трипільської, Чорноліської, Черняхівської та інших, знайдених науковцями на стародавніх східнослов'янських землях.

Обмежену участь у формуванні українського етносу брали багато інших етнічних елементів. Зокрема, Київ, як один з найбільших політичних і економічних центрів середньовічної Європи, привертав до себе вихідців із різних земель. Князь Данило Галицький після монгольського погрому запрошував до своєї держави німців, вірмен, євреїв... Це сприяло відбудові й економічному піднесенню. Щоправда, євреї так і не асимілювалися. 

Отже, руський (майбутній український) етнос формувався в межах сучасних територій України з автохтонних слов'янських племен при незначній участі варязького й тюркського елементів. Результатом його державотворчих зусиль стала поява Київської Русі.

У подальшому від цієї спільноти відокремилися частини. На колонізованих чи просто захоплених землях вони злилися з місцевим населенням. Із цієї суміші племен постали нові етноси, один з яких - російський.

З 12 ст. Київська Русь як держава поступово занепадала, однак рівень культури залишався високим. Потужного і страшного удару по ній завдала монгольська навала. Переважна частина українських земель на той час входила до складу Галицько-волинського князівства. 

Насправді центр життя Київської Русі перемістився на захід, подалі від степів. Були тут міста, не здобуті монголами (Кременець, Данилів), відроджені (Галич та багато інших), новозасновані(Холм, Перемишль, Львів). Зрештою, навіть на руїнах Києва вже через кілька років після погрому вирувало життя. Зокрема, про це свідчить папський легат і посланець до монголів Плано де Карпіні, який у 1246 р. побував у Києві.

Після тривалої боротьби Росія залишилася одноосібним претендентом на спадщину Київської Русі, усунувши небезпечних конкурентів (Україну та Литву, яка перебувала під її значним впливом). З тих часів уже ніщо не заважало Росії “збирати землі” під свою владу, спекулюючи на руській спадщині та знищуючи будь-яку альтернативу своєму пануванню.

Підсумовуючи думки різних російських дослідників, виходить так: росіяни створили Київську Русь, а після монгольського нашестя перебралися на північ, де, врешті-решт, створили ще величнішу Російську імперію. Однак розкольники й сепаратисти з числа інтелігенції—сполячені росіяни на чолі з Шевченком і Грушевським—видумали штучний етнос “українців”, котрий зазіхає на початки російської історії. За радянських часів українцям офіційно дозволили вважати Київську Русь своєю історією, проте спільно з росіянами. При цьому якось надто легко ставився знак рівності між поняттями “Русь”, “русские”, “Россия”. На те, що в цій формулі багато чого не стикується, намагалися не звертати уваги. А варто було б це зробити. 

Але для нас важливіше, що з самих ранніх часів назва "Русь” пов'язувалася виключно з населенням Середнього Подніпров'я. Тим самим населенням, котре пройшло через віки и сьогодні відоме під назвою “українці”.

Цікаво, що й в Україні дотримувалися такої ж самої традиції. Наприклад, у XVII ст. Львівський літопис чітко відрізняв “русь” від “москви”, хоча етноніма “українці” ще не було. “Москвою” українські літописці називали як територію сусідньої держави, так і її столицю, і її народ. Коли в 1654 р. вирішувалося питання про союз України з Росією, для українського козацтва мова не йшла про возз”єднання Русі. Руськими вони вважали тільки себе, а московський цар був для них лише “царем східним православним”. 

Зараз існує 11 пояснень значення слова “Україна”. більшість з них торкаються розуміння “край” і “прикордоння”. Для 12 ст. це мало сенс, оскільки і Переяславщина, і Галичина тоді для Києва були прикордонними землями. Однак російські вчені досить швидко винайшли теорію, нібито вся Україна є не більше ніж старовинною “окраїною” Росії. І це не зважаючи на те, що російського “центру” у 12 ст. просто не існувало (Москва вперше згадується в літописах як маленька застава в 1147 р.), а згодом центр Київської Русі до Росії з Подніпров'я не переходив.

Щоправда, російські шовіністи не залишили без уваги закарпатців, намагаючись показати русинів етнічними “русскими”. При цьому в запалених головах політиканів-провокаторів на кшталт К.Затуліна вже малюються картини утисків Україною 600 тисяч карпатських “русских”, про що сповістив московський телеканал “ТВЦ” (“Момент истины”, 7 січня 2001 р.). Навіть світоч російської демократії О.Солженіцин, погоджуючись у книзі “Архипелаг ГУЛАГ” дати волю і незалежність Україні, не обминув увагою долю “бідних” русинів під українською владою: “А Карпатская (Червонная) Русь?.. Требуя справедливости к себе, как справедливы будут украинцы к карпатским русским?” 

Спекуляції російського керівництва з етнонімом наших предків призвели до того, що Україна залишалася у світі аж до 1991 р. незнаною землею. У кращому випадку слово “Україна” вживали як географічне поняття. Ще в 1869 р. французький сенат сприйняв за сенсацію повідомлення про “16 мільйонів європейського народу, забутого історією”. А через півстоліття французький консул у Києві заявляв:

“Україна, або правильніше Південна Росія, ніколи не мала ані своєї історії, ані національної або етнографічної окремішності. Вона створена німцями—Форгачем і графом Шептицьким, щоб розділити Росію. Українська мова створена штучно галичанами з політичними цілями”.

У 1991 р. світ пов'язував Україну з Чорнобилем, футбольним клубом <<Динамо”(Київ) та ще з котлетами по-київськи. Крім того, під час війни в Югославії Україну плутали з тамтешньою самопроголошеною сербською республікою Країна через співзвучність назв. Однак поступово все стає на свої місця. Україна вже відома у світі держава з давньою історією. Навіть у Лондоні на пам'ятнику князеві Володимирові Великому вказано “король України”. Наш народ повернув своє ім'я. І найкраще історична спадщина втілена у старому, але для багатьох новому терміні—Україна-Русь. (ст.59 –ст.84)

Як бачимо, історія Росії та її народу не вписується в шовіністичну концепцію 1000-літньої російської держави. Не мають під собою підстав балачки про єдиний давньоруський народ, з якого під впливом польсько-литовської влади начебто відокремилися українці. Навпаки, росіяни та українці з самого початку формувалися як окремі східнослов'янські народи. Про це свідчить відображена вище специфіка їх етногенезу.

Враховуючи все це, виявляється, що російський народ залишається без початку своєї історії. Від новгородської спадщини відмовилися самі, а довести приналежність Києва до історії Росії так і не спромоглися. (ст.84 – ст.89)

III
Входження України до складу Російської держави:
політичні міфи й Історичні фальсифікації

Ймовірно, немає в російській історії питання, висвітленого більш тенденційно і брехливо, ніж питання входження України до складу Росії. Протягом 300 років велике поле для різних фальсифікацій з цього приводу створювала дивна відсутність тексту україно-російського договору. У царській Росії панувала точка зору, що в 1654 р. Москва, пам'ятаючи про завдання “збирання руських земель”, розповсюдила свою владу на окрему територію, котра повстала проти Польщі.

Після створення СРСР деякий час панувала негативна думка про події 1654 р., оскільки через них царський феодально-кріпосницький режим розповсюдився на Україну, де до того зусиллями козацтва кріпосництво було знищене. Але ця точка зору існувала лише у 20-х рр., поки Сталін не закріпився при владі на партійному олімпі. На потребу відновленню російсько-радянської експансії знову запанувала думка про збирання земель.

Розпочинаючи повстання, Богдан Хмельницький мав враховувати той факт, що Річ Посполита у 1648 р. була найсильнішою державою Європи. Адже решта країн виснажили себе жорстокою Тридцятирічною війною. Для боротьби з таким противником козаки не мали достатніх сил. Тому й боролися не проти короля і Речі Посполитої, а проти магнатів і шляхти в Україні, вимагаючи автономії та захисту православної віри. Однак поляки не зважали на поразки і за будь-яку ціну намагалися повернути Україну до часів “золотого десятиліття” 1638-1647 рр., коли панування шляхти в наших землях було необмеженим.

Якби Хмельницький у 1652 р. відмовився від участі у війні з Росією, польсько-татарська армія, поза сумнівами, завдала б поразки Україні. Поляки отримали б втрачені території, перед тим спустошені татарами. Якби Хмельницький піддався на пропозицію поляків і татар та разом з ними виступив проти Росії, то загибель козацької держави також ставала безповоротною. Україна вже мала суцільний фронт на заході і півночі проти польсько-литовських військ. Аби відвернути найгірше, гетьман Богдан Хмельницький знайшов, як йому здавалося, вдалий вихід. По від'їзду польських І татарських представників з Чигирина він невідкладно повідомив московського царя Олексія Михайловича про небезпеку, зауваживши, що за існуючих обставин Україна не зможе утриматися від участі у війні проти Росії. Натомість Хмельницький порадив царю випередити Річ Посполиту і спрямувати свої армії в Білорусію та Литву. Зі свого боку козацька армія надала б росіянам необхідну допомогу.

Це вже згодом, коли Річ Посполита зазнає поразки, і Москва почуватиметься більш упевнено, про події 1654 р. почнуть говорити як про “возз'єднання”.

З свого боку і Україна розглядала цей договір не більше ніж продиктований поточним моментом звичайний військовий союз у формі встановлення протекторату московського царя, що мало свідчити про відсутність будь-якої залежності України від Польщі.

Як бачимо, спільність православної віри давала козакам додаткове підґрунтя довіряти Москві. Також зважали на ті привілеї та права, що мали в Московському царстві українці Слобожанщини і Донське козацьке військо. Крім того, гетьман Богдан Хмельницький дуже сподівався на те, що наявність спільного ворогу, з котрим неможливий сепаратний мир, додасть надійності стосункам союзників. Під час нестачі хліба в Україні, викликаної у 1648-1649 рр. через відволікання робітників з господарства на війну, саме Росія допомогла уникнути голоду, дозволивши безмитний вивіз хліба та солі. Отже, зрадницької поведінки на кшталт кримського хана гетьман і козаки від московського царя не чекали. 

Раптове піднесення Росії викликало значне занепокоєння в Європі. Перед Богданом Хмельницьким ставили вимогу розірвання союзу з Москвою. Турецький султан і кримський хан у випадку відмови погрожували союзом з Польщею проти України. Обстановка знову загострилася.

Одночасно погіршувалися і стосунки з Росією. Порушення умов договору 1654 р. розпочалися з боку Москви майже зразу. Незадоволення викликала поява в українських містах московських гарнізонів і царських чиновників. До бою з поляками вони не поспішали, але у справи українців активно втручалися. Справжня ворожнеча виникла між союзниками в Білорусії. Москва намагалася привести захоплену козаками Гомельщину до присяги царю, хоча там уже закладався козацький устрій, а саме білоруське населення присягло гетьману (так постали Могильовський і Білоруський полки). Трохи згодом полки, набрані за козацьким принципом з місцевого білоруського й литовського населення, перейдуть на бік Речі Посполитої, не бажаючи приєднання своїх земель до Росії. Перспектива стати холопами їх не влаштовувала. 

Таким чином, ще за життя гетьмана Богдана Хмельницького Переяславська угода 1654 р. була скасована самим ходом історичних подій. Московське царство і року не дотримувалося досягнутих при укладенні угоди умов. Але іншого виходу бути не могло. Адже обидві зацікавлені сторони переслідували в Переяславському договорі зовсім протилежні інтереси.

Богдан Хмельницький шукав вихід із складної воєнно-політичної обстановки, в котрій опинилася Україна в 1652-1653 рр., щоб за допомогою нового військового союзника змінити баланс сил і довести боротьбу проти польського поневолення до логічного кінця. У цій боротьбі утворилася Українська козацька держава, з якою пов'язував своє майбутнє наш народ. Ні про який перехід з-під польського панування до московського ярма зовсім не йшлося. Не за те воювала покозачена Україна.У Москві це розуміли і просто бажали використати слушну нагоду, аби розширити свої кордони на захід. Ще М.Грушевський зазначав, що “Москва уявляла собі союз не інакше як у формі приєднання України до Московської держави”. (ст.90-ст.122)

“Московські політики може ненароком, а може й умисно—дали поборюкатись українській козаччині з Польщею й дійти майже до останнього обопільного знищення—що так виразно виявлялося в останній кампанії—аби увійти з свіжими силами між сих обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівноправного союзника, а підручного, котрого б можна було звести до ролі прислужника, підданого, “холопа”.

Практично підтверджував думку Грушевського один з “батьків” російської історичної науки В.Ключевський, коли аналізував політику Московського царства щодо Богдана Хмельницького:

“Москва не трогалась, боясь нарушить мир с Польшей, и 6 лет с неподвижным любопытством наблюдала, как дело Хмельницкого, испорченное татарами под Зборовом и Берестечком, клонилось к упадку, как Малороссия опустошалась союзниками-татарами й зверски свирепою усобицею, и, наконец, когда страна уже никуда не годилась, ее приняли под свою высокую руку, чтобы превратить правящие украинские классы из польских бунтарей в озлобленных московских подданны <...> Москва хотела прибрать к рукам украинское казачество,.. а если и с украинскими городами, то непременно под условием, чтобы там сидели московские воеводы с дьяками.

Андрусівський договір був останнім цвяхом у домовину Переяславської угоди 1654 р., за якою цар зобов'язувався боронити Україну від поляків. Москва не дотримала жодного свого слова, даного тоді Україні. Більше того, як стверджує Ключевський, безпосередній автор Андрусівського договору Ордин-Нащокін мотивував цареві його необхідність тим, що “только при тесном союзе с Польшей можно удержать казаков от злой войны с Великороссией”. Як це можна ще розуміти, як не пряму зраду угоди 1654 р., дію котрої Москва формально ще визнавала?

Через безперервні соціальні конфлікти й чвари між політичними групами Україна поступово втратила свій державний суверенітет і перетворилася на окрему територію Московського царства з місцевою специфікою. Приблизно в цей же час відбулися докорінні зміни у світогляді української старшини. Втративши віру у відновлення держави Богдана Хмельницького, вона все більше зосереджувалася на влаштуванні власних, станових справ.

Москва впевнено крокувала до своєї мети—повного підкорення України,—змінюючи гетьманів залежно від потреб. Кожний новий гетьман підписував з нею договір, котрий все більше обмежував українські права. Мало того, вони самі прохали про це, а московський цар лише робив вигляд, що задовольняє прохання старшини. Проте не зважаючи на найбільшу слухняність майже всі гетьмани закінчували однаково—на засланні.

Тепер остаточне перетворення України на звичайну російську провінцію стало вирішеною справою. У 1781 р. під приводом імперської адміністративної реформи скасували старий полковий устрій в Україні. Потім перестало існувати славетне козацьке військо, полки котрого переформували на регулярні уланські або гусарські. Нарешті, у 178З р. відбулося юридичне закріпачення селян. Запорізької Січі—цього символу волі українського народу, його прагнення до свободи—вже не існувало, і ніщо не могло стати на заваді кріпосницькій політиці Катерини 2. Таким був сумний фінал Переяславської угоди 1654 р. Такою виявилася ціна всіх московських обіцянок, гарантій та присяг.

Російська і радянська пропаганда неодноразово стверджували, що поширення російської влади в Україні полегшувало становище українського народу, але насправді ситуація була протилежною.

( ст.122-ст.143)

Поступовому підкоренню Київської митрополії владі Московського Патріархату приділялося чимало уваги Москвою з огляду на великий вплив, який мала ця митрополія на козацьке військо. Без підпорядкування Української церкви московському патріархові була неможливою і ліквідація української державності. Треба зауважити, що українське духовенство це добре розуміло. Ось яку оцінку характерові тих давніх державних і церковних стосунків між Україною та Росією дав знаний український історик Іван Крип” якевич: “Союз з Московщиною вийшов із тверезих, реальних міркувань української політики. В основі його не було ніяких ознак сентименту. Це не було ніяке приєднання “відрізаної вітки від материнського пня”, як це пізніше пробували змалювати царські підлесники, ані поворот відірваних земель під владу давніх володарів. Не йшлося також про визволення православної Церкви: між українською і московською Церквою існували такі глибокі побутові різниці, що найбільш вороже до зв'язків з Москвою ставилося київське духовенство”.

Тож чи мала тоді Україна історичний шлях, альтернативний поступовому поглинанню Росією? Хоча історія не допускає подібних питань, але думається, що Україна такий шанс мала. Як правило, дослідники повя”зували його з політичною переорієнтацією України від союзу з Росії на союз зі Швецію. 

“Хмельницкий не из любви к Москве,—писав Герцен,—а из нелюбви к Польше отдался царю... Москва, или, лучше, Петербург обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей."

“Росія,—стверджував голова російського уряду П.Столипін у 1911 р.—вже від XVII століття постійно поборює український рух, буде його і надалі поборювати, бо він постійно загрожує цілості й неподільності держави”. Врешті-решт, привід українського сепаратизму, котрий століттями тяжів над імперією, відіграв не останню роль у її розпаді в 1917 р.

Сьогодні часто чуємо з боку російських політиків заклики України до відмови від суверенітету на користь інтеграції з Росією. При цьому вони посилаються на приклад гетьмана Богдана Хмельницького, а особливо на міфи про ті події, створені під час Російської імперії та СРСР. І пропонують Україні керуватися цими міфами при творенні нею свого життя. Тому вельми важливо відділити ці міфи від нашої історії, щоб покласти край використанню великодержавними російськими шовіністами спотвореної історії України в справі знищення української державності. (ст.143 – ст.150)

IV
Які "братні українці" потрібні Росії?

Традиційно існують дві точки зору щодо причин загибелі української державності. По-перше, це поразка у збройній боротьбі, як у випадках з Київською державою. Галицько-волинським королівством, виступом гетьмана Мазепи та УНР в 1917-1920 рр. По-друге, це невдала дипломатія, як у випадках з Переяславською угодою 1654 р. та цілою низкою інших договорів козацтва з Москвою.

Однак насправді обидві точки зору є занадто поверховими. Щоразу в історії остаточна загибель державності будь-якого з народів відбувалася в той момент, коли від боротьби за неї відмовлялася еліта цих народів, залучаючись до служби чужинцям й асимілюючись. З свого боку загарбники намагалися створити такі умови, аби еліта завойованих народів зробила подібний вибір. (ст..151-ст.154)

“Прибульці (малороси) зайняли тут (у Великоросії) найвидніші і найвпливовіші місця, від ієрархів до управлінь консисторій, ними влаштованих, від вихователів царської родини до настоятелів монастирських, до ректорів, префектів і учителів ними таки заснованих шкіл, до кабінетних і типографських учених, діловодів, дяків, секретарів. 

Прагнення до кар'єри і станового благополуччя, на думку Катерини 2, мало перебороти “умоначертания прежних времен”. Адже чимало українців замість захисту інтересів та вільностей самої України тепер витрачали свої сили, розум, енергію та життя на подальше “збирання” Росією різних земель. Таких прикладів можна наводити багато: князь О.Безбородько (канцлер Російської імперії), граф П.Завадовський (міністр освіти), Д.Трощинський (міністр фінансів), В.Капніст, В.Кочубей, Г.Полетика, а ще Милорадовичі, Вронченки, Миклашевські, Скоропадські... (ст.154 –ст158)

Найкоротше сутність цієї концепції сформулював відомий російський письменник Ф.Достоєвський: “Хозяин земли русской - єсть русский (великорусс, малорусс, белорусс - зто все одно) - и так будет всегда”.

Розробка і оформлення цієї концепції стали останнім акордом у становленні російського націоналізму та великодержавного шовінізму. Велика нація мала стерти самобутність українського народу й піднести його на вищу щабель в етнічній ієрархії Російської імперії. Щоправда для цього потрібно було відповідати деяким умовам.

“Украинцам й белорусам, официально считавшимся русскими, -зазначає сучасний дослідник Андреас Каппелер, - в принципе была открыта любая дорога - при условии, что они владели русским языком.” (ст.158 – ст..162)

Як бачимо, малоросійство було пов'язане тільки з тією частиною України, котра входила до складу Російської Імперії. Але імперія не залишила без “уваги” і ту частину українського народу, що не належала до її володінь. Йдеться про Західну Україну, яка після поділів Речі Посполитої опинилася під владою австрійського імператорського дому Гасбургів. Попри це тут активно культивувався аналог малоросійства-москвофільство. 

Історична доля Західної України була вельми складною. Від часів падіння у XIV ст. Галицько-волинського королівства ці землі слугували об'єктом постійних зазіхань сусідів. Зрештою, після тривалої військової боротьби тут затвердилося Польське королівство. Однак слід зауважити, що український народ ніколи не забував про справжню історичну приналежність цих земель.

Проте слід зазначити, що хвиля москвофільства не охопила тоді освіченої української молоді. Для неї мова та історія свого народу були значно ближчими, ніж ідеалістичні уявлення про Росію. Ця молодь краще усвідомлювала потенціал українського національного відродження, шукала собі сил у історії козаччини й працювала над покращенням становища українства, не бажаючи розчинятися в “русском море”. 

Стараннями українофілів з часом Галичина перетворилася, за образним висловлюванням Грушевського, на своєрідний “український П'ємонт”. Це уможливило появу численних українських талантів на межі віків. У Львові 1893 року було реорганізовано засноване двадцятьма роками раніше Наукове товариство ім. Т.Шевченка, котре розпочало видавати свої “Записки...” (у 1892-1917 вийшло понад 120

томів), а крім того “Етнографічний збірник” (за той же період 35 томів), “Матеріали до української етнології” (14 томів), збірники історико-філософської секції (15 томів), філологічної (15 томів), тощо. Практично це товариство відігравало роль національної академії наук. Виходило чимало українських часописів: “Правда”, “Зоря”, “Народ”, “Житіє і слово”, Видатний російський філософ М.Бердяєв зазначав, що росіяни і не помітили, як поряд з ними постала ціла українська нація, котру вони досі навіть відмовлялися вважати окремим народом. 

Проте сьогодні в Росії знову знайшлися замовники цієї справи. Тому видаються творіння старих москвофілів, як, наприклад, “почесного академіка Міжнародної Слов'янської Академії” М.Туряниці:

“Миллионы украинцев, галичан, буковинцев, волынян и закарпатцев ждут момента, чтобы открыто выступить против украинской самостийности, величайшего обмана двадцатого века”. (ст.163 – ст.174)

Будівельники більшовицької імперії також не могли обминути проблему створення типу лояльних українців, на яких могла б спиратися їх влада. Адже з самого початку більшовики були змушені вести звичайне завоювання України, оскільки не мали в українському середовищі ніякого впливу. Становище не зазнало змін і через кілька років безперервної війни. Принаймні, більшовики знову і знову переконувалися у неможливості побудови “нового життя” без силового придушення українців. “Просування на південь і встановлення радянської влади на Україні,—визнавалося на жовтневій 1919 р. конференції ЦК КП(б)У,—стануть можливими тільки за сприяння регулярних, вишколених загонів військ.

Українцям підмінювали історичну пам'ять, національну свідомість, мову, пропонуючи натомість ідею панівної нації, російську мову та культуру, кар'єрні перспективи. Лише ті, хто погоджувався на це, ставав не просто “людьми двох націй”, але й змінював в паспортах національність, наближав своє прізвище до російського, вважався в імперії братнім українцем і політичне благонадійним громадянином. Таким були відкриті службові перспективи. А інакше людина перетворювалася на “українського буржуазного націоналіста”. Прикметне, що ніхто нікого не звинувачував в “російському буржуазному націоналізму”, не кидав до мордовських таборів представників російської культури за те, що ті привселюдно називали СРСР Росією.

Для того, щоб “допомогти” українцям зробити “правильний” крок до відмови від українства, держава реалізовувала цілий комплекс заходів. Так, у 1958 р. в ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту було закріплено положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів. На практиці це перетворилося у свободу відмови від національних мов, але не російської. З 1970 р. почав діяти наказ про захист дисертацій тільки російською мовою, закриваючи українцям шлях до вищої освіти й науки, якщо вони не бажали перетворюватися на зрусифіковану “радянську людину”.

На додаток до цього Москва спрямовувала всі національні кадри до віддалених куточків безмежної імперії, де відірвані від батьківщини, вони порівняно легше сприймали русифікацію. ( ст.174- ст.184)

5.”Російськомовне населення”.

Не нація, не народ, а “воно”—населення, зовсім не пов'язане з українською землею. Його формування відбувалося під великим впливом росіян—головної етнічної бази Радянської імперії. Прикметне, що більшість “російськомовників” України мешкають у великих індустріальних центрах Півдня і Сходу. Там же проживають 9 з кожних 10 росіян України, котрими Радянська влада намагалася “розмити” етнічну єдність українства, привнести до нього російськомовне середовище. Так, у 1926 р. статистичне співвідношення українців та росіян в УРСР (без Західної України) становило приблизно 9:1. А в 1989 р. ця пропорція (тепер вже з урахуванням західних українців) зменшилася до 3,3:1. 

Про ефективність перетворення українців на “радянських людей”-“російськомовників” можна робити висновки, виходячи з динаміки змін у переписі населення за мовною ознакою. Так, за даними перепису 1959 р. в Україні більше 2 Із 32 мільйонів українців (тобто приблизно 6,5%) вважали російську мову своєю рідною, а в 1979 р. таких було вже майже 4 мільйони з 36,5 (тобто понад 10%).Тільки тому, що цей процес був штучним, розвивався занадто швидко і з розвалом системи, що його породила, припинився, він не зміг призвести до глобальної кризи українства. Зараз цей штучний “радянський” етнос гине. Він або зникає, або починає самоіндентифікуватися. “Російськомовники” є як раз таким реліктом. Це добре помітно в політичній та духовній площині, бо в них ще помітна орієнтація на радянську систему, яка вже загинула. Зокрема, сучасна компартія України—традиційна філія СКП-КПРС та російської компартії в Україні—надалі повністю копіює стару КП(б)У-КПУ і за зовнішньою формою, перейнявши символіку, і особливо за змістом. Вона й надалі активно бореться за відновлення СРСР. (ст.184 –190)

V
Боротьба за Українську Помісну Православну Церкву

Історія свідчить, що всі держави мали в своїй основі духовні цінності, свою національну ідею, свою мову. Носієм цих цінностей була національна незалежна церква. За участі національних церков поставали нові міцні держави, і навпаки - без церковної підтримки державотворчий процес залишався незакінченим. Більше того, такі держави зникали з карти світу, а такі народи розчинялися серед інших. Історія може навести багато вельми показових прикладів.

Створення окремої від Ватикану англіканської церкви сприяло перетворенню Великої Британії на світову імперію, перехопивши ініціативу у Іспанії - оплоту римського католицтва в Європі.

Наявність власних церков у грузинського та вірменського народів стала вирішальним фактором, котрий зірвав намагання чужих імперій розчинити їх та асимілювати. Болгарський народ взагалі зобов'язаний церкві своїм фізичним виживанням. Саме ченці підняли народ на повстання, котре, врешті-решт, завершилося звільненням Болгарії з- під османського поневолення. І навпаки: саме сприйняття частиною сербів і хорватів у складі Османської імперії ісламу призвело до появи на Балканах цілком нового народу-“мусульман” (себто боснійців). 

На початку XX ст. разом з боротьбою за Українську державу відродився і автокефальний рух, тобто боротьба за Помісну Українську Православну Церкву. Але тоді не судилося. Знову про неї заговорили у 1960-ті рр. з появою митрополита Київського Філарета. В цей час Україну очолював П. Шелест, з ініціативи котрого відбулися деякі позитивні зрушення в українському національному житті. Зокрема, тоді порушили питання видавництва Біблії, Молитвослова та іншої богословської літератури українською мовою. Головним перекладачем був сам Філарет. 

Однак відсутність такої церкви сьогодні на десятому році незалежності України, коли вже немає чужої влади, виглядає дивним і незрозумілим. Так само, до речі, як і активна діяльність в Україні церкви з колишньої метрополії. Йдеться про Російську Православну Церкву (РПЦ) та її єпархії в Україні, котрі прикриваються назвою “Українська православна церква” і “канонічно” пов'язані з московською патріархією.

Сучасна РПЦ увібрала в себе гірші традиції свого минулого. Вище вже докладно розглядалося, як за царських часів церква слухняно обслуговувала інтереси самодержавної влади. Для зручності управління нею влада скасувала московську патріархію, натомість утворивши напівсвітський синод.

Але попри такий пресинг не варто втрачати надію. Десять років тому Української Церкви не існувало, а на 1 січня 2000 р. УПЦ Київського Патріархату вже нараховувала 2,5 тис. парафій, відроджена УАПЦ - 988. Це надійна основа майбутньої Української Помісної Православної Церкви. Вже створено українське громадське об'єднання “За єдину Православну Церкву”. Її створення має досягнути свого логічного завершення і посісти місце серед сучасних 15 Помісних Православних Церков світу. (ст.191 –ст.217)

VI
Розпад СРСР і здобуття Україною незалежності.

Здобуття Україною державної незалежності в 1991 р. сталося дуже незвичайним шляхом. Формування нашої державності відбувалося не в гарячці боротьби за елементарне фізичне виживання, як колись за Київської Русі. Не в результаті військових перемог, як під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Не в умовах ворожого оточення і внутрішнього розбрату, як в 1917-1920 рр. Як раз навпаки, кровопролиття зовсім не було, а розбрат і внутрішня боротьба відбувалися в стані колишніх поневолювачів України.

Подібний шлях до незалежності настільки незвичний, що йому важко знайти інший аналог у світовій історії. Через це яких тільки оцінок не отримує українська державність! І те, що вона нелогічна, випадкова, бо за неї не пролито крові. Такий собі подарунок з небес.

1. Крах радянської економіки.

Але відомий американський політик З.Бжезинський ще на початку 1980-х рр. попереджав, що Радянський Союз “згубить низька культура праці”. У той час ніхто в це не повірив навіть у США. З одного боку, СРСР видавався міцним монолітом. З іншого, - йшлося не про особисті права громадян, свободу слова, демократію, а про якусь малозрозумілу “культуру праці”. Між іншим, саме ці слова Бжезинського виявилися пророцтвом.

Та й справедливості заради слід зауважити, що не надто шукали цих нових ідей. У 1970-ті рр., після підвищення світових цін на нафту внаслідок чергової арабо-ізраїльської війни, на СРСР впав, у буквальному розумінні, дощ валютних надходжень від експорту природних ресурсів. Щорічні обсяги експорту нафти переважали 120 млн. т., котрі давали Радянському Союзові $20-24 млрд. на рік. Але замість того, щоб вкладати кошти у модернізацію свого виробництва, у підтримку тієї самої нафтогазової галузі, десятки мільярдів “нафтових” доларів були витрачені на імітацію щасливого життя в СРСР, на імпорт товарів широкого вжитку та продовольства. На останнє витрачалося 50% валютних коштів.

Фактично експорт природних ресурсів був головним і єдиним фактором, що дозволяв Держплану СРСР від самого початку 1970-х рр. компенсувати прірву між доходною і видатковою частинами бюджету країни.

Загалом на 1991 р. борги країн “соціалістичної орієнтації” радянському сюзеренові досягли $140 млрд., однак повернути їх дуже важкої На місце збанкрутілих комуністичних режимів прийшли нові уряди, котрі не визнають заборгованості по радянській допомозі. Та й не надто вимагав СРСР повернення цих боргів. ( ст.218-ст.236)

2 Економічна суверенізація.

Україна, маючи 2,7% земельної території, 18% населення, 15,5% основних виробничих фондів СРСР, виробляла близько 17,4% промисловості і 22% сільськогосподарської продукції. У 1988 р. питома вага України в загальносоюзному видобутку залізної руди досягла 46,4%, виплавці чавуну - 41,1%, випуску сталі, готового прокату, сталевих труб - 35%. В Україні вироблялося понад чверть багатьох видів машин і устаткування, 35,5% телевізорів, більш як половина цукру, більш як третина олії. Однак попри ці досить сприятливі (у порівнянні з іншими республіками СРСР) умови, фінансово-економічне становище УРСР залишалося складним. 

Причина полягала насамперед у тому, що Україна не була господарем у власному домі. Вона зовсім не мала прав управління промисловістю: 95% продукції вироблялося на підприємствах, що належали до союзного підпорядкування. Наприклад, підприємство “Укргазпром” лише на словах називалося “українським”, а на практиці було Всесоюзним промисловим об'єднанням. Виробничі плани для УРСР складалися у Москві, а структура української економіки була зорієнтована центром в основному на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива. Виробленою продукцією також розпоряджалися союзні органи. Народу України вони залишали тільки шкідливі відходи та екологічні проблеми. ( ст.236 –ст.243)

3.Політична дезинтеграція СРСР.

Приборкати їх силою, як раніше, центр не мав змоги, і контроль послаблювався. Регіони один за одним виходили з-під диктату Москви: Прибалтика, Закавказзя, Молдова... 

В Україні перші зрушення сталися 1989 року, коли почали формуватися громадсько-політичні національно-демократичні організації. Зокрема, 8-Ю вересня відбувся установчий з'їзд Народного руху України за перебудову. А 29-30 квітня 1990 р. у Києві була утворена Українська Республіканська партія - перша некомуністична партія в УРСР. Практично одразу ж національні сили продемонстрували владі свою силу. 17 вересня 1989 р. у демонстрації з приводу 50-річчя введення радянських військ до Західної України згідно пакту Молотова-Ріббентропа у Львові взяли участь 150 тис. чол.

1 грудня 1991 р. громадяни України мали відповісти на одне запитання: “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?” І Україна підтвердила. У Вінницькій області сказали “Так” 95,43 відсотка, Волинській - 96,32, Дніпропетровській - 90,36, Донецькій - 83,90, Житомирській - 95,06, Закарпатській - 92,59, Запорізькій - 90,66, Івано-Франківській - 98,42 відсотка... Загалом в Україні за незалежність було віддано 93,32 відсотка голосів. Причому за незалежність голосували не тільки українці, але й представники інших народів, для яких батьківщиною є українська земля. Президенти СРСР і Росії М.Горбачов і Б.Єльцин відчули справжній шок. “И Донбас тоже проголосовал?” -здивовано питав Горбачов у телефонній розмові з Кравчуком.

Цікаво, що Україна виявилася мало не єдиною із колишніх радянських республік, котра провела подібне опитування. (ст.243- ст.253)

VII.
Проблеми україно – російських відносин на сучасному етапі

1.Інтеграція Співдружності в нову Російську імперію.

У квітні 2001 р. з'явилися повідомлення про початок розробки Конституційного акту Союзної держави.

Одночасно не припинялися розмови про створення на базі країн-членів СНД нового політично-правового об'єднання, котре керувалося б розташованими у Москві наднаціональними органами влади. Перші кроки у цьому напрямі вже зроблені. У Митному союзі діє Виконком, рішення котрого в галузі митної політики обов'язкові для учасників союзу. Однак проголошені наміри йшли значно далі. В Москві часто посилаються на приклад Євросоюзу. Підкреслюється, що вирішення економічних проблем неможливе без політичного об'єднання, створення парламенту, уряду, органів юстиції тощо. Прообраз парламенту вже існує у вигляді Міжпарламентської асамблеї країн СНД. Перелік основних інтеграційних заходів, до яких залучена й Україна, наведено в додатку №6. 

Однак чомусь ніколи не згадують, що у Євросоюзі всі країни-учасники користуються рівними правами попри їх різний економічний потенціал.

Однак реалізувати проти України модель, відпрацьовану в Молдові й на Кавказі, Москва не змогла. Провал новорічного (1995 р.) штурму Грозного російськими військами і весь подальший хід Чеченської війни примусили Москву відмовитися від такої політики. З'ясувалося, що підтримка сепаратистів у пострадянських країнах аби зробити їх офіційні уряди більш зговірливими, вельми небезпечна для самої Росії. Як каже народна мудрість, не копай яму іншому, бо ризикуєш сам в неї впасти. Саме так і сталося з кремлівськими геополітиками. Допомагаючи абхазьким сепаратистам проти Грузії, Москва сприяла участі у війні на їх боці чеченських добровольців.

Найбільшу небезпеку для Росії становить ГУАМ. У жовтні 1997 р. у Страсбурзі було задекларовано створення консультативного форуму Грузії, України, Азербайджану і Молдови. На перших початках російські політологи не надавали ГУАМ значення, вважаючи його “союзом скривджених” (всі держави-члени ГУАМ сповна відчули на собі російські політичні “спецоперації”). Ситуація змінилася, коли до ГУАМ долучився Узбекистан, змінивши назву об'єднання на ГУУАМ. В Москві добре усвідомили, що на теренах колишнього СРСР з'явилася альтернатива російському диктатові. Адже відносини в новому об'єднанні будувалися на засадах взаємної поваги, а не підкорення слабших “спільним інтересам Співдружності” (тобто інтересам Москви). З'явилася можливість перетворення України на регіонального лідера. Крім того, серед економічних завдань на першому місці у країн-учасниць ГУУАМ було забезпечення транзиту кавказької та каспійської нафти в обхід Росії. Це нівелювало б залежність країн СНД від постачання російського палива.

До речі, Москва вважала взагалі всі інтеграційні проекти, ініційовані не нею, такими, що суперечать російським державним інтересам. ( ст.254 – ст.268)

2. Торговельна війна.

Дві третини експортованої з України продукції хімічної промисловості надходили також до Росії. Велику вагу мали поставки з України урана, марганцевої і титанової сировини, ртуті, окремих видів транспортного, гірничошахтного, металургійного обладнання, продукції чорної металургії. Всього й не перерахувати. Не випадково Росія на перших початках звільнила від податку на додану вартість 750 товарних позицій імпорту з України.

Проте з середини 1990-х рр. у російській торговельній політиці відбулися значні зміни. Було взято курс на поступове виштовхування української продукції з ринків Росії. Передбачалося, що у перспективі це поставило б українську економіку в скрутне становище та зробило б український уряд більш зговірливим. І перший удар завдали по агропромисловому комплексу, адже за продовольчими товарами на Росію в 1996 році приходилося 60% українського експорту, враховуючи по цукру - 76%, по м'ясопродуктам і рибі - 87%, безалкогольним і алкогольним напоям - 43%. Уже наступного 1997 року ця частина експорту завдяки російським торговельним обмеженням скоротилася вдвічі. А загалом у 1996-1998 рр. ввіз до Росії українського зерна зменшився в 11 раз, борошна і крупи - в 7,7 рази, цукру - в 7,4 рази, безалкогольних і алкогольних напоїв - у 6,5 рази. Сталося все це зовсім не тому, що в Росії зникла потреба в українських продовольчих товарах. Росія самотужки не забезпечує себе продовольством, тому збільшилися закупівлі у країнах далекого зарубіжжя. Завдання полягало в тому, аби закуповувалося продовольство саме неукраїнського походження. (ст.269 –ст.276)

3. “Стратегічний контроль” над економікою.

Російський капітал уже почав проникати на стратегічні українські підприємства і ставати повноправним суб'єктом відносин власності. Основні сфери російських інтересів - це нафтопереробна, хімічна, металургійна промисловість. Особливо це стосується першої, де практичні потреби російських компаній співпадають з політичними інтересами Росії. Цілком достатню уяву про стан справ дає хоча б звичайний перелік нових хазяїв наших підприємств-гігантів.

Один з найбільших українських нафтопереробних заводів - ВАТ “Лисичанськнафтооргсинтез” (ЛиНОС) -минулого року потрапив до рук Тюменської нафтової компанії, котра є учасником російського консорціуму “Альфа-груп”. Інша дочірня компанія цього консорціуму—“Аль фа-НАФТА”—володіє частиною нафтопереробного заводу “Нафтохімік Прикарпаття” й керує контрольними пакетами акцій ряду українських обласних підприємств з постачання нафтопродуктів. З квітня 1999 р. дочірня компанія російського “ЛУКойлу” “ЛУК-Синтез Ойл Лімітед” володіє 52% акцій нафтопереробного заводу (НПЗ) в Одесі. Кременчуцький НПЗ уже давно працює на нафті з російського Татарстану за особливою угодою. Ще точиться боротьба за Дрогобицький НПЗ “Галичина”, де поруч з російськими намагаються боротися українські та західні компанії. Але найвірогідніше, що він дістанеться саме росіянам. Фактично лише Херсонський НПЗ - єдиний з усіх в Україні - не вдалося прибрати до рук російським нафтовим компаніям, оскільки він рано потрапив до поля інтересів “Казахойлу”. Від імені цієї нафтової компанії Казахстану підприємством керує “Група Альянс”.

Отже, починаючи з 1999 р. український ринок нафти и нафтопродуктів перетворився на виключно російську сферу роботи. Аналогічна ситуація складається й у нафтохімії.

За таких умов формується суперзалежність України від Росії. Захопивши Україну економічно, скупивши її стратегічні підприємства, дислокувавши російські війська в Криму, контролюючи значну кількість українських російськомовних засобів масової інформації та православну церкву, Росія закладає підвалини для перетворення України на свій неоколоніальний додаток. Внаслідок цього ми будемо позбавлені можливості самостійно ухвалювати рішення як у сфері внутрішньої, так і зовнішньої політики. (ст.276 – ст.282)

4. Енергетика.

У сценарії інтеграції пострадянських країн під політичною й економічною зверхністю Росії ключову роль відіграє встановлення контролю над енергетикою. Це обумовлено тією визначальною роллю, котру вона відіграє в сучасному економічному житті. Як зазначив нещодавно президент Росії В.Путін, паливно-енергетичний комплекс посів у економіці колишнього Союзу становище несучої конструкції, і ще більше зміцнив це становище за останні роки. Зокрема, сьогодні в російській економіці енергетичний сектор є основним стабілізуючим фактором, забезпечуючи до 30% доходів консолідованого бюджету РФ, майже 45% валютних надходжень і близько 30% обсягу промислового виробництва країни. Аналогічне значення він відіграє і в українській економіці. Особливо це стосується газової галузі, бо частка газу сьогодні становить 45% всіх енергоносіїв у нашій країні, а доля галузі в наповненні державного бюджету перевищує четверту частину. З проголошенням державної незалежності Україна одразу посіла шосте місце в світі за обсягом споживання газу і третє місце - за обсягом імпорту газу. Сьогодні ми є найбільшим імпортером російського газу серед країн Європи. 19 її країн споживають 110-120 млрд. куб. м. російського газу на рік, а Україна - 60 млрд. куб. м. (разом з об'ємом газу, який постачає МЕК “Ітера” і заробленим за транзитні послуги). Лише в 2001 р. українська частка в російському газовому експорті істотно зменшилася завдяки укладенню угоди з Туркменістаном на постачання до України протягом року ЗО млрд. кубів туркменського “блакитного палива”. 

Більше того, формування єдиної енергетичної системи Росії та Білорусії передувало створенню ними союзної держави. Лише країнам Балтії вдалося виключити політичні чинники із співпраці між РАТ “ЄЕС Росії” та їх національними енергосистемами, врівноваживши вплив російського електрогіганта продажем своїх енергооб'єктів великим західним компаніям. Виходячи з цього досвіду, російська сторона намагається не втратити контроль над енергетикою України.       ( ст.282 –ст.299)

5. “Бананова республіка”.

Аналізуючи все наведене вище, напрошується висновок:

цілком можливо, що юридичний механізм конвертації наших старих і майбутніх боргів в акції українських стратегічних підприємств для Росії вже не знадобиться. І прокинувшись одного ранку ми раптом з'ясуємо, що вже не є господарями на власній землі. Та й сама Україна вже нічим не відрізнятиметься від багатьох інших “бананових республік”, тільки розташована в центрі Європи, а не посеред океанів чи десь у Африці. Зрештою, згадаємо багаточисельні факти грубого втручання Росії до внутрішніх справ України, котрі не те що не отримали належної відсічі, але й навіть належного розголосу. Ті ж з українських урядовців, хто відстоював інтереси України, стикаються з російськими інтригами проти них. Наприклад, Росія виявилася головним противником обрання Верховним комісаром ОБСЄ у справах національних меншин екс-голови МЗС України Б.Тарасюка.

Справжнє багатство країни не в її корисних копалинах, а в духовній силі її народу. Розгромлена у 1945 р. Японія взагалі не мала ніяких родовищ, однак сьогодні разом з Німеччиною і США входить до трійки держав з найпотужнішою у світі економікою. Можна також навести приклад Південної Кореї. Колишнє володіння феодального Китаю, потім колонія Японії, на світанку своєї незалежності вона була вщент зруйнована кривавою війною 1950-1953 р. Однак у 1980-ті роки Південна Корея входила лідером серед нових економічно розвинутих держав-“азійських тигрів”. Корейські заводи в Європі, корейські товари в магазинах по всьому світу, - все це стало можливим завдяки духовному потенціалу корейського народу.

Поступово приходить розуміння, що у новому тисячолітті вигравати у темпах економічного зростання буде та держава, яка зможе створити найбільш сприятливі умови для розвитку якісних характеристик свого основного ресурсу—громадян. Змагатися у видобутку корисних копалин, виробництві комбайнів або ще в чомусь штучно-кількісному немає сенсу. З огляду на це українці мають добрі перспективи. Адже за кілька століть їх не змогли повністю русифікувати, полонізувати, румунізувати, мадяризувати... Це свідчення духовної сили нашого народу. Врахуємо і його розумовий потенціал. Українська наука (нехай і під ім'ям радянської) завжди була серед передових у світі.

Міграційний відплив наших громадян до Росії здатний поховати майбутнє нашої держави. До еміграції вдаються, як правило, особи найбільш активні, ініціативні, освічені. Вони складають якісну частину людських ресурсів, тому їх втрата негативно позначається не лише на демографічному, але й на економічному розвиткові України. До того ж і самій Росії потрібне не просто населення, серед якого багато пенсіонерів та дітей—це посилює тиск на російський бюджет додатковими виплатами. Росії потрібні кваліфіковані робітники, талановиті вчені, грамотні управлінці, котрі вже зараз можуть примножувати її багатства. Лідер Російського Руху України—найпотужнішої з таких організацій—О.Свистунов в інтерв'ю російському виданню “Независимая газета” заявляє: “Ми ж не пропонуємо організувати переїзд у Росію дебілів та божевільних. Мова йде про прекрасних спеціалістів, еліту суспільства”. І знову вказує напрямок переселення: “Силами діаспори можна підняти малонаселені Сибір і Далекий Схід, що страждають від браку кадрів та низької народжуваності”. ( ст.299 – ст.311)

6. Військове співробітництво та спільна оборона.

Якщо хтось думає, що повторення такого сьогодні вже неможливе, то нехай погляне на приклад Білорусії. Протягом всіх 1990-х рр. Росія намагалася створити із нових республіканських армій війська під своїм командуванням. Захищаючи нібито спільні інтереси, вони насправді використовувалися б Москвою на власний розсуд. Враховуючи безперервну участь російських військ у локальних конфліктах і тривалу війну на Кавказі, жодна з республік не побажала дати своїх солдат під спільне російське командування. Зазнали невдачі всі спроби Росії втягнути хоча б когось навіть до миротворчих військ СНД. З огляду на те, що одночасно країни СНД охоче направляють свої контингенти до миротворчих військ ООН, можна констатувати - вони просто не вірять Росії. Досвід підказує, що Москва лише шукає дешеве “гарматне м'ясо”, яке покладе на вівтар своїх великодержавних ідей. Тому президент Білорусії О.Лукашенко, повідомляючи в 1999 р. про створення Союзної держави з Росією, додавав, що білоруси будуть проходити військову службу тільки в межах своєї республіки. Адже Росія саме тоді вела нову війну на Кавказі, й існували побоювання білорусів потрапити туди під російські знамена. І Поки що білорусів справді на Кавказ ніхто не мобілізував. Однак вже діє зовсім інший механізм використання білоруського людського та військово-економічного потенціалу в інтересах Росії. ( ст.311 –ст.324)

7. Проблема боргів: хто кому і що винен?

Кожен українець знає, скільки боргів має Україна перед Російською Федерацією. Стараннями північного сусіда про це щоденно пишуть в газетах, журналах, говорять з екранів телевізорів, формуючи думку про Україну як про невиправного хронічного боржника. Згадуються і державний борг України перед Росією (навесні 1995 р. визначений в сумі $3 074 млн.), і борги перед РАТ “Газпром” за спожитий природний газ (узгоджена заборгованість за 1996-1999рр, $1,4 млрд., ще близько $1 млрд. “газового” боргу 1994р. конвертовано в облігації державної зовнішньої позики), борги українських підприємств перед російськими (1січня 2001 р. від'ємне сальдо України тут складало 13,7 млрд. грн., при цьому 59,9% заборгованості - просрочена)... Звичайно, боргова проблема знайшла широке застосування в російській політиці щодо України. Мовляв, ви нам всюди винні, тому робіть те, що ми вказуємо. А про власні інтереси згадаєте тоді, коли розрахуєтесь по всім боргам. Однак майже ніколи ніде не почути про те, що наш північний сусід нам також дещо винен. Передусім йдеться про справедливий розподіл загальносоюзної спадщини між колишніми радянськими республіками. Протягом багатьох років Росія всіляко уникає навіть розмов про це, однобічно“прихватизувавши” всі активи СРСР. Один лише їх перелік вражає тих, хто мав змогу повністю з ним ознайомитися.

Частка в радянських боргах складає $13,5 млрд. і 2,8 млрд.перевідних рублів, зате в активах - $12,1 млрд., 7,8 млрд. перевідних рублів, 42,1 т. золота і майна за кордоном на 600млн.руб.

Останні дві цифри досить лукаві. По-перше, ніхто не зможе перевірити російські дані про наявність у золотому запасі СРСР лише 259 т. золота. Скоріш за все, ці дані штучно занижені. 3 огляду на те, з якою наполегливістю Росія нав “язує Україні “нульовий варіант”, тільки впевнюєшся у великих українських втратах від нього. Окрім України практично всі держави СНД піддалися російському тиску й погодилися з “нулем”. Тільки Верховна Рада України, передбачаючи для народу великий економічний збиток від нього, не ратифікувала відповідної угоди. Проте Росія у своїй практичній діяльності вдає, начебто Україна погодилася з “нулем”. Адже Київ так і не висунув Росії претензії, намагаючись не дратувати північного сусіда до вирішення інших проблем.

Однак час спливає, проблеми двосторонніх стосунків не розв'язуються, а українська частка союзної спадщини працює на російську економіку. І чим далі, тим складніше примусити Москву хоча б це визнати. Росія сама собі вибачає свої борги Україні. Наприклад, свого часу українська сторона домоглася обговорення з росіянами конкретних об'єктів радянської нерухомості в 36 країнах. (ст.325 – ст.334)

8. Післямова.

Підбиваючи підсумки історичних подій, мимохідь приходиш до висновку: багатовікові україно-російські стосунки здебільшого складалися з тривалого російського тиску на Україну. Вже саме відокремлення тогочасних російських земель з-під влади Києва супроводжувалося походами дружин Андрія Боголюбського і погромом міста. Згодом аж до монголо-татарської навали російські князі з Володимира-на-Клязьмі всіляко намагалися перебрати на себе керівну роль на Русі, спираючись на свою силу. Проте військової сили забракло, а інших важелів впливу у них не було. 

Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького виявилася справжнім подарунком долі для Росії, оскільки подолати об'єднані сили Речі Посполитої самотужки вона не могла. Скориставшись результатами цієї війни, Москва взяла курс на поступову ліквідацію української державності, а згодом і автономії. Цей процес остаточно завершився у 1775 р., коли царські війська зруйнували Запорізьку Січ. Понад 140 років Україна знаходилася на становищі звичайної провінції. 

Велику “увагу” було приділено й самій ідеї. Москва намагалася приховати сам факт існування Української держави в минулому. Вдруге з XIX ст. йшлося про повне поглинання України, адже інакше руйнувався міф про 1000-річну російську державність. Цілі покоління українців зростали безпам'ятними в розумінні своїх традицій, історії мови, культури.

Сучасна російська влада—гідний продовжувач багатовікової традиції вирішувати “українську проблему”. Вона вживає конкретних дій з метою повернути все “на круги своя”, тиск продовжується. Починаючи з другого дня після проголошення Україною державної незалежності 24 серпня 1991 р. у Москві почали роздаватися заяви про неприйняття їм цього факту.

Отже, з геополітичними завданнями Росії більш-менш зрозуміло: утримати Україну в сфері свого впливу й не допустити подальшого дрейфу нашої держави в бік Заходу. Оскільки після підписання “Великого договору” й розв'язання проблеми ЧФ значення традиційних політичних важелів впливу на Україну значно зменшилося, то головна увага концентрується на економічних важелях, інформаційному тискові, подальшому використанні “проблеми співвітчизників”. Виходячи з цього будується російська політика до України. Що ми маємо зробити, аби не дозволити Москві втілити в життя наведений вище сценарій? І якою взагалі має бути геополітика України? Адже вибір державної стратегії залишається нашою самою актуальною проблемою навіть сьогодні, в десяту річницю незалежності.

Погляньмо на сучасне становище України. Ми мали всі шанси посісти місце регіональної європейської держави. Але протягом 1990-х рр. ці геополітичні та геоекономічні перспективи здебільшого втрачені. Причин багато: добровільна відмова від ядерної зброї, руйнація ВПК, фінансова й енергетична залежність від зовнішніх джерел, економічний занепад, зменшення транзитних функцій, загибель морського флоту, імітація реформ, брак стратегічного бачення і політичної волі тощо. Як наслідок, українська державна незалежність сьогодні доволі формальна.

Виходячи з цього, нам потрібно зосередитись на наповненні нашої незалежності економічним змістом, щоб вона приносила користь громадянам у повсякденному житті, забезпечувала проведення Україною самостійної політики без озирання на Москву. На думку автора, саме це і є головним завданням української геополітики на сучасному етапі. Його досягнення залежить від розв'язання кількох проблем - як зовнішніх, так і суто внутрішніх, властивих тільки Україні. ( ст.335 – ст.359)

жовтень 2001 р.
Огляд підготувала О. Секретарюк
 
Джерело: http://zluka.isr.lviv.ua/files/sci_35.htm