Україна-Росія

VIII Післямова.

Підбиваючи підсумки історичних подій, мимохідь приходиш до висновку: багатовікові україно-російські стосунки здебільшого складалися з тривалого російського тиску на Україну. Вже саме відокремлення тогочасних російських земель з-під влади Києва супроводжувалося походами дружин Андрія Боголюбського і погромом міста. Згодом аж до монголо-татарської навали російські князі з Володимира-на-Клязьмі всіляко намагалися перебрати на себе керівну роль на Русі, спираючись на свою силу. Проте військової сили забракло, а інших важелів впливу у них не було.

Деякий час російські князі намагалися встановити свою гегемонію на Русі за допомогою монгольських військ і ханських ярликів, однак цей шлях виявився хибним. Майже на триста років Росію поглинула боротьба з Ордою і наступна внутрішня феодальна війна. В ті часи Україна вийшла з російської сфери інтересів, доки не утворилася Московська держава. Вирішивши внутрішні питання й стабілізувавши жорстку центральну владу, Москва повернулася до старої політики тиску на Україну. Але бажаний результат — встановлення російського панування на колишніх територіях Київської Русі під виглядом "збирання земель" — виявився недосяжним. Литовська влада, послаблена постійними війнами по всьому периметру своїх кордонів, у XVI ст. остаточно об'єдналася в єдину державу з католицькою Польщею. Росії довелося розпочинати весь шлях знову, починаючи з вигнання загонів Речі Посполитої з самого московського Кремля.

Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького виявилася справжнім подарунком долі для Росії, оскільки подолати об'єднані сили Речі Посполитої самотужки вона не могла. Скориставшись результатами цієї війни, Москва взяла курс на поступову ліквідацію української державності, а згодом і автономії. Цей процес остаточно завершився у 1775 р., коли царські війська зруйнували Запорізьку Січ. Понад 140 років Україна знаходилася на становищі звичайної провінції.

Розпад Російської імперії та проголошення Україною своєї державної незалежності в 1917 р. змусили Москву розпочинати все знову. Щоправда, тепер Москву репрезентували більшовики — смертельні вороги колишньої монархії, але прибічники її традиційної політики щодо України. Лише з третьої спроби у 1919 р. "північним дружинам" російських більшовиків вдалося закріпити свою владу в українських землях і утримувати її аж до розпаду СРСР у 1991 р. В цей час "українська проблема" вирішувалася Москвою найбільш комплексно. Фізичному винищенню піддавалися цілі прошарки населення, які були носіями української ідеї (інтелігенція шляхом індивідуального терору і селянство шляхом штучних голодоморів). На підпільників і партизан УПА всіляко навішували ярлик запроданців та зрадників, щоб дискредитувати ідею їхньої боротьби. Велику "увагу" було приділено й самій ідеї. Москва намагалася приховати сам факт існування Української держави в минулому. Вдруге з XIX ст. йшлося про повне поглинання України, адже інакше руйнувався міф про 1000-річну російську державність. Цілі покоління українців зростали безпам'ятними в розумінні своїх традицій, історії, мови, культури.

Сучасна російська влада — гідний продовжувач багатовікової традиції вирішувати "українську проблему". Вона вживає конкретних дій з метою повернути все "на круги своя", тиск продовжується. Починаючи з другого дня після проголошення Україною державної незалежності 24 серпня 1991 р. у Москві почали роздаватися заяви про неприйняття цього факту. Ось декілька з них.

Відомий російський політик початку 1990-х рр. С.Бабурін:

"Либо Украина снова объединится с Россией, либо война".¹ Член Комітету Держдуми Росії з геополітики О.Митрофанов:

"Дело в неприятии принципиальном: нет государства "Украина". Нет для общества".²

З підручника Н.Нартова "Геополитика", рекомендованого російськими освітянами студентам-економістам:

"Попытка Украины стать связующим звеном между Россией и НАТО может быть рассмотрена как негласное объявление войны России, так как Украина с территориальными амбициями представляет собой огромную опасность для всей Евразии, и без решения украинской проблемы вообще говорить о континентальной экономике бессмысленно".³ Уже згадуваний нами російський "геополітик", академік Дугін:

"Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом "суверенного государства" тождественно нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначно вторжению на ее территорию. Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо".⁴ І ще він же:

"Суверенитет Украины представляет собой настолько негативное для русской геополитики явление, что, в принципе, легко может спровоцировать вооруженный конфликт".⁵ І ці тези є не просто думками окремих "господ", а панівні в російському суспільстві. Навіть "світоч російської демократії" О.Солженіцин, погоджуючись дати волю і незалежність Україні, закликав "облаштувати" Росію, "підчистивши" її території разом із Казахстаном.

Така вкрай негативна реакція щодо самого факту існування української державності пояснюється досить легко. Завдається могутній удар по історичним міфам, котрі лежать в основі ідеї "Великої Росії". Адже поділити історію значно важче, ніж союзне майно. Київ у якості окремої політичної сили дає альтернативу імперської ідеї "Великої Росії".⁶ Той самий українофоб Дугін дуже ясно про це говорить:

"Выбор между Москвой и Киевом — это не этнический выбор, но выбор Идеи, выбор геополитической Родины, выбор скорее духовный и религиозный..."⁷

Уперше в російській історії з цим зіткнувся ще князь Андрій Боголюбський у XII ст. Тому він свого часу й вів боротьбу з Києвом на тотальне знищення. Тому і сучасна Росія змушена щось робити з "українською проблемою", аби не втрачати монополії на сценарії інтеграції та геополітичного розвитку пострадянського простору. Незалежна Україна — це край московським великодержавним зазіханням, це альтернативний полюс притягнення, де відносини між державами будуються на взаємоповазі і спільних інтересах, а не на грубому диктаті й підкоренні слабшого великим інтересам "третього Риму".

Розуміння цієї небезпеки в Москві є. Воно чітко відображено в Доктрині національної безпеки Російської Федерації, затвердженій президентом Росії 10 січня 2000 р.:

"Угрозы национальной безопасности Российской Федерации в международной сфере проявляются в попытках других государств противодействовать укреплению России как одного из центров влияния".

А Українська держава, як ми бачили вище, "противодействует" цьому вже самим фактом свого існування. Масштабна двотомна робота "Идеологические ориентиры России", написана під редакцією екс-прем'єр-міністра С.Степашина, дещо конкретизує цю загрозу:

"Эта угроза формируется вследствие все еще недостаточной эффективности интеграционной политики стран Содружества, переориентации отдельных из них во внешнеэкономической, внешнеполитической и частично в военной областях все в большей степени на мировые и региональные центры помимо России".⁸

Іншими словами, загроза Росії вбачається в небажанні України брати участь у чужому їй Договорі про колективну безпеку СНД, створеному під російським керівництвом виключно для протистояння із Заходом. Загроза Росії вбачається в бажанні України проводити самостійну зовнішню й економічну політику без озирання на вподобання Москви. І, відповідно, протидія цим українським намаганням вводиться в ранг державної політики Російської Федерації. Ось як її змальовував політолог Караганов:

"Политика России может быть нацелена на ограничение экономического роста и экономической независимости Украины там, где это можно делать без особого ущерба российским интересам.

В политико-дипломатической области стоит осторожно добиваться максимально возможной изоляции Украины, ограничения ее политического влияния, возможностей получения помощи".⁹

На сторінках цієї книги докладно розглянуто втілення в життя такої політики в галузях енергетики, торгівлі, приватизації українських стратегічних підприємств... Що ж має бути у фіналі цих потуг?

Неупереджений аналіз свідчить: повне поглинання України на кшталт XIX ст. чи навіть за радянським зразком поки що Росії не під силу. Тому російська еліта обмежується завданнями економічного і політичного домінування над Україною, перетворивши її державні атрибути на сценічну бутафорію. Найбільш відверто виразив російську позицію директор московського Інституту країн СНД К.Затулін:

"России, между прочим, совершенно не нужно, чтобы Украина была в составе России. Не нужно, чтобы Крым был в составе России, нужно, чтобы Крым просто выполнял определенную функцию в составе Украины в силу своего присутствия там. Точно также России совершенно не нужен сильный, дальновидный, выдающийся государственный деятель во главе Украины. Зачем он ей? Чтобы диктовал свою волю в сложных обстоятельствах сегодняшней жизни?"¹⁰

Іншими словами, Росії потрібна васально залежна Україна, з слабким керівництвом і населенням ще біднішим, ніж у самій Росії. Це ж стосується й решти країн вздовж російських кордонів.

Подібна політика Росії прикривається широким пропагуванням інтеграційних планів СНД і Союзу слов'янських країн. На меті розв'язаної в межах цієї пропаганди інформаційної та ідеологічної війни лежить всебічна дискредитація української державності. У нагоді стануть і Московський Патріархат з його малоросійською філією УПЦ (МП), і КПУ та інші сили "лівого" політичного спектру з їх ідеєю Союзу братніх народів... Завдяки збереженню єдиного мовно-культурного та релігійного простору має продовжитись русифікація українців, їх наближення до етнічних росіян. Через цілеспрямовану роботу ЗМІ нав'язується скепсис, безнадія щодо будь-яких починань України, підривається віра у власні сили, компрометуються реформи і європейські орієнтири розвитку. В черговий раз проголошується, що національна ідея "не спрацювала". "У Украины нет будущего без тесных контактов с Россией... Или мы вместе будем возрождать Родину, или нам суждено будет прозябать на задворках истории", — не стомлюється пророкувати Г.Зюганов, цитуючи Леніна.¹¹

Натомість експлуатуються єдність православної віри, слов'янство,¹² опудало спільного зовнішнього ворога... У якості останнього традиційно використовується Захід, НАТО. Перший секретар ЦК КПУ П.Симоненко на науково-практичній конференції "Украина, Беларусь, Россия — Союз неизбежен" добалакався до того, що проголосив головним завданням НАТО "уничтожение славянской цивилизации".¹³ Для протидії, звичайно, пропонується Союз, скасування біловезьких угод за зразком Держдуми Росії, активізація роботи в Міжпарламентській Асамблеї Співдружності, приєднання до Союзної держави Росії та Білорусії, проведення конгресів народів СРСР, створення депутатського об'єднання "ЗУБР"... Для тих, хто відкидає застарілі химери і бажає жити у сучасному світі, та ж сама ідея подається у вищому, так би мовити рафінованому вигляді: "до Європи разом з Росією". Саме так називається нове міжфракційне депутатське об'єднання у Верховній Раді України. Але враховуючи, що про шлях до Європи в Москві сьогодні вже навіть не згадують, то викликає великі сумніви справжній маршрут України разом з нею.

Крім того, все частіше можна почути пропагандистські заяви, нібито сильна і стабільна Україна вигідна Росії (і навпаки), а дружні союзні україно-російські відносини є запорукою успішного розвитку обох країн. Насправді, протягом 1990-х рр. південний кордон Росії здригається від перманентної війни. Час від часу конфлікти різної інтенсивності вибухають і в самій Росії. Але від цього вона не послабла, а стала ще більш реваншистською, агресивною та войовничою. Її керівні кола дедалі більше воєнізуються. Досить побіжного погляду на біографії провідних російських можновладців. Президент В.Путін — кадровий співробітник КДБ. Прем'єр-міністр С.Примаков — у минулому керівник розвідки. Прем'єр-міністр С.Степашин — колишній начальник Федеральної служби безпеки. П'ять із семи нових намісників — представників президента у федеральних округах — колишні співробітники спецслужб або перевірені Чеченською війною генерали. Все більше генералів сідають у крісла губернаторів. Те, що рядові росіяни голосують на місцевих виборах саме за них, також є яскравим свідченням розповсюджених у державі настроїв.

Хіба такій Росії потрібна сильна і стабільна Україна? Справжні російські побажання щодо неї як завжди найбільш ясно і коротко розкрив К.Затулін, коли підкреслив: Росія може бути зацікавлена в сильній Україні тільки за однієї умови — якщо Україна проводитиме проросійську політику.¹⁴ В іншому випадку Росія ладна провокувати внутрішні конфлікти в Україні, послаблюючи її державну структуру. Аналітики російської "Независимой газеты" подають висновок:

"Хотя распад Украины — проблемный для России вариант, но лучше содействовать ему, чем терпеть постоянный вызов Украины и эрозию наших усилий в ближнем зарубежье".¹⁵

Отже, Росія готова до жертв і втрат, готова жити у напіввоєнному стані (власне, вона уже живе в ньому останні 10 років), якщо така дестабілізація допоможе "повернути" Україну. Цю готовність ще раз продемонструвала епопея з ратифікацією в Раді Федерації "Великого договору", коли міністр закордонних справ Росії І.Іванов буквально благав сенаторів проголосувати "за". Російська політична еліта від "правих" до "лівих" на ментальному рівні вважає незалежну Україну випадковістю, котру потрібно "виправити" при першій ліпшій нагоді.

Сценарій "виправлення" має кілька етапів:

1. Використовуючи енергозалежність України, тиск у різних сферах економічного життя, встановити свій контроль над українською політикою;

2. Втягнути Україну до військово-політичного союзу з Росією;

3. Використовуючи економічні важелі тиску, домогтися кадрових змін в українській владі;

4. Федералізувати Україну, щоб згодом поглинути її по частинах.

У фіналі сценарію перетворення України на євразійську окраїну, до того ж прифронтову (адже поряд держави-учасниці НАТО), де рівень життя, свобод і прав населення повністю керований з Москви. Якщо це трапиться, то Росія однозначно зможе поновити претензії на створення ще одного світового центру політики, яким був Радянський Союз. Якщо ні — вона ніколи не відновить впливу на світову політику, котрий мав СРСР. Тобто розв'язання "української проблеми" є ключовим у політиці Російської Федерації.

* * *

Отже, з геополітичними завданнями Росії більш-менш зрозуміло: утримати Україну в сфері свого впливу й не допустити подальшого дрейфу нашої держави в бік Заходу. Оскільки після підписання "Великого договору" й розв'язання проблеми ЧФ значення традиційних політичних важелів впливу на Україну значно зменшилося, то головна увага концентрується на економічних важелях, інформаційному тискові, подальшому використанні "проблеми співвітчизників". Виходячи з цього будується російська політика до України. Що ми маємо зробити, аби не дозволити Москві втілити в життя наведений вище сценарій? І якою взагалі має бути геополітика України? Адже вибір державної стратегії залишається нашою самою актуальною проблемою навіть сьогодні, в десяту річницю незалежності.

Погляньмо на сучасне становище України. Ми мали всі шанси посісти місце регіональної європейської держави. Але протягом 1990-х рр. ці геополітичні та геоекономічні перспективи здебільшого втрачені. Причин багато: добровільна відмова від ядерної зброї, руйнація ВПК, фінансова й енергетична залежність від зовнішніх джерел, економічний занепад, зменшення транзитних функцій, загибель морського флоту, імітація реформ, брак стратегічного бачення і політичної волі тощо. Як наслідок, українська державна незалежність сьогодні доволі формальна.

Виходячи з цього, нам потрібно зосередитись на наповненні нашої незалежності економічним змістом, щоб вона приносила користь громадянам у повсякденному житті, забезпечувала проведення Україною самостійної політики без озирання на Москву. На думку автора, саме це і є головним завданням української геополітики на сучасному етапі. Його досягнення залежить від розв'язання кількох проблем — як зовнішніх, так і суто внутрішніх, властивих тільки Україні.

Перше. Визначальну роль щодо майбутнього України відіграє патріотизм, непоступливість іноземному тиску, послідовність і принциповість у ключових питаннях життя держави з боку української еліти. Історичний досвід свідчить: нації без такої освіченої еліти є нежиттєздатними. За прикладами далеко ходити не треба, їх повно в українській історії.

Під час свого найбільшого піднесення Київ вважався третім за розмірами і значенням містом Європи, поступаючись лише Константинополю і Кордові. Проте велична Київська Русь загинула саме через егоїзм та "шкурні інтереси" правлячої еліти, не здатної до самопожертви заради безкорисливого патріотизму, самовіддачі на благо держави. Це щоразу губило українську державність і в подальшому — в середині XVII, 1-й половині XX віків.

Таким чином, Україна потребує національне свідомої еліти. Інакше нашу державність не врятують ніякі, навіть найвишуканіші геополітичні та геостратегічні концепції. Потрібно якомога швидше позбутися застарілих рецидивів полонізації й русифікації. Потрібно переходити на українську мову, оскільки патріотизм і рідна мова завжди йдуть поряд. Потрібно сприяти становленню Української Помісної Православної Церкви, а не шукати затишку по чужих церковних кутах. Потрібно, нарешті, подолати гострі протиріччя між українофілами і русофілами, лібералами, консерваторами і радикалами, що роздирають нашу еліту й загалом усе суспільство. Центральним висновком з дискусії про шляхи розвитку України має стати укріплення її державної незалежності. Ця теза повинна бути аксіомою, від котрої будуть відштовхуватися всі інші проекти та концепції в різних галузях життя.

За такої умови піднесення країни буде невідворотним. Зокрема, це яскраво показує історія Фінляндії. Сучасна, розвинута країна не знала більшовицьких експериментів, голоду і терору завдяки патріотичній одностайності своєї еліти. Її уособленням є постать маршала К.Маннергейма. Блискучий офіцер російської царської гвардії, згодом генерал-лейтенант з повним набором вищих нагород за особисту відвагу та вдале керування військами. Але на початку 1918 р. він остаточно відкине русифікаційний вантаж, щоб решту життя присвятити самовідданій службі Фінляндії. Патріотизм має бути сильнішим за пошуки особистої вигоди, в цьому запорука перемоги:

"Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам. Народ Фінляндії показав у двох війнах, що єдина нація, навіть мала настільки, наскільки це взагалі можливо, здатна витримати небачений тиск і завдяки єдності пережити найстрашніші випробування, які тільки може принести доля".¹⁶

Ці слова Маннергейма повинні стати правилом для української еліти і всього суспільства загалом. Без цього ми не зможемо подолати економічні негаразди нашого сьогодення.

Друге. Нагального вирішення потребують проблеми енергетичної безпеки України, насамперед усунення залежності від постачання російських енергоносіїв. Ця залежність сформувалася історично і має політичне підґрунтя, тому шляхи її можливого розв'язання також не є виключно економічними.

Зокрема, якби "Газпром", фактичним власником котрого є Російська держава, мав в Україні суто економічну зацікавленість, то не здійснював би масштабного постачання природного газу в борг. Коли ж газова заборгованість сягнула критичної для України межі, "Газпром" розпочав шантаж і став найбільшим інструментом політичного впливу Російської Федерації на нашу державу.

Тому поряд з впровадженням енергозберігаючих технологій, збільшенням геологічних пошуково-розвідувальних робіт, освоєнням нових родовищ, здатністю оперативно розраховуватися за поставлені енергоносії та борги, порушується питання диверсифікації (урізноманітнення) джерел надходження енергоносіїв до України. Звичайно вибір таких джерел є політичним вибором. Адже укладаючи контракти з постачання енергоносіїв на тривалий термін з тією чи іншою країною, ми певним чином пов'язуємо перспективи своєї економіки з її життям. Тому бажано, щоб таких джерел було одночасно 3-4. Принаймні такої пропорції дотримуються європейські країни.

Україна ж донедавна залежала від постачання нафти й природного газу з Росії майже на 100%. Це давало Москві можливість через енергетичну залежність впливати на політичне поле України. Очевидно, що така ситуація є ненормальною, неприпустимою і не відповідає стандартам національної безпеки, загрожує самому існуванню нашої країни. Тому відповіддю цьому виклику стали кілька проектів з диверсифікації джерел постачання енергоресурсів.

У галузі постачання природного газу Україні вдалося укласти довгостроковий контракт з Туркменістаном і відмовитися від закупок в Росії. Тепер Україна забезпечує свою потребу в цьому виді сировини на 1/3 за рахунок власного видобутку, на 1/3 з Туркменістану і на 1/3 з Росії в оплату транзитних послуг. Щоправда, це ще не вирішує питання остаточно, оскільки продовжують існувати проблеми боргу за спожитий газ і своєчасних розрахунків за поточні поставки. Крім того, постачання туркменського газу ведеться російською територією, а це надає Москві додаткові важелі впливу. Таким чином, ще є над чим попрацювати.

У галузі забезпечення України нафтою від початку існування нашої держави виник і реалізується проект будівництва нафтового термінала біля Одеси та нафтопроводу Одеса (порт Південний) — Броди, який сполучив би цей термінал з уже існуючою в країні системою нафтопроводів. Це дозволить прокласти через Україну новий маршрут транспортування нафти, незалежний від Росії, як для українських потреб, так і для транзиту в інші країни.¹⁷

Приклади розвитку інших великих та малих держав свідчать про виправданість саме такого підходу до розв'язання цієї проблеми. Чеська республіка, аби уникнути васальної залежності своєї економіки від виключно російської нафти, не лише технічно переоснастила свої НПЗ, але й максимально диверсифікувала джерела нафтопостачання. Хоча Чехія не має виходу до моря, однак терміново збудувала державний нафтопровід МЕК.О від НПЗ у Літвінові до німецького міста Інгольштадт. Там він з'єднується з середземноморським ринком нафти завдяки діючій системі нафтопроводу Трієст-Інгольштадт. А це дає Чехії можливість закуповувати нафту в регіоні Перської затоки, а також у Казахстані та Азербайджані, котра експортується з цих країн через протоку Босфор з Чорного моря. Як наслідок, вдалося виключити російський вплив на країну, заснований на енергетичній залежності. Чехія отримала можливість самостійно будувати стосунки із Заходом і вступити до НАТО, не озираючись на позицію Москви.

Польща ще у 1980-ті рр. швидкими темпами збудувала нафтовий термінал у Гданську, таким чином розв'язавши для себе проблему диверсифікації нафтопоставок та зменшивши залежність від СРСР (Росії). Цей термінал відіграв стабілізуючу роль в економіці, а також в політичному становищі Польщі.

І навіть маленький Сінгапур, абсолютно не маючи нафти, збудував нафтопереробний завод, нафтопровід і нафтовий термінал, які взагалі стали однією з провідних галузей економіки цієї держави.

Аналогічні проблеми української економіки призваний вирішити термінал Південний і нафтопровід Одеса-Броди, або, як їх називають фахівці, — українська частина Євро-Азійського нафтотранспортного коридору. Тому немає нічого дивного, що у середовищі людей, вороже налаштованих до самого існування Української незалежної держави, цей проект викликав прихований спротив та байдужість, а потім відверті дії по його зриву. Тим не менше, до кінця 2001 р. проект в основній своїй частині буде реалізований. Важливо тільки, щоб після завершення будівництва його об'єкти залишалися в українській власності й приносили користь нашій державі.

Третє. Досвід високорозвинутих країн свідчить, що стабільна зростаюча економіка — головний базис реальної незалежності будь-якої держави — потребує надійних ринків збуту продукції. Адже замало виробити якусь продукцію, її треба ще продати. В домінуючому значенні цього фактору ми вже встигли переконатися, особливо на прикладі ринку металів. Країни Заходу перешкоджають доступові української металопродукції на свій ринок. Останнім часом ми втрачаємо і російський ринок. Наслідки для економіки можуть бути катастрофічними, оскільки саме продукція вітчизняної металургії складала основу українського експорту, валютних надходжень до держави. Відповідно, катастрофічними можуть бути і наслідки для всієї Української держави.

Виходячи з цього, Україні потрібно розробити й послідовно реалізовувати довгострокову стратегію завоювання ринків збуту своєї продукції. Саме так робить Захід. За допомогою "агресивної" маркетингової політики необхідно визначити, яка українська продукція і на яких ринках може мати успіх, і задіяти весь спектр засобів по їх завоюванню — від участі в тендерах, виставково-ярмарковій діяльності до різноманітних семінарів, конференцій, "круглих столів" для нашої реклами. В цих інтересах має бути максимально задіяна також зовнішня політика України.

На думку автора, особливу увагу потрібно приділити ринкам Середньої Азії. Вони досить невибагливі, з українською продукцією добре знайомі ще з радянських часів. Крім того, цей регіон багатий на енергоресурси, так необхідні сьогодні Україні для збереження й укріплення своєї державної незалежності. Тому нам важливо всіляко закріплюватися на тамтешніх ринках, забезпечуючи будь-які вимоги через прямі постачання українських товарів, створення різноманітних спільних підприємств, формування своїх груп впливу в місцевих елітах... Аби зв'язок став більш надійним, варто також "прив'язати" місцевих виробників до українського споживача. В першу чергу йдеться про ті ж самі енергоресурси — основу експорту країн Середньої Азії.

Деякі кроки в цьому напрямі вже зроблені. Так, казахстанського виробника нафти компанію "Казахойл" вдалося "прив'язати" до української нафтопереробки, дозволивши їй приватизувати Херсонський НПЗ. Великий об'єм товарів та послуг спрямовується Україною до Туркменістану в оплату за природний газ. Усі ці здобутки треба всіляко закріплювати. Тут у великій нагоді може стати співробітництво в межах ГУУАМ. Як зазначав президент Л.Кучма, стратегічним завданням цієї структури є розвиток транспортних коридорів, бажання відродити "Великий шовковий шлях" і взяти участь у проекті ТРАСЕКА.¹⁸

Спрямування каспійських та середньоазійських енергоресурсів до Європи українською територією завантажить наші транзитні системи, дозволить повніше скористатися вигодами нашого геополітичного розташування. А його, як відомо, не купити ні за які гроші, проте можна легко втратити через відсутність стратегічного бачення.

Четверте. Завоювання чи "прив'язування" до себе нових ринків допоможе нам розв'язати численні проблеми сьогодення. Однак перспективний розвиток України вимагає глибокої структурної перебудови, створення нових високоефективних виробництв, побудови ринкової інфраструктури. Вирішення цих завдань істотно піднесе добробут наших громадян. Але для цього потрібні інвестиції та нові високі технології. Дати їх може лише Захід. Тому наріжним каменем всієї української геополітики, нашим перспективним завданням повинна стати євроінтеграція. Цей зовнішньополітичний і зовнішньоекономічний орієнтир закріплено в Указі Президента України від 11 червня 1998 р. Там викладена стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, визначені головні напрями співробітництва України з ЄС, а також однозначно задекларовано:

"Національні інтереси України вимагають затвердження України як... повноправного члена ЄС".

Стратегія визначає термін (до 2007 р.), протягом котрого потрібно створити передумови для набуття Україною повноправного членства в ЄС. Набуття ж асоційованого членства "є головним зовнішньополітичним пріоритетом України в середньостроковому вимірі".

Щоправда, для вступу до лав ЄС замало одного бажання України та доброї волі західних країн. Потрібний відповідний рівень макроекономічних показників. Тому членство нашої держави в ЄС відступає на досить далеку перспективу. Проте важливо, що Україна має намір рухатися саме в європейському напрямі. Президент Л.Кучма:

"Україна свій шлях вибрала, ми теж за союз — Європейський, хоча нам довго туди рухатися".¹⁹

При цьому український лідер цілком слушно зауважує, що коли "хтось замикається всередині своєї країни, будує свою модель її розвитку, що відрізняється від загальноєвропейської моделі, — тут жодних перспектив немає".²⁰ Тому розмови про якийсь власний "український шлях" на кшталт "особого пути России" не мають практичного значення.

Україна є рубіжною державою, в кордонах котрої зійшлися три різних геоекономічних і соціокультурних простори: східноєвропейський, євразійський і середземноморський. Тут не може бути іншого "особого пути", окрім поступового повного приєднання всієї території держави до одного з вказаних просторів. Звичайно, найкращий варіант — центральноєвропейського. Адже це означає відкритість до зовнішнього світу, прискорений соціально-економічний розвиток і підвищення рівня життя. Обрання ж євразійського (тобто російського) орієнтиру розвитку означатиме дезинтеграцію та розпад України. Її західна частина біля 700 років перебуває у європейському геополітичному просторі й до Євразії не повернеться. Тому російські геополітики, як це показано вище, для полегшення процесу поглинання України вважають за потрібне відокремити її західні землі. Одного разу — в XVII ст. — їм це вдалося, розділивши козацьку Україну з Польщею по Дніпру. Чи бажаємо ми повторення трагічної історії? Тож висновок один — до Європи!

* * *

Виходячи з усього викладеного, якими ж мають бути відносини України з Росією? До яких заходів ми при цьому повинні вдаватися, щоб уникнути російського диктату? Протягом останніх десяти років ці питання вже неодноразово порушувалися самим життям, але вичерпних відповідей немає. Тому проаналізуємо за конкретними галузями та проблемами.

У енергетичній галузі необхідно послідовно зменшувати залежність від Росії аж до повного вилучення цього інструмента впливу з арсеналу Москви. Щодо нафти й природного газу, тут вже говорилося чимало. Варто лише додати, що потрібно створювати технічні умови для паралельної (синхронної) роботи енергосистеми України з енергетичними об'єднаннями ЄС, виключивши її поглинання російською "ЄЕС". В атомній енергетиці потрібно, нарешті, уникнути 100%-вої залежності від постачання з Росії ядерного палива. Ганебно мати поклади уранової руди і закуповувати "ТВЕЛи" закордоном. Одним з шляхів розв'язання цього питання може стати створення україно-казахстано-російського спільного підприємства з виробництва ядерного палива для реакторів ВВЕР-1000 українських АЕС. Цей проект важливо довести до логічного кінця. Що ж стосується самих АЕС, то світовий досвід показує наявність можливостей продовжити ресурс існуючих станцій додатково більше ніж на 10 років. Відповідні проекти розробляються в багатьох країнах. Україні варто взяти на озброєння цей досвід, оскільки коштів на нові енергоблоки немає, а падіння вироблення атомної енергії не можна припускати. Це було б дуже боляче для нашої економіки, де близько половини всієї "електрики" дають АЕС.

Бажано також забезпечити українську присутність в розвитку паливно-енергетичного комплексу Росії, особливо шляхом спільних проектів по видобутку там потрібної нам сировини.

У галузі торгівлі необхідно всіляко намагатися збільшити обсяги збуту продукції українських підприємств на російському ринку. Це завантажить вітчизняні виробничі потужності, надасть роботу й засоби до існування нашим громадянам.

Звичайно, Росія активно заважатиме цьому. Український досвід подає чимало прикладів російських торговельних обмежень. Останнім з них стало впровадження Росією з 1 липня цього року стягування податку на додану вартість з імпортованих до Росії товарів. Це робить українські товари неконкурентоспроможними на російському ринку. Але не можна впадати в розпач. Ще У.Черчілль зазначав, що росіяни, як жодна інша нація у світі, поважають силу. Та й ми всі знаємо старий крилатий вираз: "Москва слезам не верит". Тому потрібно бути сильними і діяти активно, наступально. Вичікувальна позиція, котрої Україна дотримувалася останніми роками, наперед програшна.

З одного боку, у відповідь на російські обмеження треба вживати адекватних заходів. Російські виробники доволі залежать від українського ринку збуту своїх товарів. Так, введення антидемпінгових обмежень проти електричних ламп із Росії в інтересах львівського виробничого об'єднання "Іскра" як мінімум удвічі зменшило експортні поставки російських виробників. Один лише Калашніковський електроламповий завод втратив близько 300 тис. руб. Незадоволені згортанням торгівлі російські виробники можуть бути союзниками України в боротьбі за створення в межах СНД повноцінної зони вільної торгівлі.

З другого боку, наявність таких адекватних торговельних обмежень для російських товарів спонукатиме росіян переводити частину свого виробництва до України. Такі інвестиції надають нові робочі місця й надходження до нашого бюджету. Особливо це стосується автомобілебудування, котре створювалося в Росії з урахуванням потреб всього СРСР. В умовах низької конкурентоспроможності російських легкових автомобілів у далекому зарубіжжі, втрата українського ринку була б для них дуже болючим ударом. Навіть старим автогігантам Росії довелося б скорочувати виробництво. Що вже тоді казати про п'ять нових автоскладальних заводів по 10 тис. легковиків на рік кожен, розрахованих і на український ринок? Тому останнім часом спостерігаємо перенесення складання російських легковиків до України ("ВАЗ" у Луцьку, "Газ" в Криму, поширення кооперації в постачанні комплектувальних тощо).

Така нова кооперація потенційно могла б сприяти відкриттю російського ринку для української продукції. Крім того, зняттю торговельних обмежень дуже сприяло б завоювання ринків третіх країн продуктами україно-російського спільного виробництва.

Іншим напрямком у боротьбі з російськими торговельними обмеженнями проти українських товарів може стати розширення прямого співробітництва України з окремими російськими регіонами, обминаючи федеральний центр з його антиукраїнською політикою. Сьогодні між суб'єктами Російської Федерації та областями України укладено понад 180 договорів про співробітництво в економічній, торговельній та культурній галузях. Це сприяє просуванню українських товарів безпосередньо в регіони РФ. Особливі перспективи обіцяє співробітництво з віддаленими сировинними регіонами, де завжди працювало багато українців (Тюмень, Уренгой, Красноярський край, Якутія тощо). Їх зацікавленість у співробітництві може додатково вплинути на Москву з метою усунення антиукраїнських торговельних обмежень.

Звичайно, Україна повинна не робити ніяких політичних поступок, на котрі розрахований російський тиск, інакше пробитися на російські ринки без обмеження українського суверенітету вже не вдасться.

У галузі транспортних і транзитних послуг перед Україною стоїть завдання зберегти обсяг російських перевезень. Сьогодні він займає майже 100% на трубопроводах та 65% транзитних перевезень традиційними видами транспорту України. Існує реальна загроза переорієнтації російських вантажопотоків з території України. Реалізуються програми "Російські вантажі — російським перевізникам" та "Російські вантажі — російським портам". За оцінками експертів, частка поставок російського газу через Україну до Європи може зменшитися до 30%, що невідворотно призведе до зростання нашої не лише економічної, але й політичної залежності від Росії.

Тому необхідно створити такі умови, щоб російські вантажі не пішли з українського ринку транзитних і транспортних послуг, але без передачі нашої транспортної інфраструктури у власність Росії. Передусім йдеться про впорядкування системи контролю на кордонах, зниження вартості послуг, що надаються митницями і транспортними терміналами, усунення бюрократичних перепон при оформленні транзитних перевезень, підвищення швидкості доставки вантажів, врегулювання тарифів тощо. Варто було б спробувати "прив'язати" вигідними транзитними умовами експорт окремих видів російської продукції до визначених українських шляхів і портів. Дещо в цьому плані вже робиться. Зокрема, в галузі транспортування природного газу Україна зробила висновки з критичних зауважень, налагодила дисципліну газоспоживання й чітко дотримується умов транзиту. Повністю виключений несанкціонований відбір газу.

Послідовне розв'язання цих проблем забезпечить стабільну роботу й бюджетні надходження в Україні, задоволення транспортних потреб Росії, а також нівелює протистояння між українськими та російськими інтересами.

У галузі обігу капіталів та інвестування варто усунути перепони на шляху російських інвестицій до України. Але за умови їх дозування по галузях економіки та по регіонах України. Тоді буде відведено загрозу національній безпеці від неконтрольованої експансії російських капіталів, проникнення в нашу державу політизованих і криміналізованих російських бізнес-структур, а також домінування російських фінансово-інформаційних імперій в українському інформаційному просторі.

У галузі промислового виробництва Україні потрібно намагатися створити замкнені технологічні цикли та налагодити власне виробництво продукції, що відноситься до критичного імпорту. Будь-яка держава подібним чином намагається уникнути залежності від інших та підвищити ступінь своєї економічної безпеки. Наш досвід підтверджує правильність цього висновку. Зауваження щодо неспроможності України це зробити спростовуються кількома фактами. За радянських часів Україна ввозила майже 80% необхідної сільгосптехніки, але сьогодні практично налагоджено власне виробництво усієї гами тракторів, зернозбиральних комбайнів "Лан" і "Славутич". Приклади із військового виробництва вже наводилися вище.

Разом із тим слід визнати, що більшість перспективних проектів самотужки тягнути невигідно, особливо в тих галузях, де зосереджено потужний науково-технічний потенціал. В складних економічних умовах, в яких опинилися і Україна, і Росія, взаємодія між підприємствами обох країн в цих сферах може стати вирішальним фактором у створенні та виробництві спільними зусиллями конкурентноспроможної продукції для реалізації на світовому і внутрішньому ринках. Таку співпрацю вже зараз можна охарактеризувати як доволі успішну — реалізуються багато спільних проектів, які мають добру перспективу щодо свого розвитку. В їх рамках українськими підприємствами вже було здійснено поставки в Російську Федерацію систем управління для ракет-носіїв "Протон", "Союз" (ВО "Комунар", м. Харків), "Космос" (ВО "Київський радіозавод"), для станції "Мир" і Міжнародної космічної станції (АТ "Хартрон", ВО "Київський радіозавод", ВО "Київприлад" та інші); для інших космічних апаратів різного класу (ВО "Моноліт", АТ "Хартрон" м. Харків, ВО "Київприлад", АТ "Чернігівський радіоприладний завод"). Важливо розвивати ці зв'язки й надалі, довести "до розуму" спільні з Росією проекти по літаках Ан-70, Ан-140, Ту-334, всіляко продовжувати практику будівництва кораблів на російські замовлення (зокрема, класу "ріка-море" для "Газпрому" в оплату за природний газ, траулерів для російських рибалок тощо).

Однак при цьому українська сторона має керуватися у своїх діях прагматичним інтересом, а не лукавою політичною риторикою на кшталт спільної історичної долі, братніх стосунків та ін. Практика свідчить, що за таким базіканням, як правило, стоїть не взаємовигідна співпраця, а однобічне використання Росією українського потенціалу.

При двосторонньому україно-російському кооперуванні часто Росія виступає домінуючою стороною і намагається нав'язати свою точку зору. Тому при першій ліпшій нагоді потрібно намагатися залучити до спільних проектів західних партнерів, аби врівноважити російський вплив. Прикладом такого ефективного міжнародного кооперування можна вважати проект "Морський старт", де окрім України і Росії беруть участь США і Норвегія. Не менш важливою є участь України в будівництві Міжнародної космічної станції. Врешті-решт, усе це сприятиме збереженню, ефективному використанню, а відтак і подальшому розвитку як українського, так і російського науково-технічного потенціалу.

У галузі гуманітарної, інформаційної, демографічної політики при розв'язанні завдань українського відродження слід особливо враховувати, що Росія активно роздуває так званої "проблеми співвітчизників" в Україні. Йдеться про гарантування їх прав, піднесення статусу російської мови, консолідацію російських громад і в перспективі запровадження інституту подвійного громадянства. На меті цього процесу стоїть збереження проросійських орієнтацій в середовищі громадсько-політичних, економічних, адміністративних, релігійних кіл України, а також здійснення впливу на виборчі процеси в нашій державі.

Тому Україні потрібно вжити заходів у соціально-економічній, інформаційній, демографічній сферах задля нейтралізації негативних сторін російського впливу. Особливо це стосується Криму і деяких інших регіонів країни. Сприяючи українському відродженню, одночасно потрібно провести комплекс політичних та організаційних заходів із роз'яснення позиції України. Це усуне зайві непорозуміння й підстави для перекручування української політики.

Крім того, одним з шляхів реалізації інтересів України у відносинах з РФ має бути розробка і впровадження комплексної державної політики щодо української діаспори в Росії, виходячи з положень "Великого договору".

В галузі міжнародних відносин доцільно спрямувати зусилля на подальшій інтеграції України до європейських та євроатлантичних структур, поглибленні співпраці з НАТО на засадах положень Хартії про особливе партнерство. Це запобігає спробам Російської Федерації як втягнути Україну до військово-політичного блоку в межах СНД, так і "монополізувати" в Москві будь-які контакти України з НАТО. Одночасно збалансована зовнішньоекономічна політика України має спиратися на врівноваження "російського напрямку" активним виходом на європейський та світовий ринки.

* * *

Можна ще довго перераховувати можливі заходи в різних галузях щодо взаємодії з Росією, проте всі вони не будуть мати очікуваних наслідків, якщо не здійснюватимуться в межах цілеспрямованої політики. Сьогодні всі російські дії проти України керуються єдиним координаційним центром. За неофіційними даними, у Раді Безпеки РФ створено спеціальний підрозділ, який займається виключно Україною. Він очолює цілий комплекс структур, задіяних "на українському напрямі": спеціалізоване міністерство, яким є Мінспівробітництва РФ, два "українські" відділи в МЗС, спеціальні департаменти в Мінекономіки РФ, МЗЕЗ і в апараті Уряду РФ, наукові установи. Варто, щоб і в країні існувала єдина структура по політиці стосовно Росії. Це сприяло б розробці та втіленню в життя послідовної стратегії відносин з Російською Федерацією, адже час імпровізацій і тимчасових рішень у цій сфері давно минув.

Отже, головною метою розвитку українських відносин з Російською Федерацією повинна стати економізація зовнішньої політики. За цих обставин, основний акцент взаємин з РФ має бути перенесений на розвиток тих сфер співробітництва, які сприяють економічному зростанню України, спрямовані на створення механізмів захисту її національних інтересів, забезпечення економічної безпеки. При цьому щоб убезпечити російсько-українські відносини від значних коливань, притаманних для політики Росії щодо України, потрібно намагатися закріпити їх у довгострокових міжурядових угодах:

— про гарантії поставок природного газу і нафти в Україну та їх транзит українською територією;

— про перспективні схеми погашення боргів за спожитий російський газ;

— про спільну реалізацію перспективних проектів розвідки, освоєння та експлуатації нафтогазових родовищ в обох країнах;

— про участь українських науково-дослідних установ і виробничих комплексів у спільних проектах в галузях ракетно-космічної техніки, авіабудування, суднобудування, атомної енергетики, металургії, радіоелектроніки, машинобудування, агропромислового комплексу;

— про остаточне договірно-правове оформлення державного кордону включно з Керченською протокою та Азовським морем, розподілу закордонної власності колишнього СРСР, реалізації на практиці принципу вільної торгівлі тощо.

У політико-ідеологічній сфері доцільно відродити Київ як східнослов'янський духовний центр і таким чином розмежувати функції з Москвою — полюсом формування євразійського (переважно слов'яно-тюркського) суперетносу.

Комусь усе вищевикладене може здатися химерами русофоба. Жодної русофобії! Так, ми відчуваємо неприязнь до організації політичного й економічного життя, окремих глибинних російських рис, котрі з віку до віку Росія постійно намагається розповсюдити на сусідні території, гальмуючи їх розвиток. Однак у нас не може бути ненависті до Росії, котра є нашим найбільшим сусідом. Нас єднають не тільки більше ніж 1 200 км спільного кордону, але й спільність долі, історичні, економічні, людські відносини.

Ніхто ніколи не залишить поза увагою слов'янське коріння, православну віру, 300-річне життя поруч в одній державі, навіть якщо то була імперія... Адже Україна ніколи не ототожнювала російський народ з царською чи радянською владою. Врешті-решт, табори ГУЛАГу не розрізняли в'язнів за національністю. Також перемога у Великій Вітчизняній війні у нас була одна на всіх. І сьогодні велика кількість українців живе в Росії, а росіян — в Україні. Тому ми відкидаємо конфронтацію з Росією. Конфронтація ще нікого не доводила до добра. Навпаки, Україна більше ніж хто-небудь інший зацікавлена в стабільності та процвітанні Російської Федерації, котра і в третьому тисячолітті залишиться нашим пріоритетним партнером.

Але партнерство між нашими країнами має бути рівноправним. Це означає, що воно повинне грунтуватись на обопільному визнанні та поважанні суверенного права кожної з держав проводити зовнішню та внутрішню політики на основі власних національних інтересів та цілей державного розвитку, не зачіпаючи життєво важливих інтересів жодної з сторін. Двостороннє співробітництво на таких засадах сприятиме соціально-економічному і культурному зростанню двох націй, налагодженню добросусідських відносин.

Очевидно, що суперечність інтересів України з інтересами Росії пояснюється відмінностями історичного минулого, величиною потенціалів та геополітичного статусу України як європейської держави і Росії як євразійської наддержави з глобальними намірами. Але будувати двосторонні відносини потрібно на визначених сферах спільних інтересів, а не на суперечностях. Вантаж конфліктів, різноманітних проблем, поділ на "старших" і "молодших" у наших відносинах мають піти в минуле.

Київ, 2001 рік.

1 Известия.— 1992.— 27 мая.

2 Стенограмма парламентских слушаний на тему: "Договор о дружбе, сотрудничестве и партнёрстве между РФ и Украиной — путь к новым межгосударственным отношениям" // Содружество — НГ.— 1998.— №3.

3 Нартов Н. Вказана праця.— С.49.

4 Дугин А. Вказана праця.— С.379.

5 Там само — С.348.

6 Найбільш коротко ідею "Великої Росії" виклав російський політичний оглядач А.Колесніков: "Как эту идею не формулируй, все равно получается автомат Калашникова, которым Россия грозит ненавидимому миру". Див.: Известия.— 2001.— 6 марта.

7 Цит. за: Базив Д. Геополитическая стратегия Украины.— К., 2000.— С.188.

8 Цит. за: там само.— С.80.

9 Караганов Д. О политике в отношении Украины // Вечірній Київ.— 1992.— 18 червня.

10 Цит. за: Коваленко С. Сундучок союза "с секретом" // Независимость.— 2001.— 14 мая.

11 Коммунист Кривбасса .— 2001.— 5 июля.

12 До речі, сучасна Росія зовсім не є виключно слов'янською країною. До того ж слов'янський союз не вирішить наших економічних проблем, бо існує ринкова логіка. Російські промисловці, банкіри у своїй діяльності щодо України не будуть керуватися ідеями слов'янського братерства. Про це відверто заявив мер Москви Ю.Лужков на нараді в Керчі з приводу фінансування відновлювальних робіт на поромній переправі через Керченську протоку: "Якщо ви шукаєте альтруїстів, то шукайте їх в іншому місці, а нам треба вигоду шукати". Див.: Семена М. Керченський міст: проект відкладається на майбутнє // Дзеркало тижня.— 2001.— 9 червня.

13 Симоненко П. Необходимость единения братских народов // Комуніст.— 2001.— 22 березня.

14 Див.: Бадрак В. Київ і Москва збираються дружити по-новому // Дзеркало тижня.— 2001.— 2 червня

15 Независимая газета.— 1997.— 27 марта.

16 Цит. за: Підлуцький О. Карл Маннергейм: маршал, який переміг Сталіна // Дзеркало тижня. — 2001. — 2 червня.

17 Див.: Буняк Л. І ще раз про термінал і нафтопровід Одеса-Броди // Дзеркало тижня. — 2001. — 9 червня.

18 Леонід Кучма про майбутнє ГУУАМ // Урядовий кур'єр. — 2001. — 9 червня.

19 Україна не має наміру вступати до Союзу Білорусі та Росії // Дзеркало тижня. — 2001. — 2 червня.

20 Там само.