І.В. Діяк

Україна-Росія

IV Які "братні українці" потрібні Росії?

Людськії шашелі. Няньки,  
Дядьки отечества чужого!
Т.Шевченко.

Соромтесь нас, бо ми раби,
Встидайтесь нас, онуки,     
Бо ми жили не з боротьби, 
А з підлої принуки.             
Д.Павличко.

Традиційно існують дві точки зору щодо причин загибелі української державності. По-перше, це поразка у збройній боротьбі, як у випадках з Київською державою, Галицько-волинським королівством, виступом гетьмана Мазепи та УНР в 1917-1920 рр. По-друге, це невдала дипломатія, як у випадках з Переяславською угодою 1654 р. та цілою низкою інших договорів козацтва з Москвою.

Однак насправді обидві точки зору є занадто поверховими. Щоразу в історії остаточна загибель державності будь-якого з народів відбувалася в той момент, коли від боротьби за неї відмовлялася еліта цих народів, залучаючись до служби чужинцям й асимілюючись. З свого боку загарбники намагалися створити такі умови, аби еліта завойованих народів зробила подібний вибір.

Саме таким шляхом відбувалася інкорпорація українських земель до складу її більш могутніх сусідів: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії... У нових імперіях еліта українства отримувала широкі можливості в різних сферах, а особливо в станових привілеях і на державній службі. Проте необхідною умовою була відмова від ідеї окремої української державності, асиміляція, а іноді й перехід до іншої віри.

Так, наприклад, у ХIV-ХVI ст. велика кількість представників давніх князівських і боярських родів України пішла на державну службу до великого литовського князя, забезпечуючи його владу в українських землях. При цьому вплив їх поряд з білорусами у князівстві був таким значним, що державу небезпідставно називають литовсько-руською. Найзначніша руська аристократія — пани — була впливовішою, ніж польська, складала урядову раду, котра дуже обмежувала владу самого великого литовського князя. А з середини XV ст. подібні привілеї отримала й дрібніша українська шляхта. Досить навести хоча б декілька імен українців, котрі посідали тоді значне становище:

Федір Сангушко — староста вінницький і брацлавський, маршалок волинський, активний учасник боротьби з татарськими нападами.

Остафій Дашкевич — черкаський намісник, "правдивий пострах для татар".

Бернард Претвич — барський староста, про якого навіть склали приповідку: "За пана Претвича вільна від татар гряниця".¹

Але, поза сумнівами, найвидатнішим українцем тих часів став князь Костянтин Іванович Острозький — меценат, захисник православної церкви, оборонець України від татарських нападів... А одночасно найбагатший магнат, власник 91 маєтку, подвірь у Вільно, Луцьку, Мінську, який мав право проводити ярмарки без мита в Луцьку та інших містах... А ще староста брацлавський і луцький, маршалок волинський, каштелян віденський, воєвода троцький, великий гетьман литовський — друга людина в державі після самого великого князя.

Маючи від Литовсько-Руської держави такі значні посади, привілеї та багатство, українська еліта спрямовувала свої зусилля на задоволення насамперед її інтересів, а не України. Коли ж внаслідок Люблінської унії 1569 р. ця держава увійшла до складу Речі Посполитої, еліта українства опинилася перед вибором: або полонізація й покатоличення, або втрата привілеїв і багатств. Таким сумним завжди був вибір у бездержавних народів.

Багато обрали легкий шлях, піддавшись на диктат нових поневолювачів України, ніж виборювати її державну незалежність. Видатний український історик Володимир Антонович наприкінці ХIХ ст. досліджував стародавні акти і знайшов 700 прізвищ українських шляхетських родів, які перейшли до католицтва та полонізувалися. Ось як "переконував" спольщений і покатоличений молодий князь Острозький представників львівського православного братства на початку XVII ст.: "Українці — то осколок польського племені, в давнину відірваний ворожими силами від рідного польського кореня та обплутаний схизмою (тобто православною вірою — авт.). В ній (в схизмі — авт.) вони і досі скніють, хоч ойчизна (себто Польща — авт.) і намагається повернути їх у своє лоно. Русчизна затьмарила наш розум, кинула в серця наші заздрощі і злобу до єдинокровних братів-поляків" ²

Ті, хто сприймав подібну позицію, часто досягали значних висот у Речі Посполитій:

Юрій Язловецький — каштелян кам'янецький, воєвода, польський коронний гетьман, активний учасник походів проти татар у XVI ст.

Адам Кисіль — із старого волинського шляхетського роду, магнат, воєвода брацлавський, згодом київський, дипломат, сенатор Речі Посполитої.

Володислав Домінік Острозький-Заславський — син князя Олександра Острозького, воєвода сандомирський і краківський, один з комісарів (регіментарів) польського війська.

Петро Верещага — особистий камергер короля Речі Посполитої Яна Казиміра.

Полонізовані українці переважали в колах найбагатшої магнатерії Речі Посполитої. Найвідомішими з них стали Вишневецькі, котрі поряд з князівськими гілками Збаразьких, Воронецьких та Порицьких походили від волинського князя Федора (Федька) Несвицького, нащадка турово-пінських Рюриковичів. Різні представники цього роду завжди займали значні посади. Зокрема, Михайло Вишневецький у XVI ст. був черкаським і канівським старостою, а Дмитро (Байда) — першим відомим в історії козацьким гетьманом. Але у XVII ст. рід спольщився, і після цього в Речі Посполитій йому відкрилися грандіозні перспективи. Князь Ієремія (Ярема) Михайло Вишневецький-Корибут, з 1646 р. воєвода руський, навіть міг претендувати на корону Речі Посполитої, але сейм відкинув його кандидатуру через його українське походження. І при цьому польське шляхетство не звернуло ані найменшої уваги на те, що полонізовані українці намагалися бути більшими поляками, ніж самі поляки. Саме вони виявилися найлютішими ворогами православ'я та були опорою влади Речі Посполитої в українських землях. Зрештою, у другій половині XVII ст. полонізована українська шляхта стала настільки впливовою, що Вишневецькі таки отримали корону Речі Посполитої.

Однак поряд з ними завжди залишався ще один чисельний прошарок української шляхти, котрий не піддався на польський диктат, не полонізувався і не зрікся мови та віри своїх батьків. Ця дрібна й збідніла шляхта жила військовою службою, за своїм реальним станом все більше наближаючись до козацтва. Зрештою, саме ці дві сили й очолили Визвольну війну українського народу, в битвах котрої була виборена козацька держава. Проте у майбутньому нові поневолювачі України зробили з цього належні висновки. Для закріплення своєї влади вони намагалися ліквідувати цю еліту, аби не було кому очолити боротьбу українського народу й уникнути небезпеки нових повстань.

На жаль, як уже зазначалося вище, складнощі історичної долі України в XVII ст. не дозволили втримати надбання Визвольної війни. Безперервна боротьба, втрати, а особливо поведінка московського "союзника" поступово привели українство до гіркого розчарування. Не вбачаючи інших можливостей, частина козацької старшини зосередилася на закріпленні власних здобутків, свого пануючого статусу в українському суспільстві. І з цього негайно скористалася Москва — новий господар українських земель.

Перетворена за Петра І на імперію, Росія швидко звернулася до такої ж самої асиміляційної політики, яку проводила Річ Посполита. Ставка робилася на створення таких собі "малоросів", "людей двох націй" — українців за етнічним походженням, але росіян за політичним самоусвідомленням. При цьому, як і раніше, в обмін на перетворення на безрідних байстрюків українська еліта отримувала в імперії шанси на блискучу кар'єру аж до міністрів та канцлерів. Те ж саме стосувалося представників духовенства, просвітителів і митців. А зважаючи на те, що в перший після приєднання до Росії час освітній рівень в Україні був значно вищим, багато з українців дійсно досягали в новій імперії значних висот. Російський дослідник С.Бесонов у 1871 р. так зазначав з цього приводу:

"Прибульці (малороси) зайняли тут (у Великоросії) найвидніші і найвпливовіші місця, від ієрархів до управлінь консисторій, ними влаштованих, від вихователів царської родини до настоятелів монастирських, до ректорів, префектів і учителів ними таки заснованих шкіл, до кабінетних і типографських учених, діловодів, дяків, секретарів. Усе майже підпадало під їх безперечний вплив: богословське учення, виправлення священного й богослужебного тексту, друк, церковна адміністрація, храмовий і домашній спів, ноти".³

Особливо прискорився цей процес після видання імператрицею Катериною П у 1785 р. "Хартії дворянських вільностей", за якою українська старшина зрівнялася у правах з російськими дворянами. В такий спосіб царат міцніше прив'язував Україну до влади своєї корони. Прагнення до кар'єри і станового благополуччя, на думку Катерини П, мало перебороти "умоначертания прежних времен". Адже чимало українців замість захисту інтересів та вільностей самої України тепер витрачали свої сили, розум, енергію та життя на подальше "збирання" Росією різних земель. Таких прикладів можна наводити багато: князь О.Безбородько (канцлер Російської імперії), граф П.Завадовський (міністр освіти), Д.Трощинський (міністр фінансів), В.Капніст, В.Кочубей, Г.Полетика, а ще Милорадовичі, Вронченки, Миклашевські, Скоропадські...

Їхню позицію найяскравіше характеризують слова людини з близького оточення російського імператора, нащадка козацького роду Віктора Кочубея:

"Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший... Моє становище підносить мене над усякими дріб'язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (тобто України. — авт.) з точки зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують".⁴

Все це були безумовно талановиті люди. На жаль, як бачимо, коли вони включалися до російської імперської культури, вони виявлялися безповоротно втраченими для України. М. Драгоманов свого часу так пояснював небезпеку цього явища у своїй статті "Втрачена епоха":

"Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу... Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка від'їжджає з України, кожна копійка, що витрачена не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною".⁵

Спровоковане імперією духовне роздвоєння між своїм корінням та нав'язаною свідомістю часто відігравало сумну роль в долі цих людей. Яскравим прикладом може бути феномен Миколи Гоголя. Він присвячував Україні чимале місце у своїй творчості, але одночасно писав, що "...сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская", а також висловлював жаль, що Тарас Шевченко "пишет на малороссийском наречии". Однак попри всі творчі досягнення, росіяни ставилися до Гоголя упереджено. У 1-й пол. XIX ст. малоруська специфіка викликала зацікавлення в Санкт-Петербурзі та Москві як більш яскравий, романтичний варіант Росії. Проте ця мода швидко минула. І Гоголь наприкінці життя залишився спустошеним, морально зламаним. Такою виявилася для нього ціна духовного роздвоєння.

Зауважимо, що вироблена імперією система ефективно перетворювала на росіян не тільки українців, але й еліту всіх інших підкорених, приєднаних та "возз'єднаних" народів. Для цього існувала ціла система поступок і заохочень. Прораховувалися навіть такі дрібниці, як нагородження спеціальними орденами іновірців, котрі не перейшли до православ'я (тобто ще не стали росіянами), але вже зробили значні послуги імперії. Власне, це були звичайні російські ордени, на яких замість православних святих містилося зображення державного гербу — двоголового орла. Більше того, аби, наприклад, поляки вважали Російську імперію "своєю" державою, до російської нагородної системи були включені два польських ордени — Білого Орла і Станіслава. Як результат, подібно до української козацької старшини велика кількість польської шляхти охоче русифікувалася та пішла на російську службу. Таких було навіть більше, ніж тих, котрі продовжували відстоювати свободу своєї батьківщини. Ось красномовний факт.

В обмін на проголошення Наполеоном окремої польської держави — Герцогства Варшавського — у складі Великої армії в 1812 р. воювало майже 60 тис. поляків. Це була найбільша нефранцузька етнічна група у військах Наполеона.⁶ Саме ці польські легіонери стояли біля витоків сучасної польської національної ідеї. Наприклад, сучасний гімн Польщі був написаний у 1797 р. як пісня легіону Домбровського під час італійської кампанії Наполеона.

Але одночасно з цим десятки тисяч поляків, переслідуючи лише особисті цілі, воювали в складі російської армії, хоча поразка Наполеона означала повернення до розподілу земель Польщі між Росією, Прусією та Австрією. При цьому царський уряд не надто зважав на те, що польська шляхта була католицькою. Досить було надати свідоцтво місцевої влади про політичну благонадійність та "преданность России", щоб стати російським офіцером і дворянином. З часом їх кількість в армії так зросла, що після польського повстання 1863 р. російський уряд почав відчувати небезпеку з боку власного офіцерського корпусу! Були введені деякі обмеження. Зокрема, полякам заборонялося служити у Варшавському військовому окрузі, на Кавказі та у фортецях Європейської Росії. Крім того, у піхотних полках поляків мало бути не більше 20%.⁷

Тим не менше, це не стало на заваді російським полякам зробити значну кар'єру в імперії. Наприклад, Адам Чарториський разом з українцем Кочубеєм та росіянином Новосильцевим належав до найближчих друзів імператора Олександра І. Ці люди на початку XIX ст. складали реформаторський кабінет російського уряду. А Юзеф Хлопоцький попри те, що був активним учасником повстання Костюшко, диктатором польського повстання 1831 р., генералом і бароном в армії Наполеона, тим не менше двічі переходив на службу Росії й навіть отримав чин генерал-лейтенанта з рук самого Олександра І. Значно пізніше, вже у 1914 р., лідер "вшєхпольської" партії професор С.Грабський прямо вітав прихід російських військ до Галичини — "на землю русску".⁸

Як бачимо, політика залучення на свій бік еліти підкорених народів задля остаточного придушення їх опору набула в Російській імперії досконалої завершеності. Але на відміну від інших народів імперії, ця політика стосовно українців мала подальше продовження — аж до повного перетворення на етнічних росіян.

Асиміляційна політика царату мала значне ідеологічне підґрунтя. І так сталося, що біля її витоків, на жаль, стояли саме малороси — політичні росіяни українського походження.

В 1674 р. у Києві був уперше надрукований "Синопсис", складений одним з українських православних ієрархів, як припускають, архимандритом Києво-Печерської лаври Інокентієм Гізелем. У книжці говорилося про єдність державної традиції Київської Русі, про спільну династію Рюриковичів і навіть про єдиний "православнороссийский" народ. Цим твором переслідувалася цілком конкретна політична ціль. Гізель був сучасником гетьмана Богдана Хмельницького. Тому він цілком в дусі гетьманової політики намагався підштовхнути Московське царство до продовження війни з поляками за остаточне звільнення православних українців з-під їх влади (нагадаємо, що за кілька років до цього Москва уклала з поляками Андрусівське перемир'я, розділивши українські землі). Крім того, "Синопсис" мав допомогти козацькій старшині та українському духовенству залишитися правлячим станом в Україні. А це у ХVII ст. було вельми сумнівним, оскільки в Московському царстві з великою пересторогою ставилися до української еліти. Досить згадати, що московська церковна влада вимагала повторного хрещення навіть від православних духовних осіб, які їхали з України до Москви. "Синопсис" мав зменшити упереджене ставлення російської влади до українців.

Проте "Синопсис" отримав у Росії зовсім інше відлуння. Аж до 1760-х рр. він залишався єдиною в імперії навчальною книжкою з історії, зберігав популярність до середини XIX ст., витримавши біля 30 перевидань. І хоча з часом відношення до "Синопсису" як до історичного твору ставало все більш критичним, однак ідею єдності Великої та Малої Русі з нього запозичили всі історики Росії — від М.Карамзіна до С.Соловйова та В.Ключевського. Саме звідси бере свої корені ідеологія "большой русской нации", котра слугувала підґрунтям для політики русифікації східних слов'ян. Розроблена за вирішальної участі російських вчених-істориків, ця ідеологія співпадала з старою мрією найвеличнішого російського поета О.Пушкіна про часи, коли "все славянские реки сольются в русском море".

Найкоротше сутність цієї концепції сформулював відомий російський письменник Ф.Достоєвський:

"Хозяин земли русской — есть русский (великорусе, малорусс, белорусс — это все одно) — и так будет всегда".⁹

Розробка і оформлення цієї концепції стали останнім акордом у становленні російського націоналізму та великодержавного шовінізму. Велика нація мала стерти самобутність українського народу й піднести його на вищу щабель в етнічній ієрархії Російської імперії. Щоправда для цього потрібно було відповідати деяким умовам.

"Украинцам и белорусам, официально считавшимся русскими, — зазначає сучасний дослідник Андреас Каппелер, — в принципе была открыта любая дорога — при условии, что они владели русским языком".¹⁰

Від себе додамо, що окрім визнання себе росіянином потрібно було ще бути православним, звичайно, з пастви московського патріарха.

Діючи в межах цієї ідеології, імперія не звертала уваги на культурну й історичну відмінність України від Росії, пояснюючи це регіональною специфікою місцевих росіян. Однак коли у XIX ст. під час українського відродження з'явилися спроби трактувати "малорусское наречие" як окрему українську мову, вся імперська ідеологія захиталася: "одним украинцем больше — значит одним русским меньше!" Тому робилися спроби "наукового" пояснення, звідки взялися такі нелогічні та шкідливі для російської справи українці. Нехай читач пробачить авторові великі розміри цитати, але наступні слова вельми яскраво свідчать, до якої печерної ненависті скотилися російські шовіністи у своїх намаганнях оббрехати й знищити українство:

"Как же понять такой парадокс, что русские ненавидят свою "русскость" как что-то им чуждое и отвратительное (себто українці не бажають асимілюватися — авт.)? Мы полагаем, что это странное явление может быть объяснено только из учения о расах. Население Южной России в расовом отношении представляется смешанным. <...> Наблюдения над смешением рас показывают, что в последующих поколениях, когда скрещивание происходит уже только в пределах одного народа, тем не менее могут рождаться особи, воспроизводящие в чистом виде предка чужой крови. Знакомясь с деятелями украинского движения начиная с 1875 года не по книгам, а в живых образах, мы вынесли впечатление, что "украинцы" — это именно особи, уклонившиеся от общерусского типа в сторону воспроизведения предков чужой тюркской крови, стоявших в культурном отношении значительно ниже русской расы. <...> Известно, что в низших расах воплощаются духи тоже низших качеств, то понятно, почему "украинцы" отличаются обыкновенно тупостью ума, узостью кругозора, глупым упрямством, крайней нетерпимостью, гайдамацким зверством и нравственной распущенностью. Такие свойства низшего духа в полной мере присущи были самому украинскому святому и пророку Тарасу Шевченко. Поэзия его... огрубляет, развращает, озверивает".¹¹

Хоча автор цього опусу вирішив сховатися за псевдонімом, однак його виданню активно сприяв князь О. Волконський — досить освічена людина. Щоправда, за царської влади ніхто не наважився відкрито назвати всіх українців етнічним збоченням, оскільки довелося б пояснювати вплив тривалих зв'язків з татарами на сам російський народ. Тому в Росії офіційно змальовувалося українство як результат ворожої польської чи австрійської "інтриги".

Це дуже добре усвідомлював наш земляк, помічник попечителя Київського учбового округу, голова Археографічної комісії М. Юзефович — найяскравіший представник генерації малоросів. Щиро вважаючи себе "русским человеком", а Російську імперію "своєю" державою, він поряд з імперськими шовіністами доклав чималих зусиль у боротьбі проти українського відродження, розсилаючи доноси жандармам:

"М.В. Юзефович и по семейным традициям, и по служебному воспоминанию в духе императора Николая Павловича бережно охранял русское государство от возможных опасностей. В деле Кирилло-Мефодиевского братства он, по преданию, пожертвовал своими симпатиями к Н.И.Костомарову, чтобы исполнить свой долг. <...> М.В. Юзефович пристально следил за общественной жизнью Киева и с ужасом замечал то противогосударственное направление, которое начало проявлять украинское движение в лице М.П. Драгоманова и его последователей".¹²

Схильність "русских людей" робити доноси владі на близьких помітили іноземці ще в Московському царстві. Так що Юзефович був зразковим "русским человеком". Імперія помітила свого пильного та благонадійного громадянина. За особистою протекцією шефа жандармів генерала Потапова імператор Олександр II ввів Юзефовича (попри його порівняно невисоку посаду) до складу державної спеціальної наради з питань протидії українофільству. Крім Юзефовича й самого Потапова до наради входили також міністри внутрішніх справ Тимашев, освіти Толстой, а також обер-прокурор Святішого Синоду, котрий перетворив російську православну церкву на забороло найчорнішої реакції, Победоносцев.

На нараді Юзефович подав для урядового розгляду доповідну записку. Там він наголошував на великій загрозі "триединой русской нации" з боку українофільства — "измышлений австрийско-польской интриги" з метою "подорвать у Малороссии сочувствие к Русскому государству":

"Между Русскими племенами никогда не было национальной розни. Вера, язык, исторические начала и идеалы — все у них общее... Их этнографические цвета сливаются как радужные, неделимые между собой полосы... Киев со своей общерусской святыней, Москва с общерусским царем служили такими звеньями нашего народного единства, которых не могла разорвать никакая внешняя сила".¹³

Продовжуючи грати на побоюваннях імперської влади, Юзефович вказував на "замаскований соціалізм" українофільства і "приховане зазіхання на державну єдність Росії". Пасквіль Юзефовича, посилений матеріалами Головного управління у справах друку, становив підвалини цензурного акту 1876 р. про заборону української мови, названого істориками Емським указом. Крім того, він ще відомий під назвою "закону Юзефовича". Декілька пунктів імператорського указу, сформульованих нарадою, мали припинити українофільську пропаганду, поширення україномовної друкованої літератури та ввезення її з-за кордону.

Загалом Юзефович — це не просто окрема особа. Це ціле явище в історії нашого народу, продукт тривалої асиміляційної політики. Саме з таких благонадійних малоросів мала складатися українська частина "триединой русской нации". І лише жертовність українства стала на заваді переродженню нашого народу на мільйони юзефовичів.

Як бачимо, малоросійство було пов'язане тільки з тією частиною України, котра входила до складу Російської імперії. Але імперія не залишила без "уваги" і ту частину українського народу, що не належала до її володінь. Йдеться про Західну Україну, яка після поділів Речі Посполитої опинилася під владою австрійського імператорського дому Габсбургів. Попри це тут активно культивувався аналог малоросійства — москвофільство.

Історична доля Західної України була вельми складною. Від часів падіння у XIV ст. Галицько-волинського королівства ці землі слугували об'єктом постійних зазіхань сусідів. Зрештою, після тривалої військової боротьби тут затвердилося Польське королівство. Однак слід зауважити, що український народ ніколи не забував про справжню історичну приналежність цих земель.

Одним з найголовніших прагнень Богдана Хмельницького і козацької старшини у Визвольній війні було не просто звільнення України з-під влади поляків, але й приєднання до Української держави її західних земель, зокрема Галичини, аж до давніх історичних кордонів. І політика ця була твердою та незмінною.

Показово, що у той час уже вся Європа забула про давню приналежність Галичини до України-Русі, й щиро вважала її історичною часткою Польської держави. Шведський король Карл Х Густав, наприклад, не визнавав вимог свого козацького союзника на Галичину. А оскільки вся Польща мала увійти до складу його держави, то і Західна Україна теж планувалася під шведською владою. У жовтні 1655 р. на підставі визнання Україною шведського протекторату Карл Густав навіть вимагав від Богдана Хмельницького передати Львів та вивести звідти козацькі війська. У пізніших переговорах з угорцями шведська дипломатія проектувала такий поділ західноукраїнських земель, щоб Львівщина, Галичина, Покуття і частина Поділля перейшли до Молдавії, а Сяноцька, Перемишльська, Белзька і Холмська землі залишилися під владою Швеції.

Перебуваючи під Львовом Хмельницький прямо заявив, що він "став уже паном всієї Русі і нікому ніяким способом її не пустить", відкидаючи будь-чиї претензії на Західну Україну. У наступному козацька старшина завжди обережно ставилася до шведських пропозицій, пам'ятаючи небажання короля Карла Х Густава визнати права України на свої західні землі. У січні 1657 р. рада старшини навіть прямо відмовилася вести переговори з шведським послом, доки Швеція не визнає за Україною "права на всю стару Україну, або Русь, де грецька віра існувала, і мова ще існує, аж по Віслу".¹⁴

Після цієї дипломатичної невдачі Карл Густав направив до Богдана Хмельницького посла Густава Ліліенкрону з детальними інструкціями, в яких визнавалася приналежність до Української держави всіх її земель. Після цього шлях до україно-шведського порозуміння був відкритий.

На жаль, у XVII ст. Українській державі не судилося вибороти собі право на існування, і західні землі на тривалий час потрапили під владу Польщі, а після поділів Речі Посполитої — під владу Австрії. Століття бездержавності і польських утисків, здавалося, остаточно знищили надію на відродження. Щоправда, австрійський імператор Йосиф II Габсбург намагався низкою реформ полегшити становище західних українців. І хоча ці реформи не пережили самого Йосифа II, серед українців за один факт реальної уваги імператора до їх проблем залишилося в цілому позитивне ставлення до правлячого дому Габсбургів. Відданість династії вкоренилася так глибоко, що сучасники називали українців "східними тірольцями" за аналогією з селянами гірської частини Австрії, котрі під час революційних заворушень завжди підтримували традиційну монархічну владу.

Однак революційний спалах 1848 р. минув. Австрійський уряд порозумівся з поляками і перестав відчувати потребу в українцях. Відповідно вся українська еліта, що на 9/10 складалася з греко-католицьких священиків, стала безсилою та безпомічною без урядової підтримки. Шок і розчарування лишили українців здатності до опору, перетворили їх на пасивних спостерігачів.

Тим часом найреакційніші польські кола отримали Галичину у своє повне розпорядження. Подаючи австрійському урядові цінні послуги, вони розраховували на ще більші його поступки в планах затвердження польського панування в Галичині. Навіть велася мова про початок відродження з Галичини всієї Речі Посполитої.

Австрійський уряд головою видав польській шляхті своїх "східних тірольців". 1850-ті рр. стали найбільш глухим і темним періодом у житті галицьких українців. Тільки "азбучна війна", що спалахнула у 1859 р. через намагання польського намісника Голуховського ввести латинську абетку до українського письма, розбудила Галицьку Україну. Перед інтелігенцією ясно постала небезпека, котра загрожувала з боку відроджуваної Польщі. Бездіяльність означала загибель, і потрібно було шукати вихід з цього становища.

Але Української держави, на яку можна було б спертися, не існувало, а підтримки австрійського уряду годі було й сподіватися. Тим не менше до активної самостійної боротьби, до організації українського народу проти польського панування стара еліта з священиків та чиновників була нездатна. Вона потребувала зовнішньої опори. Після втрати довір'я до Австрії такою опорою починають розглядати Росію — давню суперницю Польщі.

Звернення частини західноукраїнської еліти до Росії на першому етапі зумовлювалося зовнішньополітичними факторами. У 1849 р. російські війська пройшли територіями Галичини та Закарпаття до Угорщини на придушення тамтешньої революції, залишивши по собі неймовірне враження. Ще раз Росія продемонструвала свою силу, придушивши кілька польських повстань. Останнє з них захлинулося в 1863 р. як раз на очах оточених з усіх боків польськими утисками українців. Всі ці російські перемоги нагадували про існування поряд міцної сусідньої наддержави "русской веры" та "русского языка", котра уявлялася в дещо ідеалістичному дусі.

Нарешті, великий вплив мав погром австрійської армії під Садовою у війні з Прусією 1866 р., а також одночасна австро-італійська війна, яка закінчилася появою на європейській арені незалежної Італії. Авторитет австрійської влади в очах українців остаточно зник.

Починалося все з того, що прибічники вищої культури і "салонної мови", за відсутності такої почали звертатися до церковно-слов'яської книжної мови й потрапляли під російський вплив. У цьому немає нічого дивного, адже до польської вони ставилися вороже, а народну українську вважали "мовою пастухів та свинопасів".

З іншого боку, греко-католицьке духовенство, зайняте боротьбою проти латинізації церковного обряду, шукало зразків у православній церкві й також потрапляло під російський вплив.

За релігійним та мовно-літературним тяжінням до Росії пішло й політичне. Серед українців ширилися чутки, що Галичина перейде під владу Росії, і це ще більше підносило авторитет Росії та віру в її непереможність. Влітку 1872 р. навіть спалахнув перший в історії Галичини страйк сільськогосподарських найманих робітників, котрі повірили, що російський цар відрядив до Галичини козаків, і ті будуть роздавати хліб.¹⁵ Як зазначає М.Грушевський, один російський мандрівник, відвідавши Львів у 1860-х рр., розповідав про галицьких патріотів, котрих зустрів на Замковій горі. Вони пояснювали, що на своїх прогулянках виглядають з гори, чи не наближаються визволителі — російські війська?¹⁶

Так зародилося москвофільство. Його кредо було викладено у львівській газеті "Слово" 27 липня 1866 р. Тепер виходило, що галицькі українці (русини) — один народ з великоросами: немає ніяких русин, а є тільки один "русский" народ від Карпат до Камчатки! Українська мова — то місцева говірка російської, тому галичанин має говорити чистою мовою. З'явилося навіть керівництво "В один час выучиться малорусину по-великорусски".¹⁷

Подібний підхід до вирішення проблем українства надзвичайно полегшував життя москвофілам. В очікуванні російських "визволителів" можна було прилучитися до загальноросійської культури, наближаючи свою вимову до російської, а загалом влаштовувати своє життя під австро-польським режимом. Навіщо ризикувати особистим добробутом, працювати над українською самоорганізацією, якщо значно легше визнати становище Галичини безвихідним та покладати надію на Росію?

Табір москвофілів зростав, охоплюючи інтелігенцію Галичини, Буковини, Закарпаття. До нього переходили діячі, котрі у 1848 р. були активними діячами українського руху. Наприклад, член "Трійці" Я. Головацький, який тоді очолював новостворену кафедру української мови та літератури у Львівському університеті.

Особливих успіхів москвофільство досягло на Закарпатті, де через українську бездержавність воно слугувало своєрідною формою протесту проти мадяризації. Угорці, чия влада тут протрималася майже століття, не забули українську підтримку російських військ та австрійської влади під час придушення угорського національного повстання під проводом Лайоша Кошута. "Русина (себто українця — авт.) на Угорщині не вважають людиною... На русинів перенесли мадяри всю ненависть, якою палали на росіян за погром 1849р. Нищити русинів зробилося немов патріотичним обов'язком мадярським", — писав львівський журнал "Життя і слово" на рубежі XX ст.¹⁸

Ці переслідування викликали руїну Закарпаття і штовхали українців до москвофільства, або русофільства, як його ще називали. Яскравим представником може бути віце-директор Ужгородської семінарії, редактор "Газети Церковної" І. Раковський, який упорядив низку підручників, доводячи наявність єдиного російського народу та мови "від Попраду (саме західне українське село — авт.) до Камчатки". Серед русофілів тут опинилися й такі відомі українські діячі та "будителі", як А. Добрянський, О. Духнович, О. Павлович, в особах котрих маємо повторення трагічного духовного роздвоєння, котре вже спостерігали на прикладі малороса М. Гоголя. Вони добре розуміли окремішність свого етносу від росіян, проте готові були йти на компроміс з російською владою, бо не бачили іншого порятунку для свого народу, окрім "матушки Росії".

Проте слід зазначити, що хвиля москвофільства не охопила тоді освіченої української молоді. Для неї мова та історія свого народу були значно ближчими, ніж ідеалістичні уявлення про Росію "времен очаковских и покоренья Крыма". Ця молодь краще усвідомлювала потенціал українського національного відродження, шукала собі сил у історії козаччини й працювала над покращенням становища українства, не бажаючи розчинятися в "русском море". Складаючи на противагу москвофілам українофільський рух, вони з часом почали перехоплювати ініціативу в боротьбі за настрої українського суспільства. До роботи українофілів активно приєдналися представники репресованої в підросійській Україні після Валуєвського циркуляру та Емського указу нашої інтелігенції. Серед них досить назвати М. Драгоманова, М. Грушевського, Д. Донцова.

Стараннями українофілів з часом Галичина перетворилася, за образним висловлюванням Грушевського, на своєрідний "український П'ємонт". Це уможливило появу численних українських талантів на межі віків. У Львові 1893 року було реорганізовано засноване двадцятьма роками раніше Наукове товариство ім. Т.Шевченка, котре розпочало видавати свої "Записки..." (у 1892-1917 вийшло понад 120 томів), а крім того "Етнографічний збірник" (за той же період 35 томів), "Матеріали до української етнології" (14 томів), збірники історико-філософської секції (15 томів), філологічної (15 томів), тощо. Практично це товариство відігравало роль національної академії наук. Виходило чимало українських часописів: "Правда", "Зоря", "Народ", "Житіє і слово", "Літературно-науковий вісник". Українські політичні партії тут з'явилися на десятиліття раніше, ніж в Російській імперії. Ці обставини стали важливим фактором, який сприяв провалу російського асиміляційного проекту. Безумовно українська національна революція 1917-1920 рр. стала можливою лише завдяки цій діяльності. Видатний російський філософ М.Бердяев зазначав, що росіяни і не помітили, як поряд з ними постала ціла українська нація, котру вони досі навіть відмовлялися вважати окремим народом.

Звичайно, поява серед західних українців москвофільської течії не залишилася непоміченою у Росії. Імперія бажала об'єднати під своєю владою всі слов'янські народи, і москвофільство могло бути в нагоді цьому.

Першими звернули увагу на тяжіння москвофілів до Росії деякі російські панславісти. Від них же почали надходити перші субсидії москвофілам. Зокрема, у 1866 р. значну суму подарував уже згадуваний вище відомий українофоб М.Погодін. Періодичну фінансову підтримку надавали Слов'янські благодійні комітети. Зокрема, у 1874 р. голова Київського відділу Слов'янського благодійного комітету Рігельман у листі до міністра освіти Толстого зазначав, що надає підтримку галицьким москвофілам уже тривалий час. При цьому самі ці комітети в свою чергу субсидіювалися Російською державою через міністерство освіти.

Ідею, що підтримка москвофільства має бути систематичною й надаватися напряму від Російської держави, висунув й обгрунтовав відомий малорос Юзефович. У першу чергу йшлося про львівську газету "Слово". При підготовці Емського указу Юзефович наполегливо підкреслював необхідність надання цій газеті постійного фінансування:

"Ввиду той пользы, которую он (тобто друкований орган москвофілів — авт.) может принести в борьбе с врагами нашего народного единства, я полагаю, что скупиться не следует <.. .> Я думаю, что 2000 гульденов".¹⁹

А хто дає гроші — той, як відомо, і музику замовляє. Передавати гроші редактору "Слова" Юзефович пропонував через російське посольство у Відні, котре мало підшукати таємний канал. Шеф жандармів Потапов підтримав пропозиції Юзефовича, й імператор затвердив їх. 24 липня 1876 р. перша субсидія була направлена до віденського посольства.

Росія чекала від мосвофілів не тільки посилення російського впливу в Галичині, але й протидії "врагами народного единства" в самій Україні. Москвофільство мало стати для галичан місцевим варіантом малоросійства. Подібно до того, як Росія після 1654 р. використовувала українські кадри, Галичина також розглядалася Петербургом як джерело талановитих кадрів. Як і малороси, москвофіли десятками їхали до Росії, де в обмін на визнання себе росіянами отримували кар'єрні та інші перспективи. За підрахунками В.Вендланд, лише до Холмської області Росії протягом 1866-1870 рр. переселилися 136 представників духовенства, з яких 42 семінаристи.²⁰ За рахунок галичан задовольнялися потреби імперського міністерства освіти у викладачах стародавніх мов. При цьому імперія використовувала українців подалі від самої України. Наприклад, згаданий вже професор Я.Головацький переїхав у 1876 р. до Росії, де дістав посаду голови Археографічної комісії у Вільно.

У 1880-ті рр. військові кола імперії почали надавати москвофілам ще й нового значення, пов'язаного з відношенням до Австро-Угорщини як до потенційного противника. У військових планах етнічний склад прикордонних областей відігравав велику роль. У зв'язку з цим військовий міністр Д. Мілютін домігся у березні 1881 р. втричі збільшеного фінансування газети "Слово".

Керована російським урядом діяльність москвофілів завдавала значної шкоди українству. Москвофіли вітали Валуєвський циркуляр 1863 р. щодо цензурного обмеження української мови і навіть нападали на "кулішівку", заявляючи, що "одвічнії враги Русі стараються нині правопис его (Куліша — авт.) в найневиннійших цілях для русской словесності на Україні придуману, ужиту орудієм для проізведенія розділа і роздору так во внутрі Русі Галицкой, яко і межи тою ж Галицкою Русію а прочим великим русскім міром".²¹

Реальний похорон "українського сепаратизму" царська влада почала справляти одразу після захоплення Галичини в 1914 р., коли місцеве українство зазнало цілковитого розгрому. Одразу заборонили друкування книг, газет і журналів українською мовою, погромлене товариство "Просвіта", розпочалися гоніння на Українську Церкву. Для вчителів організували курси російської мови, оскільки на неї планували перевести всі українські школи. А поки що їх просто закрили. При цьому генерал-губернатор Галичини граф О. Бобринський у своїй боротьбі з "мазепинцями", як він називав українців, активно спирався на москвофілів, котрі правильно розуміли слов'янську спільність. Ось яким було це правильне розуміння:

"Итак, ядром российского государства является русский народ, — писав В. Копистянський,— который, несмотря на некоторые вполне естественные различия, дающие повод к научному подразделению на малорусов, великорусов и белорусов, как в антропологическом, так и в лингвинистическом отношении составляют одно целое.

В малорусском населении тот же племенной состав, что и в великорусском, с незначительным только перевесом славянского элемента над финским. Этим антропологически, то есть по своей природе, исчерпывается все русское население европейской России. Украинцев здесь нет. Их нет ни в живых экземплярах, ни в кладбищенском населении, нет ни на земле, ни под землей. Если бы череп украинца, взятый с кладбища в России или на Украине, дали в руки любому антропологу, он бы признал череп просто за русский".²²

Науковість тверджень про національні черепи залишимо поза увагою. Цікавим є псевдонауковий радикалізм таких політичних "антропологів". В.Яворський, до речі, син відомого літератора й політичного діяча галицького українства, взагалі писав, що українці прагнуть "обманув и рассорив единый русский народ, отделить от него, если удастся, даже всю Юго-Западную Русь под условным названием "Украина". И весь этот скверный замысел был выработан только для того, чтобы ослабить русскую государственность. Такова краткая, но вполне достоверная схема зловредного зарождения, развития и назначения украинского сепаратизма".²³

Тих українців, хто не поділяв таких думок, очікувала сумна доля. 3 самого початку російської окупації Галичини розпочалися масштабні арешти. Тільки через київські в'язниці було перевезено вглиб Росії понад 12 тис. осіб, серед них багато греко-католицьких священиків. 19 вересня 1914 р. арештовано митрополита А. Шептицького й вивезено до монастирської в'язниці в Суздалі, де він пробув до революції 1917р. Вивезено ректора Львівської семінарії отця Й. Боцяна та ряд видатних осіб з греко-католицького духовенства. Ставлення росіян до галицьких українців відомий тодішній російський політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як "європейський скандал". У 1915 р. під час відступу російської армії з Галичини почалося масове виселення українців та євреїв, яких уряд вважав за шпигунів і просто "неблагонадійних осіб", до Сибіру. На Холмщині, Волині, Поділлі війська палили виселені села.

Складається враження, що під час 1-ї світової війни український рух залишалося для Росії небезпечнішим рухом, ніж німецький! На відміну від репресій щодо українства російська адміністрація на Галичині не зачіпала німецьких шкіл, установ і закладів. Ось як імперія розуміла слов'янську солідарність.

Аналогічним чином і в Наддніпрянській Україні російська влада намагалася використати початок 1-ї світової війни для придушення українства, котре не бажало перетворюватися на малоросів. Царський міністр закордонних справ С. Сазонов з неприхованим задоволенням казав: "Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху".²⁴ Зокрема, варто було Михайлу Грушевському повернутися з Європи до Києва у листопаді 1914 р., як його одразу заарештували й вислали до Симбірську, згодом до Казані, і лише завдяки проханню Російської академії наук йому дозволили переїхати в Москву (не в Україну) та знову зайнятися науковою діяльністю.

Незважаючи на те, що в 1917 р. не стало Російської імперії, а на теренах Галичини постала Західно-Українська Народна Республіка, згодом об'єднана з рештою України в єдину соборну Українську державу, москвофільство не зникло в історії. Тривалий час москвофіли за старим звичаєм продовжували орієнтуватися на Москву. Як зазначають їхні сучасні послідовники, тоді вони ще покладати надії на те, що "Советы примут во внимание (уважат) историю Галицкой Руси и не будут насильственным образом продолжать подлое дело украинизации".²⁵

Зокрема, І. Терех одразу після приєднання Західної України до СРСР у 1939 р. в своїх підрахунках настроїв галичан доводив:

"Остается всего около миллиона "завзятущих" галичан, которые стремятся привить свое украинство (то есть ненависть к России и всему русскому) 35 миллионам русских людей Южной России и с помощью этой ненависти создать новый народ, литературный язык и государство".²⁶

А В.Шульгін у своїй брошурі, виданій в Югославії напередодні ІІ-ї світової війни, так підкреслював значення москвофілів в історії імперської Росії:

"...Мы те южане, которые не желали и не желают менять своего тысячелетнего русского имени. Мы москалям разъяснили и разъясняем, что людям, называющим себя украинцами, нельзя верить, когда они говорят, будто они добиваются только свободы для своей печати, театра и прочее. Мы москалям говорили: нет, они добиваются раскола; они хотят отделения от остального русского народа и от русской державы".²⁷

Після війни москвофільське духовенство Закарпаття ще зверталося до Сталіна з проханням приєднати Закарпатську Україну до складу СРСР у формі окремої Карпаторуської радянської республіки:

"У нас все знают, что "от Карпат до Владивостока и Кремля все русская земля"... Почему наш народ не бежал раньше за Карпаты к галичанам в Польше? А потому, что наш народ никогда не разделял и не соглашался с идеологией галицких, украинствующих.. ."²⁸

Щоправда, тоді вони не розуміли, що колишньої імперії — автора і замовника москвофільства — немає, а СРСР перейшов до більш вишуканих форм асиміляції українства. Проте сьогодні в Росії знову знайшлися замовники цієї справи. Тому видаються творіння старих москвофілів, як, наприклад, "почесного академіка Міжнародної Слов'янської Академії" М. Туряниці:

"Миллионы украинцев, галичан, буковинцев, волынян и закарпатцев ждут момента, чтобы открыто выступить против украинской самостийности, величайшего обмана двадцатого века".²⁹

Знову йдеться про панславістську єдність перед загрозою з боку НАТО, католицького Ватикану й світового сіонізму. Знову шукаються зовнішні вороги, аби було ким залякувати українців, переконуючи їх відмовитися від українства на користь російського панславізму. Замовлення є, якою буде відповідь?

Будівельники більшовицької імперії також не могли обминути проблему створення типу лояльних українців, на яких могла б спиратися їх влада. Адже з самого початку більшовики були змушені вести звичайне завоювання України, оскільки не мали в українському середовищі ніякого впливу. "Поки що серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невелика купка", — констатував реальність більшовик Затонський на Обласному (Крайовому) з'їзді РСДРП(б) у Києві на початку грудня 1917 р.³⁰ Становище не зазнало змін і через кілька років безперервної війни. Принаймні, більшовики знову і знову переконувалися у неможливості побудови "нового життя" без силового придушення українців. "Просування на південь і встановлення радянської влади на Україні,-визнавалося на жовтневій 1919 р. конференції ЦК КП(б)У, — стануть можливими тільки за сприяння регулярних, вишколених загонів військ, які ні в якому разі не повинні бути місцевого походження".³¹

Зрештою, коли на початку 20-х рр. більшовики закріпилися в Україні, їх влада спиралася на масивний репресивний та партійний апарат, де українців майже не було. Зокрема, в 1921 р. серед мільйонної Червоної Армії в Україні за радянськими статистичними даними було тільки 8% українців.³² Не існувало жодного партійного осередку, українського за своїм національним складом. На 1 квітня 1922 р. серед членів КП(б)У українців було 11 920 (23,3%), зате росіян — 27 490 (53,6%), євреїв — б 981 (13,6%), поляків — 1 241 (2,4%). На одного члена компартії України, котрий постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською.³³ М. Бухарін і Г. Зінов'єв взагалі називали КП(б)У "російсько-єврейською партією". До 1953 р., коли на посаду першого секретаря ЦК Компартії України допустили О. Кириченка, серед десятка керівників КПУ не було жодного етнічного українця.

Аналогічне становище склалося в державних органах. Наприклад, у 1923 р. із 3 702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабів українською мовою володіли лише 797.³⁴ У колегіях наркоматів республіки налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і лише 12% українців. Основна частина службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37% — з росіян і тільки 14% з українців.³⁵

Без широкої опори на місцеві національні кадри Радянська влада в Україні була приреченою. Тому, як і за часів Речі Посполитої та Російської імперії, знову робилася ставка на залучення на свій бік української еліти. Цього разу серед них опинилися навіть лідер соціалістів, один з керівників Української держави В. Винниченко та перший президент України, видатний науковець М. Грушевський. Окрім, власне, українських комуністів, в різний час на боці більшовиків опинялися ватажки українського збройного опору, сільські отамани, представники різних політичних партій... Їхнім зусиллям ми зобов'язані "українізацією" 1920-х рр. Однак, з іншого боку, саме цими кроками більшовикам вдалося розколоти українство та знищити Українську державу.

Зрештою, влада знищила і "українізаторів", і українських комуністів, і навіть їхніх катів. Адже для будівництва чогось нового соціалістичного проголошувалася необхідність руйнування всього старого, аби потім будувати з "чистого аркушу". Ніхто не мав пам'ятати незручне для Москви минуле України, тому влада фізично винищила українську інтелігенцію, виморила голодом селян.

У 1930 р. по справі "Спілки визволення України" репресували 474 особи, половина з яких працювали в системі Академії наук УРСР. Через рік по справі "Українського національного центру" розгромили українських освітян, а також історичні школи академіків М. Грушевського і М. Яворського. Від звинувачень у диверсіях "на культурному фронті" не рятувало навіть світове наукове визнання.

Московський журналіст Є.Белтов, збираючи матеріали про репресованих в СРСР у 1930-50-ті рр., писав:

"Те, що зробили з українською літературою, погано піддається опису... Є дані про те, що всього репресовано майже 500 українських літераторів, які активно працювали у 20-30-х рр".³⁶

Ціле покоління митців українського слова увійшло до історії свого народу як "Розстріляне відродження". А точну кількість жертв штучного голоду взагалі неможливо підрахувати: 1,3 мільйона померлих на початку 1920-х рр., до 7 мільйонів на початку 1930-х, ще близько мільйона у 1946-1947 рр.

Терором, депортаціями і моральним цькуванням влада в черговий раз культивувала малоросійство, намагаючись створити зручний та безпечний для себе тип українця. Його влучну характеристику дав нарком освіти О. Шумський, коли говорив про цих перевертнів у лавах компартії:

"У партії панує російський комуніст, що з підозрою та недружелюбством, щоб не сказати сильніше, ставиться до комуніста-українця. Панує він, спираючись на шкурницький тип малороса, котрий за всіх історичних епох був однаково безпринципно лицемірний, по-рабськи двоєдушний і зрадливо ниций. Зараз він блискотить своїм псевдо-інтернаціоналізмом, жонглює своїм безніяковим ставленням до всього українського і ладен завжди обплювати його (може, іноді по-українському), якщо це дасть йому можливість здобути посаду".³⁷

Яскравим прикладом такого малороса може бути "генерал" української радянської літератури О. Корнійчук, якому належить наступний вислів:

"Украинский народ знает так называемую "культуру" зоологических националистов — Грушевских, петлюр, ефремовых, винниченок, Шаповалов, — наймитов иноземных".³⁸

Це говорить малорос про тих, хто і перед смертю не відмовився від українства. Або ж виходець з Житомирщини генерал КДБ В. Федорчук, з приходом котрого на керівництво КДБ УРСР в 1970 р. по всій Україні покотилася хвиля репресій і арештів української інтелігенції, котра не припинялася до середини 1980-х рр. Ще яскравішим типом сучасного "малороса" увійшов до історії голова КПУ В. Щербицький. Призначений "виправляти" "націонал-ухильництво" свого попередника П. Шелеста, Щербицький своїм безмежно слухняним виконанням вказівок Москви, готовністю жертвувати інтересами України, потуранням русифікації намагався дістати підвищення на партійний олімп, але свого не досяг. Також його "соратник" В. Маланчук — "очі й вуха" головного партійного ідеолога М. Суслова в Україні. У своїй боротьбі з "українським буржуазним націоналізмом" він добрався навіть до творів Шевченка, котрі нещадно "коригувала" цензура.

Аби не діяльність малоросів, для України могли б бути значно меншими наслідки Чорнобильської трагеді. Голова Ради Міністрів УРСР О.Ляшко пояснював, що 'питания роботи ЧАЕС знаходилися в підпорядкуванні Москви, а український уряд нічого не контролював.

Будь-які спроби якось змінити це становище спричиняли до небезпеки репресій з Москви. Відомий український поет Дмитро Павличко згадує:

"Я сам когда-то встречался с Петром Шелестом (першим секретарем ЦК КПУ в 1960-ті рр.— авт.), который едва-едва умел говорить по-украински. Но мы с ним вели речь о том, что пора производить машинки для украинских писателей с буквой "Ї". И он удивлялся, что их до этого времени не было. Шелест мне еще тогда признался, что в Украине все контролирует Москва!"³⁹

Цього виявилося достатнім, аби Шелеста звинуватили в українському націоналізмі й звільнили з роботи. Тому надалі партійні та радянські бонзи УРСР намагалися догодити Москві, щоб при нагоді перебратися вище на партійний олімп. Про це переконливо свідчать матеріали кримінальної справи 1992 року по розслідуванню причин катастрофи на ЧАЕС проти О. Ляшка, а також колишніх першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, голови Президії Верховної Ради УРСР В. Шевченко, міністра охорони здоров'я А. Романенка:

"Щербицкий В.В., Ляшко А.П. и Шевченко В.С. ночью и утром 26 апреля (1986 р.— авт.) получили достоверную информацию из различных источников... Однако... не приняли срочных мер по защите населения, а Ляшко А.П. в этот же день информировал Совет Министров СССР, что якобы уровень радиации снижается, обстановка на атомной станции и в городе Припять спокойная ".⁴⁰

Як завжди, малороси діяли в інтересах імперії, а не свого народу, пильно слідкуючи за "сохранением стереотипа видимого благополучия, подчиняясь системе государственного замалчивания, секретности, дезинформации, келейности принятых решений верхушкой тогдашнего СССР".⁴¹

Міністерство охорони здоров'я взагалі наказувало лікарям не визнавати діагнозів про радіаційні захворювання. Ніхто не знає, скільки життів коштувала Україні ця слухняність малоросів. Але для Москви саме такі малороси були й залишаються еталоном "братнього" українця. Таким Москва бажала бачити весь наш народ. Щоправда, українство словами Великого Кобзаря виніс зовсім іншу оцінку малоросійству:

А тим часом перевертні
Нехай підростають,
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помогайте, недолюдки,
Матір катувати.

Слід зазначити, що на відміну від царської Росії культивування малоросійства в СРСР було тільки перехідним етапом. Комуністична влада вирішила піти значно далі царату, розробивши проект "радянського народу". В його казані мали денаціоналізуватися всі народи, перетворившись на зручний "людський матеріал" для великих справ імперії.

"Улюбленець партії" М. Бухарін запевняв, що "та частина населення, яка вціліє й виживе після "соціалістичного перевиховання" — це вже будуть зовсім інші люди". Це мали бути люди нового типу, "будівники комунізму", котрим "кодекс моралі будівника комунізму" заміняє совість, вождь — батька, партійні настанови — власний розум, а партійні ідоли на кшталт Леніна — самого Бога.

Окрім комуністів у світовій історії тільки одна партія взялася за подібну справу, підміняючи собою природу. І це була НСДАП — Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини. "Хто вбачає в націонал-соціалізмі лише політичний рух, — твердив Гітлер, — той нічого в ньому не розуміє. Це навіть більше, ніж релігія, це воля до нової творчості людини. Без біологічної основи і без біологічної цілі політика зовсім сліпа".⁴² Комунізм в розумінні РКП(б)— ВКП(б)— КПРС теж був "більше, ніж релігія" і "воля до нової творчості людини". З приводу схожості нацизму й комунізму сам Гітлер висловлювався вельми недвозначно:

"Взагалі-то між нами і більшовиками більше об'єднуючого, ніж роз'єднуючого. З дрібнобуржуазного соціал-демократа чи профспілкового бонзи ніколи не вийде націонал-соціаліста, а з комуніста — завжди".⁴³

Наче на підтвердження цього, наприкінці 1933 р. у Берліні цілі бойові загони комуністичного Ротфронту в повному складі перейшли до нацистських штурмовиків СА. Берлінці називали таких перевертнів "біфштексами" — червоними з середини й коричневими ззовні.⁴⁴

Дуже схожими були і методи "творчості" німецької "надлюдини" та "радянської людини". Генерал НКВС П. Судоплатов згадував, що, перебуваючи в колі гостей секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора і високопоставленого партійного функціонера Хатаєвича, він чув їхні думки про необхідність виховання нового покоління, абсолютно відданого справі комунізму і вільного від будь-яких обов'язків перед старою мораллю.⁴⁵ Саме тим займався і Гітлер, коли, виховуючи майбутню "расу панів", говорив:

"Я звільняю людей від обтяжуючих обмежень розуму, від брудних та принижуючих самоотруєнь химерами, котрим найменування совість і моральність, та від вимог свободи й особистої незалежності, що доступні небагатьом".⁴⁶

Першим наслідком такої "творчості" стало створення. суспільства, котре саме себе контролює. На XX з'їзді КПРС (1956 р.) М.Хрущов констатував, що в СРСР кожен п'ятий громадянин співпрацював з НКВС-МДБ. А спеціаліст у цьому питанні Л. Берія ще раніше стверджував, що донощиком був кожен третій. Аналогічне становище склалося і в Німеччині. Весь центральний апарат гестапо нараховував лише 1 500 співробітників, але тримав під контролем думки цілої окупованої Європи. Наприклад, на мільйонний Гамбург приходилося кілька десятків гестапівців. Всю роботу за них виконували пильні німецькі бюргери.

Однак найбільш повне своє втілення партійна "творчість людини" знайшла у системі виховання громадян. У Третьому Рейху цим займалося відомство Г. Гімлера. Діти спеціально відібраних за всіма арійськими ознаками есесівців потрапляли до рук нацистської держави й виховувалися у закритих школах. Теоретично вони мали скласти перше покоління "чистих" арійців. На 1945 р. в таких "джерелах життя" ("лебенсборн") вже було 50 тис. дітей.

У СРСР подібними речами завідував "колега" Гімлера — Л. Берія. В таборах ГУЛАГу відбирали у "зеків" новонароджених дітей, направляючи їх до спецінтернатів НКВС. Туди ж віддавали дітей "ворогів народу", котрих через малий вік не могли засудити як "членів сім'ї".

Нелюдськість двох споріднених режимів проявилася і у ставленні до калік, що залишилися від розв'язаних ними же війн. Гітлерівські концепції нової людини передбачали знищення інвалідів та людей із спадковими хворобами. Так само й комуністична влада вилучила із суспільства всіх військових інвалідів. У 1948 р. напередодні 30-річчя Радянської Армії згідно постанови Президії Верховної Ради СРСР їх виселили із міст до концтаборів ГУЛАГ, перетворених на своєрідні резервації. За одну ніч 21 лютого 1948 р. лише із Києва до них відправили 5-6 ешелонів — не менше трьох тисяч чоловік.47 Ці резервації існували ще за часів правління Брежнєва. Каліки були наявним свідченням про помилки, поразки і злочини комуністичної влади. Тому їх присутність в суспільстві визнавалася небажаною, оскільки дискредитувала "самий гуманний і справедливий" у світі лад.

Наслідком всіх цих потуг Радянської держави для України було створення абсолютно нового типу "радянського українця". Замість національної гордості йому прищеплювалася гордість за перебування у складі "великої та сильної" російсько-радянської імперії. З одного боку він мав щиро визнавати, що розквіт імперії (підкорення Сибіру, будівництво Санкт-Петербургу, війни з Туреччиною, Францією, Японією, перемога в громадянській війні над "білими", Ленін і Сталін тощо) — це також "його" історія, котру треба пам'ятати та шанувати. А з іншого боку, він мав використовувати постать гетьмана Мазепи як доказ самому собі "шкідливості", "злочинності" й "безперспективності" ідеї української державності, тобто "українського сепаратизму". Так вбивалася національна гідність, віра в свою державоспроможність.

Українцям підмінювали історичну пам'ять, національну свідомість, мову, пропонуючи натомість ідею панівної нації, російську мову та культуру, кар'єрні перспективи. Лише ті, хто погоджувався на це, ставав не просто "людьми двох націй", але й змінював в паспортах національність, наближав своє прізвище до російського, вважався в імперії братнім українцем і політичне благонадійним громадянином. Таким були відкриті службові перспективи. А інакше людина перетворювалася на "українського буржуазного націоналіста". Прикметне, що ніхто нікого не звинувачував в "російському буржуазному націоналізму", не кидав до мордовських таборів представників російської культури за те, що ті привселюдно називали СРСР Росією.

Для того, щоб "допомогти" українцям зробити "правильний" крок до відмови від українства, держава реалізовувала цілий комплекс заходів. Так, у 1958 р. в ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту було закріплено положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів. На практиці це перетворилося у свободу відмови від національних мов, але не російської. З 1970 р. почав діяти наказ про захист дисертацій тїльки російською мовою, закриваючи українцям шлях до вищої освіти й науки, якщо вони не бажали перетворюватися на зрусифіковану "радянську людину".

На додаток до цього Москва спрямовувала всі національні кадри до віддалених куточків безмежної імперії, де відірвані від батьківщини, вони порівняно легше сприймали русифікацію. Для українців звичайно це були Тюмень, Башкирія, Сибір, Ханти-Мансійський край. Далекий Схід... Як писав свого часу Тарас Шевченко, "сини мої на чужині, на чужій роботі".

У 1974 р. ЦК КПРС у своїй постанові "Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік" проголосив створення "нової історичної спільноти — радянського народу". На закріплення цього досягнення ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР видавали все нові й нові постанови: "Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках" (1978 р.), "Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік" (1983 р.), "Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи" (1989 р.)... З 1984 р. в Україні розпочали виплати підвищеної на 15% зарплати шкільним вчителям російської мови дюрівняно з вчителями мови української.. Що може краще ілюструвати "другий сорт" українства в СРСР? Академік НАН України П.Толочко зазначає з цього приводу:

"В советский период считалось само собой разумеющимся, что хотя русские, украинцы и белорусы происходят из одного корня, но первые — старшие братья. А они, как известно, и умнее, и опытнее младших. Иными словами, с позиций официальной советской идеологии выходило, что народы мы родственные, однако не равноценные".⁴⁸

У 1979 р. секретар ЦК КПРС з питань ідеології М.Суслов запропонував проект ліквідації "національних республік" і переходу до суто обласного поділу СРСР. Тоді політбюро визнало це передчасним, хоча і не відкинуло остаточно. Нарешті, в 1990 р., незадовго до розвалу радянської імперії, Верховна Рада СРСР прийняла Закон про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної. Лише кінець самого СРСР не дозволив довести справу до логічного фіналу.

Скептики можуть зауважити, що все це були методи виховання пролетарського інтернаціоналізму радянської людини, а не витончене продовження старої політики царату щодо знищення українства заради остаточного закріплення російської влади над Україною. Проте якщо українцям втовкмачували, що "наша Родина — СССР", то нагадаємо, що російські комуністи вбачали в СРСР спадкоємця Російської імперії. Тільки в 1917 р. "Декларація прав народів Росії" Раднаркому (РНК) закріплювала право народів на вільне самовизначення аж до відокремлення. Начебто це має свідчити про інтернаціоналізм та демократизм Радянської влади. Але насправді цим лише внесли розкол до антибільшовицьких сил, аби знищити їх поодинці. Серед усіх українських лідерів тільки С. Петлюра незмінно стояв на антибільшовицьких позиціях. Решта, як Н. Махно, Українська Галицька Армія тощо, своїм тимчасовим переходом на бік "червоних" полегшували завоювання України. Так само поляки та фіни отримали від Раднаркому визнання їх державності в обмін на відмову від співробітництва з "білими". Однак як тільки потреба в тимчасових союзниках відпала, більшовики відкинули право народів на самовизначення. Зокрема, на ІІ з'їзді КП(б)У голова московського партійного керівництва Л.Каменев прямо заявив, що в Україні, Польщі та Фінляндії "гасло самовизначення націй перетворилося на зброю контрреволюції".⁴⁹

То про який інтернаціоналізм "радянської людини" може йти мова, якщо СРСР фактично був наступником Російської імперії? Насправді СРСР мав стати країною стерильних комуністів, до свідомості котрих закладалися російська мова та культура. Саме це стояло на меті грандіозного експерименту, який, на щастя, не досяг свого остаточного результату.

Під дією "радянізації" та "соціалістичного перевиховання" українці з послабленим національним і релігійним самовідчуттям, передусім малороси, поступово зросійщувалися, перетворюючись на щось середнє — так зване російськомовне населення. Не нація, не народ, а "воно" — населення, зовсім не пов'язане з українською землею. Його формування відбувалося під великим впливом росіян — головної етнічної бази Радянської імперії. Прикметне, що більшість "російськомовників" України мешкають у великих індустріальних центрах Півдня і Сходу. Там же проживають 9 з кожних 10 росіян України, котрими Радянська влада намагалася "розмити" етнічну єдність українства, привнести до нього російськомовне середовище. Так, у 1926 р. статистичне співвідношення українців та росіян в УРСР (без Західної України) становило приблизно 9:1. А в 1989 р. ця пропорція (тепер вже з урахуванням західних українців) зменшилася до 3,3:1.⁵⁰

Про ефективність перетворення українців на "радянських людей"-"російськомовників" можна робити висновки, виходячи з динаміки змін у переписі населення за мовною ознакою. Так, за даними перепису 1959 р. в Україні більше 2 із 32 мільйонів українців (тобто приблизно 6,5%) вважали російську мову своєю рідною, а в 1979 р. таких було вже майже 4 мільйони з 36,5 (тобто понад 10%).⁵¹

Тільки тому, що цей процес був штучним, розвивався занадто швидко і з розвалом системи, що його породила, припинився, він не зміг призвести до глобальної кризи українства. Зараз цей штучний "радянський" етнос гине. Він або зникає, або починає самоіндентифікуватися. "Російськомовники" є як раз таким реліктом. Це добре помітно в політичній та духовній площині, бо в них ще помітна орієнтація на радянську систему, яка вже загинула. Зокрема, сучасна компартія України — традиційна філія СКП-КПРС та російської компартії в Україні — надалі повністю копіює стару КП(б)У-КПУ і за зовнішньою формою, перейнявши символіку, і особливо за змістом. Вона й надалі активно бореться за відновлення СРСР. Зокрема, у Верховній Раді України в складі фракції КПУ є відповідна група "За відродження СРСР", котра трансформується в партію, а деякі її депутати навіть під час засідань Верховної Ради демонстративно носилися з прапорцями СРСР.

На території України діє ціла мережа "русских обществ" і "славянских союзов" — політичних та громадських організацій. Проголошуючи головним завданням збереження та захист панівного становища російської мови, на практиці у них все неодмінно зводиться до вимог про відновлення СРСР. Як бачимо, вже радянської системи давно немає, але штучно створений етнос рабів-безбатченків, тобто "радянських людей", ще бореться за повернення звичного їхній шиї ярма.

При цьому справа не обмежується вимогами, вдаються і до відвертих погроз. Найбільш радикальним тут є "Союз советских офицеров" України, котрий входить до відверто терористичного Союзу офіцерів СРСР і брав участь в кривавій боротьбі за владу восени 1993 р. у Москві. "Радянські офіцери" знайшли з КПУ точку дотику в ідеях відродження СРСР, оскільки нова "стара" КПУ тягне Україну до різних інтеграційних структур на кшталт МПА, спільних економічного, оборонного просторів, митного союзу і бере участь у роботі СКП-КПРС. На цьому шляху вони знаходять підтримку й інших ліворадикальних екстремістських організацій, як Всеросійської компартії більшовиків Н. Андреєвої. Прикметне, що як справжні "радянські люди", ці більшовики у національних аспектах своєї програми взагалі відкидають існування українців чи росіян — тільки "советский народ".

Після кривавих подій у Москві "радянські офіцери" організували два пропагандистські автопробіги країнами СНД — "Дружба" і "Союз-Перемога", під час яких поклялися "об'єднати братні слов'янські народи й воскресити минулу міць СРСР". ⁵² Слід врахувати, що вони вважають можливим досягнення своєї мети силовим шляхом.

Головним завданням декларується "установление власти трудящихся в форме Советов, возрождение социализма, восстановление СССР и его Вооруженных Сил". При цьому вони "оставляют за собой право организовать народное сопротивление и выбирать любые формы борьбы за спасение народа и устранение от власти преступной группировки".⁵³

Організація спеціально створена під виконання цих завдань. Вона має систему управління військового зразку, її керівники — колишні військові, тому важко припускати, що їх спільне об'єднання не буде мати наслідків для національної безпеки України. "Радянські офіцери" вже встигли відзначитися у кровопролитті в Придністров'ї, Абхазії, Москві, тому правоохоронні органи України не залишили без своєї уваги їх діяльність. Врешті-решт, щодо одного з керівників "Союза советских офицеров", "председателя постоянно действующего Президиума Верховного Совета СССР" колишнього радянського генерала Козлобаєва було розпочато кримінальну справу про спробу антиконституційного перевороту в Україні. До України заборонили в'їзд його російським "колегам" С. Терехову, В. Ачалову та А. Макашову.

Ці 10% "російськомовних" малоросів разом з етнічними росіянами складають головний важіль політичного впливу Росії на Україну. Про це нещодавно прямо заявила дружина президента Росії Л.Путіна, котра нещодавно головувала на конференції з проблем російської мови у Петербурзі:

"Утверждение границ русского мира — это и отстаивание, и укрепление национальных интересов России. <...> Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка".⁵⁴

Тому Москва послідовно вимагає від України зберегти той панівний статус, який росіяни мали за СРСР, тобто статус носіїв російської культури та політики. Так робив цар, згодом більшовики, а тепер цього прагнуть політики Російської Федерації. Зокрема, "Ленін сучасності" Г. Зюганов досить відверто заявляє, що "русский вопрос" для компартії є дуже гострим:

"Мы — самый крупный в мире разделенный народ. Никакое национальное сознание не сможет с этим смириться. Это просто неестественно".⁵⁵

Коли про "неестественность" кордонів росії говорять комуністи і фашисти (недаремно останнім часом з'явився термін "червоно-коричневі"), це ще зрозуміло. Однак навіть "великий письменник і гуманіст" О. Солженіцин кинув гасло "Украина — не союзник", наводячи більше ніж сумнівні аргументи:

"На Украине растаптывают русскую культуру, запрещают ее, как враждебную. Притесняют русский язык в школах, в институтах он вообще запрещен (??? — авт.). Украина уже отобрала у нас Черное море, теперь перегораживает Азовское".⁵⁶

Цей "гуманіст" вимагає у російської влади бути жорсткими до України, називає 10 років шовіністичної політики Єльцина безперервними капітуляціями перед українськими президентами. І це знаходить свій відгук. Аби Україна була більш зговірливою, російська влада підключила сюди проблему заборгованості за спожитий природний газ, демонструючи можливість пробачити Україні частину боргів в обмін на поступки у мовному питанні.⁵⁷

Якщо статус російської мови в Україні буде підвищений до державного, то складуться умови для обмеження і остаточного зникнення української мови. "Вакантне місце" в культурі нашого народу посяде виключно російська, остаточно довершуючи вікову справу по перетворенню українства на малоросів-"російськомовників". Українська державність стане суто формальною, і Україна перетвориться на таку собі країну-сателіт Росії, васала Москви. Ну, а згодом, як тільки Росія впорається із своїми внутрішніми проблемами, настане черга нового "збирання земель" Москвою, В цьому разі знищення української державності не викличе опору з боку народу. Адже він буде вважати себе часткою єдиного російськомовного культурного простору, і в поглинанні України Росією не вбачатиме нічого протиприродного.

Це майбутнє сьогодні часто називають новою "союзною державою". Неодноразово давалися запевнення, що ця держава буде добровільним об'єднанням суверенних республік. Проте лідер КПРФ (і треба думати СКП-КПРС) Г. Зюганов уже зазначав, що кордони сучасної Росії "неестественны", а найлогічнішою формою розвитку Російської держави є імперія.⁵⁸ Він також повідомляє, що "Росія здавна усвідомлювала себе наступницею й охоронцем імперського спадку. "Москва — третій Рим" — так гранично стисло визначив багатовікову спадкоємність російської державної ідеї інок Філофей ще на межі ХV-ХVІ віків".⁵⁹ І це точка зору не шовіністичних російських кіл, а лідера КПРФ — найінтернаціональнішої та найвпливовішої серед купи рухів, партій, організацій, груп політичного життя сучасної Росії.

І цілком в дусі інтересів цієї незмінної імперії виглядає бажання інтернаціоналістів з КПРФ поряд із великоросійськими шовіністичними колами бачити в українцях все тих же зручних для владарювання над Україною малоросів: "З точки зору національної, Росія є складною економічною спільнотою, в основі життєздатності якої покладено міцне національне ядро великоросів, малоросів та білорусів".⁶⁰ Знову українцям відмовляється в праві бути українським народом. Вони ж тільки "частица єдиного мононационального ядра".⁶¹

1 Див.: Історія українського війська.— С.169-170.

2 Цит. за: Незалежний П. Держава, нація, еліта // Народна газета.— 1999.— №27.

3 Цит. за: Шаров І. 100 видатних імен України.— К., 1999.— С.55.

4 Цит. за: Субтельний О. Вказана праця.— С.189.

5 Там само.— С.254.

6 Див.: Соколов О. Великая армия Наполеона. — Санкт-Петербург, 1999. — С.396.

7 Див.: Волков С. Русский офицерский корпус. — М., 1993. — С.276.

8 Полонська-Василенко Н. Вказана праця.— С.445.

9 Цит. за: Украина — это Русь.— С.1.

10 Див.: Каппелер А. Мазепинцы, малороссы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Российской империи // Россия — Украина: история взаимоотношений.— М., 1997. — С.134-135.

11 Царинный А. Украинское движение // Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола.— С.251-252.

12 Там само.— С. 162.

13 Цит. за: Миллер А. Вказана праця.— С.175.

14 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.— С.329.

15 Див.: Миллер А. Вказана праця. — С.198.

16 Див.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа.— С.327.

17 Там само.

18 Цит. за: Українцеві знайти роботу було найважче // Голос України.— 1999.— 28 серпня.

19 Цит. за: Миллер А. Вказана праця. — С.201.

20 Там само. — С.202.

21 Цит. за: Гринів О. Вказана праця.— С.28.

22 Копыстянкий В. Возможно ли отделение Украины от России? // Украина — это Русь.— С.82.

23 Яворский В. Украина — русская земля // Украина — это Русь.— С.44-45.

24 Цит. за: Субтельний О. Вказана праця.— С.299.

25 Терех И. Украинизация Галичини // Украина — это Русь.— С. 130.

26 Там само.

27 Шульгин В. Украинствующие и мы // Украина — это Русь.— С.73.

28 Чорна книга України.— К., 1998.— С.61.

29 Туряница М. За православие и национальное единство // Украина — это Русь — С.5.

30 Цит. за: Романчук О. Ультиматум.— К., 1990.— С.31.

31 Цит. за: Білас І. Передумови червоного терору // Військо України.— 1993.— №12.— С.85.

32 Бойко Ю. Шлях нації — К., 1992.— С.73.

33 Лизанчук В. Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо // Народна газета.— 1999.— №10.

34 Діброва С., Панчук М. Вогонь і попіл // Про минуле заради майбутнього.— К., 1989.— С.76.

35 Лизанчук В. Вказана стаття.

36 Винниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання — К.,1994 — С.37.

37 Цит. за: Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. —

38

39 Див.: Сегодня.— 2000.— 1 сентября.

40 Чернобыльская четверка // Киевские ведомости.— 2000.— 12 сентября.

41 Там само.

42 Цит. за: Деларю Ж. История гестапо.— Смоленск, 1993.— С. 108.

43 Цит. за: Крупський К., Манченко І. Привід бродить по сторінках // День.— 1999.— 19 серпня.

44 Див.: Деларю Ж. Вказана праця.— С.64.

45 Див.: Рицарі чорних плащів і кинджалів // Голос України.— 1999.— 23 липня.

46 Цит. за: Деларю Ж. Вказана праця.— С.108.

47 Тинченко Я. Ветераны и инвалиды — в сталинских резервациях // Киевские ведомости.— 2000.— 13 ноября.

48 Зеркало недели.— 2000.— 22 января.

49 Цит. за: Білас І. Передумови червоного терору // Військо України. — 1993.— №12.— С.81.

50 Іванишин В., Радевич-Винницысий Я. Мова і нація.— С.50.

51 Підраховано за: Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. — К., 1997 — 4.2.— С.446, 508.

52 Ковальський В. "Советские офицеры" идут в войска, чтобы вернуть армию в прошлое? // Сегодня.— 1999.— 8 июля.

53 Цит. за: Деятели Союза советских офицеров не один год усиленно привлекают к себе внимание // Киевские ведомости.— 2000.— 27 октября.

54 Цит. за: Население — 288 миллионов // Известия на Украине.— 2000.— 2 октября.

55 Зюганов Г. Битва за доверие народа продолжается // Коммунист Кривбасса.— 2001.— 5 июля.

56 Соженицын А. Наш дух сильнее гнетущего бытия // Аргументы и факты в Украине. — 2001. — №4.

57 Див.: "Жорстке погашення". Боргове послаблення в обмін на російську мову та газопроводи // День.— 2000.— 20 липня.

58 Див.: Зюганов Г. Россия — Родина моя: идеология государственного патриотизма.— С.223.

59 Там само.

60 Там само.— С.50.

61 Современная Русская Идея и Государство.— М., 1995.— С.26.