І.В. Діяк

Україна-Росія

III Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації

Наступила чорна хмара, настала ще й сива,
Була Польща, була Польща, та стала Росія.
Т.Шевченко.

Ймовірно, немає в російській історії питання, висвітленого більш тенденційно і брехливо, ніж питання входження України до складу Росії. Протягом 300 років велике поле для різних фальсифікацій з цього приводу створювала дивна відсутність тексту україно-російського договору. У царській Росії панувала точка зору, що в 1654 р. Москва, пам'ятаючи про завдання "збирання руських земель", розповсюдила свою владу на окрему територію, котра повстала проти Польщі. Зокрема, професор Імператорського Св. Володимира університету в Києві П.Богаєвський підкреслював:

Московское государство, не признавая державности за восставшей частью Польши и рассматривая борьбу Козаков как "междоусобие", принимало новую территорию с ее населением в свой состав как часть своего государства, распространяя на нее свою московскую государственную власть".¹

Тобто Росія, керуючись святою ідеєю "восстановления политического и национального единства всей русской земли", просто включила до свого складу частину цих територій, де внаслідок поразки Польщі від козаків начебто існував владний вакуум.

Після створення СРСР деякий час панувала негативна думка про події 1654 р., оскільки через них царський феодально-кріпосницький режим розповсюдився на Україну, де до того зусиллями козацтва кріпосництво було знищене. Але ця точка зору існувала лише у 20-х рр., поки Сталін не закріпився при владі на партійному олімпі. На потребу відновленню російсько-радянської експансії знову запанувала думка про збирання земель. А в 1954 р. рішенням КПРС для оцінки тих давніх подій вводився в обіг термін "возз'єднання". Тепер виходило, що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців і росіян до возз'єднання і що саме це возз'єднання було основною метою розпочатої у 1648 р. Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Ось що говорилося з цього приводу в "Тезах до 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954)", схвалених в ЦК КПУ:

"Рішення Переяславської ради було завершенням загальнонародної боротьби за возз'єднання України з Росією, виявом споконвічних прагнень і сподівань українського народу і знаменувало поворотний етап в його житті".²

Відповідно діяльність Богдана Хмельницького підносилася за розуміння того, що порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом:

"Он сумел понять прогрессивные задачи времени, коренные национальные интересы украинского народа, его извечное стремление к воссоединению с Россией и последовательно боролся за осуществление чаяний украинского народа".³

Насправді возз'єднання частин може мати місце, якщо раніше такі частини були єдиним цілим. А про яке "возз'єднання" може йтися, якщо Росія утворилася значно пізніше, ніж розпалася Київська Русь? Єдиною відмінністю радянського погляду на події 1654 р. від царського російського було те, що комуністична партія і радянські історики вже не вбачали для себе небезпеки в тому, щоб обережно визнати факт наявності в 1654 р. української державності. Також уже не відкидався факт наявності окремого українського народу.

Чи треба говорити, що такі зміни прямо відбивалися в поглядах на історичну постать гетьмана Богдана Хмельницького? Він перетворювався з героя на антигероя та навпаки. І зміни відбувалися не тільки у поглядах владної Москви. Не бракувало оцінок подіям 1654 р. та діяльності Богдана Хмельницького і серед українців. Зокрема, Тарас Шевченко писав про це так:

О, Богдане
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що колишучи співала
Про свою недолю,
Що співала чи ридала
Виглядала волю...
Ой, Богдане, Богданочку,
Як би була знала -
У колисці б придушила,
Під серцем приспала!
Степи мої запродані,
Жидові, Німоті,—
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.

Думається, Великий Кобзар, оцінюючи наслідки українських визвольних змагань XVII ст., не зовсім справедливий до самого Богдана Хмельницького. Так, боротьба закінчилася російським кріпацтвом, але дії гетьмана завжди спрямовувалися на здобуття Україною свободи. І це досить легко зрозуміти, якщо прослідкувати обставини, в яких вона опинилася під час Визвольної війни, а також рішення, котрі приймалися під їх впливом.

Розпочинаючи повстання, Богдан Хмельницький мав враховувати той факт, що Річ Посполита у 1648 р. була найсильнішою державою Європи. Адже решта країн виснажили себе жорстокою Тридцятирічною війною. Для боротьби з таким противником козаки не мали достатніх сил. Тому й боролися не проти короля і Речі Посполитої, а проти магнатів і шляхти в Україні, вимагаючи автономії та захисту православної віри. Однак поляки не зважали на поразки і за будь-яку ціну намагалися повернути Україну до часів "золотого десятиліття" 1638-1647 рр., коли панування шляхти в наших землях було необмеженим.

Кожна кампанія завершувалася мирним договором, котрий навесні нового року скасовувався через поновлення бойових дій. На прикордонні бої взагалі ніколи не припинялися. Все це призводило до величезної напруги сил. Але Річ Посполита не мала проблем з військом, оскільки після закінчення у 1648 р. Тридцятирічної війни безліч ландскнехтів у розореній Європі раптом залишилися без "роботи":

"Щоб вижити, найманці грабували мирне населення. А ті мешканці, чиї будинки було спалено, а сім'ї вирізано, в свою чергу, кидали все і теж подавалися в найманці. <...> Їхнє пересування диктувалося не стратегічними обставинами, а пошуками ще не сплюндрованих територій. Це був час, коли бойові дії, здавалося, повністю вийшли з-під контролю здорового глузду.. ."⁴

Тому війна на сході була для них подарунком долі. Щороку Річ Посполита збирала нові та нові сили, наймаючи цілі полки ландскнехтів. Так, лише в одній битві під Батогом 1652 р. козаки знищили одразу вісім німецьких найманих полків. У той же час сама Україна матеріально занепадала, бо чоловіче населення відволікалося від господарських робіт на безкінечну війну.

Зрештою, українська старшина зрозуміла, що спроби домовитися з поляками про якісь права України в складі Речі Посполитої марні, тому варто боротися за повну державну незалежність. Однак своїх сил не вистачало, а на яких союзників могли ми розраховувати у цій боротьбі?

* * *

Кримське ханство. Союз із Кримом на початку повстання, поза сумнівами, був великим дипломатичним успіхом Богдана Хмельницького. До складу української повстанської армії вперше включилася татарська кіннота. Як результат, вдалося нівелювати традиційну тактичну перевагу кінного польського війська над козаками, через що зазнавали поразки всі попередні повстання. Співвідношення сил змінилося на українську користь і призвело поляків до розгрому під Жовтими Водами та Корсунем. Можна прямо стверджувати, що без кримської кавалерії ці перемоги Богдана Хмельницького не сталися б. Адже поляки, довідавшись про татар, всіляко намагалися уникнути битви і відступити. Але кінні татарські загони стримували їх відступ, поки козацька піхота наздоганяла й громила польський табір.

Проте, кримський союзник виявився ненадійним і небезпечним. Чи передбачав це гетьман? Думається, не міг не передбачати, адже Кримське ханство, як будь-яка нормальна держава, переслідувала у цій війні власні цілі. Якими ж вони були?

За звичаєм двічі на рік кримські татари вирушали у грабіжницькі набіги. Іноді в них брала участь вся орда — до 80% татарського чоловічого населення. Однак поступово сусідні країни навчилися протистояти цим нападам, завдаючи татарам великих втрат. Запорізькі козаки не залишалися в боргу і охоче здійснювали напади на сам Крим. Походи на північ ставали дедалі небезпечнішими для татар. І от на цьому тлі взимку 1648 р. (а за деякими даними ще восени 1647 р.) кримський хан Іслам-Гірей III отримує від Богдана Хмельницького пропозицію про спільний виступ проти польських військ в Україні. Для хана це був подарунок долі: за допомогою самих українців розбити польсько-українські війська, котрі стояли на заваді його грабіжницьким нападам!

Однак ризик значний, тому хан відряджає до Богдана Хмельницького перекопських татар Тугай-бея, котрі складали хоча і найкращу, але не найбільшу частину кримського війська. З рештою своєї армії хан мав намір з'явитися в українських землях пізніше, коли Богдан Хмельницький і Тугай-бей розіб'ють польські війська, щоб скористатися плодами перемоги.

Саме так і сталося потім. Тугай-бей не жалів сил, аби повністю знищити розташовані в Україні польські війська у битвах під Жовтими Водами та Корсунем. Цікавий факт: під Жовтими Водами Хмельницький уже був готовий дозволити полякам відступити з оточення до Крилова в обмін на видачу артилерії та пороху. Але Тугай-бей, який мав наказ неодмінно знищити польські війська, а також дуже бажав пограбувати їх обоз, настояв на тому, щоб продовжувати бій. В урочищі Княжі Байраки справу було завершено. Тим часом сам хан з 87-тисячною ордою не надто поспішав до бою, а об'єднався з військами Богдана Хмельницького і Тугай-бея лише у Білій Церкві, де вони святкували свої перші перемоги. Далі Іслам-Гірей протягом тижня здійснив грабіжницький 100-150-кілометровий рейд на південний захід від Білої Церкви, і 11 червня 1648 р. повернув до Криму Чорним шляхом, обтяжений ясиром.

Справу зроблено! Прикордонні польсько-українські війська роз'єднані, поляки розбиті, Україна пограбована без зайвого ризику для татар. Святкування перемоги разом із мусульманським святом Шабан так затягнулося, що татари не встигли на чергову битву з поляками під Пилявцями. Богдану Хмельницькому довелося переодягнути на татарський кшталт 4000 козаків, вдаючи перед поляками присутність кримських військ у Пилявецькій битві.

Окремо слід сказати про Тугай-бея. До об'єднання своїх сил з Богданом Хмельницьким він, за словами самого хана, був найлютішим ворогом козаків.⁵ За згадкою турецького мандрівника і географа Евлії Челебі, у грудні 1643-січні 1644 р. Тугай-бей очолював великий грабіжницький напад на Україну. Однак коронний гетьман С.Конецьпольський відбив татар, а запорозькі козаки, переслідуючи їх відступ, добили рештки на Синіх Водах. Під татарською кіннотою проломилася крига, і всю річку загатило трупами.

Поразка підірвала становище Тугай-бея в Криму, і він на деякий час втратив свою посаду перекопського бея. Поновити посаду йому вдалося лише восени 1647 р.— тобто напередодні українського повстання. Ймовірно, він дуже витратився на традиційні для Туреччини та Криму хабарі візирам за призначення на посаду і бажав собі їх відшкодувати за рахунок грабунку. Не даремно ж Тугай-бей перед наданням допомоги Хмельницькому випросив для себе право на всіх польських полонених, аби брати з них викуп. Майбутнього українського гетьмана Івана Виговського, який під Жовтими Водами був офіцером польської армії, Хмельницькому довелося викупати у свого союзника. Надати Виговському волю просто так, через приязні стосунки з Хмельницьким, Тугай-бей не бажав.

У битвах під Жовтими Водами і Корсунем Тугай-бей проявив значні здібності полководця, за котрі, власне, хан завжди його цінував. Проте на тому етапі війни інтереси татар і українців співпадали — розгром польських військ в Україні. Надалі ці інтереси почали все більше розходитися.

У планах кримського хана зовсім не значилися остаточна перемога Хмельницького над поляками і окрема українська держава. Поява в українських землях замість поляків великої і боєздатної козацької армії ставила під сумнів можливість безкарно грабувати Україну, заради чого хан і втрутився у цю війну. Тому в інтересах Криму було максимальне продовження польсько-української війни, аби Хмельницький не перестав залежати від татарської допомоги. У цьому сенсі легко зрозуміти раптові для козаків замирення хана з поляками у вирішальних битвах, коли становище останніх перетворювалося на безвихідне.

"Нехай вони якомога довше воюють, поки ми будемо брати здобич". Так чи приблизно так розмірковував Іслам-Гірей, будуючи стосунки Криму з Україною та поляками. Воювати по-справжньому і зазнавати справжніх втрат хан не бажав. Краще нехай вмирають невірні. Коли під Берестечком татари зазнали на собі всю міць наступу польської армії — вони втекли. Паніка була такою, що татари покинуло на полі бою своїх вбитих, чого за мусульманами, взагалі-то, не водиться. І мова йде не про звичайних бійців, а про великих командирів. Зокрема, поляки захопили труп султан-калги Крим-Гірея. Вважається, що саме тут загинув і Тугай-бей. Принаймні, його ім'я після Берестечка ніколи не згадувалося.

Українці спершу витримували польські атаки, однак втеча татар призвела до загальної поразки у битві під Берестечком. Звичайно, хан побажав звинуватити у поразці іншого (в даному випадку Богдана Хмельницького), ніж визнавати власні прорахунки. Та ще й заробив на поразці, витягнувши з українського гетьмана викуп за звільнення з рук татарського союзника. От і виходить: для кого визвольна війна, а для кого — бізнес. Тому не слід дивуватися, що служба татарських загонів за плату була характерною для "союзу" з Кримом. Аби союзники за звичкою не розорювали українські містечка, Хмельницький був змушений тримати при татарських загонах своїх старшин. Водночас поряд завжди пильнували козацькі полки, а заздалегідь попереджене населення знаходилося у стані воєнної готовності й береглося від несподіваного нападу.

В Україні важко переживали цю татарську присутність, але необхідність у союзниках примушувала терпіти. Як зауважує з цього приводу російський історик Ключевський, Богдан Хмельницький "не мог сладить с Польшей одними казацкими силами, а желательная внешняя помощь из Москвы не приходила, и он должен был держаться за крымского хана".⁶ У розмові з венеціанським послом Віміною в 1650 р. Хмельницький відверто говорив про Іслам-Гірея, "що хоч він є йому братом і союзником, все-таки не може настільки довіряти йому, щоб залишати країну без охорони".⁷

Постійне прагнення татар до грабунку було відоме полякам. Також вони помітили і небажання татар зайвий раз ризикувати на польсько-українській війні через неможливість широко грабувати в землях колишньої Речі Посполитої. На цьому і вирішила зіграти польська дипломатія, аби зруйнувати союз хана з гетьманом Богданом Хмельницьким. Наслідки не примусили себе чекати.

У листопаді 1652 р. до Чигирина прибули турецькі та кримські посланці, які разом із польським сенатором домагалися від українського гетьмана приєднання до спільного союзу проти Московського царства. Планувався великий грабіжницький похід Речі Посполитої та Кримського ханства в московські землі. У випадку відмови Хмельницького від участі у цій війні посланці погрожували польсько-татарським походом не проти Москви, а проти України. Під тиском таких обставин гетьман погодився на участь у поході, але відстрочив виступ на 10 місяців через великі втрати у попередніх боях.

Забігаючи наперед зазначимо, що загроза польсько-татарского союзу проти України не була порожнім звуком. Під час битви під Жванцем поляки заключили з ханом сепаратний мир, один з пунктів якого дозволяв брати ясир з українських земель. Тобто татари були готові напасти на свого колишнього союзника, котрого вони тепер вважали просто бунтівливим підданим Речі Посполитої. Тим більше, що сама Річ Посполита дозволила татарам грабувати українські землі.

Коли в 1654 р. польський наступ досягає Умані, татари вперше відверто переходять на польський бік. Кримський хан кинувся на Волинь і Полісся, пограбував багато міст і сіл, набрав ясир і повернувся до Криму. Обурений Хмельницький з козацьким військом і особистою охороною наздогнав біля Межигірського монастиря один з татарських загонів та повністю його знищив. Як свідчить літопис Величка, саме в цей час відбувся цілковитий розрив у колись приязнених відносинах Хмельницького з ханом.

Згодом — восени 1655 р. — україно-московська армія рушила на захід, відкинула поляків і облягла Львів. Українські частини з'явилися на Холмщині, а полк Данила Виговського навіть здобув Люблін. Рятуючи Річ Посполиту від остаточної поразки, татари вчиняють напад на Наддніпрянщину й примушують Богдана Хмельницького і Бутурліна перекинути свої війська на південь. Під Озірною татари завдають поразки союзникам, і Богдан Хмельницький змушений сплатити Іслам-Гірею викуп.

Золото — ось і вся ціна татарським союзникам. Подавши значну допомогу українському повстанню на його початку, надалі татари робили все можливе, аби затягнути війну. Будь-чия перемога була не в інтересах Кримського ханства. Приймаючи навесні 1652 р. доленосне для України рішення, гетьман Богдан Хмельницький, звичайно, розумів безперспективність союзу з Кримом. Оцінивши ситуацію, він мав шукати нового союзника.

* * *

Московське царство. Важкий вибір стояв перед Богданом Хмельницьким. З одного боку, поляки не відмовлялися від своїх зазіхань на Україну, а союз із Кримським ханством себе вичерпав. З іншого боку, як погодження на польсько-татарську пропозицію про похід у Московію, так і відмова від цього мали б фатальні наслідки для України. Крім того, потрібно було також враховувати складні відносини України з карпатськими князівствами. Трансільванія разом з Молдавією і Валахією утворювали ворожий до України блок, котрий наближався до Польщі. У боях з семигородським військом загинув син Хмельницького Тиміш.

Якби Хмельницький у 1652 р. відмовився від участі у війні з Росією, польсько-татарська армія, поза сумнівами, завдала б поразки Україні. Поляки отримали б втрачені території, перед тим спустошені татарами. Якби Хмельницький піддався на пропозицію поляків і татар та разом з ними виступив проти Росії, то загибель козацької держави також ставала безповоротною. Україна вже мала суцільний фронт на заході і півночі проти польсько-литовських військ. Небезпечна поведінка Криму відволікала значні сили на південь. А поява ще одного фронту на сході проти Московського царства перетворила б Україну на "трикутник смерті".

Потребу уникнути такого небезпечного розвитку подій Україні диктував її власний досвід одночасної боротьби на кількох напрямах. У 1649 р. Богдан Хмельницький мусив боротися з військами короля Яна Казимира, котрі просувалися на Україну із заходу, з литовським військом Радзівіла, яке сунуло з півночі, та ще й з частинами Фірлея, блокованими у Збаражі. Десь мала статися катастрофа, бо неможливо бути однаково сильним на всіх напрямах. Литовці розбили корпус наказного гетьмана Кричевського, що мав прикривати Київ з півночі, а сам Кричевський помер від ран. Однак гетьман виграв час і зібрав усі сили проти Яна Казимира. Зборівська перемога тоді врятувала Україну.

Але ситуація 1653-1654 рр. була ще складнішою, бо йшлося вже про три окремих ворожих фронти. Аби відвернути найгірше, гетьман Богдан Хмельницький знайшов, як йому здавалося, вдалий вихід. По від'їзду польських і татарських представників з Чигирина він невідкладно повідомив московського царя Олексія Михайловича про небезпеку, зауваживши, що за існуючих обставин Україна не зможе утриматися від участі у війні проти Росії. Натомість Хмельницький порадив царю випередити Річ Посполиту і спрямувати свої армії в Білорусію та Литву. Зі свого боку козацька армія надала б росіянам необхідну допомогу.

Задум гетьмана був блискучим: втягнути Росію до війни на українському боці! Кримський хан протягом війни часто змінював свої вподобання, і на нього не можна було розраховувати. Однак Московське царство мало давні рахунки з поляками, і ця спільність інтересів закладала міцний фундамент московсько-українського військового союзу проти Речі Посполитої. Крім того, татари, шоковані раптовою зміною балансу сил, ймовірно, на якийсь час вийшли би з війни, щоб розібратися в ситуації. А цього часу мало вистачити для швидкого розгрому польської армії та розгортання військ на півдні проти Криму.

* * *

З відповіддю царя до Богдана Хмельницького приїхав князь Бутурлін. Московський цар Олексій Михайлович дякував за попередження про небезпеку і висловив згоду з порадами українського гетьмана. У Москві після кількох тяжких поразок побоювалися нового зіткнення з поляками. Але тепер видавалася слушна нагода продовжити політику "збирання руських земель" за допомогою тих самих козаків, котрі свого часу воювали на боці Речі Посполитої й попсували чимало крові Московському царству.

Однак поглинути одразу всю Україну — Військо Запорізьке — Росія не могла. Для цього Україна була занадто сильною. Адже вона самотужки вела досить успішну боротьбу проти Речі Посполитої. Османська імперія в 1649 р. уклала із запорожцями договір, де гарантувала козакам свободу мореплавства, торгівлі й промислів в Чорному та Мармуровому морях на 100 років. Це унікальний випадок, оскільки в ХVІ-ХVП століттях могутні султани не укладали подібних договорів з жодною державою!

До того ж у Москві не надто довіряли українській старшині. Там враховували, що козакам не подобалося рабство населення Росії щодо царя, і побоювалися, що у випадку перемоги чи замирення з Польщею вони можуть легко розірвати стосунки з Москвою. Гарантію від такого розвитку подій давало тільки встановлення прямого контролю над українськими землями з боку Москви, розташування там російських військ.

Тому Росія, граючи на складному становищі козаків, не поспішала втрутитися до війни, вичікуючи, поки сторони обопільне послабнуть. Лише на початку 1653 р., коли Богдан Хмельницький попередив про можливість прийняття Україною протекторату з боку османського султана, в Москві заметушилися:

"Но и тут проволочили дело еще почти на год, только летом объявили Хмельницкому о своем решении, а осенью собрали земский собор, чтобы обсудить дело по чину, потом еще подождали, пока гетман потерпел новую неудачу под Жванцем, снова выданный своим союзником — ханом, и только в январе 1654 г. отобрали присягу у казаков".⁸

Московський цар погодився надати свій протекторат Українській державі — Війську Запорізькому — на грунті спільного союзу проти Польщі. При цьому офіційно закріплювалося визнання козацьких прав непорушними на віки вічні, оскільки на той історичний момент гетьман Хмельницький "как подданный был менее удобен, чем как негласный союзник: подданного надобно защищать, а союзника можно покинуть по миновении в нем надобности".⁹ Це вже згодом, коли Річ Посполита зазнає поразки, і Москва почуватиметься більш упевнено, про події 1654 р. почнуть говорити як про "возз'єднання".

З свого боку і Україна розглядала цей договір не більше ніж продиктований поточним моментом звичайний військовий союз у формі встановлення протекторату московського царя, що мало свідчити про відсутність будь-якої залежності України від Польщі. Молдавський воєвода Лупул у жовтні 1652 р. так повідомляв польського агента єзуїта Щитницького про плани гетьмана Хмельницького:

"Задум Хмельницького — панувати абсолютно і незалежно, не підлягаючи ніякому монархові, і володіти всією землею, яка починається від Дністра і йде до Дніпра і далі, до московського кордону. А якщо Річ Посполита дуже його притиснула б, хоче податися під протекцію Москвитина,— що є тієї самої релігії".¹⁰

Красномовно свідчать про це і слова самого гетьмана з його листа до запорожців від 26 грудня 1653 р.:

"Оскільки ми не без волі й поради вашої, нашої братії, підняли увесь тягар війни з поляками, тож ми не бажаємо без вашої поради й волі розпочинати таку велику справу, як питання про московську протекцію".¹¹

Так само розуміли відносини з Москвою і на Січі. Ось відповідь запорожців на лист гетьмана:

"Ми достовірно знаємо, що великодержавний і пресвітлий монарх, самодержець всеросійський, православний цар, прийме охоче і ласкаво нас, як чадолюбний батько своїх синів, що непохитно стоять у тому ж святому православ'ї, під свою міцну протекцію, не вимагаючи від нас жодних данин і платні у свою монаршу скарбницю за винятком нашої вояцької служби... Його царська пресвітла величність усією душею бажає мати нас, Військо Запорізьке, з усім народом українсько-малоросійським у своєму союзі і в протекції монаршій.. ."¹²

Як бачимо, спільність православної віри давала козакам додаткове підґрунтя довіряти Москві. Також зважали на ті привілеї та права, що мали в Московському царстві українці Слобожанщини і Донське козацьке військо. Крім того, гетьман Богдан Хмельницький дуже сподівався на те, що наявність спільного ворогу, з котрим неможливий сепаратний мир, додасть надійності стосункам союзників. Під час нестачі хліба в Україні, викликаної у 1648-1649 рр. через відволікання робітників з господарства на війну, саме Росія допомогла уникнути голоду, дозволивши безмитний вивіз хліба та солі. Отже, зрадницької поведінки на кшталт кримського хана гетьман і козаки від московського царя не чекали.

Гетьман і старшина уявляли стосунки з Росією у вигляді двостороннього договору. Ще 1651 р. у розмові з назаретським митрополитом Гавриїлом Хмельницький говорив:

"І в тому всією Малою Руссю, духовного чину світського всяких чинів люди, міщани і козаки, дамо на себе договірного листа... і на тому вчинимо присягу від великого до малого".¹³

Так само і генеральний писар Виговський перед своїм посольством до Москви повідомляв Гавриїла, що "він про ті про всі статті почне домовлятися, на яких... їм бути під його государевою високою рукою".¹⁴

Іншими словами, старшина мала намір запропонувати свої умови, на основі котрих бажала вести переговори з російським урядом. У випадку їх прийняття старшина погоджувалася скласти присягу царю.

6 січня 1654 р. у Переяславі з деякими ускладненнями відбулася історична нарада. Українські умови до московського царя полягали в тому, "що він, государ,

— гетьмана Б.Хмельницького і все військо Запорозьке польському королеві не віддасть і за них буде стояти,

— вольностей не порушить,

— хто був шляхтич, козак або міщанин і взагалі в яким будь стані до сього часу і маєтності мав, щоб так був і далі, і щоб великий государ був ласкав — велів видати їм на маєтності свої царські грамоти".¹⁵

Тобто основних умов було три. Перша і головна — Росія мала вступити у війну проти Польщі. Адже шляхта ні за яких умов не визнавала втрати своєї влади над Україною, і лише військовий розгром Польщі гарантував звільнення. Одержання військової допомоги Росії в цій справі було головною метою всієї багаторічної практики дипломатичних відносин Хмельницького з Москвою. Вельми характерно, що всі листи Хмельницького до Москви з обіцянками прийняття підданства російського царя незмінно супроводжувалися проханнями і натяками на бажаність вступу Росії до війни проти поляків. Ще у 1655 р. посол Хмельницького чернець Данило у переговорах з шведами так підкреслював важливість військової допомоги Росії:

"З огляду на те, що козацьке військо мало з її боку велику поміч проти своїх неприятелів — поляків, татарів, молдован, волохів, семигородців і турків, воно цінить свій союз з Москвою, як корисний, і раде б його зберегти".¹⁶

Тому і в Переяславі, і в пізніших переговорах у Москві саме військове питання вважалося першим за значенням.

Друга умова гетьмана полягала в практично сакраментальній формулі "непорушності вільностей українських". Як справедливо зауважує М.Грушевський, ця формула була випробувана старшиною в столітніх торгах з польським урядом і шляхтою, й за своїм змістом вона була необмеженою — аж до власної державності. У Переяславі старшина під цим виразом явно розуміла всі надбання Визвольної війни: державність, привілеї, політичний і соціальний уклад українського життя.

Згідно третьої умови цар мав визнати й підтвердити всі існуючі станові привілеї та майнові права, котрі склалися в Україні під час Визвольної війни. Свідченням цього ставали б відповідні царські грамоти.

У відповідь на це представник царя князь Бутурлін передав гетьману царську грамоту, і військовий писар її зачитав. Текст цієї історичної грамоти й досі невідомий, але є всі підстави вважати, що росіяни повністю погодилися з українськими умовами. Інакше переяславська угода просто не відбулася б, а Хмельницький з старшиною не погодилися б скласти присягу. Чи не тому ця грамота загадково зникла в московських архівах? Так само не зберігся і зміст присяги, котру складали гетьман, старшина і козаки по "чиновній книзі", яку привезли російські посли. Загадкова відсутність цих документів уможливила в подальшому фальсифікацію української історії. Російські офіційні історики взагалі будуть твердити про відсутність будь-якої договірної основи подій 1654 р. — мовляв Україна бігла під московську владу ("возз'єднувалася"), і край. Також будуть говорити про відсутність самої Української держави, з котрою Москва могла б укладати якісь угоди. Однак навіть цар Петро І писав у своєму наказі про утворення Малоросійської Колегії в 1722р.: "...чинить ...как определено в помянутых Хмельницкого договорах".¹⁷ Проте відсутність тексту договорів давала Росії можливість у майбутньому не виконувати їх, що вона і робила.

Між тим, у Переяславі гетьман Хмельницький і старшина намагалися гарантувати майбутнє виконання угоди, традиційно надаючи велике значення присязі. Наприклад, коли семигородські посли не привезли присяги з підписом і печаткою князя Ракоці, старшина відмовилася заприсягати договір про спільний союз проти Польщі:

"Князь не може вимагати від нас більше, ніж сам зробив. Ми не хочемо брати ярма на наші шиї! Князь не завоював нас шаблею, як молдаван чи мунтян, ми з доброї волі хочемо мати з ним союз!"¹⁸

Цікаво, що російська делегація від імені царя звільнила козаків від минулих присяг під угодами з польським королем, бо останній сам їх не дотримувався. Зокрема, посланці повідомили, що цар "велів прийняти під свою високу руку вас: гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорізьке з городами і землями, як вільних від підданства королеві, через те, що він переступив присягу".¹⁹ Але коли гетьман і старшина почали вимагати, аби російські представники склали присягу за московського царя, то дістали відмову. По-перше, князь Бутурлін просто не ризикнув присягати від імені царя, а по-друге, цар взагалі своїм не присягає. Саме цей момент і викликав спалах незадоволення української старшини, мало не зірвавши затвердження договору. З'ясувалося, що в Москві договір трактували зовсім не так, як у Чигирині. Виявляється, московський цар ставить козаків на один щабель із своїми холопами, котрим він нічого не обіцяє і присяг не складає.

Гетьману коштувало чималих зусиль примусити козаків визнати договір. Він говорив, що зараз Україна не має іншого виходу, що Росія також православної віри, а всі здобутки Визвольної війни зберігаються. Врешті-решт, промови гетьмана зворушили козаків, і вони поклалися на його волю. Крім того, Бутурлін хоча і відмовився присягати за царя, однак на словах роздавав усі можливі обіцянки і гарантії, посилаючись при цьому на того ж таки царя. Свідчення цього ми знаходимо у листі Хмельницького з Чигирина до полковників Тетері і Зарудного від 21 березня 1654 р.:

"Однак пам'ятайте, ваша милість, і самі, як Василь Васильович Бутурлін словом його царської величності нас переконував, що його царська величність не тільки нам права і привілеї, од віку дані, підтвердить і при вільностях наших стародавніх збереже їх, але й паче ще особливі свої всякого чину людям пожалує".²⁰

Підтвердження визнання російським урядом усіх вимог української сторони знаходимо і в квітневому 1654 р. листі гетьмана до царя, де він висловлює радість з того, що одержав "милостиве твойого царської величності підтвердження прав і вольностей наших..."²¹ Зрештою, у чолобитній грамоті делегації київського митрополита до царя в липні 1654 р. містилося пряме прохання про підтвердження прав духовенства з посиланням на обіцянки Бутурліна:

"Про се ще перше, в Переяславі боярин твій В.В.Бутурлін повідомив гетьмана й військо Запорозьке й іменем твого цар. величества обіцяв, що в. цар. вел. зводить потвердити права і вільності — не тільки війську Запорізькому, але й усім нам духовним".²²

"Так як обіцяв то В.В.Бутурлін іменем в. цар. вел."²³

Однак київський митрополит — Сильвестр Косів, як буде показано нижче, складати присягу під угодою з Москвою відмовився попри всі обіцянки. І навіть заборонив це робити своїм прибічникам. Не склали присяги місто Чорнобиль, Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, авторитетні серед козацтва полковники Богун і Кропив'янський. Звичайно, можна пояснювати їх дії не відмовою присягати, а їх відсутністю. Адже під час переяславських подій вони стерегли татар на південному прикордонні. Однак вони ж не заприсягнули і після повернення з походу.

Сильна опозиція московській присязі виникла також на Січі. Мовляв, не за те воювали, щоб добровільно надіти на себе нове ярмо замість скинутого. До незадоволених належав і майбутній знаменитий кошовий отаман Іван Сірко. Як свідчить літопис Величка, гетьман Богдан Хмельницький надіслав до Січі перелік усіх наданих царем грамот з підтвердженням давніх і новоздобутих українських прав і вільностей. Але запорожці попросили прислати їм оригінали документів для досконального вивчення. Тільки після цього Січ присягнула.²⁴

Двостороннє порозуміння в Переяславі стало можливим завдяки тому, що російські посли хоча і не складали формальної присяги за царя, однак обіцяли козакам саме те, що ті хотіли почути. Згодом це ж саме закріплювалося в "Березневих статтях" — договорі України з московським урядом, укладеному на зразок минулих договорів з польським королем. Проблема лише в тому, що акредитивні грамоти від гетьмана, українські умови договору, текст Зборівського договору та низка листів, котрі привезла гетьманська делегація до Москви, також загадково зникли. Нам відомі лише їх російські переклади, статті котрих дійшли в зіпсованому вигляді й, очевидно, були переставлені. Однак і при цьому видно, що основна ідея угоди — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною зберігається державна самостійність.

У формі привілеїв з боку московського царя старшина й козаки одержували згоду на ті свої вимоги, без яких ніяких стосунків з Москвою бути не могло: вільні вибори гетьмана, незалежне судочинство, власні фінанси, невтручання російської адміністрації в українські справи, 60-тисячний склад війська, вільність закордонних зв'язків. Показовим також є той факт, що Москва бажала особистого приїзду гетьмана Богдана Хмельницького, але той не поїхав. Його поява у Москві мала б вигляд, нібито гетьман приїхав "бити чолом" і, таким чином, визнає над собою владу царя. А отже і владу царя над Україною, яку гетьман репрезентував. Богдан Хмельницький же поводився як гідний і незалежний державний володар, формально пояснюючи своє неприбуття станом справ в Україні.

Сам хід історичних подій показує, що гетьман Богдан Хмельницький зовсім не визнавав себе разом із усім козацьким військом холопами московського царя. Воліли йти "з царем православним", але не "під царя православного". Тобто ні про яке приєднання чи возз'єднання не йшлося. На відміну від російських і радянських оцінок переяславських подій, у середовищі українських істориків переважала думка про встановлення васальних стосунків між двома окремими державами. Просто гетьман на чітко визначених умовах визнавав над собою протекторат більшого сюзерена — московського царя. Однак при цьому Хмельницький не об'явив війську сутності своїх угод з Москвою, як не об'явив свого часу і Зборівського договору. Адже одне й друге не відповідало бажанням війська і самого гетьмана. А раз так, то Хмельницький не надто тримався за ці угоди, вважаючи їх тимчасовими.

Тому не дивно, що у багатьох документах після договору 1654 р. про Україну мовиться як про незалежну державу. Вона залишила собі всі атрибути держави й дипломатичні союзи з іншими країнами, а Хмельницький продовжував називати себе "єдиновладним самодержцем руським". Інша річ, що Москва намагалася не закріплювати чітко цей стан справ у діючих україно-російських угодах. Тим не менше, навіть у 1663 р. російський стольник, воєвода стародубський Хлопов ще писав про події в Україні як про події "в Малороссийском государстве", а в далекому Пекіні року 1770 на нагробку українського ченця викарбувано: "родом з Королевства Малороссийского, полка Ниженского".²⁵ Так само і європейські політики другої половини XVII ст. після переяславських подій продовжували вбачати в Україні окрему державу. Зокрема, австрійський посол у 1657 р. говорив про неї як "славну та войовничу республіку", французькі урядові кола вважали сенс Переяславської угоди як тимчасовий перепочинок у боротьбі з Польщею, а шведський король прямо писав Богдану Хмельницькому в 1656 р.:

"Ми знали, що між Великим князем Московським і народом Запорізьким зайшов певний договір, але такий, що полишив свободу народові цілою і непорушною".²⁶

Однак Богдан Хмельницький недооцінював справжньої небезпеки з боку російських зазіхань. "Україна, — писав М.Костомаров у своїй "Книзі буття українського народу", — по простоті своїй ще не знала, що таке цар, а цар московський це все одно, що ідол та мучитель".

З іншого боку, навесні 1654 р. альтернативи зближенню з Росією справді не було. Україна вкрай потребувала військової допомоги, і Росія виглядала природним союзником. Попереду ще лежала війна з поляками, і як воно там буде ніхто не міг передбачити. У будь-якому разі, на той момент гетьман мав достатньо сил не пустити російську владу до України, тому почувався впевнено.

* * *

На виконання договору навесні 1654 р. Московське царство розпочало спільні з Україною бойові дії проти Польщі. За істотної допомоги козацьких військ наказного гетьмана Івана Золотаренка росіянам вдалося повернути Смоленськ. Надалі було захоплено більшу частину Білорусії й Литви разом із містом Вільно. У 1656 р. цар Олексій Михайлович офіційно прийняв на себе титул "всея Великия, Малыя и Белыя России самодержца Литовского, Волынского и Подольского", а титул "московського царя" з ужитку виключили.

Раптове піднесення Росії викликало значне занепокоєння в Європі. Перед Богданом Хмельницьким ставили вимогу розірвання союзу з Москвою. Турецький султан і кримський хан у випадку відмови погрожували союзом з Польщею проти України. Обстановка знову загострилася.

Одночасно погіршувалися і стосунки з Росією. Порушення умов договору 1654 р. розпочалися з боку Москви майже одразу. Незадоволення викликала поява в українських містах московських гарнізонів і царських чиновників. До бою з поляками вони не поспішали, але у справи українців активно втручалися. Справжня ворожнеча виникла між союзниками в Білорусії. Москва намагалася привести захоплену козаками Гомельщину до присяги царю, хоча там уже закладався козацький устрій, а саме білоруське населення присягло гетьману (так постали Могильовський і Білоруський полки). Трохи згодом полки, набрані за козацьким принципом з місцевого білоруського й литовського населення, перейдуть на бік Речі Посполитої, не бажаючи приєднання своїх земель до Росії. Перспектива стати холопами їх не влаштовувала.

Під час походу 1655 р. до західноукраїнських земель об'єднаних україно-російських військ гетьман Богдан Хмельницький взагалі уникав здобуття міст, аби у росіян не з'явилася спокуса ставити там своїх воєвод і гарнізони. Зокрема, облога Львова закінчилася рішенням взяти з міста відкуп. Начебто, коли велися переговори, генеральний писар Виговський намовляв львів'ян, щоб ті не піддавалися на пропозицію командувача російськими військами боярина Бутурліна здатися на царське ім'я (тобто визнати владу московського царя).²⁷

Останнім ударом по зносинах держави Хмельницького з Московським царством виявилося досягнення у Вільно в 1656 р. сепаратного миру між росіянами і поляками. Угода гетьмана з московським царем 1654 р. передбачала, що Україна та Росія вестимуть спільну війну проти Польщі й, зрозуміло, не вживатимуть жодного однобічного дипломатичного заходу щодо цієї війни без погодження із союзником. А у Вільно спеціально відряджену українську делегацію росіяни навіть не допустили до переговорів.

Загалом дії Росії легко зрозуміти. Адже Москва розпочинала війну не для допомоги українському народові, а задля приєднання до своєї держави територій України, Білорусі й Литви. На початку 1656 р. Річ Посполита — ще кілька років тому наймогутніша держава Європи — опинилася на межі катастрофи. Проте окрім Росії інтерес до територій Литви й Білорусі виявила Швеція. Восени 1655 р. Литва підписала угоду про об'єднання з нею. З цього моменту остаточний розгром Польщі, без якого поляки ніколи б не визнали звільнення з-під їх влади України, перестав бути вигідним для Москви. Більше того, поляки подали царю Олексію Михайловичу надію на обрання польським королем. Це відкривало перспективу на приєднання Польщі до Росії шляхом особистої унії. І влітку 1656 р., коли поляки були вщент розгромлені шведами, російська армія раптово перейшла в наступ проти останніх у Прибалтиці.

Щоб замиритися з Польщею і притягнути її до союзу проти шведів Москва розрахувалася з нею українськими територіями, на які не припинялися польські напади. Українців, зрозуміло, ніхто ні про що не питав, хоча вирішували долю свого союзника за його спиною. Пізніша російська та радянська історіографія завжди виправдовували зрадницькі кроки Московського царства, пояснюючи їх тогочасними інтересами Росії. А точніше, інтересами поширення влади царя. Українські ж інтереси традиційно не бралися до уваги. Проте варто було б зважати на них, оскільки козацька старшина саме ними керувалася у пошуках союзників та у своєму ставленні до них.

Після Віденського перемир'я гетьман Богдан Хмельницький і козацькі полковники відкрито звинуватили царя в зраді й порушенні Переяславської угоди. У роздратованому листі до царя гетьман порівнював поведінку Москви з поведінкою тих же шведів, з котрими Україна уклала військову конвенцію: "Шведи — люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримуються слова. Проте цар, уклавши перемир'я з поляками і маючи намір повернути нас в їхні руки, вчинив з нами безсердечно".²⁸

Віденське перемир'я розв'язало Хмельницькому руки: союз з Москвою проти Польщі тепер втратив вагу, а більше від Переяславської угоди нічого не залишилося. Адже інтереси України й Росії розійшлися в різні боки. Тому гетьман фактично відмовився виконувати вимоги Москви про припинення бойових дій проти Польщі та початок війни з шведами. Як буде показано нижче, козаки продовжили війну проти поляків разом із шведами. Більше того, вони фактично підтримали претензії князя Ракоці на польську корону, подавши йому військову допомогу, хоча цар Михайло Олексійович також на неї претендував. Така поведінка гетьмана свідчить, що він не визнавав над собою ніякої влади московського протектора. А тим більше не наважився б на подібні самостійні кроки царський холоп.

Обурена Москва відрядила до Хмельницького послів за поясненнями. Перший з них — Климент Ієвлев — нічого у гетьмана не з'ясував. Тоді до Чигирина приїхав окольничий Федір Бутурлін, розмова якого з Хмельницьким мала характер суперечки. Бутурлін дорікав гетьману за самостійну політику і протиставляв йому, "простому чоловікові", царя — "божого помазаника". Гетьман у відповідь також "говорив сердито" і закидав цареві "немилосердя".²⁹ "Не того мне хотелось и не так было тому делу быть",— сказав одного разу Хмельницький щодо результатів союзу з Московським царством.³⁰

Через рік козацька старшина на чолі з гетьманом Іваном Виговським у своєму циркулярі до європейських урядів так буде пояснювати причини розриву з Москвою:

"Осыпанное обещаниями и обязательствами великого князя московского (тобто царя Олексія Михайловича — авт.), войско наше надеялось, что ввиду общности веры и добровольного нашего присоединения великий князь будет для нас справедлив, благожелателен и милостлив, будет поступать с нами искренне, не злоумышляя против нашей вольности, но приумножая ее еще более, согласно своим обещаниям. Но надежды эти нас обманули. Министры и вельможи московские побудили этого почтеннейшего, благочестивейшего и всемилостливейшего государя к тому, что в первый же год, как только завершились переговоры между Москвою и Польшею, из видов на польскую корону решил он нас подавить и поработить и, заняв нас войною со шведами, хотел тем легче это осуществить.. ."³¹

* * *

Таким чином, ще за життя гетьмана Богдана Хмельницького Переяславська угода 1654 р. була скасована самим ходом історичних подій. Московське царство і року не дотримувалося досягнутих при укладенні угоди умов. Але іншого виходу бути не могло. Адже обидві зацікавлені сторони переслідували в Переяславському договорі зовсім протилежні інтереси.

Богдан Хмельницький шукав вихід із складної воєнно-політичної обстановки, в котрій опинилася Україна в 1652-1653 рр., щоб за допомогою нового військового союзника змінити баланс сил і довести боротьбу проти польського поневолення до логічного кінця. У цій боротьбі утворилася Українська козацька держава, з якою пов'язував своє майбутнє наш народ. Ні про який перехід з-під польського панування до московського ярма зовсім не йшлося. Не за те воювала покозачена Україна.

У Москві це розуміли і просто бажали використати слушну нагоду, аби розширити свої кордони на захід. Ще М.Грушевський зазначав, що "Москва уявляла собі союз не інакше як у формі приєднання України до Московської держави". Так само пояснює позицію Московського царства і російський історик В.Ключевський:

"Богдан ждал от Москвы открытого разрыва с Польшей и военного удара на нее с востока, чтобы освободить Малороссию и взять ее под свою руку, а московская дипломатия, не разрывая с Польшей, с тонким расчетом поджидала, пока казаки своими победами доконают ляхов и заставят их отступиться от мятежного края, чтобы тогда легально, не нарушая вечного мира с Польшей, присоединить Малую Русь к Великой".³²

Зрозуміло, що допомога Україні у відстоюванні її державності не входила до планів Московського царства. Тому також не дивно і те, що Росія згодом легко пішла на мир з найнебезпечнішими ворогами України поляками, аби сумісно з ними розбити Швецію, на союз з котрою дуже розраховував Богдан Хмельницький. До речі, ця зрада і завдала останнього удару по здоров'ю українського гетьмана, значно скоротивши йому життєвий вік. Що ж це за шведський союзник, на якого так покладався Богдан Хмельницький?

* * *

Швеція. Шведське королівство завжди користувалося великою повагою у козаків. Вперше вони познайомилися з ним, коли в складі армії Речі Посполитої брали участь в польсько-шведських війнах за контроль над південним узбережжям Балтійського моря. Ще у 1620-х рр. шведи шукали шляхів зближення з українським козацтвом, згідно своїх тодішніх планів протидії польсько-австрійському союзу. Але уряд королеви Христини не наважився на розрив з Польщею під час Тридцятирічної війни з Габсбургами, і лише король Карл Х Густав у 1655 р. поновив війну проти Речі Посполитої.

У середині XVII ст. Швеція мала дуже міцну й сучасну за тими часами армію і упевнено перетворювала Балтику на своє внутрішнє озеро. На шляху до цієї мети шведи зіткнулися з Польщею, а тому вбачали в козацькій Україні свого природного союзника. Одночасно і Україна вбачала у Швеції з її найпотужнішою європейською армією бажаного союзника, котрому було вигідне існування Української держави. Вже 1650-1653 рр. гетьман Богдан Хмельницький намагався зв'язатися з Швецією, однак тривалий час досягти цього не вдавалося. Російський уряд не пропустив до Швеції українське посольство на чолі з полковником Кіндратом Бурляєм. Події значно прискорилися з початком польско-шведської війни. Гетьман уклав воєнну конвенцію зі Швецією проти Польщі, коли його війська разом з московською армією у 1654 р. наступали в Галичині та Білорусії.

Шведи розуміли, що їхнє прагнення закріпитися у Прибалтиці неминуче призведе до зіткнення з Росією. Вони вбачали в самому факті наявності окремої Української держави надійну противагу просуванню Росії на захід. Саме тому шведський король і канцлер через своїх представників звернулися до Богдана Хмельницького з пропозицією про встановлення тісного союзу, пропонуючи допомогу в досягненні повної політичної незалежності Української держави. При цьому Карл Х Густав попереджав про небезпеку союзу з Москвою для Української держави, доводячи, що "москвитяни не потерплять у себе вільного народу" і, врешті-решт, скасують українські вільності, запроваджуючи московський деспотичний лад.³³

Українська держава мала отримати шведський протекторат — самий надійний захист від зазіхань Польщі, Росії чи Криму. У 12-мильній зоні по обидва береги Дніпра, Бугу і Дністра шведи планували побудувати свої фортеці. З одного боку це посилювало їхній контроль над Україною, але Швеція на відміну від Речі Посполитої або Росії була занадто слабкою, щоб дійсно її "проковтнути". Зате з іншого боку за таких умов будь-який напад на українські землі турецьких, кримських, польських чи російських військ одразу призводив до втручання у війну шведів — тоді найкращої серед європейських армій. Це була реальна гарантія безпеки для України.

Забезпечення шведам права безмитної торгівлі в Україні приєднувало її до найрозвинутішої частини європейського ринку. Адже Швеція контролювала тоді всю Північну і частково Центральну Європу, а захоплення узбережжя Балтики ставило під її контроль ще й морську торгівлю в регіоні.

За свою всебічну допомогу Швеція вимагала у Богдана Хмельницького визнання шведського контролю над Литвою, а також підготовки 40-тисячної козацької армії для спільних дій зі шведами проти Польщі.

Хмельницький високо цінував союз зі Шведським королівством. Але всупереч думці генерального писаря Івана Виговського гетьман не наважувався на радикальний розрив з Московським царством, повідомивши царя про шведські пропозиції. Цим наївним кроком Богдан Хмельницький лише скоротив російський шлях до сепаратного миру з поляками у Вільно.

Після цього Хмельницький діяв уже більш рішуче. Поведінка Москви розглядалася як зрада зобов'язанням, прийнятим нею по відношенню до України у 1654 р. Адже Росія вимагала від України розірвати стосунки з Швецією і припинити війну з Польщею. Однак гетьман заявив, що ні за яких обставин не скасує союз зі шведами, оскільки цінує їхнє давнє та щире відношення до України. Фактично, Хмельницький між Москвою і Швецією обрав останню. Навесні 1657 р. 20-тисячний козацький корпус полковника Антона Ждановича разом з угорським військом Семигородського князя Ракоці об'єдналися під Сандомиром і рушили назустріч шведській армії короля Карла Х Густава. Об'єднані війська розтрощили польську армію і захопили Варшаву. "Козаки геть чисто розграбили місто; рядовики-шведи також посваволили в місті",— оповідав очевидець.³⁴

Тепер Речі Посполитій було вже не до боротьби за Україну, і здавалося, що Українська козацька держава таки виборола своє право на існування. Визвольна війна призвела до появи козацьких хоругв на мурах самої польської столиці. Проте тріумфу не сталося. Раптове примирення Росії та Польщі знищило всі сподівання Богдана Хмельницького.

Активні дії російських військ змусили короля Карла Х Густава перекинути більшу частину своєї армії в Прибалтику. Згодом до війни з шведами приєдналася Данія. Як наслідок, Польща отримала можливість згуртувати свої сили і врятуватися від остаточного розгрому. Вражений втратою такої, здавалося, близької перемоги, гетьман Богдан Хмельницький помер 27 липня 1657 р. Тим часом поляки повернулися до війни за відновлення своєї влади над Україною, залучивши на свій бік Кримське ханство.

* * *

Отже, у 1656-1657 рр. позиція Московського царства поклала край сподіванням України на успішне завершення тривалої Визвольної війни. Відчуваючи близьку смерть, Богдан Хмельницький скликав у Чигирині козацьку старшину, де розповів про стан справ. На гетьманство після себе він пропонував генерального писаря Івана Виговського, який найбільш послідовно виступав за союз зі Швецією. Проте старшина на честь заслуг Богдана Хмельницького обрала на гетьманство його сина Юрія, а Виговський став опікуном. Тобто Хмельницький перед смертю продовжував робити ставку на шведів, і Виговський мав розвивати цю лінію.

Уже першими кроками генерального писаря (фактично голови уряду козацької держави, канцлера за європейським зразком) Івана Виговського було укладення договору зі Швецією. В ньому він застеріг, що український уряд має право вербувати собі у шведських провінціях військо і офіцерів, запрошувати шведських ремісників і механіків, купувати шведську зброю і амуніцію. Подібні запозичення у передової європейської армії сприяли б піднесенню рівня українського війська. Через 50 років так само буде залучати європейців до модернізації Росії цар Петро І.

Для полегшення зв'язку зі Швецією Україна мала дістати кордон з нею на Березині, якою шведи обмежували свої загарбання на півдні. Залишаючи за собою Прибалтику і Прусію, шведський уряд визнавав приналежність всієї України та більшої частини Білорусії до козацької держави.

Цей союз підкріплювався відсутністю взаємних претензій, оскільки Швеції й Україні не було чого ділити — усі суперечки порівняно легко владнали.

Якби цей союз переміг, то Річ Посполита перестала б існувати. Поляки були б змушені примиритися з втратою України, а кримський хан перед лицем всієї української армії, посиленої шведськими загонами, визнав би козацьку державу як усталену реальність. Росії залишалося або нападати в союзі з мусульманами на єдиновірну православну Україну, або відмовитися від ідеї "збирання руських земель" і спостерігати за поступовим відродженням Києва.

Ймовірно, Богдан Хмельницький та Іван Виговський спромоглися деякий час приховувати від Москви свою справжню дипломатію і відносини з шведами. Принаймні, тільки через рік після смерті Хмельницького запорізькі посланці за наказом кошового отамана Якова Барабаша повідомили царю, "що ще за життя гетьмана Запорізького Війська Богдана Хмельницького гетьман, уся старшина, всі полковники й уся чернь учинили... присягу з семигородським князем Юрієм Ракоці, шведським королем, волоським і молдавським воєводами". Крім того, "гетьман Іван Виговський з полковником миргородським Григорієм Сахненком та іншими полковниками нещодавно знову поновили присягу семигородському князеві Ракоці, шведському королеві та волоському й молдавському воеводам".³⁵

У Москві швидко усвідомили небезпеку і в союзі з поляками вивели Швецію з гри, завдавши їй поразки. Проте Річ Посполита одразу повернулася до війни з Росією за українські та білоруські землі. Обдурений російський цар Олексій Михайлович мусив розпрощатися з примарою польської корони. Уже влітку 1658 р. на Варшавському сеймі шляхта виступила за відновлення бойових дій. Але десятирічна жорстока війна підірвала польські сили. Тому Варшава окрім військового союзу з Кримом шукала можливості припинити на деякий час боротьбу з козацькою Україною, щоб зосередити всі сили проти Росії. Аби притягнути українців на свій бік і таким чином залишити Росію наодинці, Річ Посполита пішла на визнання козацької України окремим державним утворенням. Стратегічна ситуація дивовижним чином змінилася, і на деякий час союзником у боротьбі за існування української державності стала Польща.

* * *

Річ Посполита. Як уже зазначалося вище, на початку 1648 р. Річ Посполита була однією з найсильніших держав Європи. Тридцятирічна війна знесилила Європу, тоді як Річ Посполита не поспішала втрутитися до неї і зберегла сили. Але в наступні десять років жорстока боротьба за Україну неодноразово ставила під сумнів саме існування польської державності. До війни втягнулися Росія, Швеція, Угорщина, Туреччина, Кримське ханство, Данія, Австрія, Бранденбург, тощо. Влітку 1658 р. від колись велетенської Речі Посполитої залишилася урізана територія самої Польщі. Щоб відновити свою державу в кордонах 1648 р. поляки вирішили піти на нечувані поступки козакам, закріплені 16 вересня 1658 р. Гадяцьким договором.

Згідно цієї угоди Україна поверталася під владу польського короля, але у складі Речі Посполитої утворювала Велике князівство Руське (на кшталт Великого князівства Литовського) із своїми власними урядом, скарбницею, монетою, судом і з гетьманом на чолі. Король міг лише затверджувати гетьмана з числа тих кандидатур, які оберуть представники українських станів. Козацький реєстр визначався в 30 тис. Ще 10 тис. постійного найманого війська утримував гетьман. Православна церква на території князівства урівнювалася в правах з католицькою, а київський митрополит і чотири єпископи отримували місця в сенаті. Києво-Могилянська академія одержувала права Краківського університету, і, крім неї. Руське князівство мало право заснувати ще один подібний вищий навчальний заклад.

Якби Польща пішла на такі умови ще за гетьмана Сагайдачного, історія Східної Європи розвивалася б іншим шляхом. Але й цього разу поступки поляків можна вважати тимчасовими і вимушеними. Наприклад, вони не визнали вимог козацької старшини на приєднання до Великого князівства Руського Галичини. Також Варшава відкинула вимоги старшини визнати окрему Українську державу, нейтральну між Польщею і Росією. Ймовірно, після виведення Росії з війни поляки повернули б зброю проти козаків і, нарешті, відновили б Річ Посполиту такою, якою вона була в 1647 р. напередодні Визвольної війни українського народу. Однак на тому етапі Польща була занадто слабкою і сама потребувала козацького війська.

Загалом, польська альтернатива не була підтримана українським народом. Надто велику і недобру пам'ять залишила по собі польська влада в Україні. Проте Виговський поставив під сумнів і московську владу на українських теренах. Справа в тому, що попри угоди Хмельницького, Москва все нахабніше втручалася в українські справи. Сучасний російський дослідник Б.Соколов визнає:

"Вообще, насилия, чинимые населению Украины русскими войсками с самого их появления там, стали одной из главных причин перехода Выговского и казацкой старшины вместе со значительной частью рядовых казаков в польский лагерь. Польское господство после знакомства с безобразиями, творимыми московскими воеводами, казалось уже не таким страшным".³⁶

Особливо небезпечним було те, що Москва за спиною визнаного нею ж самою законного гетьманського уряду України активно підтримувала опозицію, котру очолювали політичні авантюристи і демагоги — кошовий отаман Яків Барабаш і полтавський полковник Мартин Пушкар. Добре усвідомлюючи небезпеку, прихильник Виговського миргородський полковник Григорій Лісницький так змальовував козацтву задуми московського царя:

"І хоче царська величність у нас волю відібрати за своїм бажанням, і хоче з нас усілякі податки брати, отримані з оренд і з млинів на Військо Запорізьке... А як цар і Москва візьмуть нас у свої руки, то вже не вільно нам буде ходити в чоботях і в сукняних жупанах, і будуть нас заганяти в Сибір чи в Москву, цар і попів до нас своїх нашле, а наших туди пожене".³⁷

А ще Лісницький говорив про майбутні податки та російську адміністрацію, примусову службу козаків у царському війську поза межами України та російські гарнізони замість них в самій Україні. І хоча все це видавалося за конкретні укази царя, яких на той час, можливо, ще не було, але це свідчить про далекоглядність старшини Виговського. Адже саме так згодом і сталося. Зрештою, після смерті Богдана Хмельницького московські посланці поставили перед Виговським шість нових вимог:

"1) щоб кількість реєстрових козаків становила тільки 12 тис.;

2) щоб усі податки надходили цареві;

3) щоб над кожним полком стояв полковник-московитин і старшина була московська;

4) щоб по смерті козаків їхні діти були царськими підданими;

5) щоб Юрій Хмельницький із скарбами був відісланий до Москви;

6) щоб київський митрополит залежав від московського

патріарха і там (у Москві) висвячувався".³⁸

Але Виговський відкинув ці вимоги. Гетьманський уряд прирушив зброєю промосковську партію і уклав з Польщею Гадячський трактат. Зрозумівши небезпеку втратити владу над Україною, московський цар негайно відрядив проти гетьмана Виговського 150-тисячну армію князя Олексія Трубецького. Прикордонні українські заслони, що складалися з козаків Прилуцького полку під командуванням майбутнього гетьмана України Петра Дорошенка, відступили до містечка Срібного. Тоді частина російських військ на чолі з князем Семеном Пожарським здобула містечко, розбила козаків і полонила тих, хто залишився живим.

Тим часом головні сили російських військ на чолі з Трубецьким 16 квітня 1659 р. підійшли до міста Конотоп, де замкнулися 4 тисячі козаків Ніжинського і Чернігівського полків під командуванням ніжинського полковника Г.Гуляницького. 21 квітня з прибуттям під Конотоп нових російських загонів Г.Ромодановського, С.Львова та Ф.Куракіна розпочалася майже тримісячна облога міста. Проте подолати опір козаків не спромоглися. Зате загарбники спалили Борзну й передмістя Ніжина:

"Тем временем в конце мая русские войска взяли крепость Борзну, разбив гарнизон под командованием шурина Богдана Хмельницкого, полковника Василия Золотаренко. Часть жителей города была истреблена, часть угнана в Россию".³⁹

Оборона Конотопа дозволила гетьману Виговському виграти час для згуртування своїх сил. У червні 1659 р. він уже мав до 60 тис. війська разом із постійними найманими загонами. Крім того, з 40-тисячною ордою на допомогу поспішав кримський хан. Як зазначають окремі польські джерела, 9 липня почалися сутички з передовими російськими загонами. Не маючи відомостей про прихід орди, князь Пожарський сміливо атакував українське військо і потрапив до пастки. На переправі через Сосницю російська кіннота застрягла в багнистих місцях річки й зазнала нищівного удару українців і татар. Ті, хто зумів вирватися з оточення й пробитися до табору під Конотопом, раптово були атаковані козаками Гуляницького. Вони вийшли з міста та захопили частину обозу і артилерії. Росіяни об'єдналися в один табір і розпочали відступ з України. 14-16 липня у Козацькій Діброві українське військо здобуло частину російського табору, однак решті вдалося пробитися до Путивлю.

Втрати московської армії досягали 40-50 тисяч. У полон потрапили князі Пожарський, Ляпунов, два Бутурліних та ще кілька тисяч росіян. Переможцям дісталися 206 прапорів.⁴⁰ Визначний російський історик XIX ст. Сергій Соловйов зазначав з цього приводу у своїй "Истории России с древнейших времен":

"Цвет московской конницы, совершившей счастливые походы 1654 и 1655 годов, погиб в один день; <...> Никогда после того царь московский не был уже в состоянии вывести в поле такого сильного ополчения. В печальном платье вышел Алексей Михайлович к народу, и ужас напал на Москву. Удар был тем тяжелее, чем неожиданнее; последовал он за такими блестящими успехами! <...> Трубецкой, на котрого было больше всех надежды, "муж благоговейный и изящный, в воинстве счастливый и недругам страшный", сгубил такое громадное войско! После взятия стольких городов, после взятия столицы литовской, царский град затрепетал за собственную безопасность: в августе по государеву указу люди всех чинов спешили на земляные работы для укрепления Москвы. Сам царь с боярами часто присутствовал при работах; окрестные жители с семействами, пожитками наполняли Москву, и шел слух, что государь уезжает за Волгу, за Ярославль".⁴¹ Повністю подолати наслідки цієї воєнної катастрофи російська армія спромоглася лише після реформ Петра І.

Воєвода Трубецькой готував прикордонні загони проти можливого козацько-татарського вторгнення в Росію. "Но Выговский запретил им действовать с украинской земли. — Зазначає російський дослідник Б.Соколов.— У него еще оставались наивные надежды, что царь Алексей признает самостоятельность Украины под польским протекторатом и дело закончится миром. <...> Выговский вернулся в гетманскую столицу Чигирин и собирался изгнать воеводу Шереметева из Киева. Но Шереметев и товарищ воеводы князь Юрий Борятинский сожгли все местечки вокруг Киева, безжалостно истребив население".⁴²

Надалі кілька промосковських полковників звинуватили Виговського в тому, що "він продає Україну полякам", і повстали. На цьому союз з Польщею, і без того дуже непопулярний серед козацтва, скінчився. Москва негайно скористалася моментом і перехопила ініціативу. Розбитий під Конотопом князь Олексій Трубецькой повернувся в Україну з новим військом, а Іван Виговський, не маючи змоги продовжувати війну, втік до Польщі. Україна входила у період внутрішнього розбрату, котрий історики згодом назвуть Руїною.

У Москві розуміли, що повна інкорпорація України до складу Російської держави розтягнеться на тривалий час і буде складним процесом. Тому Москва не надто прискорювала хід подій, граючи на складнощах війни та вичікуючи слушної нагоди. Грушевський зазначав з цього приводу так:

"Московські політики може ненароком, а може й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею й дійти майже до останнього обопільного знищення — що так виразно виявлялося в останній кампанії — аби увійти з свіжими силами між сих обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівноправного союзника, а підручного, котрого б можна було звести до ролі прислужника, підданого, "холопа".⁴³

Практично підтверджував думку Грушевського один з "батьків" російської історичної науки В.Ключевський, коли аналізував політику Московського царства щодо Богдана Хмельницького:

"Москва не трогалась, боясь нарушить мир с Польшей, и 6 лет с неподвижным любопытством наблюдала, как дело Хмельницкого, испорченное татарами под Зборовом и Берестечком, клонилось к упадку, как Малороссия опустошалась союзниками-татарами и зверски свирепою усобицею, и, наконец, когда страна уже никуда не годилась, ее приняли под свою высокую руку, чтобы превратить правящие украинские классы из польских бунтарей в озлобленных московских подданных. <...> Москва хотела прибрать к рукам украинское казачество,.. а если и с украинскими городами, то непременно под условием, чтобы там сидели московские воеводы с дьяками. А Богдан Хмельницкий рассчитывал стать чем-то вроде герцога Чигиринского, правящего Малороссией под отдаленным сюзеренным надзором государя московского (тобто йдеться знову таки про окрему державу під протекторатом Москви — авт.) и при содействии казацкой знати, есаулов, полковников и прочей старшины".⁴⁴

Знесилена у тривалій боротьбі з поляками, зневірена у своїй старшині Україна поступово втрачала здатність протистояти намаганням Москви зіпхнути її на становище провінції. Царський уряд послідовно діяв за чіткою схемою:

а) поступове обмеження українського суверенітету укладенням нового договору з кожним новим гетьманом;

б) роздмухування чвар у козацькій старшині і таємна підтримка серед них опозиції до будь-якого сильного гетьмана незалежно від його стосунків з Москвою;

в) поступове насадження в Україні московських військ, чиновників, законів і перебирання ними реальної влади на місцях від старшини.

Віденське перемир'я, втручання Росії в українські справи й, нарешті, сам факт війни з Україною практично скасували україно-російську угоду 1654 р. Тому Москва вкрай потребувала офіційного відновлення старих відносин з Україною. І тут московська дипломатія продемонструвала свою більшу досвідченість та цілеспрямованість.

Князь Трубецькой настояв на зустрічі з старшиною і новим гетьманом, 18-річним сином Богдана Хмельницького Юрієм, у таборі свого війська. Там він відкинув українські умови поновлення стосунків з Москвою та продиктував новий Переяславській договір. Через присутність великого російського війська старшина не наважилася сперечатися з Трубецьким і склала присягу під новою угодою. Але загалом робився вигляд, начебто Юрій лише поновлює дію договору, укладеного Московським царством з його батьком.

Проте насправді Юрій з старшиною підписали підроблений текст договору 1654 р. М.Грушевський прямо зазначав, що "замість автентичних статей, московські дяки підсунули українській стороні довільну переробку-фальсифікат".⁴⁵ Трагедія подальшої історії козацької України в тому, що цей фальсифікований документ став єдиним офіційним текстом так званих "статей Богдана Хмельницького", і його мали підтримувати згодом всі нові гетьмани.

Переяславська угода 1659 р. містила такі пункти, з котрими Богдан Хмельницький ніколи не погодився б. Вони знаменували собою великий крок Москви уперед в її намаганнях міцніше вхопитися за Україну. Зокрема, тепер гетьман мав безумовно виконувати накази царя й відряджати козацькі війська на російські війни, і навпаки — без царського наказу не мав права посилати війська нікуди. Козацькі війська мали залишити росіянам свої фортеці в Білорусі, хоча за домовленостями часів Хмельницького всі білоруські землі, визволені з-під поляків козаками, переходили під владу гетьмана. Крім того, Україна втрачала можливість самостійно обирати гетьманів, генеральну старшину і полковників. Тепер для цього була потрібна царська вказівка. Старшина, яка підтримувала Виговського в його намаганнях зберегти українську державність, втрачала свої права та привілеї під страхом страти. Одночасно на представників промосковської партії гетьманський уряд тепер не мав права накладати будь-які стягнення без попереднього московського слідства.

Нарешті, російські гарнізони і воєводи за договором розташовувалися тепер не тільки у Києві, але й в інших великих містах України: Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. Між іншим, сам Богдан Хмельницький під час своїх переговорів з росіянами у Переяславі погодився на розташування царського воєводи тільки в одному Києві і тільки з символічною функцією демонстрації російської присутності. У 1657 р. він говорив про це так:

"Будучи він, гетьман, на трактатах царської величності з ближнім боярином і намісником тверським Василем Васильовичем Бутурліним з товаришами, домовилися, що бути воєводам в одному місті Києві для того, щоб всі окресні государі знали їх підданство під високу руку царської величності, що в стародавній столиці великих князів російських воєводи царської величності".⁴⁶

При обговоренні "Березневих статей" у Москві росіяни натякали на бажаність посадити своїх воєвод також в інших містах. І хоча додатково отримали згоду тільки на Чернігів, тим не менше цього не здійснили, бачачи негативне ставлення старшини. У самих "Березневих статтях" також про введення російських воєвод до українських міст згадки немає.

Треба зазначити, що подібний стан речей не міг не призвести до вибуху козацького невдоволення. Адже ще 5 років тому за Богдана Хмельницького перед ними тремтіли всі сусіди, а тепер їм відверто нав'язували чужу волю. Тому новий Переяславський договір протримався менше року. У 1660 р. велика московська армія на чолі з з воєводою В.Шереметєвим зазнала катастрофи від поляків під Чудновим. Російський дослідник Б.Соколов зазначає:

"Своим высокомерием и откровенным презрением к казакам Шереметев раздражал казацкую старшину и гетмана, а русские войска опять творили насилия на Украине. Воевода самоуверенно говорил, что с таким войском, какое дал ему царь, можно будет обратить в пепел всю Польшу и самого короля доставить в Москву в оковах. Шереметев в запальчивости утверждал: "При моих силах можно с неприятелем управиться и без помощи Божией!" <...> Но казаки не горели желанием проливать свою кровь вместе с "москалями". К тому же жалованье им платили обесценивавшимися на глазах московскими медными копейками, которые в следующем году стали причиной знаменитого Медного бунта в Москве".⁴⁷

Козаки залишили російський табір під Чудновим, і московське військо було змушене капітулювати. Воєвода Шереметєв потрапив у полон і пробув там 22 роки. Тепер російська влада на українських теренах не мала силового підкріплення, і Юрій Хмельницький так званим Слободищенським трактатом розірвав угоди з Москвою та підтвердив Гадяцький договір Виговського з поляками.

Однак завдяки активній допомозі промосковськи налаштованої старшини росіяни втримали під своєю владою Лівобережну Україну, хоча й втратили Правобережну. Цим відбувся фактичний розподіл України на польську і російську сфери впливу. Постали також два гетьмани — правобережний і лівобережний,— котрі, однак, були не більше як маріонетками чужоземних володарів.

Внесення розколу українського козацтва на два окремих гетьманства ініціювала московська політика. У творі "Описание пути от Львова до Москвы" містилася чітка інструкція, "как надобно обходится с черкасами": яку треба тримати промову перед козаками, що обіцяти. Також радилося брати серед них заручників і навіть пропонувалося цареві самому проголосити себе гетьманом, щоб міцніше прив'язати Україну до Московського царства:

"Самому царскому величеству не стыдно назваться вечным гетманом поднепровским, волынским и подольским, потому что такое гетманство то же, что и великое княжество, если не царство".⁴⁸

Але це було вельми ризиковане, оскільки ставилося під сумнів споконвічне козацьке право обирати гетьмана. Тому пропонувалося ввести трирічний термін гетьманування з попереднім "стажуванням" кандидатів на царській службі у Москві. При цьому "не дурно было бы также, если б гетманство разделилось, чтоб один гетман был на восточной, а другой на западной стороне Днепра".⁴⁹

Правильно розраховувалося, що такі гетьмани будуть слухняними маріонетками. Особливо яскраво це спостерігається на прикладі гетьманування Івана Брюховецького. Владолюбний авантюрист і демагог, він, перебуваючи на Січі, придивлявся до настроїв народу. Проголосивши себе другом голоти та ненависником усілякої неправди й насильства, Брюховецький почав висувати себе щирим поборником православної віри й козацької волі, захисту яких мав послужити союз із Москвою. Такі гасла виявилися дуже популярними серед низів, і запорожці висунули Брюховецького кандидатом на гетьманство.

Одночасно Брюховецький намагався продемонструвати себе московській владі людиною, на котру можна покластися, розсилаючи до російських воєвод і царського уряду листи з брехливими повідомленнями про зради серед українців. Зрештою, у Москві помітили Брюховецького.

17 червня 1663 р. у Ніжині відбулася відома "Чорна рада". Наглядати за правильністю прийнятих на ній рішень прибули представники царського уряду князь Даниїл Степанович Великий-Гагін, стольник Кирило Хлопов, дяк Іван Фомін і 7-8 тис. московських "ратних людей". Кандидатів було двоє — Яким Сомко та Іван Брюховецький.

Щоб вберегтися від несподіванок, князь Гагін наказав козацькому війську прийти на раду без зброї. Однак українські війська проігнорували російські накази і навіть не стали слухати промову Гагіна. Подальші суперечки між козаками дійшли до бійки. Розуміючи, що за таких умов провести Брюховецького в гетьмани буде важко, Гагін припинив раду до наступного дня. Потім Якима Сомка з п'ятьма полковниками начебто для забезпечення їхньої ж безпеки Гагін усунув з ради, під російським конвоєм відіславши до воєводи Михайла Дмитрієва. Тепер Брюховецький не мав проблем і дістав булаву. А Сомко разом з полковниками Силичем, Шуровським, Золотаренком та іншими були звинувачені Гагіним у невірності царю і страчені в місті Борзні 18 вересня 16б3р.

За таку активну російську допомогу Брюховецький мав чимось розраховуватися. І Росія на тому етапі отримала від нього все, що бажала. Наприкінці 16б5 р. сталася нечувана подія — від'їзд гетьмана до Москви на уклін царю. Цього не зробив всупереч побажанням Москви жоден з попередників Брюховецького. Там гетьман одружився з княжною Долгорукою, отримав боярський чин і попрохав царя ввести в Україні всі ті московські порядки, котрі той планував.

Найважливішою з восьми затверджених статей Брюховецького була перша, за якою сам гетьман віддавав усі міста Лівобережної України під пряму владу московських воєвод. Тепер російська адміністрація мала керувати містами, розподіляти податки і збирати їх, визначати торговельні мита, винні оренди, податки з млинів та шинків. Для цього вона робила перепис населення і визначала для кожного громадянина його повинності ("податний оклад").

Цікаво, що за Богдана Хмельницького податкова система залишалася підконтрольною Москві тільки формально. Податки збирали місцеві збирачі, щоб потім передати їх до царської скарбниці. З них цар через своїх посланців мав намір видавати жалування козацькому війську за службу. Щоб уникнути цього, Хмельницький одразу ж заявив, що кількість війська дорівнює не обговореним в "статтях" 60 тис., а перевищує 100 тис. Тому царські посланці заплатять не всім і викличуть непорозуміння. Після цього цар наказав передати кошти на виплату жалування безпосередньо гетьману. Спроби ж російського стольника Максима Лодиженського за царським наказом провести перепис доходів в Україні для визначення розміру податків викликали незадоволення населення, і право розпоряджатися самостійно зібраними в Україні для Москви коштами остаточно залишилося у віданні гетьманського скарбу.

Діяльність Брюховецького викликала бурю невдоволення в Україні. Рядові козаки й селяни вороже зустріли російське оподаткування. Старшина обурювалася на введену Брюховецьким систему відправки незавгодних йому осіб на заслання до Москви. Духовенство не сприймало проект підпорядкування української церкви московському патріарху. Дружнє ставлення запорожців до Брюховецького несподівано змінилося на вороже через поради гетьмана цареві послати російського воєводу і гарнізон в Кодак і російського ж управителя на самій Січі. Цар схвалив цей захід, але запорожці зустріли Григорія Косагова відверто вороже. Косагов так зображав настрої на Січі у листі до Брюховецького:

"Вже й попередньо писав я тобі, государю моєму, про нелад запорізький, про ворожість запорожців до тебе й нелюбов їхню до ратних великого государя людей. І нині, государю, все по-старому, живу я тут, не знаю, в якій якості, невільника чи піднаглядного..."⁵⁰

Зрештою, Косагов, не сподіваючись для себе нічого хорошого від козаків, втік з Січі, покинувши всі свої припаси.

Діяльність російських воєвод викликала значне невдоволення і по містах України. Наприклад, полтавський воєвода Яків Хитрово виганяв козаків з їхніх домівок, відбирав коней, луки, сіножаті, лаяв найбільш заслужених з них, а себе називав "наибольшим человеком". Воєвода Павло Шереметєв звелів відібрати млини в Полтавському полку, хоча здавна хлібна данина з усіх млинів полку посилалася на Січ.

Брюховецький, після повернення з Москви не почуваючись безпечно, оточив себе сотнею охоронців з московських людей. Невдоволення серед українців він намагався придушити терором. Непокірні села й містечка радив царю спалювати, населення вибивати. Проте антимосковський рух ставав сильніший.

Народне обурення до деякої міри стримувалося, доки не трапилася подія, що підняла на ноги всю Україну. Оскільки Росія не могла проковтнути одразу всю Україну, вона в січні 1667 р. пішла на укладення з Польщею договору про розподіл українських земель по Дніпру. Росія мала передати Польщі навіть Київ, а Запорізька Січ ставала під подвійним підпорядкуванням московському царю і польському королю проти Криму.

Козацьких послів на переговори в Андрусово не пустили, і лише після укладення миру Україна дізналася про це від стольника Івана Телепнєва, спеціально відрядженого до гетьмана з Москви.

Андрусівський договір був останнім цвяхом у домовину Переяславської угоди 1654 р., за якою цар зобов'язувався боронити Україну від поляків. Москва не дотримала жодного свого слова, даного тоді Україні. Більше того, як стверджує Ключевський, безпосередній автор Андрусівського договору Ордин-Нащокін мотивував цареві його необхідність тим, що "только при тесном союзе с Польшей можно удержать казаков от злой войны с Великороссией".⁵¹ Як це можна ще розуміти, як не пряму зраду угоди 1654 р., дію котрої Москва формально ще визнавала?

Згідно Андрусівського договору слід було сповістити про його укладення турецького султана і кримського хана. Задля цього з Москви відрядили посольство стольника Юхима Лодиженського, котре у квітні 1667 р. було розігнане запорожцями. Самого Лодиженського вбили. Згодом кошовий отаман Остап Васютенко у листі до Брюховецького, пояснюючи причини цієї розправи, буде говорити, "що московський государ, його царська пресвітла величність, довго тішив козаків паперовими листами, мов дітей яблуками, усілякими обіцянками, й запрошував, не піддаючись ні на які зваби, вірно служити йому, а сам тим часом, уклавши союз із польським королем, з цим само звернувся й до кримського хана, й у разі згоди на мир з боку хана обіцяє у всьому обмежити запорізьких козаків і вже почав діяти в цьому напрямі". Більше того, "царська величність не лише на Запоріжжі хоче викорчувати права і вольності, про це ж дбають московські воєводи й на Україні, любій вітчизні козацькій, яку вони довели до цілковитої руїни, що може викликати жаль навіть у лютого звіра, аби той звір мав людський розум"⁵²

Тепер уже ніщо не могло зупинити спалах народного гніву. По містах і замках почали бити і грабувати воєвод, бояр, виганяти московських ратних людей. Запорізькі козаки, поєднавшись з міщанами, штурмом здобули Сосницький, Новгород-Сіверський і Стародубський замки, вбивши тамтешніх воєвод. Коли все це стало відомо у Москві, звідти негайно відрядили до України армію князя Григорія Ромодановського. Однак Брюховецький, розуміючи свою нездатність придушити народний опір, раптово перейшов на антимосковський бік та рушив назустріч правобережному гетьману Дорошенку. Проте чергова зміна прапору не врятувала Брюховецького від помсти розлючених козаків.

Гетьман Петро Дорошенко, як уже зазначалося вище, активно підтримував Виговського під час війни з Московським царством. Згодом йому вдалося перебрати владу на Правобережжі й фактично звільнитися з-під польського контролю. Він притягував погляди Лівобережної України, незадоволеної діяльністю Брюховецького, російської адміністрації та зрадою царя. До того ж і сам Дорошенко був людиною, безумовно, видатних здібностей, палким патріотом, позбавленим самолюбства й далеким від інтересів окремих станів чи груп населення. Це один з небагатьох українських гетьманів, котрий стояв вище особистих інтересів, бажав врятувати країну від прірви, до якої вона все більше скочувалася

Після повалення Брюховецького на якийсь час Україна об'єдналася під владою одного гетьмана. Петро Дорошенко разом з козацьким військом і кримською ордою рушив назустріч московській армії, однак Ромодановський відступив з України. З'явився навіть не шанс, а тільки натяк на можливість опанування становища українською старшиною. Проте Дорошенко не спромігся віднайти такі засоби збереження політичної автономії України, котрі поділяли б усі стани та групи в Україні. Ставка Дорошенка на султана Османської імперії залишилася незрозумілою в народі. І в першу чергу гетьман розійшовся з запорожцями, які запоруку своєї волі вбачали в російському цареві. Турки ж разом з Польщею мали надто негативну репутацію в українському середовищі. Крім того, зростання влади гетьмана одразу викликало занепокоєння Москви, і вона застосувала перевірену тактику підтримки суперників гетьмана.

Наказний гетьман Дем'ян Многогрішний висунув альтернативний турецькому підданству засіб — повернення у стосунках з Московським царством до статей Богдана Хмельницького. Особливо активно вимагалося виведення з України російської адміністрації. Також Многогрішний прямо казав, що московські війська, введені в Україну начебто для оборони, завдають тільки шкоди.

Москва негайно зробила ставку на Многогрішного, аби усунути з боротьби незручну для неї фігуру Дорошенка. Для цього вона легко пішла на черговий розділ України. Для Многогрішного організували гетьманство Лівобережної України, обмежуючи цим вплив Дорошенка з його протурецькою орієнтацією. Врешті-решт, Дорошенко склав клейноди черговому московському ставленику і провів решту свого життя у Росії на "почесному засланні".

У свою чергу Многорішному довелося в обмін на булаву відступитися від вимоги повернення до статей Богдана Хмельницького, що той і зробив. На раді в Глухові в березні 1669 р. Многогрішний уклав з Москвою нову угоду — так звані Глухівські статті. За ними Москва спромоглася мінімізувати свої поступки Україні. Зокрема, московські воєводи з гарнізонами так і не залишили найбільших українських міст, хоча і втратили право втручатися в управління та суд. Також царський уряд вирішив відмовитися від введення в Україні "податного окладу", аби не дратувати населення. Разом з тим право гетьмана на самостійні дипломатичні зносини залишалося під забороною, але гарантувалася участь козацьких делегатів у московських дипломатичних конференціях.

На деякий час Москві вдалося зменшити негативне ставлення українства до себе. Але як тільки ситуація стабілізувалася, російська влада негайно скористалася з відсутності єдності в українському суспільстві. У березні 1672 р. промосковськи налаштована старшина, переслідуючи особисті інтереси, влаштувала змову проти гетьмана і повалила його владу в Батуринському перевороті. В арешті Многогрішного їй надав істотну допомогу московський загін, що взагалі-то мав охороняти українського гетьмана. Змовники звинуватили його в зраді царю, відправили до Москви і запросили дозволу на перевибори гетьмана. При цьому обвинувачення були настільки брехливі, а змовники настільки боялися виступу проти них українських військ і населення, що не наважилися влаштувати раду з перевиборів гетьмана в Україні. Раду перенесли в Козацьку Діброву за московський кордон і під охорону московського війська. Гетьманство одержав генеральний суддя Самойлович — людина нова і до Москви дуже лояльна. При своєму обранні Самойлович відновив дію Глухівських статей з тією тільки відмінністю, що тепер козацькі делегати втрачали право участі в російських дипломатичних конференціях. Скасовувалося право, яке складало останню тінь державної самостійності України.

Над Многогрішним у Москві влаштували суд з катуванням. І хоча ніяких доказів зради не існувало, тим не менше його разом із сім'єю та найближчими прибічниками відправили на заслання до Сибіру. А генеральний обозний Петро Забіла, котрий очолював промосковську старшину в Батуринському перевороті 1672 р., одержав шубу з соболів у нагороду від царя.

Практика заслань для української старшини, аби виключити її вплив "українські справи", буде застосовуватися чим далі, тим ширше. Арешт Многорішного відкрив шлях і до наступного арешту кошового отамана Івана Сірка, який задумав втрутитися до боротьби за булаву. Знаючи його військові здібності й великий вплив на Січі, Москва намагалася будь-що завадити цьому. Ув'язнений отаман був перевезений до Москви, а далі — заслання в Сибір.⁵³ Уже потім, коли він знадобиться для війни з турками і буде звільнений, все одно відчуватимемо глибоку образу за арешт. Адже отаман завжди підтримував православне Московське царство у всіх його діях на Вкраїні, оскільки головну увагу приділяв боротьбі з мусульманами, а не виборенню української державності. І ось за це така подяка!

Д.Яворницький зазначає, що якось Сірко проговорився, мовляв не забуде цього Москві до кінця свого життя. І примусить Москву добряче нервувати, коли у 1674 р. надасть на Січі тимчасовий притулок претенденту на царювання самозванцю Лжесимеону. Переживши недавній бунт Степана Разіна, цар з боярами не на жарт перелякалися й поквапилися відкупитись.⁵⁴

* * *

Через безперервні соціальні конфлікти й чвари між політичними групами Україна поступово втратила свій державний суверенітет і перетворилася на окрему територію Московського царства з місцевою специфікою. Приблизно в цей же час відбулися докорінні зміни у світогляді української старшини. Втративши віру у відновлення держави Богдана Хмельницького, вона все більше зосереджувалася на влаштуванні власних, станових справ.

Москва впевнено крокувала до своєї мети — повного підкорення України,— змінюючи гетьманів залежно від потреб. Кожний новий гетьман підписував з нею договір, котрий все більше обмежував українські права. Мало того, вони самі прохали про це, а московський цар лише робив вигляд, що задовольняє прохання старшини. Проте не зважаючи на найбільшу слухняність майже всі гетьмани закінчували однаково — на засланні.

Саме це очікувало і на Самойловича. Що вже казати про нього, якщо навіть отаман Сірко потрапив за грати! Адже лояльний та зручний до московської політики взагалі, Самойлович ніяк не міг примиритися з покращанням польсько-російських стосунків 1680-х рр. Старий гетьман, висловлюючи загальні настрої лівобережної української старшини, ніяк не міг примиритися з відмовою Росії від Правобережної України заради налагодження союзних відносин з Польщею. Зрештою, це викликало незадоволення в Москві у автора цього союзу впливового "временщика" Василія Голіцин а.

Голіцин планував примирення з Польщею заради створення своєрідного антитурецького союзу за участю також Австрії та Венеції. На виконання цих планів у 1686 р. і був укладений "Вічний мир" між Польщею та Росією, котрий підтвердив розподіл України по Дніпру за винятком Києва, що остаточно відійшов до Росії. Проте Самойловичу не забули його опозиції. І коли з великою помпою організований Голіциним похід на Крим 1687 р. провалився, саме українського гетьмана звинуватили в цій невдачі.

Як завжди, ініціаторів повалення Самойловича знайшли в середовищі самої української старшини, котра мала особисті рахунки з гетьманом. Звинуваченого у зраді, його заарештували разом із двома синами. Оскільки ніякої вини за ними не було, вирішили суд не влаштовувати і одразу відправити старого гетьмана з сином Яковом, стародубським полковником, до Тобольська на заслання, а їхнє майно конфіскувати. Інший син гетьмана, чернігівський полковник Григорій, за доносом місцевого воєводи був засуджений в Москві Боярською думою до страти. Григорію Самойловичу відтяли голову в місті Севську, а його батько помер у Сибіру через два роки.

Арешт гетьмана викликав неспокій в Україні та виступи проти старшини. Тому Москва прискорила обрання нового гетьмана. В обмін на 10 тис. карбованців хабара всесильний Голіцин "порекомендував" дати булаву генеральному осавулу Івану Мазепі. Старшина не ризикнула ігнорувати побажання московського уряду.

Так само і Мазепа не ризикнув відмовляти проведеній царським урядом ревізії українських прав. Було укладено нові — Коломацькі — статті, якими поховали останні здобутки козацької державності й повністю знищили всі умови договору 1654 р. Тепер не лише гетьман, але й уся генеральна старшина не могли призначатися та зніматися "без воли и указу" царя. Заборонялися самостійна дипломатія, економічні відносини з Кримом... Заборонялося "голосов испущать", що "Малороссийский край гетманского регимету", а "отзывались бы везде единогласно их царского величества самодержавной державы гетман и старшина, народ малороссийский обще с великороссийским народом". Рекомендувалося "гетману и старшине народ малороссийский всякими мерами и способы с великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением..."⁵⁵

Москва обіцяла допомогу Україні на випадок нападу поляків, однак не в бездоріжжя. Зате в Батурині для контролю над гетьманом розмістився цілий полк московських стрільців. В обмін на свою лояльність Москві старшина отримала значні станові привілеї, котрі в купі з російським диктатом швидко викликали обурення рядового козацтва, міщан та селян.

З одного боку, старшина все більше перетворювалася на старих польських панів, чиї кріпосницькі утиски викликали спалах Визвольної війни. Кошовий отаман Гусак у листах до Мазепи прямо говорив, що тепер на Гетьманщині простим людям стало гірше, ніж за польських часів: кожен заводить собі підданих, щоб вони йому сіно та дрова возили, у печах топили, стайні чистили... Звинувачення повністю аналогічні тим, котрими літопис Самовидця пояснював причини повстання 1648 р.⁵⁶

З іншого боку, невдоволення в Україні викликала та готовність Мазепи, з якою він йшов назустріч усім вимогам московського уряду. Нечуваним явищем були щорічні тривалі військові походи за наказом з Москви у війнах, котрі зовсім не стосувалися власне самої України. Козацькі полки воювали в Прибалтиці й будували Санкт-Петербург, втрачаючи в боях, від хвороб, непосильної праці по 50-70% свого складу. У січні 1703 р. запорізький полковник Матвій Темник, перебуваючи із своїми козаками під Ладогою, повідомляв боярина Головіна, що козакам обіцялися платня по рублю на рядового і трохи більше на старшину, один куль борошна на місяць на кожних чотирьох, а ще сухарі, крупа, сукно, свинець, порох. Однак насправді дається тільки куль борошна на кожних шістьох та четверик крупи на чотирьох. Змушені годуватися з "свого хребта" і не отримуючи платні, козаки розпродали своє майно й перетворилися на голих та босих. А використання козаків на земляних роботах при будівництві Санкт-Петербургу ще й сьогодні викликає шок серед російських дослідників:

"В какой это стране, кроме России, было видано, чтобы элитное войско обращали в землекопов. Вполне естественно, что слухи о таком отношении к казакам доходили до Украины и до Запорожской Сечи".⁵⁷

За образним висловлюванням знаного нашого історика М.Костомарова, Петро І "поклав сотні тисяч козаків у канавах та на їх кістках побудував собі столицю". Також він звертав увагу на велике занепокоєння серед козацтва, коли з'явився указ Петра І про майбутню реформу козацького війська: перетворення традиційних полків на драгунські.⁵⁸ Недаремно царат після звільнення Костомарова із ув'язнення та заслання дуже ретельно цензурував його твори, і навіть сам імператор Олександр ІІ приділяв Костомарову свою особисту "увагу".

Після перших успіхів у Північній війні Петро І почав ставитися до козацтва не краще, ніж до решти своїх підданих-холопів. Наприклад, після традиційного для війни у південних степах пограбування запорожцями турків останні звернулися зі скаргою до царя. Зазвичай у таких випадках і королі Речі Посполитої, і московські царі відхрещувалися від дій запорожців та наводили на противагу довгий перелік татарських набігів. Однак Петро І наказав задовольнити скаргу турків (до того ж на явно перебільшену суму в 30 тис. рублів) за рахунок царського жалування Війську Запорізькому, котре складало щорічно всього 2 400 рублів.⁵⁹

Тим часом Мазепа своєю податливістю досяг лояльності Петра І до себе. Досить згадати, що за активну військову допомогу молодому цареві в здобутті Азова Мазепа одержав перший російський орден Андрія Первозваного за №2, тоді як сам Петро І одержав цей орден лише за №6. Не останню роль відіграла і та рішучість, з якою Мазепа переслідував народне невдоволення запровадженими Москвою в Україні порядками.

Цей рух виник у 1690-х рр. на Запоріжжі, де колишній військовий канцелярист Петрик Іваненко палко призивав: "Я стою за посполитий народ, за самих бідних і простий людей; Богдан Хмельницький звільнив малоросійський народ з-під неволі лядської, а я хочу звільнити його від нової неволі москалів та своїх панів".⁶⁰ Він попереджував козаків, що московський уряд свідомо сприяє закріпаченню українського населення, а також має намір перетворити Україну на провінцію й "осадить своими городами". Січ приєдналася до Іваненка, обіцяв свою допомогу і кримський хан, однак нової визвольної війни не відбулося. По-перше, в суспільстві не було й натяку на єдність поглядів з цього питання, а по-друге, надто втомився народ від безперервної боротьби.

Однак посилення російського диктату приречувало Україну на новий спалах незадоволення. Адже попри угоди з Богданом Хмельницьким, Москва, прийнявши під свою протекцію Україну, не обмежилася тільки заступництвом перед поляками і незабаром виявила намір знищити всі її вільні адміністративно-судові установи та незалежний від московського патріарха церковний устрій. Протягом 2-ї пол. XVII ст. українці всіляко противилися таким прагненням московської політики. Проте маючи замало сил для боротьби з нею, кидалися у різні боки й шукати собі заступництва поза Москвою. Вони то починали переговори з Польщею, то спрямовували свої погляди на Швецію чи Туреччину. Такі стосунки з Росією перейшли у XVIII ст., і тільки цим пояснюється те, що до 1708 р. Москва сама підштовхнула Україну до союзу з одним з своїх найнебезпечніших ворогів — шведським королем Карлом ХП. Видатний митець слова Микола Гоголь з цього приводу так зазначав у своїх "Роздумах Мазепи", написаних водночас із повістю "Тарас Бульба" в 1834-1835 рр.:

"Такая власть, такая гигантская сила и могущество (царя Петра І — авт.) навели уныние на самобытное государство, бывшее только под покровительством России. Народ, собственно, принадлежавший Петру издавна (тобто росіяни — авт.), униженный рабством и деспотизмом, покорялся, хотя с ропотом...

Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своёй жизнью? Ему угрожала утрата национальности, большее или меньшее уравнение прав с народом русского самодержца...

Все это занимало "преступного" гетмана. Отложиться? Провозгласить независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя?..

В таких размышлениях застало Мазепу известие, что царь прервал мир и идет войною на шведов..."⁶¹

Пилип Орлик у своєму "Виводі прав України", написаному в 1712 р., подавав такий зміст домовленостей Мазепи з шведським королем Карлом ХП: Україна має бути окремою державою — Українським князівством; Мазепа — князь, або гетьман, наступника котрому обирають стани після його смерті; король шведський є протектором Українського князівства і подає військову допомогу при необхідності. Сам Мазепа наголошував, що "нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження давнішніх, а в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає?"⁶² Геніальний російський поет Олександр Пушкін також чітко виклав позицію Мазепи в поемі "Полтава":

Без милой вольности и славы,
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора..

Однак після багатьох років лояльності Мазепи до Москви український народ не надто повірив гетьману. А подальша поразка шведів у війні з Росією остаточно визначила долю українських сподівань. Спершу Петро І серією демагогічних маніфестів дискредитував Мазепу звинуваченнями у намаганнях видати Україну полякам, а православну церкву — уніатам. Потім за наказом Петра "светлейшему князю" Меншикову "Батурин в знак изменникам (понеже боронились) другим на приклад сжечь весь", російські війська вщент зруйнували й вирізали гетьманську столицю.⁶³

"Но, устроив батуринскую бойню, — стверджує сучасний російський дослідник, — Петр оказал России поистине медвежью услугу, вбив огромный клин в отношения с народом Украины, где Батурин помнят по сей день".⁶⁴

Почав розгортатися опір. У березні 1709 р. 800 запорожців зіткнулися з трьома драгунськими полками (це понад З тис. солдат) бригадира Кампеля. В бою козаки зарубали 100 драгун, 90 полонили, а решта росіян втекла. Втрати запорожців склали тільки 30 чоловік.

27 березня кошового отамана Костя Гордієнко з 15 тис. запорожців прийняв шведський король Карл XII у містечку Великі Будища. А вже 1 квітня російська артилерія під Полтавою обстріляла козаків. Тоді Гордієнко, демонструючи шведським офіцерам запорізьку майстерність, наказав сотні козаків наблизитися до фортеці на п'ятсот кроків і дати залп. Від нього впало не менше 40 російських солдат. Коли ж на башту вискочив офіцер, в нього влучив козацький стрілець. Цікаво, що в російській армії ще й під час Кримської війни середини XIX ст. далі 300 кроків з рушниць не стріляли.⁶⁵

Запорізька Січ за перехід на бік Мазепи одразу ж була зруйнована російськими військами під командуванням полковників П.Яковлева та І.Галагана. До речі, там залишалася невелика кількість козаків, котрі утрималися від переходу на бік шведів разом з усім кошем. Під час штурму Ґалаґан закликав козаків скласти зброю, обіцяючи помилування. При цьому він поклявся на хресті. Запорожці повірили і здалися. Тоді за наказом командування російські солдати вчинили різанину. Меншиков, головний ініціатор зруйнування Січі, доповідав Петру І, що "живьем взято старшини и казаков с 300 человек", яких він наказав "по достойности казнить". Кошовий отаман Степаненко писав гетьманові Скоропадському як це робилося: "Голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано і інші тиранські смерті завдано... мертвих із гробов многих не тилко товариства, но і чернецов одкуповано, голови оним утинано, шкури луплено і вішано".⁶⁶

При штурмі Запорізької Січі росіяни втратили 294 вбитими і 142 пораненими. Петро І наказав "вооруженною рукой препятствовать селиться запорожцам вновь на Сечи или в другом каком-либо месте".⁶⁷ Війська знищили поселення й зимовники, тому вцілілі козаки втікли до Туреччини, заснувавши в урочищі Олешки на Дніпрі нову Січ. Ще 500 гетьманських і 4 тис. запорізьких козаків відступили разом з Карлом XII і Мазепою до Бендер.

Терор охопив усі міста й містечка підвладної цареві України. При царській квартирі в Лебедині на Слобожанщині діяла слідча комісія, яка з жорстокими тортурами допитувала людей. Надалі спроб антиросійських виступів в Україні вже не було.

Деякий час царат ще потребував козацької підтримки у багаточисельних війнах з Туреччиною, тому він ретельно уникав антагоністичних сутичок з "малоросами". Та й сама Гетьманщина вже ледь животіла й давно облишила думки про державну незалежність. Тим не менше, коли в 1737 р. російські війська фельдмаршала Мініха здобули Очаків, сам Мініх так обґрунтовував імператриці Анні Іоанівні необхідність утримання цієї фортеці за Росією:

"Очаков пресекает всякое сухопутное сообщение между турками и татарами, крымскими и буджакскими, и притом держит в узде диких запорожцев.. ."⁶⁸

Забезпечуючи відданість козаків, перед кампанією 1739р. Мініх взяв у заручники 500 "лучших запорожцев", наказавши їм постійно перебувати при своїй головній квартирі.

До рішучих дій з остаточного вирішення української "проблеми" Росія приступила, коли достатньо міцно затвердилася у Північному Причорномор'ї. Як колись поляки побудували фортецю Кодак для контролю над Запорізькою Січчю, так і царат у 1735 р. розташував навпроти неї Новосіченський ретраншемент з російським гарнізоном. На козацьких землях активно будувалися слободи запрошених Росією з Європи колоністів. Так, у 1751 і 1753 рр. внаслідок переїзду сербів на запорізьких землях утворилися так звані Нова Сербія і Слов'яносербія. Уряд щорічно асигнував на їх облаштування значні кошти. Також осідали на стародавніх козацьких землях болгари, греки, молдавани, німці з Прусії... 1770 року Пилип Львівський писав з цього приводу останньому запорізькому кошовому отаману Калнишевському: "Вічная пам'ять нашим степам. Проспали."⁶⁹

Після переможної російсько-турецької війни 1768-1774 рр. розвиток подій різко прискорився. Німкеня Катерина П негативно ставилася до будь-яких регіонів з особливим статусом і намагалася урівняти всі провінції в їхньому безправ'ї перед її абсолютною владою. Козаки активно воювали за Росію, і вище російське командування не раз відзначало їх заслуги, хоча особливо не берегло їх життів. Той же Калнишевський отримав золоту медаль, майже тисяча козаків — срібні. У своєму рескрипті Катерина П навіть обіцяла козакам "усугубить милости". У повній мірі ці "милости" впали на козаків 4 червня 1775 р. У той час, як більшість запорожців ще перебувала на турецькому фронті, російська армія генерал-поручика Текелі у складі 10 піхотних полків та 53 ескадронів кавалерії оточила і зрівняла з землею Запорізьку Січ. При потребі генералу Прозоровському доручалося також "произвести диверсию" проти запорожців з боку Слобідської України.⁷⁰ Отамана Калнишевського й старшину, не зважаючи на їх проросійський курс і минулі заслуги, заарештували та відправили на заслання. Зокрема, останнього запорізького отамана Калнишевського з 1776 і до смерті в 1803 р. утримували в Соловецькому монастирі, де його замурували в казематі й подавали їжу через вузький отвір.

Тепер остаточне перетворення України на звичайну російську провінцію стало вирішеною справою. У 1781 р. під приводом імперської адміністративної реформи скасували старий полковий устрій в Україні. Потім перестало існувати славетне козацьке військо, полки котрого переформували на регулярні уланські або гусарські. Нарешті, у 1783 р. відбудося юридичне закріпачення селян. Запорізької Січі — цього символу волі українського народу, його прагнення до свободи — вже не існувало, і ніщо не могло стати на заваді кріпосницькій політиці Катерини ІІ. Таким був сумний фінал Переяславської угоди 1654 р. Такою виявилася ціна всіх московських обіцянок. гарантій та приисяг.

Росїйська радянська пропаганда неодноразово стверджували, що поширення російської влади в Україні полегшувало становище українського народу, але насправді ситуація була протилежною. Герцен так висловлювався про сутність російської політики щодо України:

"Добровольно присоединившись к Великороссии, Малороссия выговорила себе значительные права. Царь Алексей поклялся их соблюдать. Петр I, под предлогом измены Мазепы, оставил одну лишь тень от этих привилегий, Елисавета и Екатерина ввели там крепостное право. Несчастная страна протестовала, но могла ли она устоять перед этой роковой лавиной, катившейся с севера до Черного моря и покрывавшей все, что носило русское имя, одинаковым ледяным саваном рабства?"⁷¹

Навіть такі "спеціалісти" з "українського сепаратизму", як В.Копистянський, визнавали, що "малорусское население, дождавшись своего политического воссоединения с Россией, жестоко было обмануто в своих надеждах и испытало горькое разочарование".⁷²

Зазначимо, що це є зважені російські оцінки російської ж політики щодо України.

Поступовому підкоренню Київської митрополії владі Московського Патріархату приділялося чимало уваги Москвою з огляду на великий вплив, який мала ця митрополія на козацьке військо. Без підпорядкування Української церкви московському патріархові була неможливою і ліквідація української державності. Треба зауважити, що українське духовенство це добре розуміло. Ось яку оцінку характерові тих давніх державних і церковних стосунків між Україною та Росією дав знаний український історик Іван Крип'якевич:

"Союз з Московщиною вийшов із тверезих, реальних міркувань української політики. В основі його не було ніяких ознак сентименту. Це не було ніяке приєднання "відрізаної вітки від материнського пня", як це пізніше пробували змалювати царські підлесники, ані поворот відірваних земель під владу давніх володарів. Не йшлося також про визволення православної Церкви: між українською і московською Церквою існували такі глибокі побутові різниці, що найбільш вороже до зв'язків з Москвою ставилося київське духовенство".⁷³

Під час переяславських подій київський митрополит Сильвестр Косів з вищим духовенством залишилися єдиними, хто неприхильне ставився до присяги союзу з Москвою. Коли Бутурлін закликав митрополита, щоб він прислав своїх слуг-шляхтичів на присягу, Косів прямо заявив, "що хоч Хмельницький з Запорізьким Військом піддався під царську руку, але він, митрополит, з усім собором не посилав бити чолом государеві про те, щоб йому бути під государською високою рукою, і він з духовними людьми живе сам по собі, ні під чиєю владою".⁷⁴ З одного боку, митрополит не бажав накликати репресії на підвладних йому єпископів, що перебували на підконтрольній полякам території. Але з іншого боку, він не хотів появи в Україні російських владних структур. Тому згодом він відмовлявся віддати частину церковних земель у Києві під будівництво російської фортеці, справедливо оберігаючись, що за військовою адміністрацією до України прийдуть і московські церковні структури.

Москва дуже бажала приїзду київської духовної депутації. Проте київська церковна верхівка намагалася уникнути цього, оскільки не ризикувала спровокувати конфлікт. Адже патріарх у Москві поруч з царем вважався другим "великим государем", його церковним двійником. І у Києві цілком розуміли, що московські політики на основі переходу України під протекторат царя домагатимуться визнання також духовної зверхності патріарха. Зрештою, перед очами був приклад Білорусії. Коли влітку 1654 р. туди вступили московські війська, патріарх почав підпорядковувати собі одну за іншою білоруські єпархії, а сам прийняв титул Патріарха Московського і всієї Великої, Малої і Білої Русі.

У той же час київська церковна верхівка зовсім не бажала міняти фактичну автономію під номінальною зверхністю константинопольського патріарха на диктаторську владу московського церковного владики. Не останню роль в цьому відігравала тоді дуже недавня історія появи Московської патріархії. У 1448 р. святитель московський Іона проголосив автокефалію майбутньої РПЦ, котра виділилася із запровадженої ще князем Володимиром Великим єдиної Київської митрополії. Самопроголошений трохи згодом на базі Московської митрополії патріархат у 1654 р. ще ні ким не був визнаний, тому патріарх не міг вважатися канонічним. Враховуючи це, київське духовенство у своїй грамоті до царя висловлювалося дуже обережно:

"Бо хоч і цурається і не противиться митрополит (київський — авт.) разом з нами віддавати послушание патріархові московському і всієї Росії — знаючи певно, що і його престол поставлений від Духа Святого, — але боїться, щоб Бог йому того не порахував за гріх".⁷⁵

Тільки 1686 року царгородський патріарх Діонісій під тиском обставин (політична воля намовленого московськими послами Великого візира Османської імперії, в чиїй владі він перебував, а також спокуса одержати 120 соболів та 200 червінців в дарунок від московських послів) легітимізував самопроголошену московську патріархію. А до того Українська церква чинила всілякий опір намаганням Москви підкорити її своїй волі.

Лише під тиском гетьмана, котрий шукав російської військової допомоги, київська церковна верхівка у 1654 р. відрядила депутацію до Москви. Вона висунула до царя прохання підтвердити права, привілеї та свободи Київської митрополії "згідно з своєю царською обіцянкою, вчиненою через В.В.Бутурліна і через гетьманських посланців".⁷⁶ Ось як визначалися відносини Української церкви з московською патріархією у викладенні архимандрита печерського, затвердженому митрополитом в якості основи чолобитної грамоти до царя:

"1. Просити й. цар. вел., аби зволив потвердити вольності церковні і духовні, також привілеї й строєнія (устави) вел. князів руських і королів польських.

2. Аби нас не віддалено від послушенства святійшому патріархові царгородському, до котрого належали ми правом божим, через хрещення і за правилами св. отець.

3. Аби преосв. Митрополит київський нинішній і його наступники, так само єпископи, архімандрити й ігумени зіставали при своїх духовних урядах до смерті. А по смерті наступники щоб наступали через вільний вибір духовного і світського стану. А московських духовних на ревізію і на всякі начальства щоб й. цар. вел. до Малої Росії не присилав.

4. Суди духовні щоб самі духовні справляли, і щоб всякі духовні справи кінчалися позивами до митрополита і його митрополичого суду, щоб винне духовенство каралося через преосв. митрополита і його духовий суд тут-таки, а не відсилалися до Вел. Росії а ні де інде. <...>

7. Щоб нікого з духовних нашої Малої Росії силоміць не забирали до Великої Росії, а коли їм коли-небудь трапиться побувати в Великій Росії в яких небудь наших духовних справах, аби їх цар. вел. не затримував".⁷⁷

Делегація киян зробила все можливе, аби уникнути зустрічі з московським патріархом і одразу направилася під Смоленськ, де у таборі українських та російських військ розташувалася царська квартира. Цар підтвердив частину привілеїв, а питання перепідпорядкування митрополії московській патріархії залишив невирішеним. Фактично на той момент Україна втримала свій церковний імунітет.

Новий наступ на Українську церкву відбувся з приходом на гетьманство Івана Брюховецького. З восьми статей укладеного ним договору з Москвою церковного питання стосувалася одна, четверта, про призначення митрополита в Київ.

На догоду Москві Брюховецький просив, аби цар, з огляду на великий вплив, який має київський митрополит на козацьке військо, і з огляду на велику непевність козаків щодо відданості цареві, прислав до Києва російського святителя. І хоча цар відповідав про необхідність порадитися з царгородським патріархом, справа була вирішена наперед.

Поступки Москві й поведінка її урядників викликали обурення в Україні. Ігумени київських монастирів навіть заявили воєводі Шереметеву, що вони, якщо Москва дійсно пришле митрополита, "замкнуться в своїх монастирях", мовляв, "краще смерть прийняти, ніж бути в Києві московському митрополитові".⁷⁸ До ворогів Брюховецького перейшли навіть його колишні друзі, як єпископ мстиславський Мефодій, незадоволений гетьмановим запрошенням до Києва московського духовенства. Перебуваючи в Москві у справі Никона протягом 1666 й на початку 1667 р., Мефодій був незадоволений виявленим йому в Москві прийомом і виїхав звідти з щирою ненавистю до всього московського. Але як тільки Мефодій довідався, що після Андрусівського перемир'я Брюховецький розірвав стосунки з Москвою і пішов на зближення з правобережним гетьманом Дорошенком, він негайно підтримав Брюховецького в цьому рішенні.

Однак антимосковський спалах швидко згас, частина України внаслідок тривалих війн перетворилася на пустелю, а козацька старшина поступово відсторонилася від державницької справи, зосередившись на облаштуванні власного життя. Українська церква ще намагалася утримати свою автономію, однак вирішальним ударом по її намаганнях стало визнання царгородським патріархом Діонісієм канонічності Московського Патріархату. Але при цьому він усе одно відмовився визнавати самочинне приєднання Російською церквою Київської митрополії. Проте Москва поступово замінила частину вищого українського духовенства своїми представниками. Натомість українці переводилися до російських єпархій.

Зважаючи на їхній значно вищий культурно-освітній рівень, ніж у росіян, сотні представників Української церкви залишили значний слід в історії Росії ХVII-ХVIII ст.: Ф.Прокопович, С.Яворський, Д.Туптало, С.Полоцький... У 1700-1762 рр. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі церковні посади Росії, тоді як власне росіяни — лише 47.⁷⁹ Вони засновували і очолювали церковні, освітні, культурні установи, виправляли тексти релігійних книжок та робили нові переклади. Був час, коли Синод на три чверті складався з українців, а всі єпископи Росії, з Сибіром включно, також були українцями, переважно вихованцями Київської Академії.⁸⁰

Однак попри ці успіхи окремих українських духівників, загалом ситуація виявилася невтішною: Українська церква була поступово інкорпорована до складу РПЦ. Згубні наслідки цього явища для козацької державності далися взнаки майже одразу, коли нова послужлива церква в Україні піддала анафемі гетьмана Мазепу за спробу звільнити країну від московського поневолення.

* * *

Аналізуючи події 1654 р. з висоти сьогодення можна однозначно стверджувати: це був своєчасний і необхідний для України дипломатичний крок гетьмана Богдана Хмельницького, продиктований тодішньою воєнно-стратегічною обстановкою. Але потрібно зняти усі пізніші політичні нашарування з цієї угоди. Йшлося про типовий військовий союз двох окремих держав і не більше того, а взаємні зобов'язання чітко визначалися договором. Ось як говорять про це сучасні неупереджені російські дослідники:

"Следовало бы признать, что Богдан Хмельницкий... искал не столько союза со "старшим братом" и общности исторических судеб, сколько союзника для Украины в той кровопролитной борьбе, которую она вела. <...> Народ, почти все время своего существования принужденный вести войну то с одним, то с другим захватчиком, не спешит безоглядно кидаться в объятия другого народа".⁸¹

Проте хід війни швидко виявив значні протиріччя української та московської політики. Постійні порушення договору 1654 р. з боку Москви ще за життя Б.Хмельницкого вирішили майбутній розрив України цього союзу. Спираючись на Швецію, гетьман хотів створити таку політичну комбінацію, котра забезпечила б Україні незалежне становище. На жаль, цей план був надто невміло реалізований наступником Хмельницького гетьманом Виговським, невдача якого поховала надії Української держави. І сумним фіналом усім тодішнім потугам України виглядають наповнені розпачем поетичні рядки з поеми Великого Кобзаря "Чигирине, Чигирине":

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?

Тож чи мала тоді Україна історичний шлях, альтернативний поступовому поглинанню Росією? Хоча взагалі-то історія не допускає подібних питань, але думається, що Україна такий шанс мала. Як правило, дослідники пов'язували його з політичною переорієнтацією України від союзу з Росії на союз зі Швецію. Однак на нашу думку зовнішньополітичні орієнтири є питанням вторинним, оскільки Україна завжди спиралася головне на власні сили. Значно важливішим було подолання внутрішнього розбрату і згуртування народу. Вирішення завдання такої велетенської ваги під силу тільки авторитетному лідеру, яким був Богдан Хмельницький. Недаремно ж ім'я гетьмана означає "Богом даний". Богом даний для всього народу, для всієї України. Якби доля відпустила йому ще хоча б десять років життя, історія України була б іншою. Не існувало б Полтавської битви Виговського з Пушкарем, "Чорної ради", гетьманування Брюховецького, розділу українських земель між Росією та Польщею, принизливих угод на обмеження прав України, зруйнування Батурина та Запорізької Січі.

Проте великий гетьман передчасно помер, а іншого подібного авторитетного лідера Україна не мала. Надалі козацька старшина, примушена повернутися під владу Москви, ще намагалася створити для України прийнятний статус на умовах того ж договору 1654 р. Але Москва грала на внутрішньоукраїнських протиріччях, все більше обмежуючи обіцяні Україні права аж до їх повної ліквідації.

"Хмельницкий не из любви к Москве, — писав Герцен, — а из нелюбви к Польше отдался царю... Москва, или, лучше, Петербург обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей".⁸²

За це ігнорування українських устремлінь Росія була покарана роками війн та тривог, тривалою втратою Правобережної України, постійною небезпекою нових українських виступів. "Росія, — стверджував голова російського уряду П.Столипін у 1911 р. — вже від ХVII століття постійно поборює український рух, буде його і надалі поборювати, бо він постійно загрожує цілості й неподільності держави".⁸³ Врешті-решт, привід українського сепаратизму, котрий століттями тяжів над імперією, відіграв не останню роль у її розпаді в 1917 р.

Сьогодні часто чуємо з боку російських політиків заклики України до відмови від суверенітету на користь інтеграції з Росією. При цьому вони посилаються на приклад гетьмана Богдана Хмельницького, а особливо на міфи про ті події, створені під час Російської імперії та СРСР. І пропонують Україні керуватися цими міфами при творенні нею свого життя. Тому вельми важливо відділити ці міфи від нашої історії, щоб покласти край використанню великодержавними російськими шовіністами спотвореної історії України в справі знищення української державності.

1 Богаевский П. Присоединение Малороссии к Московскому царству // Украинский сепаратизм в России. — М., 1998. — С. 127.

2 Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954).— К., 1954. —С.10.

3 Советская военная энциклопедия. — М., 1980. — Т.8. — С.381.

4 Говард М. Війна в європейській історії. — К., 2000. — С.41.

5 Див.: Стороженко І. У союзі з кримсько-татарським військом // Військо України — 1993. — №12. — С.57.

6 Ключевский В. Вказана праця. — Т.З. —С.110

7 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990. — С.149.

8 Ключевский В. Вказана праця. —Т.З. — С. 111.

9 Там само. — С.110

10 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.— С.227.

11 Цит. за: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. — Львів, 1991.— Т.2. — С.164.

12 Там само. — С.165.

13 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.— С.288.

14 Там само.

15 Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси.— К., 1996.— Т.9.— Кн.1 — С.739.

16 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.— С.307.

17 Цит. за: Полонська-Василенко Н. Вказана праця.— С.27.

18 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.— С.258

19 Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси.— Т.9.— Кн.1.— С.739.

20 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.— С.306.

21 Там само — С.307.

22 Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси.— Т.9.— Кн. 1 .— С.862

23 Там само.

24 Див.: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. — С.166.

25 Полонська-Василенко Н. Вказана праця. — С.27.

26 Там само — С.28-29.

27 Див.: Грушевський М. Історія України. — К., 1990. — С.318.

28 Цит. за: Субтельний О. Вказана праця. — С.126.

29 Див.: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. — С.334.

30 Цит. за: Ключевський В. Вказана праця. — Т.З. — С.113

31 Цит. за: Грушевский М. Очерк истории украинского народа.— С.207

32 Ключевський В. Вказана праця. — Т.З. — С.111-112

33 Там само. — С. 192.

34 Історія українського війська. — Львів, 1992. — С.218.

35 Цит. за: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. — С.176.

36 Соколов Б. Сто великих войн. — М., 2001. — С.209-210.

37 Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. — С. 181.

38 Цит. за: Рященко Д. Переяславсько-московська угода // Військо України. —1996. — № 1 -2. — С.31 .

39 Соколов Б. Вказана праця. — С.208.

40 Мицик Ю. Конотопська битва // Військо України.— 1996.— №5-6.— С.32.

41 Соловьев С. Вказана праця. — Кн.6. — С.50.

42 Соколов Б. Вказана праця. — С.209.

43 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.9. — Кн.1 — С.760.

44 Ключевский В. Вказана праця. — Т.З. — С. 111.

45 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.9. — Кн.1 — С.866.

46 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.— С.309.

47 Соколов Б. Вказана праця. — С.210 — 211.

48 Цит. за: Соловьев С. Вказана праця. — Кн.6. — С.59.

49 Там само.

50 Цит. за: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. — С.234.

51 Ключевский В. Вказана праця. — Т.З. — С.115.

52 Цит. за: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. — С.251-252.

53 Яворницький Д. Іван Дмитрович Сірко, славний отаман війська запорозьких низових козаків. — К., 1992. — С.29-30.

54 Там само. — С.47-48.

55 Цит. за: Грушевский М. Очерк истории украинского народа.— С.229.

56 Там само. — С.233.

57 Широкорад А. Вказана праця. — С.74.

58 Костомаров Н. Мазепа. — К., 1992. — С. 179-180.

59 Широкорад А. Вказана праця. — С.74.

60 Цит. за: Грушевский М. Очерк истории украинского народа.— С.232.

61 Гоголь Н. Полное собрание сочинений. — М., 1952. — Т.9. — С.83-84.

62 Мазепа І. Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями // Вивід прав України. — Львів, 1991. — С.44.

63 Цит. за: Широкорад А. Вказана праця. — С.76.

64 Там само. — С.77.

65 Там само

66 Полонська-Василенко Н. Вказана праця. — С.73.

67 Цит. за: Широкорад А. Вказана праця. — С.78.

68 Там само. — С.106.

69 Цит. за: Полонська-Василенко Н. Вказана праця.— С.135.

70 Кудрявцев Л. "Наш завзятий Головатий не вмре, не загине..." // Независимость. — 1999. — 9 июня.

71 Цит. за: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К., 1998.— С.81.

72 Копыстянский В. Возможно ли отделение Украины от России // Украина — это Русь. — С.89.

73 Цит. за: Гринів О. Вказана праця. — С.29.

74 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.— С.297.

75 Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси.— Т.9.— Кн.1.— С.862.

76 Там само — С.859.

77 Там само — С.860.

78 Полонська-Василенко Н. Вказана праця. — С.42.

79 Субтельний О. Вказана праця. — С. 179.

80 Полонська-Василенко Н. Вказана праця. — С.386.

81 Новое время — 1991 — №24 — С.ЗЗ.

82 Цит. за: Дзюба І. Вказана праця. — С.80.

83 Цит. за: Гринів О. Вказана праця. — С.27.