|
В упряжці нас 12 псів.
Порода?
Бігова... Собача.
З'їдає ноги сніг, як сіль,
Та ми не плачем.
Тут – північ. Тут нема осель,
Лиш море сопок і заметів
Стирчать модрини із-за скель,
Як в небо встромлені багнети.
Ми тягнем нарти за харчі,
Та не за харч – за крихту ласки
з нас кожен вдень і уночі
Готов іти хоч до Аляски.
Ми в пальці мерзнем, як і люди,
Та хай мороз, колючий наст –
Ми будем бігти...
Будем! будем!
Щоб тільки не лупили нас.
Коли шмагають нас по крижах
І шерсть збивається в клубки, –
Ми язиками рани лижем,
Ми тужно виєм на зірки
І думаєм, собаки рижі,
Чи не податись у вовки.
Та це тоді, коли не мовкне
Над нами хльоскіт батога...
А так – ми боїмося вовка,
Бо вовк хоч пес – та не слуга.
Вовк лиш зачує наші кроки –
Гидливо мружить жовте око,
Мов християнин на поган.
Вовкам ніскільки нас не жалко:
Собаці – і собача смерть.
Попавсь – розірвуть на кавалки,
А не попався – драпай геть.
Вовкам не жаль, що нас ізмалку
Привчає до їзди батіг,
Що доля в нас – собача валка,
А все життя – скажений біг.
Лиш "подь" і "подь", –
ядрьона палка, –
А не підеш –
берданка гавкне –
І ткнешся мордою у сніг.
Десь є собаки благородні,
Ще й у медалях як на те,
А ми позбутись блох не годні,
Росте щеня – й блоха росте.
Десь є собаки, що полюють,
як не на звіра – на людей
Й не розбереш, де пси, де люди,
Так мудро все в цім світі йде.
А нас неначебто і люблять,
Буває пестять і голублять,
Але – й шмагають кожен день.
Тоді ми для людей не друзі,
А лиш собаки, лиш тягло...
...Дванадцять псів біжить в супрузі
Свистить батіг, немов крило.
Дванадцять нас в одній упряжці,
Тринадцятий – це ВІН: КАЮР.
Каюр – наш вождь –
РЕМІННА ПРЯЖКА.
Він дихає на нарті важко,
але пускає нас в алюр.
Алюр, алюр!.. – сніги-ромашки
Алюр! – у бога трі крєста.
В правиці – мідний набалдашник
На шиї – срібний горностай.
|
Сніги біжать... Сніги ятряться...
Сніги блищать, немов фольга...
Горять огнем собачі пальці
І сонце плавиться в снігах.
Сніги... Сніги ...
Біліш конвалій ...
Вже повернув на весну світ.
Уже ведмеді повставали –
І б'є у ніс ведмежий слід.
Нюх-нюх, нюх-нюх, –
агей, каюре,
Дарма, що пси ми – їздові, –
Пусти! –
І буде ще ведмежа шкура,
І буде білий сніг в крові ...
Ведмідь?.. Ведмідь?!. –
Каюр боїться:
Ведмідь – шагал,
ведмідь – тотем...
Та нарта вже летить,
як птиця:
Наздоженем!
На-здо-же-нем!..
Нема ведмедя ...
слід простиг ...
Пірнає нарта у замети ...
А від 101-ї версти
Блищать торосів позументи
Туди, туди – за білі гори,
Там люди ждуть людей і псів ...
Там вузькоокий сивий ороч
У синій човен ловить море
Й витрушує з кетою сіть...
Кричать качки –
червоні ... сірі ...
Їх гнізда в норах кам'яних...
Пси нюхають качине пір'я,
Пси лижуть,–
дух качиний! –
сніг,
І дивляться на гнізд сузір'я -
Та не добратись їм до них.
Каюр кричить: – Хак-хак!..
Подь – ух!..
Промерзли ноги і в унтах...
І нарта знов летить, як пух,
Й тікає сніг, як білий птах.
А коли вечір упаде
І загагакають гагари,
І сонце скручене й худе
Завмре в снігу, немов на нарах,–
Каюр у сніговім безмежжі
Кетою почастує нас,
І сам під шкірою ведмежою
Ведмедем захропе нараз.
Ми поруч ляжемо на сніг,
Уткнемось мордами в хвости -
І будем скавучати в сні:
– Каюр, пусти!..
Каюр, пусти!..
Каюр, пусти нас ...
Відпусти!
Каюр – наш вождь –
Ремінна пряжка!..
Каюр не чує. Каюр – спить.
Та смикає у сні упряжку.
В упряжці нас 12 псів,
Напівголодних і промерзлих,
І всі тремтять, і виють всі
На гострий місяць жовтолезий.
|