І.В. Діяк

Україна-Росія

Додатки

Додаток №1

Резолюція мітингу православної громадськості Москви З березня 2000 року біля посольства України.

Единоверная и єдинокровная Киевская Русь стала главной жертвой мазепинского режима иуд-христопродавцев, превративших ее в нищую колонию США и НАТО. Киев, мать городов русских, колыбель русского Православия, где находится мощи более трети всех святых, канонизированных Русской Православной Церковью, превратился в эпицентр церковного раскола и подлых интриг против Святой Руси. Эти интриги особенно усилились после переизбрания Леонида Кучмы президентом Украины.

14 декабря 1999г. Конституционный суд Украины принял постановление, грубо и цинично нарушающее права многих миллионов русских людей Киевской Руси. Подготовлено постановление кабинета Украины, фактически ставящее русский язык вне закона. Это просто немыслимо, ибо в становлении общерусского литературного языка Киев принял не меньшее участие, чем Москва. Запрещен язык, на котором говорит половина населения республики.

Одновременно проводится целенаправленная политика по выдавливанию Российского Черноморского флота из колыбели крещения Святого благоверного князя Владимира и города русской славы Севастополя. На днях режим Кучмы закрыл счета Черноморского флота, что можно расценить как акт войны в отношении России. Лишены права на национальное самосознание подкарпатские русины.

Не секрет, что мазепинско-пронатовский режим готовит еще одно страшное преступление — насильственное отторжение Киевской митрополии от Московского Патриархата. На Украине до сих пор тлеют 350 “горячих точек” — православных храмов, находящихся поя угрозой захвата греко-католиками и раскольниками-филаретовцами.

В связи с оголтелой русофобией властей Киева мы обращаемся к руководителю России Путину с просьбой занять принципиальную позицию в отношении Черноморского флота, дискриминации канонического Православия, недопустимого вмешательства во внутренние дела Святой Церкви,угнетения Подкарпатской Руси и тотального запрета русского языка и русской речи на Украине. Вместе с тем мы твердо заявляем властям Украины, что в случае любого давления на каноническую Православную Церковь они натолкнутся на глубокое, самоотверженное сопротивление десятков миллионов православных верующих Великой, Малой и Белой Руси.

Единство Русской Православной Церкви — аксиома и не предмет для дискуссий. Автокефалия на Украине — не пройдет!

Представители православных организаций России:

Российский Союз Христианское возрождение Союз Православных братств России Союз Православных Граждан России

• 1169 — погром Києва військами Андрія Боголюбського. Розкрадання й вивіз до Північно-Східної Русі (майбутньої Росії) церковних цінностей. Наміри Андрія Боголюбського розколоти Київську митрополію, створивши нову митрополію у Володимирі-на-Клязьмі. Але на заваді стала позиція константинопольського патріарха, котрий заборонив створювати на Русі інші митрополії, окрім Київської.

• 1299 — митрополит Київський і всієї Русі під тиском намовленого російськими князями ординського хана переїхав до Володимира-на-Клязьмі.

• 1325 — митрополит Київський і всієї Русі з огляду на внутрішню обстановку на Північно-Східній Русі переїхав до Москви.

• 1354 — рішення Собору, котре формально закріпило перенесення митрополичої кафедри з Києва до Москви.

• 1448 — московський святитель Іона проголосив автокефалію Московської митрополії (майбутньої РПЦ). Самоізоляція РПЦ і остаточний розкол митрополії Київської і всієї Русі часів князя Володимира Великого.

• 1589 — самочинне встановлення в РПЦ патріаршої форми правління.

• 1686 — завдяки тискові османського султана за намовлянням московських царів константинопольський патріарх Діонісій легітимізував самопроголошену московську патріархію, але відмовився визнати канонічність приєднання Київської митрополії до РПЦ.

Через односторонні дії Російської церкви, підкорені політичним інтересам Московської держави, відбувся розкол єдиної Київської митрополії часів князя Володимира Великого. Україна з митрополією Київською і всієї Русі, як і в 988 р., залишається в послушенстві Вселенського Патріарха (Константинопольського).

• 1622 — наказ царя Михайла з подання московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні “Учительного Євангелія” К.Ставровецького.

• 1654 — початок спроб Московського Патріархату підкорити собі Українську церкву поряд із спробами Московського царства включити до свого царства саму Україну. Прийняття московським патріархом титулу патріарха Московського і всієї Великої, Малої та Білої Русі.

• 1665 — гетьман І.Брюховецький у Москві уклав “статті”, однією з яких започатковувалося призначення Москвою митрополита Київського з російських святителів. Тривалий опір українського духовенства підкоренню Російській церкві.

• 1686 — антиканонічне приєднання Української церкви до РПЦ, не визнане Вселенською патріархією і світовим православ'ям.

• 1690 — засудження й анафема Собору РПЦ на “кіевскія новыя книги” П.Могили, К.Ставровецького, С.Полоцького, Л.Барановича, А.Радзивиловського та інших. 1720 — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг.

• 1753 — указ Катерини П про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії. Поступове перетворення славетної академії на звичайний духовний учбовий заклад РПЦ.

• 1762, 1775, 1784 — накази Катерини П уніфікувати списки святих української та російської церков. Остаточне приведення українського православ'я у відповідність з російським взірцем.

• 1769 — заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар. Російська церква поглинула Україну.

• 1918 — створення Всеукраїнської церковної ради. Проведення Всеукраїнського Православного Собору та Всеукраїнського Церковного Собору в Києві. Відродження Української церкви.

• 1919 — самостійний статус Української церкви закріплено спеціальним “Законом Української Народної Республіки про Українську Автокефальну Православну Церкву”. 9 травня 1920 — проголошення Всеукраїнською церковною радою автокефалії Української Православної Церкви. 14травня 1921 — Перший Всеукраїнський Церковний Собор УАПЦ висвятив В.Липківського в митрополити УАПЦ.

• 1918-1929 — активні намагання відтвореного в листопаді 1917 р. Московського Патріархату дискредитувати Українську Автокефальну Православну Церкву, звинувачуючи її в неканонічності, що залишає її прихильників без шансів на спасіння.

• Липень-вересень 1929 — арешти діячів УАПЦ радянськими спецслужбами за звинуваченням у приналежності до так званої “Спілки визволення України” (СВУ).

• 30 січня 1930 — третій “надзвичайний” Всеукраїнський Православний Собор. Під тиском влади об'явлено рішення про саморозпуск УАПЦ. Арешт митрополита М.Борецького та багатьох інших церковних діячів. Розгром церкви спецслужбами.

• 1943 — Сталін дозволив відновлення РПЦ на чолі з московським патріархом (під пильним наглядом ЦК і спецслужб), але Українська церква залишилася під забороною.

• 1945 — насильницьке “возз'єднання” з Московським Патріархатом Карпато-Руської Православної Церкви, котра перебувала в юрисдикції Сербської Православної Церкви.

• 1947-1948 — спроби провести в Москві Всеправославного собору з надання Патріарху Московському статусу Вселенського (тобто першого і найвищого у православному світі).

• Лютий 1989 — створення ініціативного Комітету відродження УАПЦ.

• 25 червня 1992 — Всеукраїнський Православний Собор, на якому частина УПЦ (МП) об'єдналася з частиною УАПЦ і утворила Українську Православну Церкву —Київський Патріархат.

Після цілковитого розгрому майже 60 років Українська церква перебувала в підпіллі й розпочала своє відродження на початку 1990-х рр. Тим часом Московський Патріархат після порозуміння з радянською владою в 1943 р. продовжував розширення своїх “канонічних територій” і підвищення свого статусу у світовому православ'ї.

• 13 листопада 1989 — Московський Патріархат за ініціативу по відновленню української автокефалії позбавив священного сану та чернецтва єпископа Іоанна (Бондарчука).

• 30-31 січня 1990 — Архієрейський Собор РПЦ, де було засуджено рух за відродження Української церкви.

• 5-6 червня 1990 — перейменування Екзархату РПЦ в Україні на Українську Православну Церкву — УПЦ (МП).

• 25-27 жовтня 1990 — черговий Архієрейський Собор у Москві, який ухвалив надання Українській Православній Церкві “незалежності і самостійності в управлінні” замість канонічної автокефалії. Спроба обмежити процес відродження Української церкви зміною вивіски на колишньому Українському екзархаті РПЦ.

• 28-29 жовтня 1990 — невдача лицемірної акції Московського Патріархату по урочистому врученню грамоти про “незалежність” УПЦ (МП) у Софійському соборі Києва.

• 1-3 листопада 1991 — Помісний Собор УПЦ (МП), прийняття рішення про необхідність надання церкві автокефалії.

• 22 січня 1992 — звернення єпископату УПЦ (МП) до керівництва РПЦ із звинуваченням у навмисному зволіканні розгляду питання про надання Українській церкві автокефалії.

• Квітень 1992 — відмова Архієрейського Собору в Москві надати автокефалію УПЦ (МП).

• 27 травня 1992 — інспірований Московським Патріархатом “собор” УПЦ в Харкові, рішенням котрого митрополит Київський і всієї України Філарет за підтримку автокефалії був усунутий та переобраний на митрополита Володимира. Вигнання з ієрархії УПЦ (МП) всіх прибічників автокефалії.

• 11 червня 1992 — ухвала суду Архієрейського Собору РПЦ в Москві про позбавлення митрополита Філарета сану та всіх ступенів священства.

• 15 грудня 1996 — рішення Архієрейського Собору УПЦ (МП) на догоду Московському Патріархату про відмову від вимог автокефального чи помісного статусу.

• 29 вересня 1997 — силове захоплення Московським Патріархатом за допомогою міліції Богоявленського собору УПЦ (КП) в підмосковному місті Ногінську.

• Літо 2000 — після тривалого відкладання, нарешті, відбувся Архієрейський Собор РПЦ, на котрому питання про автокефалію Української церкви було зняте завдяки догідливій позиції УПЦ (МП) на чолі з митрополитом Володимиром, яка сама попросила про “збереження канонічної єдності з Московським Патріархатом”. Вимоги інших українських православних церков не розглядалися через невизнання їх канонічності з боку РПЦ. Прохання ж Президента України Л.Кучми розглянути питання про автокефалію було відкинуте патріархом Олексієм II.

• 2001 — широкий пропагандистський наступ РПЦ проти Вселенського Патріарха Варфоломія І (Константинопольського) з метою його дискредитації, щоб усунути небезпеку визнання з його боку канонічності Української церкви (об'єднаних УПЦ (КП) і УАПЦ).

Заради утримання під своїм контролем бодай частини України, Московський Патріархат свідомо пішов на черговий розкол православ'я (яку XV ст. при відокремленні від Київської митрополії та створенні нової московської патріархії) й загострення міжконфесійних відносин в Україні.

• 1596 — внаслідок кризи православ'я в українських землях, а також тиску з боку політичної влади про ідеологічне об'єднання різноконфесійного населення Речі Посполитої, постала Берестейська унія. Православні Західної України та Білорусії за умови збереження православних догм та обрядів визнавали Папу Римського своїм головою церкви. Створення Української Греко-Католицької Церкви.

• 1795 — Синод РПЦ утворив спеціальну комісію з повернення греко-католиків “в лоно Русской церкви”. Тотальне перетворення греко-католицьких церковно-адміністративних структур в межах підвладних царату земель на православні відповідники російського взірця.

• 1914-1915— переслідування російською окупаційною владою УГКЦ на тимчасово зайнятих територіях Західної України. Ув'язнення митрополита греко-католицької церкви Андрія Шептицького.

• 14 квітня 1945 — ув'язнення українських греко-католицьких владик на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим.

• Березень 1946 — закритий процес у Києві проти греко-католицького духовенства.

• 8-10 березня 1946 — організований силами НКВС “Львівський собор”. Рішення про скасування Берестейської унії 1596 р. та “возз'єднання” УГКЦ з Московським Патріархатом.

• Квітень 1949 — проголошення московською патріархією на з'їзді в Мукачеві “возз'єднання” Мукачівської єпархії УГКЦ з РПЦ.

• 28-29 жовтня 1989 — визнання радянською владою УГКЦ.

• 23 січня 1990 — відновний Собор УГКЦ. Греко-католики вийшли з підпілля і проголосили недійсними рішення Львівського псевдособору 1946 року. Початок Московським Патріархатом пропагандистської кампанії проти УГКЦ із звинуваченнями в утисках православ'я в Західній Україні—“канонічній території” РПЦ.

• Червень 2001 — урочистий візит Папи Римського до Києва та Львова, не зважаючи на опір Московського Патріархату і УПЦ (МП) законному праву українських греко-католиків вітати в Україні свого першоієрарха.

Попри тривалі переслідування з боку РПЦ і царської та радянської влади, УГКЦ виборола своє право на існування.

Совет по делам русской православной церкви при Совнаркоме Союза ССР, считая, что русская православная церковь в настоящее время может и должна сыграть значительную роль в борьбе против римско-католической церкви и против униатства, 15 марта с.г. входил в Правительство Союза с рядом предложений по проведению некоторых мероприятий на Украине, в Белоруссии, в Литве, Латвии, а также заграницей.

Все представленные Советом предложения 17 марта с.г. были одобрены Председателем Совета Народных Комиссаров Союза ССР товарищем СТАЛИНЫМ.

В числе представленных предложений были следующие мероприятия, относящиеся к положению церкви на Украине:

1) Организовать в гор. Львове православную епархию, поставив во главе ее епископа (из украинцев) с титулом епископа Львовского и Тернопольского, который бы и объединил православные приходы Львовской, Станиславской, Дрогобычской и Тернопольской областей.

2) Предоставить Львовскому и Тернопольскому епископу, также всем православным священнослужителям данной епархии право на проведение миссионерской работы.

3) Предоставить в распоряжение епархии в гор. Львове в качестве кафедрального собора один из греко-католических (униатских) соборов.

4) Укрепить Почаевскую православную лавру в гор. Кременце, Тернопольской области, сделав настоятеля ее викарием Львовского епископа.

5) От имени патриарха Московского и всея Руси и Синода русской православной церкви выпустить специальное обращение (на украинском и русском языках) к духовенству и верующим униатской церкви и широко распространить его по униатским приходам.

6) Организовать внутри униатской церкви инициативную группу, которая должна будет декларативно заявить о разрыве с Ватиканом и призвать униатское духовенство к переходу в православие.

7) Организовать православные братства в городах Лупке и Львове, предоставив этим братством право на проведение миссионерской и благотворительной деятельности, причем задачей братств будет являться укрепление православия и противопоставление его католицизму.

8) Принять меры к ликвидации автокефалии польской православной церкви, с проведением соответствующих мероприятий по присоединению ее в целом к Московской патриархии.

9) Оформить присоединение к Московской патриархии Мукачевско-Пряшевской православной епархии (Закарпатская Украина) согласно выявленному с их сторон коллективному желанию и согласию Синода сербской православной церкви (в юрисдикции которой до настоящего времени находится Мукачевско-Пряшевская епархия).

10) Для подготовки кадров священнослужителей и миссионеров, по типу и программе Московских пастырско-богословских курсов, открыть курсы в городах Киеве, Луцке, Львове и Одессе.

В порядке исполнения вышеуказанных мероприятий на сегодняшний день проведено следующее:

В качестве епископа на Львовско-Тернопольскую кафедру определен протоиерей одной из киевских церквей, он же профессор, М.Ф.Оксиюк, который 19 апреля с.г. прибыл в Москву и представлялся в патриархии и в Совете.

Сегодня, 20 апреля, состоялось пострижение Оксиюка в монашество, 21 апреля состоится наречение, а 22 апреля -хиротония и отъезд в гор. Львов.

Оксиюку предоставлено право взять, по его усмотрению и по согласованию с экзархом Украины митрополитом Иоанном, несколько украинских православных священников для организации православного братства и развертывания миссионерской работы.

В указе патриарха о назначении Оксиюка епископом Львовским и Тернопольским будет оговорено, что в его ведение передаются также православные приходы в Стани-славской и Дрогобычской областях.

Совет считает желательным, чтобы епископу Львова (Оксиюку) были предоставлены в бывшем униатском монастыре покои бывшего митрополита Андрея Шептицкого, а также помещение для епархиального управления и богослов-скопастырских курсов.

Совет согласен с мнением патриарха Алексия о предоставлении права Львовскому епископу издавать так называемые епархиальные ведомости.

Экзарх Украины митрополит Иоанн получил соответствующее указание от патриарха Московского о формуле принятия униатских священников в православие и ему же предложено дать соответствующие указания епископам Житомирскому, Волынскому и Каменец-Подольскому.

Совету известно, что внутри униатской церкви, в лице Костельника и других священников, создается инициативная группа, которая должна будет декларативно заявить о разрыве с Ватиканом и призывать униатское духовенство к переходу в православие.

Специальное обращение патриарха Московского к униатскому духовенству, воззвание инициативной группы, материалы епархиальных ведомостей Львовского епископа, а также соответствующие проповеди должны будут способствовать скорейшему разложению униатской церкви.

Совет по делам русской православной церкви при Совнаркоме СССР просит Ваших указаний Уполномоченному Совета при Совнаркоме Украинской ССР тов. Ходченко и Уполномоченному Совета при Львовском Облисполкоме тов. Вишневскому об оказании необходимого содействия экзарху Украины митрополиту Иоанну и Львовскому епископу Оксиюку в проведении вышеуказанных мероприятий.

Мероприятия по ликвидации автокефалии польской православной церкви проводятся Московской патриархией путем вызова в Москву представителей польской автокефальной православной церкви, а присоединение Мукачевско-Пряшевской епархии оформляет церковная делегация Московского патриарха, ныне находящаяся в Белграде (Югославия).

Председатель Совета по делам Русской

Православной Церкви при СНК СССР /КАРПОВ/

Наведений перелік встановлений російськими федеральними законами “Про ветеранів” від 12 січня 1995 р., “Про внесення змін та доповнень до Федерального закону “Про ветеранів” від 2 січня 2000 р., а також постановою № 63 Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 р., прийнятою на виконання Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”.

Алжир

1962-1964рр.

Ангола

листопад 1975 р. — листопад 1979 р.

Афганістан

квітень 1978 р. — 15 лютого 1989 р.

Бангладеш

1972 — 1973 рр. (кораблі та допоміжні суда військово-морського флоту СРСР).

В'єтнам

січень 1961 р. — грудень 1974 р. (у тому числі особовий склад розвідувальних кораблів Тихоокеанського флоту, що вирішували завдання бойової служби в Південно-китайському морі).

Ефіопія

грудень 1977 р. — листопад 1979 р.

Єгипет (ОАР)

жовтень 1962 р. — березень 1963 р. червень 1967р. 1968р.

березень 1969 р. — липень 1972 р. жовтень 1973 р. — березень 1974 р. червень 1974 р. — лютий 1975 р. (особовий склад тральщиків Чорноморського і Тихоокеанського флотів, що брали участь у розмінуванні зони Суецького каналу).

Йєменська Арабська Республіка жовтень 1962 р. — березень 1963 р. листопад 1967 р. — грудень 1969 р.

Камбоджа

квітень — грудень 1970 р.

Китай

березень 1946 р. — квітень 1949 р.

березень — травень 1950 р. (особовий склад групи військ

ППО). червень 1950 р. — липень 1953 р.

Куба

липень 1962 р. — листопад 1963 р.

Лаос

січень 1960 р. — грудень 1963 р.

серпень 1964 р. — листопад 1968 р.

листопад 1969 р. — грудень 1970 р.

Мозамбік

1967 -1969 рр.,

листопад 1975 р. — листопад 1979 р.

березень 1984 р. — квітень 1987 р.

Північна Корея

червень 1950 р. — липень 1953 р.

Сирія

червень 1967 р.

березень — липень 1970 р.

вересень — листопад 1972 р.

жовтень 1973 р.

червень 1982 р. (включно з війною у Лівані).

Сомалі

1977 р.

Угорщина

24 жовтня — 10 листопада 1956 р.

Чехословаччина

20 серпня 1968 р. — 1 січня 1969 р.

Острів Данайський

15-28 березня 1969 р.

Район озера Жаланашколь

серпень 1969 р.

• Липень 1918 — І з'їзд КП(б)У в Москві. Рішення про входження КП(б)У до складу “єдиної Російської Комуністичної партії з підпорядкуванням у питаннях програм загальним з'їздам Російської Комуністичної партії й у питаннях загальнополітичних — ЦК РКП(б)”.

• 17-22 жовтня 1918 — ІІ з'їзд КП(б)У в Москві. Відставка надто самостійного складу ЦК КП(б)У. Відхід від попередніх тверджень про федеративні стосунки Україні і Росії та визначення новим завданням КП(б)У “об'єднання України з Росією”.

• Вересень-жовтень 1919 — перехід всіх членів КП(б)У на території України до підпільної роботи в зв'язку з поразкою більшовиків. Переведення решти членів партії на загальноросійську роботу. 2 жовтня розпуск ЦК КП(б)У.

• Зима-весна 1920 — відновлення КП(б)У в якості “обласної організації РКП”.

Надалі аж до своєї заборони 1991 р. КПУ існувала в якості “бойового загону КПРС”.

• Червень 1917 — програмні статті Леніна щодо України, підтвердження права України на відокремлення від Росії й визнання можливості лише добровільного “з'єднання в одну державу двох народів”.

• Прийняття Радою Народних Комісарів (РНК) Радянської Росії “Декларації прав народів Росії”, якою закріплювалося право народів на вільне самовизначення аж до відокремлення.

• 3 грудня 1917 — ухвалення російським РНК “Маніфесту до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради” з юридичним визнанням Української Народної Республіки (УНР), Центральної Ради як законного українського уряду; одночасно проголошення стану “відкритої війни”.

• 11-12 грудня 1917 — проголошення в Харкові Радянської України під тією ж назвою УНР. Створення першого українського радянського уряду — Народного Секретаріату УНР.

• 24 грудня 1917 — відкликання Раднаркомом Росії свого визнання УНР як самостійної держави і Центральної Ради як законного українського уряду. Визнання Росією харківського уряду єдиними законним урядом України і подання йому збройної “допомоги”. Агресія російських радянських військ і захоплення України.

• Осінь 1918 — повторна більшовицька агресія проти України.

• 21 листопада 1918 — створення в Курській області Росії нового українського радянського уряду — Тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з Г.Пятаковим. Формальне визнання Москвою його незалежності. 6 січня 1919 — проголошення Радянської України у вигляді Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Така назва зберігатиметься до 1936 р. 16 січня 1919 — рішення Політбюро ЦК РКП(б) про призначення головою РНК УСРР Х.Раковського. 25 січня 1919 — ухвалення Тимчасовим робітничо-селянським урядом декларації про необхідність об'єднання УСРР і РСФРР.

• 29 січня 1919 — реорганізація Тимчасового робітничо-селянського уряду України в Раду народних комісарів. лютий-березень 1919 — ІІІ Всеукраїнський з'їзд рад у Києві. Утворення незалежної УСРР. 10 березня 1919 — затвердження “Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки”, розробленої на базі Конституції РРФСР.

• 1 червня 1919 — декрет Всеросійського ЦВК “Про об'єднання радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби з світовим імперіалізмом”. У зв'язку з передачею своїх функцій російським органам влади розформування деяких управлінських структур уряду України.

• 21 вересня 1919 — у зв'язку з втратою території України рішення про ліквідацію урядового апарату УСРР із збереженням у Москві тільки секретаріату голови уряду Х.Раковського.

• 6 грудня 1919 — створення в Москві Всеукраїнського ревкому на чолі з Г.Петровським.

• 19 лютого 1920 — відновлення діяльності українського уряду у вигляді РНК УСРР замість Всеукрревкому Г.Петровського. Створення народних комісаріатів УСРР для управління тими галузями життя, які ще не були підпорядковані російським органам згідно декрету від 1 червня 1919 р: внутрішніх справ, земельних справ, освіти, продовольства, соціального забезпечення, охорони здоров'я, юстиції.

• 28 грудня 1920 — укладення союзного договору між РСФРР і УСРР; договірне закріплення положень декрету від 1 червня 1920 р. про об'єднання військових і економічних структур республік.

• 22 лютого 1922 — підписання протоколу про передачу РСФРР закордонних представництв України. Усунення України з міжнародної арени під виглядом створення дипломатичного союзу.

• 1922 — намагання російських наркоматів соціального забезпечення, освіти, землеробства поза дією україно-російських договорів підпорядкувати собі відповідні українські органи. Пряме порушення рештків українського суверенітету, формально визнаних Москвою.

• 30 грудня 1922 — підписання делегаціями Російської Федерації, Радянської України, Радянської Білорусії, Закавказької Федерації Декларації про утворення Союзу РСР. Створення перших вищих союзних органів влади. 1923-1924 — розробка і прийняття правових актів про створення та діяльність СРСР.

• 11 листопада 1918 — директива російського Раднаркому про наступ на Україну.

• 17 листопада 1918 — створення Революційної військової ради (Реввійськради) Курського напряму Російської Червоної армії — майбутнього штабу Українського фронту.

• 28 листопада 1918 — створення Реввійськради Української Червоної армії. Формування українських радянських дивізій.

• 23 січня 1919 — створення урядом УСРР Вищої військової інспекції Робітничо-Селянської Червоної Армії України.

• 15 квітня 1919 — створення Реввійськрадою 1-ї, 2-ї та 3-ї Українських радянських армій.

• 24 квітня 1919 — вказівка Леніна про негайне направлення директиви ЦК РКП(б) всім національним республікам про воєнну єдність (злиття).

• 4 травня 1919 — затвердження пленумом ЦК РКП(б) директиви про єдине командування арміями радянських республік і розсилає її до ЦК республіканських компартій.

• 19 травня 1919 — нарада членів ЦК КП(б)У і представників ЦК РКП(б) з питань про об'єднання воєнних і матеріальних засобів радянських республік навколо Росії.

• 1 червня 1919 — декрет Всеросійського ЦВК “Про об'єднання радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби з світовим імперіалізмом”.

• 4 червня — розпорядження Леніна про скасування Наркомату військових справ УРСР. Наказ російської Реввійськради про ліквідацію Українського фронту, розформування Української Червоної армії та перепідпорядкування її військових частин безпосередньо Москві.

• 19 червня 1919 — наказ Реввійськради РСФРР про поширення на територію України дії всіх російських урядових декретів, законоположень, постанов з воєнних питань.

• 21 червня 1919 — постанова ЦВК Рад України про недоцільність існування окремої Української Червоної армії і формальний дозвіл на перепідпорядкування її з'єднань Реввійськраді Росії.

• Літо 1919 — перетворення Таращанського і Богунського полків — колишніх куренів 1-ї Української радянської дивізії — на 392-й і 389-й стрілецькі полки Російської Червоної армії. Перетворення Червоного козацтва на звичайну кавалерійську дивізію й переведення її до Росії. Знищення українських військових командирів В.Боженка, Т.Черняка і М.Щорса.

• 12 грудня 1919 — наказ Реввійськради РСФРР Всеросійському головному штабу про формування для України необхідної кількості військових комісаріатів. Створення в Москві управлінь і штабів Київського та Харківського округів.

• 11 січня 1920 — угода між ревкомом Української Галицької армії та командуванням Червоної армії про підпорядкування УГА радянському командуванню. Знищення останніх українських регулярних військ.

• Осінь 1920 — спроби радянського командування на чолі з М.Фрунзе кинути армію з загонів Н.Махна на встановлення більшовицької влади на Кавказі. Повстання і знищення армії Н.Махна й останніх збройних об'єднань українських селян, котрі не визнавали над собою влади Москви.

У подальшому аж до розвалу СРСР реальні військові питання залишалися у підпорядкуванні Москви.

Під час війни формальна ініціатива до злиття господарських систем України та Росії виходила від ЦК КП(б)У — “обласної” частини РКП(б), аби Москві було зручно діяти.

• 7 березня 1919 — постанова РНК УСРР про підпорядкування Української Ради Народного Господарства Вищій Раді Народного Господарства (ВРНГ) РСФРР та про об'єднання банківської справи республік з передачею Держбанку УСРР Російському народному банку.

• 13 березня 1919 — об'єднання Юзівського, Макіївського і Петровського металургійних заводів України у Державний Південноросійський металургійний трест з підпорядкуванням Москві.

• 25 березня 1919 — постанова ВРНГ РСФРР “Про встановлення УСРР єдиної економічної політики з РСФРР”, на основі якої стали підпорядковувати собі найважливіші господарські установи Укрраднаргоспу.

• 23 квітня 1919 — рішення Політбюро ЦК РКП(б) запропонувати ЦК КП(б)У обговорити питання про терміни, умови й форму злиття України з Росією.

• 24 квітня 1919 — постанова українського Раднаркому про укладення угоди з РРФСР у питаннях товарообміну і митної політики.

• 27 травня 1919 — рішення пленуму ЦК КП(б)У про повне злиття українського військового командування, раднаргоспу, фінансів та ін. З відповідними російськими структурами.

• 28 травня 1919 — директива ЦК РКП(б) про перетворення народних комісаріатів РСФРР на всеросійські союзні, а наркоматів УСРР — на їх обласних уповноважених.

• 15 серпня 1919 — постанова ЦК КП(б)У про об'єднання Наркомату шляхів УСРР з Наркоматом шляхів Росії.

• 18-31 грудня 1919 — ВРНГ РСФРР ухвалила постанову створити своє обласне Промбюро для керівництва промисловістю України.

• 27 січня 1920 — постанова Всеукраїнського Революційного Комітету про скасування всіх декретів і постанов УСРР щодо військових, народногосподарських, фінансових справ, пошти і телеграфів, трудового соціального забезпечення, та введення в дію відповідних декретів і постанов РСФРР. Поширення дії російських нормативних документів на територію України.

• 26 жовтня 1920 — декрет російського уряду про створення Української трудової армії.

• Квітень 1921 — рішення ЦК РКП(б) про вивезення з України протягом травня 40 залізничних ешелонів хліба. 1921 — перебудова системи управління промисловістю. Створення на Україні великих промислових об'єднань і трестів (“Хімвугілля”, “Південсталь”, “Сільмаштрест”, Центральне правління кам'яновугільної промисловості Донбасу, тощо) і їх підпорядкування безпосередньо Вищій Раді Народного Господарства РРФСР обминаючи відповідні українські органи.

• 9 червня 1922 — ліквідація Центрального правління південнорудної промисловості України.

• 6 лютого 1923 — рішення РНК УСРР про створення союзних наркоматів СРСР за рахунок скорочення апаратів окремих республік.

• 24 серпня 1923 — постанова ЦК КП(б)У про “виправлення” позиції Українського раднаргоспу та Укрекономради. Попри протести останніх в безпосереднє підпорядкування Вищої Ради Народного Господарства СРСР вилучені трести “Югосталь” і “Югомаштрест”, що об'єднували металургійну та машинобудівну промисловості України. В підпорядкуванні органів УСРР залишилися тільки соляний, текстильний, лісовий і цукровий трести, тобто галузі промисловості по обслуговуванню місцевих потреб.

Надалі аж до розвалу СРСР 90% української економіки перебували під безпосереднім керівництвом союзних органів у Москві.

Липень 1993 — відтворення КПУ, серед головних цілей котрої проголошувалося відродження союзу народів як об'єднання суверенних соціалістичних держав. 12 березня 1995 — прийняття П (XXX) з'їздом КПУ програмних положень, де, зокрема, зазначається співробітництво КПУ з усіма партіями, членами Союзу компартій (СКП-КПРС).

1998 — створення у Верховній Раді України депутатської групи “За відродження СРСР”.

Вересень 1999 — участь керівників Селянської партії України в обговоренні з представниками “лівих” сил Росії ідеї створення Слов'янського союзу народно-патріотичних сил.

Червень 2000 — реєстрація чернігівської організації радикального Союзу радянських офіцерів України, який проголосив своєю метою відновлення СРСР силовим шляхом.

Вересень 2000 — проти керівників чернігівської організації Союзу радянських офіцерів України розпочато кримінальну справу про спробу антиконституційного перевороту в Україні.

16 березня 2001 — створення у Верховній Раді України депутатської групи ЗУБР — “За союз України, Білорусії та Росії”.

• 21 грудня 1991 — ухвалення декларації держав-учасниць СНД в Алма-Аті. Створення в СНД Ради голів держав СНД зі зборами один раз на три місяці, Ради міністрів іноземних справ.

• 9 липня 1993 — Державна Дума Росії прийняла постанову про російський статус Севастополя.

• 1994 — указ Президента РФ Б.Єльцина про стратегію Росії щодо країн-учасниць СНД, основними пунктами якої є посилення економічної залежності країн СНД від Росії та їх залучення завдяки цьому до військово-політичного союзу: “СНД — зона російських національних інтересів”.

• 27 березня 1994 — підписання Президентом України Л.Кравчуком в Москві Угоди про входження України асоційованим членом до Економічного союзу країн СНД.

• 15 березня 1996 — Державна Дума Росії прийняла постанову “Об углублении интеграции народов, объединявшихся в СССР”. Нею скасовувалася дія постанови Верховної Ради РРФСР про денонсацію угоди про створення СРСР, а також підтверджувалася юридична сила референдуму від 17 березня 1991 р.

• 8 грудня 1999 — створення Союзної держави Росії та Білорусії.

• 8 грудня 2000 — постанова Державної Думи Росії про визнання музики колишнього гімну СРСР новим російським гімном, а також повернення гербом імператорського двоголового орла; повернення військовим з'єднанням в армії червоних прапорів.

• Січень 2001 — проголошення намірів про створення єдиної валюти Союзної держави Росії та Білорусії.

• Лютий 2001 — перемога на виборах у Молдові комуністичної партії; проголошення лідером молдавських комуністів В.Вороніним намірів порушити питання про приєднання Молдови до Союзної держави Росії та Білорусії.

• 7 лютого 2001 — внесення комуністами до Верховної Ради України проекту постанови про розробку та розгляд Закону України “Про звернення Верховної Ради України до Президентів України Л.Д.Кучми, Республіки Білорусь О.Г.Лукашенка, Російської Федерації В.В.Путіна щодо приєднання України до Договору про створення Союзної Держави”.

• 16 березня 2001 — Міжнародна робітнича нарада представників Національних Зборів Білорусії, Верховної Ради України, Державної Думи Росії у Києві; створення міжпарламентського депутатського об'єднання “За союз України, Білорусії та Росії” (ЗУБР). Крім того, створення в СНД Міжнародного економічного комітету. Міжпарламентської асамблеї, а також підкорення Москві митної політики СНД завдяки створенню Митного союзу.

• Грудень 1991 — Мінські угоди про створення Об'єднаних збройних сил (ОЗС) СНД: спроба залишити в підпорядкуванні Москви під виглядом стратегічних сил військові з'єднання на території України; проект створення наддержавної Ради міністрів оборони Співдружності при Головнокомандуючому ОЗС СНД.

• 1-20 січня 1992 — спроби московського військового керівництва привести особовий склад військових з'єднань на території України до присяги “на вірність народам Співдружності” замість української присяги.

• 9 січня 1992 — заява Б.Єльцина під час відвідування авіазаводу в Ульяновську про те, що Чорноморський флот на території України знаходиться під захистом президента Росії й ніякої української присяги не приймає.

• 13-14 січня 1992 — Загальноармійські офіцерські збори у Кремлівському Палаці з'їздів. Рішення про переведення всіх Збройних Сил під юрисдикцію Росії як правонаступниці СРСР; вигнання з залу зборів всіх офіцерів, котрі не поділяли цієї думки.

• Весна-літо 1992 — незаконне звільнення з Чорноморського флоту моряків, що прийняли українську присягу, розформування військових частин, котрі вирішили влитися до лав українського флоту.

• 15 травня 1992 — підписання Російською Федерацією, Казахстаном, Туркменістаном, Узбекистаном, Киргизією, Вірменією Договору про колективну безпеку країн СНД (Ташкентського пакту). У подальшому приєднання також Білорусі та Грузії. Договір дозволив Москві зберегти під своїм контролем радянські війська поза межами Росії, надавши їм статус миротворчих, а потім перевести в стан російських військових баз. Через намагання Москви перетворити колективну безпеку СНД на аналог Варшавського договору поступове згортання участі в ній Туркменістану, Грузії, Узбекистану.

• Червень 1992 — заява міністра оборони Росії П.Грачова про можливість введення російських військ до будь-якої країни колишнього СРСР, де буде вважати це потрібним для захисту “русскоязычного” населення.

• 9 жовтня 1992 — Угода про співробітництво країн СНД по забезпеченню стабільного становища на зовнішніх (тобто колишніх радянських) кордонах; Угода про охорону державних кордонів і морських економічних зон країн СНД; створення Ради командуючих прикордонними військами країни СНД.

• 17 червня 1993 — Московські угоди президентів України та Росії про початок розподілу Чорноморського флоту. Попри вимоги цих угод підняття російських прапорів на 200 допоміжних і тилових кораблях флоту під виглядом вільного самовизначення екіпажів.

• 1 липня 1993 — в порушення угод підняття російських прапорів в бойових з'єднаннях Чорноморського флоту, аби зірвати передання частини його сил Україні; розгортання до штатів воєнного часу (з 800 до 3,5 тис. чол.) російської бригади морської піхоти в Севастополі.

• Серпень 1993 — укладення в Москві Росією, Казахстаном, Туркменістаном, Узбекистаном, Киргизією, Таджикистаном Договору про об'єднану протиповітряну й протикосмічну оборону; створення Координаційного комітету з питань ППО країн СНД.

• 24 вересня 1993 — угода голів держав СНД про колективні сили по підтримці миру й спільних заходах по їх матеріально-технічному забезпеченню; створення державами-учасницями Ташкентського пакту коаліційних миротворчих сил СНД під російським командуванням.

• 1995 — прийняття Концепції охорони зовнішніх кордонів Співдружності, підписання Угоди про співробітництво в охороні зовнішніх кордонів СНД з державами, котрі не є членами СНД; угоди Росії, Вірменії, Грузії, Таджикистану про спільну охорону зовнішніх кордонів СНД; збереження Росією присутності своїх прикордонних військ у семи країнах СНД.

• Квітень 1996 — підписання протоколу про організацію взаємодії між черговими протиповітряної оборони України та Росії; приєднання України до співробітництва в межах Договору про об'єднану ППО країн СНД від серпня 1993.

• Березень 1997 — рішення про створення Комітету СНД з конфліктних ситуацій як органу оперативного управління колективними військовими силами СНД (під російським командуванням) з правом втручання в конфлікти на території країн СНД.

• 28 травня 1997 — угода про статус та умови перебування російського флоту на території України; Росія спромоглася утримати свій контроль на ЧФ та свою військову присутність в Україні.

• Серпень 1997 — відмова Росії від української пропозиції взяти участь в багатонаціональних маневрах “Сі Бриз-97” в межах програми “Партерство заради миру” в Криму.

• Вересень 1997 — пропозиція Росії українському флоту на противагу “Сі Бриз-97” проводити щорічні спільні морські навчання “Братерство по зброї” з метою відпрацювання спільної боротьби проти кораблів НАТО на Чорному морі. Початкова відмова України від цього.

• Жовтень 1997 — перші в історії спільні україно-російські морські навчання “Фарватер миру-97”. За поясненням представника ВМС України, виключно миротворчого характеру.

• Січень-березень 1998 — безрезультатні україно-російські консультації про необхідність виходу російського флоту з українських територіальних вод у випадку війни Росії з будь-ким.

• Квітень 1998 — спільний морський збір-похід ВМС України та Чорноморського флоту Росії. Весна 1999 — вихід Грузії з Ташкентського пакту; вимоги негайного виведення російських військових баз з території Грузії та російського миротворчого контингенту з Абхазії через упереджене ставлення Росії до однієї з сторін конфлікту.

• Травень 1999 — вихід Туркменістану з Договору про спільну охорону державних кордонів Туркменістану й вимоги до російських прикордонних військ залишити територію країни.

• Серпень 1999 — нові флотські навчання “Фарватер миру-99”, цього разу вже з бойовими завданнями; спільне відпрацювання ракетних пусків. Перше проголошення намірів Росії утворити на Чорному морі спільне україно-російське військово-морське командування з об'єднанням флотів.

• 25 січня 2000 — за ініціативою Росії (з огляду на війну в Чечні) створення в СНД міждержавного Антитерористичного центру.

• Весна-осінь 2000 — залучення України до серії заходів спільної системи ППО СНД: участь підрозділів українських ППО і ВПС в навчаннях в Астраханській області, на полігоні “Емба” в Казахстані, а також польоти українських бомбардувальників Ту-22МЗ на північні російські полігони в район Нової Землі.

• Липень 2000 — спільне святкування Дня російського флоту в Севастополі.

• Осінь 2000 — під російським тиском Україна дозволила базування на території Криму літаків Чорноморського флоту Су-24М, які є носіями ядерної зброї.

• Січень 2001 — не зважаючи на попередні відмови України від пропозицій про створення об'єднаних ВМС на Чорному морі, президенти Росії та України під час зустрічі в Дніпропетровську домовилися про організацію спільної пошуково-рятувальної служби. Проголошення російських намірів у подальшому домогтися формування у Севастополі об'єднаної україно-російської ескадри військових кораблів.

• Лютий 2001 — масштабні навчання морської піхоти Чорноморського флоту Росії в Кримських горах в межах підготовки підрозділів до чергового відрядження в Чечню. Травень 2001 — рішення країн-учасниць Договору про колективну безпеку СНД про створення спільних військ швидкого реагування.

Підготовлено Науково-виробничим центром з інформаційних проблем територій ІППМ при Національній Академії Наук України для Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення.

Моніторинг виконувався з 03.03.2001 до 17.03.2001 за числами видань, які поширювалися за цей час в Києві, Дніпропетровську та Львові. На основі результатів моніторингу виконано оцінки збитків для України від діяльності цих видань в Україні, які подано в узагальненій таблиці основних висновків моніторингу.

Узагальнена таблиця основних висновків моніторингу. Результати подано в грн.

Отже, сумарна оцінка втрат від податків та інших відрахувань становить близько 13,3 млн. грн., втрати фізичних осіб в Україні за рахунок пільгової вартості реклами неукраїнських рекламодавців — близько 115 млн. грн., загальні втрати держави й фізичних осіб в Україні близько 129 млн. грн.

Далі подано детальні результати моніторингу й обгрунтування висновків для кожного з видань. <. .>

Результати двотижневого моніторингу газети “Коммерсант в Украине”

Газета “Коммерсант” поширюється в Україні 5 разів на тиждень: щодня крім неділі й понеділка. Зареєстрована в Україні за № 4679. Оголошений тираж в Україні 6 000. Складається з 8-16 сторінок формату 42 см*60 см чорно-білого друку, крім того, п'ятничні числа містять 6 сторінок кольорового друку такого ж формату. Середня вартість в роздрібній торгівлі 1 грн. Моніторинг виконувався з 03.03.2001 до 17.03.2001. <...>

• Узагальнені результати моніторингу

Частка нерекламних матеріалів на українську тематику:

5,8% за кількістю матеріалів, 7,9% за площею. Зокрема, частка матеріалів на українську тематику серед нерекламних: 16,1 % за кількістю, 19,4% за площею. Частка матеріалів на українську тематику серед всіх нерекламних матеріалів: 7,8% за кількістю, 9,8 за площею.

Частка нерекламних матеріалів на російську тематику (без програми телепередач); 46,5% за кількістю, 48,0% за площею.

Частка інших нерекламних матеріалів: 22,2% за кількістю, 25,0% за площею.

Частка автоанонсів — 5,6% від площі матеріалів.

Частка реклами українських виробників чи представництв фірм в Україні: 1,2% за кількістю, 2,5% за площею, 18,1% від всієї площі реклами.

Частка реклами російських виробників чи представництв фірм Росії: 7,4% за кількістю, 11,2% за площею.

Частка реклами фірм, для яких не вказано представництв ні в Україні, ні в Росії: 0,3 % за кількістю, 0,1% за площею.

Загальна частка реклами: 8,9% за кількістю, 13,8% за площею.

Середня площа реклами в одному числі газети 3931 кв. см. Середня кількість рекламних матеріалів в одному числі газети 13,5.

За наявними ознаками, виготовленими в Україні можуть бути лише матеріали на українську тематику і реклама українських виробників чи представництв фірм в Україні.

Таким чином, частка матеріалів, виготовлених в Україні становить 7,0% за кількістю і 10,4% за площею. Реклама серед цих матеріалів становить 17,1% за кількістю і 24,0% за площею.

• Вартість реклами

За даними цінників реклами “Коммерсант в Украине” вартість розміщення реклами на повній сторінці звичайного (не суботнього) випуску площею 2106 кв. см. становить 5 000 USD, площею 26,8 кв. см (1/64) — 200 USD. Таким чином, розміщення на повній сторінці 64 реклам доводить вартість площі на ній до 12 800 USD. Отже, залежність вартості реклами 1 сторінки в USD від кількості рекламних одиницьN можна приблизно описати формулою 4878 +122 N. Відповідно, для N рекламних одиниць сумарною площею 8 вартість в USD приблизно становитиме (4878 + 122 N) S /2106. (Ця формула дає нижню оцінку, тобто фактична вартість реклами не менша, ніж за цією формулою). За оцінкою надбавки дещо перевищують скидки. Проте з врахуванням суботньої скидки 25% надбавки й скидки приблизно врівноважуються. Таким чином, враховуючи поточний курс гривні й середні параметри кількості реклами в цій газеті, можна оцінити, що середня вартість реклами в одному числі “Коммерсант в Украине” становить близько 67 000 грн. Якщо вважати, що в середньому газета виходить 4,5 разів на тиждень (за час моніторингу було 4 рази у зв'язку з вихідним днем 8 Березня), то тижнева вартість реклами близько 301 000 грн.

Відповідно, середня річна вартість реклами в газеті “Коммерсант в Украине” становить близько 15 700 000 грн.

Середня вартість матеріалів, друку й розсипки (враховуючи високу якість паперу) не перевищує 2 грв. на 1 примірник. Враховуючи, що тираж становить 6000, максимальну тижневу перевагу затрат над виручкою від продажі можна оцінити в 27 000 грн. Отже, щотижня в прибуток і на оплату праці журналістів та інших працівників видавничого дому “Коммерсант” йде близько 275 000 грн., що на рік становить близько 14,3 млн. грн.

• Висновки

Оскільки 81,9% реклами в газеті “Коммерсант в Украине” не має жодного зв'язку з виробленням або продажем товарів чи наданням послуг в Україні (переважна більшість цієї реклами містить дані юридичних осіб в Росії), є всі підстави вважати, що цю частину реклами вироблено не в Україні і взято з російського аналога. Таким чином, ця частина реклами не обкладається в Україні ні податком на додану вартість (20%), ні податком на рекламу (0,5%). В цінниках вказано, що ПДВ не входить у вартість реклами. Таким чином, річна сума недоотриманого в Україні ПДВ становить близько 2 572 000 грн., річна сума недоотриманого податку на рекламу 64 000 грв.

Частку праці журналістів української редакції серед всієї журналістської праці в газеті “Коммерсант в Украине” можна оцінити в 14,6% (це дещо більше від частки українських матеріалів в площі газети внаслідок більшої частки неполітичних матеріалів). Тобто українська редакція може претендувати не більш як на 14,6% прибутку та оплати праці. Отже, за цією оцінкою, 85,4% виручки від реклами, тобто близько 12 200 000 грв. не обкладається в Україні податком на прибуток (30% від частини, що йде на прибуток) чи відрахуваннями від заробітної плати (32,5% від фонду заробітної плати). Отже, в будь-якому випадку Україна втрачає не менш як 30% від суми прибуток+зар. плата, яка за цією оцінкою складає близько 9 400 000 грв. Отже, на цьому Україна втрачає близько 2 800 000 грв. відрахувань від прибутку й заробітної плати.

Отже, загальні недоотримані в Україні суми відрахувань від діяльності в Україні газети “Коммерсант в Украине” можна оцінити в 5 440 000 грв.

Оскільки газету “Коммерсант в Украине” зареєстровано в Україні, то немає підстав для оплати в Росії ПДВ на передруковану в українському аналозі частину реклами з російської газети “Коммерсант”. Таким чином, неукраїнська частина реклами взагалі виявляється звільненою від ПДВ (як і від податку на рекламу). Таким чином, російські рекламодавці одержують можливість давати рекламу в Україні за цінами, заниженими на 20,5% порівняно з українськими рекламодавцями. Це ослаблює український ринок реклами і ставить українського товаровиробника та продавця в умови наперед програшні порівняно з російським конкурентом. Відповідно до виконаних розрахунків вартість такоїпільгової російської реклами в цій газеті за рік становить близько 12 860 000 грв. За нашими оцінками, прибутки в Україні на вкладені в рекламу кошти на даний час становлять від 200 до 1500%, в середньому 500% (для газети “Коммерсант”, враховуючи високу якість, фаховий рівень її матеріалів і орієнтованість на споживача реклами, цей показник може бути й значно вищим, проте зупинимося на нижній оцінці). Таким чином, можна оцінити, що за рахунок цих пільг російські юридичні особи одержують в перерахунку на українську валюту близько 64 000 000 грн. прибутку, який за умов нормальної конкуренції могли б одержати українські юридичні особи.

Отже, загальна оцінка річного збитку Українській державі та юридичним особам в Україні за рахунок діяльності газети “Коммерсант в Украине” становить близько 70 000 000 грн.

После освобождения территории Украинской ССР от немецких захватчиков, по решению правительства СССР с 1944 года органами МВД и МГБ проводится выселение из Западных областей Украины в отдаленные районы страны членов семей “оуновцев” — украинских националистов, бандитов, а также бандпособников.

Направление на спецпоселение “оуновцев” производилось в 1944-1946 годах по решениям Особого Совещания при НКВД СССР сроком на 5 лет, а в 1947-1949 годах —по решениям Особого Совещания при МГБ СССР сроком на 8-10 лет и на бессрочное поселение.

По состоянию на 1.01.1949 г. всего на спецпоселении находится 112633 чел. членов семей активных “оуновцев”, из них выселенных в 1944-46 гг. сроком на 5 лет 24 730 чел., выселенных в 1947-49 гг. сроком на 8-10 лет и на бессрочное поселение 87 903 чел.

Некоторым из указанных лиц, выселенным в 1944-45 гг., срок поселения окончился в конце 1949 года или истекает в 1950 г.

Министерство внутренних дел СССР, исходя из нецелесообразности возвращения их к месту прежнего жительства и в целях укрепления режима в местах поселения членов семей “оуновцев”, считает необходимым:

—отменить сроки выселения членов семей украинских националистов, бандитов и бандпособников и установить, что они переселены в отдаленные районы СССР навечно и возвращению в места прежнего жительства не подлежат;

—распространить на этих лиц действие Указа Президиума Верховного Совета СССР от 28 ноября 1948 г. “Об уголовной ответственности за побег из мест обязательного и постоянного поселения лиц, выселенных в отдаленные районы Советского Союза в период Отечественной войны”. За самовольный выезд (побег) из мест обязательного поселения виновных привлекать к уголовной ответственности и определить меру наказания за это преступление 20 лет каторжных работ.

Проект постановления СМ прилагаю.

Министр внутренних дел Союза ССР С.Круглов.

Винниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання — К. 1994 — С. 124-125.