Тарас Мельничук

Олені

Політ оленів

Там, де сніги й полярне сяйво,–
Де гола тундра на сто миль,–
Олені білий наст кресали:
Це ми... це ми!..
              це ми... це ми!..

Ми летимо, неначе птахи,
Не доторкаючись землі...
О, як це синє небо пахне!..
Й мороз сміється на чолі...

Сьогодні знатиме людина,
Що дай нам волю, сонце дай –
І ми уже не худобина,
А птахи!..
              вітер!..
                      небограй!..

Ми протинаємо рогами
Повітря пружне і густе –
І перед нами, і за нами
Яскриться сяйво золоте.

Ми летимо, б'є сонце в груди,
Б'є в очі вітер вогневий,–
І ось внизу вже птахи й люди,
І весь земний шумливий вир.

Копита крешуть об повітря,
Немов об крицю ковалі...
О, як це радісно –
                      летіти
Вище людей!
Вище землі!

З-під ніг сніжини, як підкови,
Чи як перстені золоті.
І заздрять нам булані коні,
Й тікає в хащі вовча тінь.

Ми летимо, музика грає...
Та ні, то кров дзвенить в вухах.
Не треба нам людського раю –
З травою в росяних лугах.

Нам досить неба –
                цього неба,
Яке несем ми на рогах...
А вже земля, як білий лебідь,
Далеко б'ється у ногах.

Та не злетіти їй ніколи,
Хоч білі крила поламай...
А десь під нами плачуть ко[?]
Й прощайте!–
              нам кричит зима.

Про-щай!..
                Про-щай-те!..
                Ми - олені,
Ми більш не будем на землі.
Копита вдарили шалені...
І зникли в сонячній імлі.

Оленятко

Ночами в Космач прибігали
                              олені
Приносили місяць
                  на срібних рогах
Жадливо сміялись
              їх очі зелені
До шелесту сіна
                в пахучих стогах.

Малі оленятка
    ставали навколішки,
Смоктали, як діти,
            соски олениць,
А в небі,
      неначе у писанім
              кошику
Карпати святили
            паски зірниць

Хрумтіло сіно
          в зарошених писках
Текло молоко по губах оленят
Та враз –
            із-за ліски –
                кривава блискавка
Й червоними стали
                  груди Карпат

Тікали олені
        крізь хащі холодні,
– Чекайте! –
          їх звало мале оленя
Так прудко бігти,
              як ви, я не годно...
Олені ж не чули –
            неслись навмання.

Стара олениця
            умерла під стогом.
Мисливець удосвіта
            віз підігнав...
Забрав.
Накрив сіном.
Вйокнув: –Ну, з богом!..
І ніхто не жалів.
І ніхто не ридав.

Лишень оленя,
        заблукавши у лісі,
Тихенько рикало,
        мов кликало: – Ма-а...
І видавсь йому
      рідним братиком місяць:
Такий же... Такий!..
        Ріжків лиш нема.

Автограф творів

Джерело: архів поета