Антиукраїнська змова

Роман Матузко, політичний оглядач

зміст
• 1. Що приховано за лаштунками політичної реформи
• 2. Антиукраїнська змова
• 3. Кому потрібна політреформа?
• 4. Який «ліс» за «деревами» демагогії?
• 5. Дещо про мови, національну ідею та державність

1. Що приховано за лаштунками політичної реформи

26 травня 2005 року в агентстві новин «РИА «Новости» відбулась прес-конференція депутата Державної Думи Росії, директора Інституту країн СНД Костянтина Затуліна на тему: «Україна перед вибухом: в найближчі півтора місяця все має бути вирішено». Отож, стало зрозуміло, що імперо-шовіністичні кола Росії наполягають на проведенні в Україні так званої політичної реформи:
 
«Адже об’єктивно реформа вигідна Верховній Раді та її спікеру і прем’єру, теперішньому прем’єру України. Їм, як мовиться, і кортить і страшно, та Віктор Андрійович не дозволяє», — заявив К. Затулін.
 
Отже, як бачимо, рупори Кремля чітко виявили втручання Росії у розвиток політичних процесів в Україні. Стало цілком очевидно, кому конче потрібна політреформа в Україні.
 
Тож задля якої мети Москві потрібна «українська» політреформа?

Російські політики дозволяють собі такі втручання в державне життя України, начебто Україна і Росія перебувають у стані війни. І причина не тільки в шовіністичному менталітеті російської правлячої еліти, не тільки в імперських рефлексах її керівництва, а насамперед у антинаціональній, антидержавній діяльності «п’ятої колони» — проросійських політиків і проросійських партій у самій Україні.

Послаблення повноважень Президента — крок до ліквідації державності України

Партії і фракції комуністичного та некомуністичного імперського спрямування в Україні вже протягом тривалого часу намагаються змінити конституційний устрій України, метою якого є начебто впровадження парламентського правління через послаблення повноважень Президента.

«Уже зрозуміло, що соціалістична партія Олександра Мороза ні за яких умов не відмовиться від реформи, з якою соцпартія, та й багато парламентських і позапарламентських партій в Україні, пов’язують своє політичне майбутнє», — сказав К. Затулін.

Окрім Соцпартії, за впровадження політреформи 8 квітня 2004 року голосували відомі фракції Верховної Ради: Компартії, Соціал-демократичної (об’єднаної), «Регіонів України», Аграрної партії, Народно-демократичної, фракції партії промисловців і підприємців та «Трудової України» та ін.

«Ми хочемо, щоб Петро Симоненко був останнім президентом України» — так відверто заявив в інтерв’ю «Радіо Ера» перед президентськими виборами перший віце-спікер Верховної Ради України (колишній інструктор ідеологічного відділу ЦК КПУ).

Зізнання — більш ніж відверте і зрозуміле: послаблення повноважень Президента має стати перехідним етапом до остаточної ліквідації державності України і в остаточному варіанті — приєднати Україну до володінь Москви у будь-якій формі чи статусі... Для виконання поставленої мети потрібно якомога більше послабити сильні державні важелі влади, які має президентська вертикаль.

Газета «Коммунист» (№7, 2004 р.) щодо змін у Конституції України прямо наголошувала, що «істотне зменшення повноважень президента... в перспективі призведе до ліквідації інституту президентства взагалі».

Куди спрямовували Україну? Втручання Росії у внутрішні справи України

Конституція України встановлює чіткі повноваження Президента України у його діяльності: він — глава держави, гарант державного суверенітету і територіальної цілісності України. Президент України, вступаючи на посаду, складає Присягу на вірність Україні, зобов’язується усією своєю діяльністю боронити суверенітет і незалежність України.

Такі повноваження Президента і навіть сама Присяга не влаштовують «імперозаклопотаних» осіб в Україні та поза її межами?

За минулий період неоколоніальною владою було зроблено все, щоб підвести економічну базу до політичної ліквідації української державності. З цією метою на основі штучного і тривалого утримання України в кризовому стані мала бути дискредитована сама ідея української державності.

Але успіхи уряду В. Ющенка в соціально-економічній і політичній сфері повернули зневірені українські маси до розуміння цінності держави, необхідності переходу влади до патріотичних сил. Вибори до Верховної Ради 2002 року це неспростовно довели. На порядку денному з’явилась можливість перемоги В. Ющенка на президентських виборах 2004 року. Щоб не допустити переходу визначальних важелів державності до патріотичних сил України, підступно було задумано політичну реформу.

Отже, політична реформа в Україні має призвести до скасування інституту президентства взагалі, а у перспективі — до знищення державності України. У цьому мета так званої конституційної реформи, яку, незважаючи ні на що, протискують неоколоніалістські сили у Верховній Раді України.

По лінії Кремля всім соціал-комуністичним і певним некомуністичним політичним течіям «на Украине» (зокрема Московському патріархату УПЦ) наказано було дотримуватися та впроваджувати ідею так званого «славянского православного единства». Напрямок цей затвердив з’їзд слов’янських народів. У вітальному слові Президент Росії В. Путін зазначив, що цей «форум сприятиме зміцненню… співробітництва між народами наших країн, які мають спільні історичні корені і традиції».

У цьому руслі в січні 2004 р. відбулася спільна зустріч Президента України Л. Кучми, глави його адміністрації В. Медведчука та Президента Росії В. Путіна з членами Священного Синоду Української Православної Церкви Московського патріархату, а «перший атеїст» від КПУ П. Симоненко, ні у чому не відступаючи від «генеральної лінії» Кремля, заявив: «...абсолютна більшість православних віруючих виступає за збереження канонічної єдності з Російською Православною Церквою. ...Ось чому вже не перший рік члени парламентської фракції КПУ виступають на підтримку канонічного Православ’я» (Киевский телеграфъ, № 11, 12—18 февраля 2004 г., с. 3). Чи не зрозуміло, в інтересах якої держави діє «п’ята колона» в Україні?

Москва в Україні діє досить безцеремонно. Так, 26 липня 2004 року Президент Росії В. Путін, перебуваючи з візитом в Україні, почав був говорити про якихось там агентів «из-за бугра», які намагаються скомпрометувати інтеграцію Росії і України, а ще згодом особисто агітував за «єдино-неділимського» кандидата у Президенти України.

Отже, сьогодні всі так звані марксисти (КПУ—СПУ) разом з УПЦ МП та іншими «імперозаклопотаними» угрупованнями вирішують проблему відновлення володінь Москви у кордонах 1990 року. За їх сприянням відновленню української економіки, становленню власного українського капіталу неоколоніалістською владою було жорстко перетято шлях. Тут не випадкові ЄЕП, Тузла, здача у «співробітництво» Керченської протоки, «реверс» нафтогону «Одеса-Броди». Не дивно, що російський капітал прийшов на Лисичанський, Одеський і Херсонський нафтопереробні заводи, і т.п. Україну економічно і політично (як з 1938 року Чехословаччину) цілеспрямовано здавали в обійми «старшого брата».

Для забезпечення виконання планів і прагнень Москви щодо України торік відбулося близько 40 зустрічей керівництва України з керівництвом Росії (в середньому — раз на тиждень). То хто насправді керував Україною? Куди прямувала Україна?

Основна мета президентських виборів — нова якість української державності

Навіть через півроку після перемоги Помаранчевої революції Україна продовжує борсатися у технологічно відсталій економічній, напівтоталітарній політичній пострадянській системі координат. Загроза інтеграції в «єдиний економічний простір» на чолі з політично та економічно відсталою і наскрізь корумпованою Росією залишається. І Росія відверто демонструє прагнення поглинути Україну. Якщо це відбудеться, то вже на довгі десятиліття законсервує в Україні злиденний соціально-економічний стан, штучно поглиблений промосковським неоколоніалістським режимом Кучми—Януковича.

Саме тому сьогодні, напередодні парламентських виборів 2006 року, в Україні загострюється боротьба державницького і промосковського таборів. Прихід до влади патріотичного керівництва вже виявив себе у зміцненні державності, здійснюються перші кроки до подолання нинішньої соціально-економічної відсталості України, що, в свою чергу, сприятиме поверненню в Україну того національного інтелектуального потенціалу, який вимушений був емігрувати з України під тиском несприятливих політичних і економічних умов, штучно створених в Україні за період тоталітарного і напівтоталітарного режимів.

Таким чином зрозуміло, чому Кремль хоче підірвати сильну президентську владу в Україні і з якою метою імперська «п’ята колона» прагне підірвати політичну ситуацію в Україні? Питання, здається, риторичне. Отже, основна мета політреформи Симоненка—Медведчука—Мороза полягає у тому, щоб Україна як незалежна держава поступово сходила з міжнародної арени. Це є надзавдання Кремля. Виконавцями планів Москви є ті політичні сили, які нав’язують Україні так звану конституційну реформу.

Помаранчева революція показала, що ми стаємо розвинутою нацією і державою. Збереження чинних конституційних повноважень Президента дозволить подолати злиденність і корупцію, стати врівень з європейськими країнами. Незважаючи на саботаж неоколоніалістів.

Джерело: Українське слово, ч. 25, 22-29 червня 2005 року

2. Антиукраїнська змова

Розвіялися за вітром декларативні заяви тоталітарно-імперських політичних партій щодо своєї демократичности.

Політичні проімперські партії комуністичного та некомуністичного спрямування ідеологічно завжди стояли на позиції несприйняття державности України. У цій же площині — теза федералізації України та спроба утворення так званої Південно-Східної Української Республіки (ПіСУАР). В Україні така штучна «федералізація» вже здійснювалася 1918 року утворенням «Донецько-Криворізької Совєтської Республіки». Її ідеологічна основа висвітлена в Декларації ЦІК Совєтів України від 7 березня 1918 року, де вказувалося на необхідність утворення «оборонительного Союза Советских республик Юга России». Далі констатувалося:

«Ми ніколи не розглядали Українську Совєтську Республіку як національну республіку, а тільки як Совєтську Республіку на території України» (Вестник УНР. — 1918. — № 39. — 9 березня). Тут і далі — переклад з рос.).

Сьогодні про це свідчать заяви відповідних комуно-імперських партій. Під час конституційного процесу 1996 року відверто ставилося завдання не допустити внесення у Конституцію України положення про національний характер державности України. Приміром, у Заяві партій —спадкоємиць КПСС (компартії, соцпартії, селянської партії) — говорилося про «неприпустимість закріплення у будь-якій формі статусу України як національної, а не багатонаціональної держави» (Голос України. — 1996. — № 69. — 12 квіт.).

Кроком до ліквідації державности України мала стати так звана політична реформа, що змінила Конституцію України. За впровадження політреформи голосували відомі політичні фракції Верховної Ради України тоталітарно-імперського спрямування, серед яких — соціал-демократична партія України (об’єднана), компартія, соціалістична партія.

Газета «Комуніст» (2004. — № 7) щодо змін до Конституції прямо вказала, що «суттєве обмеження повноважень президента... в перспективі приведе до ліквідації інституту президентства взагалі».

«Ми хочемо, щоб Петро Симоненко був останнім президентом України», — це до початку президентських перегонів відверто в інтерв’ю «Радіо Ера» заявив тодішній перший віце-спікер Верховної Ради України (колишній інструктор ідеологічного відділу ЦК компартії України та член фракції компартії).

Зізнання — більш ніж відверте і зрозуміле: нинішнє послаблення конституційних повноважень Президента та існуюча нині загроза наступного скасування інституту президентства має стати перехідним етапом до остаточної ліквідації державности України.

Прихована мета політреформи Симоненка–Медведчука–Мороза — в тому, що Україна як незалежна держава повинна ПОСТУПОВО зійти з міжнародної арени. Це є надзавданням Кремля.

До альянсу тоталітарної коаліції слід долучити тих, хто «притих» у кущах, тобто перебуває за межами Верховної Ради, серед яких складовою частиною того самого крила антиукраїнських сил є блок так званої «Народної опозиції» Наталії Вітренко.

Парламентські, 2006 року, вибори показали, що тоталітарні партії необоротно втрачають свій вплив у суспільстві. Тому сьогодні вони розпочали свій «останній бій» — відомими тоталітарно-корумпованими методами прагнуть знищити всі демократичні здобутки, які надбав український народ протягом останніх 1,5 року.

Прихована від широких народних мас змова розкольників України, отруєння кандидата у президенти, перебування російського спецназу в Україні, заклики до застосування збройної сили проти маніфестантів Майдану під час президентських виборів України, фальсифікація виборів, повна корумпованість — це не повний перелік «досягнень» тих політичних сил, які всупереч волевиявленню більшости народу, шляхом змови і закулісних махінацій дійшли до утворення антидемократичного альянсу у Верховній Раді України.

Наступним етапом змови є прагнення вкрасти у народу владні важелі перемоги, здобуті на президентських та парламентських виборах, нічого йому не залишити, окрім страждань, розчарувань і почуття безвиході, залишити все так, як це вони здійснювали протягом усіх років Української Незалежности.

Джерело: Українське слово, ч. 28, 12-18 липня 2006 року

3. Кому потрібна політреформа?
 
Роль "Совєтів" у планах ліквідації державности України

Треба говорити відверто

Політреформа, започаткована в кінці 2004 року, — це засіб ліквідації державности України. Сьогодні немає боротьби за владу між так званими гілками влади чи опозиції з владою. Нинішня коаліція — це політичне об’єднання, яке виконує завдання, поставлене перед ним «північним сусідом», — за будь-яку ціну ліквідувати державність України і повернути її в тіло Росії. Стосовно Білоруси це завдання поставлене Москвою прямо і відверто: стати губернією Росії. Щодо цих планів Президент Білоруси заявив журналістам 14 січня 2007 р. цілком відверто:

«Я абсолютно переконався в тому, що від нас вимагають вступу до складу Росії. Гаразд, попросили Володимира Вольфовіча Жиріновського, і він про це відкрито сказав. Але це ж в головах російських вищих керівників. А коли ми обіцяли, що вступимо до складу Росії? Ніколи. Я про це ніколи не говорив» (Тут і далі підкреслення моє. — Р. М.).

Слід зауважити, що О. Лукашенкові немає на кого звертати: у Білорусі немає «мазепинців», «петлюрівців» чи «помаранчевих».

Чи може бути сумнів у тому, що такі плани у головах кремлівських вождів існують і щодо України? Звичайно, таке завдання прикрито відповідною ідеологічно-пропагандивною пеленою боротьби державних інституцій — президентської і урядової — за владу.

Отже, йде жорстока і «мовчазна» боротьба не за владу, а «за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ». Проти неї розгорнута потужна всеохоплююча психологічна війна.

За словесною пеленою нам слід бачити напрям і вектор спрямованости дій. Партії і фракції комуністичного та некомуністичного імперського спрямування прагнуть «поглибити» політреформу, тобто продовжити зміни конституційного устрою України, метою яких є начебто впровадження парламентського правління з послабленням повноважень Президента. Не дивно, що за впровадження політреформи у Верховній Раді минулого скликання голосували депутати фракцій соціал-демократичної партії України (об’єднаної), компартії, соціалістичної партії. Прихована мета політреформи — Україну як незалежну державу ПОСТУПОВО звести з міжнародної арени. Роль перехідної ланки у вказаному процесі мають відіграти існуючі в Україні «совєти».

Сутність влади Совєтів
та державности «совєтської» України

Протягом майже всього XX століття населенню СССР усі ЗМІ подавали тезу про народовладдя через встановлення «власті Совєтов», які начебто стали представницьким органом після більшовицького перевороту 25 жовтня 1917 року внаслідок захоплення влади невеликою більшовицькою партією на чолі з В. Леніном.

Нам треба чітко і недвозначно поставити крапку у питанні: чи були події у Петрограді «великою революцією», а чи це був заколот більшовиків, яким вдалося здійснити переворот. Відповідь на це дають самі більшовицькі вожді.

«Обозревая прошлое Советской власти, — говорив на відзначенні 3-ї річниці жовтневого перевороту Й. Сталін, — невольно вспоминаю вечер 1917 года, 25 октября, три года тому назад, когда мы, маленькая группа большевиков, во главе с товарищем Лениным, имея в руках Петроградский Совет (он был тогда большевистским) и незначительную Красную гвардию, имея в своем распоряжении всего-навсего маленькую, не вполне еще сколоченную коммунистическую партию в 200–250 тысяч человек, как мы, эта маленькая группа, сняв с власти представителей буржуазии, передали власть II съезду Советов рабочих, крестьянских и солдатских депутатов» (Сталин И. Соч. Т. 4. — С. 391).

Фрагмент стенограми першого засідання Установчих зборів Росії,
розігнаних більшовиками

Отже — переворот. Так ідеологічна пропагандивна машина приховувала факт встановлення тоталітарної більшовицької влади в Росії. Те саме стосується поняття «влада Совєтів». Вона у політичному розумінні перестала існувати вже на ДРУГИЙ день після захоплення більшовиками влади. Оскільки для ліквідації «ворогів народу» було утворено установу, яка взяла пiд свiй контроль не тільки все населення, а й тi Совєти, про потребу встановлення влади яких галасувала РСДРП(б). 26 жовтня 1917 року було утворено НКВД. Його завдання були чітко окреслені в циркулярі «для службового користування»:

Органы управления в области охраны общественного порядка

Народный комиссариат внутренних дел РСФСР (1917–1930 гг. Москва).

Образован 26/X (8/XI) 1917 г.

Функции и деятельность Н-та и его местных органов отличались чрезвычайной сложностью и многообразием: обеспечение охраны общественного порядка и гражданской безопасности и руководство советским строительством на местах, определение порядка работы местных Советов, наблюдение за правильным проведением съездов Советов и перевыборов, за выполнением исполкомами и различными учреждениями распоряжений правительства, руководство рабоче-крестьянской милицией и уголовным розыском...

Отже, на другий день після перевороту, не народ, а НКВД почав «творити» владу «Советовъ».

11 червня 1918 року видано Декрет про органiзацiю комiтетiв бiдноти. Комбіди отримали надзвичайнi повноваження: право розпускати, переобирати та змiнювати склад Совєтiв. Де «було потрiбно» — вони усували Совєти вiд влади i брали керівництво у свої руки.

Таким чином, завданням НКВД, утвореного на другий день жовтневого перевороту, — керувати «советским строительством на местах», «наблюдать» за «правильным проведением съездов Советов» i так званих «перевыборов» — було виконане і отримало практичне продовження, «Власть Советов» у Росії була ліквідована до грудня 1918 року. Спланованими заходами вожді більшовиків остаточно знищили всiх своїх полiтичних союзникiв у владi. Компартія стала узурпатором влади в Совєтськiй Росiї.

Совєтська влада, про яку так довго говорили більшовики, остаточно скінчилась. Скінчилась не починаючись. Владу «всенародних совєтів» замінили влада НКВД і антисовєтська структура «комбєдів», які стали називати «Совєтами».

Лiквiдацiя Совєтської влади, що почалася 11 червня 1918 р. утворенням комбєдів, викликала особливий спротив на мiсцях, з боку представників селянства — есерів. А кульмінацією того спротиву стали вiдомі подiї 6 липня 1918 року — так званий «мятеж левых эсеров». Придушивши повстання есерів, бiльшовики позбавилися всiх полiтичних союзникiв у владi і стали неподiльним володарем Совєтської Росiї.

Буквально через кілька днів — 10 липня 1918 р. — V Всеросiйський з’їзд Совєтiв прийняв Конституцiю РСФСР, статтею 23 якої — щодо прав людини — встановлювалося: «Руководствуясь интересами рабочего класса в целом, Российская Социалистическая Федеративная Советская Республика лишает отдельных лиц и отдельные группы прав, которые используются ими в ущерб интересам социалистической революции».

Перша сторінка першої конституції РРФСР

Яка кількість цих «отдельных лиц и отдельных групп», що їх поставили поза законом («лишили прав»), — невідомо.

Боротьба з оголошеними поза законом загострювалася. На причину цього вказав В. Ленін на ХІ з’їзді РКП(б): «...борьба с капиталистическим обществом стала во сто раз более ожесточенной и опасной, потому что мы не всегда ясно видим, где против нас враг и кто наш друг».

Отже, з початків бiльшовицького перевороту «власть Совєтов» утворювалася не як влада народу, а як прикриття влади НКВД, i через те «власть Совєтов» нiколи не була справді народною.

П’ятого вересня 1918 року вийшла постанова Совнаркому РСФСР «О красном терроре», яка остаточно поклала край правам людини в Совєтськiй Росiї.

Саме з лексики бiльшовикiв походить поняття «враг народа», яке залишалося панiвним до прийняття «брежнєвської» Конституцiї 1977 року. Приміром, у попереднiй, «сталiнськiй», стаття 131 X глави «Основные права и обязанности граждан» окремим положенням проголошувала: «Лица, покушающиеся на общественную, социалистическую собственность, являются врагами народа».

Щодо нового перевороту, вiдверто спрямованого проти Совєтiв, В. Ленiн сказав: «...только летом 1918 года началась настоящая революция в деревне. ...Те организации, которые мы первоначально ДЛЯ ЭТОГО создали, комитеты бедноты, настолько упрочились, что мы нашли возможным ЗАМЕНИТЬ их ПРАВИЛЬНО выбранными Советами, то есть реорганизовать сельские Советы так, чтобы они стали органами пролетарской власти в деревне».

А 8 листопада 1918 року В. Ленiн заявив ще вiдвертiше: «Мы СОЛЬЕМ комбеды с Советами, мы сделаем так, чтобы комбеды стали Советами».

Пiд вивіскою «власти Советовъ» у 1917–1921 роках впроваджувалися методи вiйськово-адмiнiстративного управлiння. Керiвництво зосереджувалося в руках вузького кола осiб, порушувалися строки скликання з’їздiв, вiдбувалося злиття міськвиконкомiв з губернськими і повiтовими виконкомами та лiквiдацiя мiських совєтiв. У прифронтових зонах усi сiльськi, повiтовi та iншi мiсцевi Совєти були замiненi «революцiйними комiтетами». Совєти пішли у небуття.

Пiсля повстання у Кронштадтi та вимушеного переходу до НЕПу В. Ленiн 5 серпня 1921 р. ставить питання про потребу «оживлять Советы, привлекать беспартийных, проверять БЕСПАРТИЙНЫМИ работу партийных — вот это абсолютно верно. Вот где работы тьма. НЕПОЧАТЫЙ угол работы».

Отже, більшовики здійснили антисовєтський переворот. Владу «совєтів» ліквідували настільки ґрунтовно, що постала необхідність їх «оживлять». Але чи оживиш мертвого?

Ситуація з «владою Совєтів», через відсутність останньої, склалася настільки загрозливою для існування більшовицького режиму, що спробою реанімації її займався у 1924 році окремий жовтневий пленум ЦК РКП(б).

Таким чином, завдання НКВД — керувати «СОВЕТСКИМ строительством на местах», «наблюдать» за «правильным проведением съездов Советов» i так званих «перевыборов» — було «успішно» виконане.

Тут не треба забувати, що Перша сесія Верховного Совєта Української Совєтської Соціалістичної Республіки першого скликання відбулася лише у 1938 році. Інакше кажучи, до цього «республіканської» влади «совєтів» в Україні не існувало, а вищою законодавчою владою в Україні була «власть совєтів» Росії.

Звідси — висновок, що гасло відновлення «власти Советов» є фальшивим, оскільки совєтської влади ніколи не існувало.

Через прагнення компартії до необмеженого панування «парламентаризм» Совєтів так і не отримав свого розвитку до кінця існування СССР, незважаючи на спроби реанімації їх у часи перебудови скликанням «съездов Советов».

Політреформа та роль «Совєтів»
у планах ліквідації державности України

Першим етапом політреформи мало стати послаблення повноважень Президента. Другий етап — ліквідація інституту Президентства, начебто за непотрібністю.

І нарешті — останній, третій, етап: повна зміна Конституції і входження до складу імперії.

Як і слід було очікувати, розгортання кампанії для дискредитації інституту президентства не могло довго відкладатися після створення так званої «кризової коаліції». Ще 10 липня 2006 року на сайті «zavtra.com.ua» висувався сценарій повалення Президента В. Ющенка. І навіть передбачався термін його відставки: «Как считают многие политические эксперты, такой вариант развития событий в Украине весьма вероятен, предрекая отставку Виктора Ющенка уже в конце нынешнего года или в начале следующего».

Майже однакові формулювання цієї тематики знаходимо у публікаціях від 17 жовтня 2006 р.: «По мнению Симоненко… в стране сложилась парадоксальная ситуация, когда Ющенко как почётный глава «Нашей Украины» очутился в оппозиции к Ющенко-президенту. …По мнению лидера коммунистов, подобное положение вещей требует от Ющенко принять соответствующее решение и освободить президентское кресло» (proua.com).

Майже дослівно ця теза повторена Симоненком у публікації від 5 грудня 2006 року: «…почётный глава «Нашей Украины» Виктор Ющенко оказался в оппозиции к Президенту, то есть к самому себе».

І, начебто, відповідний висновок: «Партия изначально доказывала, что пост президента не нужен…»

Отже, вороги державности України, виконуючи інспірований ззовні сценарій, перед повною ліквідацією державности України ставлять за найближчу мету — ліквідувати загальнонаціонального суверена, якого обирає вся країна. Їм треба ліквідувати інститут Президентства. Наступний об’єкт — вся Україна.

Так звана передача повноважень місцевим «совєтам» начебто спрямовується з благородною метою — задля поглиблення демократичного устрою України. Але влади «совєтів», як ми впевнилися, ніколи не існувало. Існував лише міраж. Примара, яка лише блукала «союзом». Так кому збираються передавати повноваження? Повернутися до того, як було раніше, при «союзі», — до так званої «машини голосування»?

Отже, насправді маємо ту саму мету — послабити державницько-президентську вертикаль, передати повноваження депутатському корпусу, який у відповідних регіонах стоїть на імперських позиціях, і в подальшому підпорядкувати діяльність «совєтів» єдиному імперському центру.

Свого часу для експлуатації українського потенціалу більшовицькій Росії потрібен був термін «равноправный Союз». У новітні часи використовується новий термін — ЄЕП:

«…нам, коммунистам, приходится бороться на всех фронтах. Во внешней политике — это… реализация продуманных, взвешенных действий по вступлению в Единое экономическое пространство в составе России, Украины, Беларуси и Казахстана» (з доповіді першого секретаря ЦК КПУ на пленумі ЦК КПУ 9 грудня 2006 р.).

Нам пропонують нове ярмо для експлуатації наших ресурсів — так званий єдиний ЕП (економічний простір). Чим не нова форма національного і економічного гноблення в інтересах імперського центру?

Нинішні «імперостроітєлі» через нову «совєтізацію» утворенням старої форми «Республіки Совєтів» прагнуть повернути Україну до складу Московської імперії: «…мы на своём апрельском (2002 г.) Пленуме ЦК заявили о необходимости «с другими силами в Верховной Раде добиться внесения изменений в Конституцию Украины, которые гарантировали бы превращение Украины из президентско-парламентской республики в парламентско-президентскую, как первый шаг к возрождению Республики Советов…»

Эту задачу, как вы знаете, партия выполнила.

…Нами разработан проект новой Конституции Украины.

…Отменяется пост президента, что даст возможность Украине стать парламентской республикой.

…Но самое главное — начнётся необратимый процесс своеобразной, образно говоря, новой советизации местного самоуправления, что подготовит, на наш взгляд, почву для перехода Украины от (!) парламентской республики к Республике Советов». (Там само. Другорядне закреслено мною. — Р. М.).

Так готується механізм ліквідації суверенітету України від президентської держави через марево «парламентської республіки» до нової імперії — «к Республике Советов». Згадаймо завдання: «Дальнейшее существование Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов...»

Всередині перехідного періоду допомогти ліквідувати Україну, поділити її на «пояси» має так звана «федералізація України»...

Висновок

У проблемі взаємовідносин України і Росії не варто шукати особливо хитромудрих проблем. Досить задати собі тільки одне запитання: якій з усіх нині існуючих у світі держав Україна (чи, приміром, Білорусь), як незалежна держава, стоїть кісткою в горлі, у кого одне існування незалежної України викликає неприховану злобу і лють?

Відповідь проста і ясна, як Божий день: єдина держава, яка прагне ліквідувати незалежність України, — Московська імперія, під назвою «Российская Федерация».

Неприховане бажання знищити Україну присутнє навіть у російських підручниках з геополітики:

«Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом «суверенного государства» тождественно нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначно вторжению на её территорию.

Дальнейшее существование Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов...»

«Без Черноморского побережья от Измаила до Керчи Россия получает настолько протяжённую прибрежную полосу, реально контролируемую неизвестно кем, что само её существование в качестве нормального и самостоятельного государства ставится под сомнение».

Таким є справжнє ставлення «братерського народу» до українців, які для «славянского брата», бачимо, є «невідомо хто»...

Переслідування всього українського дало підстави Володимиру Винниченку констатувати:

«...Вся історія відносин між Москвою та Україною... з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імени її не лишилось».

Ось така справжня роль політреформи, про потребу поглиблення якої сьогодні розводяться «біло-синьо-червоні» (прапор Росії). Перший етап цієї «політреформи» реалізовано. Нині йде процес реалізації її другого етапу.

Чи дамо здійснитися планам інкорпорації України до складу Росії?

Джерело: Українське слово, №6, 7 лютого - 13 лютого 2007 року

4.Який «ліс» за «деревами» демагогії?
(крокодилячі сльози неосталіністів)

Події 2006-2007 років свідчать про поглиблення нашої політичної кризи, пов'язаної з прагненням відповідних геополітичних чинників посилити свій вплив в Україні. Підтвердженням цьому — стаття Г. Крючкова у «Кієвском Вєстніке» «Перепинити шлях тоталітарній диктатурі» (12 липня 2007 р.).

Вже перші слова статті спрямовані на звинувачення демократичних сил у поглибленні політичної кризи: «Гучно рекламовані пропозиції В. Ющенка про перекроювання української Конституції відкрили новий етап у розвитку політичної кризи...»*, починає статтю товариш Г, Крючков, прагнучи відволікти увагу від того» що «перекроювання Конституції» почалося з прийняття так званої політреформи, за задум та реалізацію якої відповідальність несуть саме імперорієнтовані фракції Верховної Ради. Це перше «перекроювання» здійснювалося для послаблення владних можливостей демократичних сил, які перемогли на президентських виборах 2004 року. «Політреформа» мала стати перехідним етапом на шляху ліквідації посади Президента України як гаранта державної незалежности.

У доповіді першого секретаря ЦК КПУ на пленумі ЦК КПУ 9 грудня 2006 року сказано:

«...Ми розробили проект нової Конституції України.

...Скасовується посада президента, що дасть можливість Україні стати парламентською республікою... Але найголовніше — почнеться незворотний процес своєрідної, образно кажучи, нової радянизації... для переходу України від (!) парламентської республіки до Республіки Рад».

Чи не є прагнення КПУ «перекроювати» українську Конституцію не лише прагненням ліквідувати посаду Президента, а й конкретним бажанням здійснити нову «совєтизацію» України, з подальшою ліквідацією її незалежности?

Не мають права нинішні ідеєносії тоталітаризму дії, спрямовані на зміцнення демократії та державности України, характеризувати як шлях до тоталітарної диктатури!

Г. Крючков мимоволі визнає, що «реальною ставала можливість формування кваліфікованої (більш як 300 народних депутатів) антиющенківськоі більшости, що дало б змогу Верховній Раді ухвалювати радикальні рішення і долати вето Президента».

Для яких завдань потрібна «кваліфікована більшість»? Що приховується під поняттям «ухвалювати радикальні рішення»?

Відповідь проста і доступна: «кваліфікована більшість» має конституційні можливості «перекроювати» українську Конституцію.

То хто, товаришу Крючков, прагне «перекроювати» Конституцію, задля якої мети? Чи не «коаліційна КПРС» (Комуністи — Партія регіонів — Соціалісти)? Навіщо приховувати мету?

Сказано ж якомога відверто: «...для переходу України від (!) парламентської республіки до Республіки Рад».

Яка ж то «парламентарна республіка» світить Україні? Вже мали таку у вигляді УССР та СССР, частково віддзеркалені на фото: тоталітарна «парламентська» одноголосність у Верховному Совєті СССР, яка йде від тотального «єдиного і неподільного» центру, де має знаходитися основний диригент «парламентської демократії» України.

«Товариш» Крючков вважає, що цього ніхто не розуміє і не бачить.

Він, вочевидь гадає, що небезпеку державності України також не бачить Президент?

На виборах 2006 року коаліція отримала 41,49% голосів, але їй хотілося б мати 66,7%, тобто більше двох третин. Без мандата довіри виборців спадкоємці КПСС — «Коаліція КПРС» у Верховній Раді України — прагнули отримати понад 300 голосів задля подолання вето Президента та втілення можливості приймати «радикальні рішення».

Що то за «радикальні рішення», які потребували подолання вето Президента? Більшість у 300 голосів потрібна, аби ліквідувати посаду глави держави, яка заважає їм прийняти подальші радикальні рішення з «перекроювання» Конституції, які й сліду не залишили від державносте України. «На утвердження одноосібної, по суті диктаторської, влади Президента спрямовані і так звані «конституційні ініціативи». Мета їх, як відверто заявив В. Ющенко, — не допустити, щоб Верховна Рада була вищою владою в Україні... Роблять це брутально, цинічно, з викликом суспільній думці, по-хуторянському», — окреслює свою тезу товариш Крючков.

Незалежна Україна стоїть імперцям поперек горла, їм кортить цю Україну принизити, виставити її такою собі інтелектуально недолугою.

Але за деревами лісу не приховаєш.. Кількість депутатів, які утворили коаліцію, а згодом взяли участь у голосуванні з обрання головою Верховної Ради України О. Мороза, становила 238 депутатів. Інші депутати в таємному голосуванні участи не брали. Практично це та кількість мандатів, яка за результатами виборів дозволила сформувати просту більшість, а на її основі — перманентно-кризову «антикризову коаліцію». Але «коаліція КПРС» рвалася за будь-яку ціну отримати 300 голосів, тобто долучити собі не менш як 63 депутатські мандати, всупереч волевиявленню виборців.

Президент України зупинив це сповзання України у тоталітарне та геополітичне небуття.

«...В. Ющенко виставляє себе рішучим, упевненим у собі главою держави, який не зупиниться ні перед чим, аби досягти поставленої мети», — з обуренням пише Крючков.

Конституція України у статті 102 щодо інституту президентства чітко зазначає:

«Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина».

Неозброєним оком бачимо, як заважає коаліції інститут президентства, який є гарантом державного суверенітету.

Зрозуміло, що «антиющенківська більшість» у 300 голосів не тільки спрямовується проти конкретної особи — В. Ющенка, — вона має ліквідувати посаду президента як гаранта державного суверенітету, формально надати необмежену владу тій «коаліційній більшості», яка відверто стоїть на захисті національних інтересів Росії в Україні.

«...Щоб Верховна Рада була вищою владою», — визначив комуніст Г. Крючков. Отже, прагнув диктатури не Президент, який, за Конституцією, є вищою владою («главою держави... гарантом державного суверенітету»), а невеличка «коаліція КПРС», що отаборилася у будинку Верховної Ради!

То якої демократії ми можемо чекати від «коаліції КПРС»? Чи ж ми «демократію» при КПСС вже не пам'ятаємо? Тож щодо якої поставленої мети Президент виявив себе рішучим і впевненим главою держави? Чи не в справі зміцнення державности України, прав і свобод людини і громадянина, поставлених під сумнів «антиющенківською більшістю»?

«Можна було очікувати, що на захист демократії, парламентаризму у нашій країні виступить Захід, і передусім Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ).,. Та де там!», — пише далі Крючков.

Напевне, товариш Крючков вважає, що Європа сліпа і не помічає прагнень «нової совєтизації» України?

Невже «коаліційна КПРС» вважає, що демократична Європа на догоду чиїмось геополітичним амбіціям зганьбить себе дозволом «демократично» ліквідувати державність величезної європейської країни?

У 1938 році так вже було, коли спробували «умиротворити» у Мюнхені відомого диктатора.

Якого нині диктатора воліють замирити «коаліціянти», на новий «Мюнхен», тобто на «Брюссель», розраховуючи?

«Товаріщі», ви що, з глузду з'їхали, чи ви за своєю імперською зазомбованістю не бачите реальности?

«Коаліційна КПРС» явно за вказівкою імперського центру рветься «совєтізіровать» і тим ліквідувати незалежність України штучно створеною «кваліфікаційною більшістю», а гарант конституційних свобод і державности України, на думку Г. Крючкова, має мовчки і пасивно спостерігати за процесом ліквідації державности України.

«В. Ющенко, вкотре знехтувавши Закон, підпорядкував безпосередньо собі Внутрішні війська МВС», — пише товариш Крючков. Але ж у статті він зазначив, що Президент «одночасно є Верховним Головнокомандувачем Збройних сил і очолює Раду національної безпеки і оборони».

Як відомо, в СССР був свій Верховний Головнокомандувач — Сталін.

Товаришу Крючков, Ви сказали б «товаришу Сталіну», що у відповідальний для держави час, підпорядковуючи безпосередньо собі Внутрішні війська, він, як Верховний Головнокомандувач, порушив Закон? Гадаю, що — ні, з переляку і не пискнули б... То про що ви говорите нині?

Нагадаємо, що то є за тоталітаризм імперський: у виборах 1937 року до Верховного Совєта СССР кандидати від так званого блоку комуністів і безпартійних отримали 98,6% усіх голосів, 1950 року— 99,7%. Це була так звана єдність блоку «коаліції від КПСС». Що мав 200-мільйонний совєтський народ при тій тотальній «єдності»? Імперці кажуть, що дуже багато, але робіть висновки самі.

У 1950 році для народу вироблялося всією совєтською промисловістю 300 побутових пральних машин, 1200 холодильників, 260 300 фотоапаратів, 1083 000 радіоприймачів та телевізорів, 64 600 легкових автомобілів. Навіть патефонів випускалося всього 366,8 тисяч. Шкіряного взуття вироблялося 203,4 млн пар, тобто — 1,02 пари взуття на особу в рік. На таку ось кількість побутової продукції заслужили майже 200 мільйонів представників «тотальної єдности»... Така була турбота за добробут народу. Сучасні спадкоємці КПСС навряд чи будуть зацікавлені у підвищенні добробуту українських громадян.

Для чого він їм потрібен, якщо Україну треба виставляти недолугою і хуторянською?

Кому ж недолугий стан України потрібен? Це стає зрозуміло з таких рядків: «Існування України в нинішніх кордонах і з нинішнім статусом «суверенної держави» тотожно завданню жахливого удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначно вторгненню на її територію. Подальше існування України неприпустиме. Ця територія має бути поділена на кілька поясів...», — мовиться в російському навчальному посібнику з геополітики. (Дугін Александр. Основи геополітики. — М.: «Арктогея-центр», 1999. — С. 379).

Запитаймо себе: чи існує в світі ще якась геополітична потуга, імперські амбіції якої відверто спрямовані на ліквідацію Української державности?

Відповідь одна і незаперечна — окрім Росії, такої держави нема. Ігнорувати чи замовчувати цей геополітичнии фактор означає навмисно вводити громадян України в оману. То який «ліс» ми бачимо за «деревами»? — За деревами стоїть ліс густий та темний, в густій темряві якого мало хто зможе розгледіти контури владної верхівки.

Отже, треба відверто зазначити, що визнавати «українськими» державницькими політичними силами Партію регіонів, КПУ, СоцПУ, ПСПУ або, приміром, Партію політики Путіна чи інші партії імперського спрямування — неможливо. Комуністи, Партія регіонів, соціалісти (скорочено — КПРС) не мають права отримувати кваліфікаційне визначення українських партій чи, наприклад, опозиційних у разі відсторонення їх від влади. Комуністи, регіонали, соціалісти є провідниками політики іншої держави в Україні. Вони — виразники імперських амбіцій Росії.

Отже, не мають права визначати долю Української держави політичні сили, які з моменту відновлення державности України (1991 р.) зберігають імперську більшість у Верховній Раді, а з часу приходу до влади в Росії політичних сил, що прагнуть повернення Росії статусу імперії, є явними виразниками геополітичних інтересів іншої держави, спрямованих на ліквідацію державности України.

Розвиток усіх деструктивних процесів, які спостерігаються нині в Україні, — це наслідок внесення тонко продуманих змін до Конституції України, які мали за мету збереження важелів влади у руках виразників геополітичних інтересів сусідньої держави, зменшення владних повноважень державницьких політичних сил.

Політична корупція, яка останнім часом всебічно виявила себе в Україні прагненням антиконституційним способом досягти конституційної більшости у 300 голосів, стала наслідком реалізації задуму у здійсненні конституційних змін, у яких явно зацікавлені відповідні геополітичні сили, що сприяють підриву державности України.

Основною та ударною силою імперської ідеології в Україні станом на 2007 рік є Партія регіонів, яка становить реальну загрозу Українській державності. Загрозливим є те, що представники Партії регіонів контролюють інформаційно, економічно і політично значну частину території України (Схід, Південь та Крим).

Маючи практично тотальний вплив на владу і інформаційне поле Сходу і Півдня України, регіоналам та іншим імперспрямованим політичним силам вдається підтримувати марево можливого розколу України і здійснювати протиставлення етнічних українців Сходу і Півдня з українцями Центру і Заходу. Використовуючи демократичну фразеологію та демократичне право свободи слова, імперспрямована політична коаліція з метою реалізації геополітичних інтересів Росії прагне захопити всю повноту влади в Україні і тим знищити демократичні свободи та завоювання Української Нації, у тому числі — державність України.

Та зовнішня легкість, з якою антиукраїнським силам вдається здійснювати свою діяльність, пояснюється спадковістю, що її зберегла тоталітарна ідеологія при владі після розпаду комуністичної імперії, а також тим, що всі нинішні антиукраїнські сили в Україні діють, координовані з одного ідеологічного і політичного центру, не обмеженого в інформаційних та матеріальних ресурсах. Фактично цей центр є тіньовим керівництвом «коаліції КПРС», що сьогодні формує владу на територіі України.

Отже, треба відверто окреслити таку політичну та партійно-політичну проблему: політреформа, започаткована в кінці 2004 року, — це засіб ліквідації державности України. Маємо розуміти: питання боротьби між так званими гілками влади чи опозиції за владу в Україні є проблемою другорядною.

Політична криза, яка зовні виглядає як боротьба за владу (бо цей фактор також існує), має інше і основне геополітичне забарвлення. Нинішня політична криза — то боротьба за державність України: чи буде вона збережена, чи «конституційно» може бути ліквідована.

Нинішня коаліція — це політичне об'єднання, яке виконує поставлене перед ним «північним сусідом» завдання — за будь-яку ціну ліквідувати державність України і повернути її у володіння московської імперії:

«Існування російського народу як органічної історичної спільности немислиме без імпербудівничого, континентального творення. Росіяни залишаться народом тільки в межах Нової Імперії. Ця імперія, за геополітичною логікою, цього разу повинна стратегічно і просторово перевершувати попередній варіант (СРСР). Отже, Нова Імперія повинна бути євразійською, великоконтинентальною, а в перспективі — Світовою. Битва за світове панування росіян не закінчилася». (Дугін А. — С.213).

Це завдання, прямо і відверто поставлене Москвою перед Білоруссю: маєте стати губернією Росії.

У своїх планах Москва ніякої різниці між Білоруссю і Україною не робить.

З ліквідацією влади імперспрямованих партій та їхнього політичного впливу, основною політичною метою має стати завдання формування в Україні державницької свідомости основних мас населення та формування відповідної державницької багатопартійної системи.

Тому маємо об'єднати інтереси етнічних українців Півдня і Сходу з українцями Заходу і Центру для подолання впливу на українське середовище виразників чужинецьких геополітичних інтересів.

Джерело: Українське слово, №31, 1-7 серпня 2007 року.

5. Дещо про мови, національну ідею та державність

Під час війни ворога розпізнавали не тільки за військовою формою, а й за мовою. Якщо розвідник (шпигун) погано володів мовою противника, його швидко розкривали. Це було у всі часи, у всіх народів. Народи, які боролися за свою свободу проти гітлерівських окупантів, проти колонізаторів, також користувалися розпізнанням свого противника не тільки за формою, а й за мовою. Отже, мова — це той «лакмусовий папірець», який може вказати на речі дуже значні — чи ти на боці борців за свободу і волю, а чи є слугою сил гноблення і знищення нації. Не є винятком це правило і нині, за відновлення державности Українського народу.

Україна протистоїть потужній Московській імперії, яка за 500 років добре навчилася знищувати спротив тих, хто прагнув зберегти власну державність у протистоянні з Московським царством (Великий Новгород та Псковська Республіка). Виникнення ідеї московського великодержавного націонал-шовінізму лежить у витоках його державности. Тобто у тих часах, коли на землях Володимиро-Суздальського князівства виникає майбутня Московія.

Суздальська земля виокремилася в особливе князівство наприкінці XI століття (після 1097 року). Його населення поповнювалося за рахунок прибульців, передусім Полоцької, Новгородської і Смоленської земель, із земель в'ятичів та частково — Київщини.

Прагнення до самодержавної влади започатковується тут з часів Юрія Долгорукого, що, врешті-решт, призвело до відокремлення Володимиро-Суздальського князівства від «нескладної» імперії Рюриковичів — Київської Руси.

Як пише академік В. Т. Пашуто, «Суздальська земля вийшла з-під влади Києва у 30-х роках XII століття, коли в ній правив син Мономаха Юрій Володимирович (1125-1157). У битві на Жданє-горє (близько 1135 р.) суздальці ствердили своє право на самостійність: війська князя Юрія розбили тут направлених Київським великим князем проти них новгородців. ...Князь Юрій, — як сказано далі, — ...перший (!) із суздальських князів не лише виступив за самостійність свого князівства, припинив сплату данини Києву, а й прагнув переважання на Русі» {Пашуто В. Т. История СССР ХІІ-ХІІІ вв. — М., 1960. — С. 38. Переклад з рос, курсив тут і далі мій. — Р.М.).

Таким чином, майбутня Московія в уособленні Володимиро-Суздальської землі розпочала процес розвалу єдиної держави і битвою на Жданє-горє започаткувала утвердження нової держави, окремої від української Київської Руси. Так на Суздальщині (майбутній Московії) з 1135 р. почало утверджуватися необмежене самодержавство, деспотія, яка розвинулася з часів Андрія Боголюбського і була чужою народові української Київської Руси. Експансія новоутвореного самодержавного Володимиро-Суздальського князівства на чолі з Андрієм Боголюбським була надзвичайно жорстокою і підступною: «Бажаючи захопити владу в Київській і Новгородській землях, Андрій садив у Новгороді князями своїх ставлеників і жорстоко придушував голодом (не допускаючи підвезення до Новгорода волзького хліба) постійні новгородські повстання» (БСЭ. — М., 1926. — Т. 2. — С.738).

У 1136 році від української Київської Руси відокремлюється Новгород. Утворюється держава Великий Новгород (Новгородська Вічова Республіка), яка проіснувала до 1478 року. Вона стала однією із перших жертв гегемоністських амбіцій самодержців Московії, її народ було повністю винищено, а на землі Новгорода переселено московців: «...недостатність військової сили Новгорода Великого полегшили перемогу Москви, що володіла значним військом, до складу якого входила кіннота (татарська), відсутня у Новгорода] В[еликого]. ...До того ж Москва була головним постачальником хліба для неродючих новгородських областей і в боротьбі з Новгородом] Великим] могла діяти змором. Усі вказані обставини забезпечили перемогу Москви над Новгородом.

У результаті низки воєн Н[овгород] В[еликий] у 1478 р. був захоплений Москвою, найголовніші противники Москви страчені, Новгород, боярство та інші представники правлячого класу виселені в московські землі. З політичною самостійністю Новгорода] В[еликого] було покінчено, на знак чого знятий і відвезений до Москви новгородський вічовий дзвін. Слідом за цією перемогою були підпорядковані Москві і всі новгородські колонії» (МСЭ. — М., 1931. — Т. 5. — С 822-823).

Ліквідація державности Новгородської Вічової Республіки мала тяжкі наслідки: «...не могли раптово забути новгородці свої колишні вольності, і кілька разів вони піднімали повстання. Тоді московський уряд силоміць переселив декілька тисяч кращих громадян новгородських у міста східної Росії, а до Новгорода на їхнє місце перевів жителів з Москви та інших східних міст, і від вольного духу колишнього Новгорода скоро нічого не залишилося.

Невдовзі зникло й багатство Новгорода. Іноземні купці перестали їздити туди через насильства московського князя, що посадив до в'язниці багатьох німецьких купців, забираючи їхні товари до скарбниці. Торгівля занепала, населення міста швидко зменшилося, і «Господин Великий Новгород», володар всієї північної Росії, зробився простим передмістям Москви» (Учебник русской истории. Элементарный курс. Для средних учебных заведений и городских училищ / Сост. М. Острогорский.— 23-е изд.— СПб., 1911.— С. 51).

Так зникла Новгородська держава, на території якої майже за 350 років існування власної державности почав складатися окремий від московитів новгородський етнос — державний народ, знищений Московією.

Те саме невдовзі чекало і Псковську Республіку, що як незалежна держава існувала з 1137-1138 рр., — тоді у Пскові княжив онук Володимира Мономаха, князь Всеволод (у християнстві Гавриїл). При ньому Псков став незалежним від Новгорода: «У 1510 р. московський торгівельний капітал в особі московського великого князя Василія III покінчив із залишками псковської самостійности. Безліч псковських бояр і купців, викликаних Василем III для суду до Новгорода, було заарештовано, вічу наказано «не быть», вічовий дзвін знято, безліч багатих боярських сімей виселено в московські волості, а на їхнє місце поселені слуги московського князя» (МСЭ. — М., 1932. —Т. 7. — С. 29).

Так багатство, яке існувало в немосковських землях, змінилось очевидним зубожінням. Протягом короткого часу Московія «підтягнула» розвинуті держави до свого «передового» рівня.

Закладалися основи тієї політики Москви, з якою доведеться зустрітися пізніше іншим народам, що потраплять під п'яту Московської імперії, — масові страти і масові виселення народів: «...у XVIII і частково у XIX століттях мали місце повстання камчадалів і чукчів, усе доросле населення яких було перебите при упокорюванні». (МСЭ. —М., 1932. — Т. 7. — С 816).

Починаючи з 1135 року у наступні майже 600 років (до часу Петра І) Москово-Суздальщина самоізолюється від світового цивілізаційного процесу, від України, Новгородської Республіки, від усієї Європи. Московія «повністю порвала зв'язки з нею і до такої міри стала країною самозамкненою, що становила собою щось на кшталт європейського Китаю», — писав у 1901 році член російської Академії наук, історик «русской» церкви Євген Голубинський (История Русской Церкви. — СПб.,, 1901. —Т. 1. — С. 882).

Отже, на піівнічно-східному відламі Київської Руси — Суздальщині, — на основі урало-алтайських (фінно-угорських) племен формується неслов'янське плем'я московців, які «усваівают» православну релігію Київської Руси та її книжну церковнослов'янську мову, утворюють свою державу і започатковують власну експансію, під яку згодом (через 500 років!) потрапляє православне «слов'янське плем'я» Руси-Украіни.

Можна уявити собі, що чекало Україну після приєднання її до володінь Москви. Свого часу академічні видання констатували таке: «Включена до складу російської держави як його провінція, Україна остаточно перетворюється у XIX ст. в русскую колонію, де русскій уряд посилено починає викорінювати будь-які сліди національних особливостей, а український народ остаточно стає пригнобленим, придушеним національним гнітом і кріпацтвом».

Так писала Малая советская енциклопедія, видана 1931 р. А вже через два роки такої відвертости офіційної російської академічної науки годі було чекати. Не дочекалися ми цього і в наступні десятиліття, не дочекаємося і у майбутньому. Саме тому Україні треба жорстко і неухильно захищати свої національні інтереси через свої національні кадри, не передоручати цю важливу справу іншим країнам. Це наші, українські, проблеми. Як ми їх вирішимо — так і житимемо.

На відміну від Великого Новгорода, Русь-Україна, незважаючи на всі намагання знищити її «ізмором», виявилася для Московії міцним горішком. Україна відновила свою державність. Водночас Білорусь, на жаль, сходить зі світової політичної арени. Мабуть, скоро про неї (як і про народ та державу Великого Новгорода) вже навіть не згадають.

Подолання російського імпер-шовінізму (який виступає під маскою марксистського інтернаціоналізму) у свідомості певних прошарків українського суспільства є сьогодні першочерговим завданням (це боротьба за національні кадри). Без вирішення цього питання можна з упевненістю говорити про неможливість побудови розвинутої, потужної Української держави.

Імпер-орієнтація в Україні має свою специфіку. Під великодержавними прапорами зосереджуються усі проімперські сили. Зокрема й ті, кого ще недавно в ідеологічній літературі на відміну від «красных» називали «білими».

Ці «біляки» у питаннях так званої двомовности (насправді — «русское одноязычие, приклад — Білорусь) та державности України стають по один бік барикад з «червоними». Разом із «червоними» російські «денікінці» («білі») мають значні політичні та фінансово-економічні важелі у структурах державної влади України, що без будь-яких змін залишені у спадок після розпаду СССР.

Мовне питання є «лакмусовим папірцем», що чітко вказує на мету і прагнення антиукраїнських та антидержавних сил в Україні. Зневажливе ставлення до мови є зневагою до народу — носія певної мови. У нашому випадку — до Українського народу, до Української Нації. Особливо це видно під час дискусій на телебаченні — прагнення опонента виставити свого українського візаві такою собі інтелектуально неповноцінною та недолугою особою.

Зневага до мови свідчить про ставлення чиновника, партійного функціонера, будь-якого посадовця до проблеми державности України, про спрямування його свідомости, його діяльности (бездіяльности) на посаді. Зрозуміло, що політичним силам, далеким і чужим від національних інтересів України, не до авторитету держави, тому без будь-яких докорів сумління вони прагнуть задоволення власних егоїстичних потреб. Звідси — корупційність та експропріація найширших мас громадян України, незважаючи на їхню національну чи етнічну приналежність. Для них головне — послаблення економічного потенціалу, поширення настроїв розчарування в Українській державності (теза на кшталт такої: «Что дала нам эта нєзалєжность?»), а у перспективі — ліквідація державности України. Історія сучасної України — промовистий і неспростовний доказ тому.

Проти України нині розв'язано справжню психологічну війну. Використовуючи багатий досвід політичної мімікрії часів совєтськоі імперії, нинішні «біло-синьо-червоні» в Україні кольори прапору Росії не виступають відверто, не висувають гасло «присоєдінєнія Украіни к Россіі».

Навпаки, його ретельно маскують «створенням ЄЕПу» чи «інтернаціональним» гаслом «возрождения Союза», до якого ще прислуховується певна частина «русскоязичних» громадян України. «Інтернаціоналізм» же ідеї «Союзу» особливо наочно проступає крізь призму 1933 року разом із наслідками його виховання — у прагненні нав'язати «братерську» «двомовність» та ліквідувати державність України... Але ті українці, яких інтер-імперці включають до «язиковой группи русскоязичних» (у науці немає такого поняття), залишаються українцями і ніяк від цього не стають «московцями». Тому під відвертий заклик «прісоєдінєнія к Россіі» не те що «україномовна група», навіть «русскоязичная язиковая группа» українців не піде!

Тому інтер-імперці й розповідають нам казочки про рівноправний «Союз», про потребу утворення СЄПу. Прямо як у Пушкіна:«... кот учьоний.. .идьот направо — песнь заводит, налево — сказку говорит!» Тобто піде направо — «песнь заводит», яка нам, начебто, «строить и жить помогает», піде наліво — марксистськими казочками «о призраках» чи «Дворцах Советов» нас частує. Але, як в іншій пісні співається, — «замков воздушных не носит земля».

Правдою є те, що українці толерантно ставляться до проявів російського великодержавного шовінізму, помилково сприймаючи його як «інтернаціоналізм». Але цьому буде покладено край. «Русскоязичную группу» українців сьогодні ще можна ввести в оману казочками про рівноправність «союзних республік», але на відверту пропозицію стати «губернієй Россіі» вони скажуть «па русскі» — «Нікагда!»

Нам треба добре усвідомлювати, що з втратою державности України сюди знову понаїжджає величезна кількість «русскіх» кар'єристів, які не змогли себе реалізувати на просторах «великай Рассєї». Нам, українцям, у тому числі й нашим «кар'єристам», знайдуть інше «гарне місце» — на просторах Сибіру. Такий напрямок вже окреслено депутатом Верховної Ради України V скликання Юрієм Болдирєвим.

«Дорогие русские братья! — сказав він у жовтні 2006 року на Всесвітньому конгресі співвітчизників у Санкт-Петербурзі. — Вы хотите переселить к себе, на территорию современной Российской Федерации, украинских граждан, в основном, с востока и из Крыма. А я вам рекомендую вспомнить опыт гениального политика Столыпина, который заселял Дальний Восток и Сибирь выходцами из Волынской и Житомирской губерний. И предлагаю вам сегодня устроить программу переселения в Сибирь и на Дальний Восток выходцев из Волынской и Житомирской губерний

Чи, може, шановні українці, й далі будемо вважати, що «мене це не торкнеться»?

Прагнення відновлення імперії настільки сильне, що об'єднує економічно й ідейно начебто непримиренні політичні сили — прихильників приватного виробництва і вільної торгівлі з прихильниками тотального одержавлення і централізованого розподілу усіх джерел життя. Саме тому серед представників антиукраїнських та антидержавних щодо України сил, які прагнуть встановлення так званої двомовности, — абсолютно різнопланові політичні сили, які у так званий «воєнний» період (як під час громадянської війни 1917-1922 рр.) безсумнівно знаходилися б по різні боки барикад. Але в Україні вони — разом!

Питання мови — то єдина ознака, за якою без «військової форми» ми можемо безпомилково визначити ставлення до державности України, до основного питання Української Національної Ідеї — творення потужної, процвітаючої, економічно розвинутої держави світового рівня.

Виходячи з національних інтересів України, інтересів Українського народу, ми зобов'язані все знати про «героїв» боротьби проти мови народу, а вірніше — проти державности України. Треба знати вже зараз, поки вони, маючи значні владні можливості, ще до кінця не розхитали нашу молоду і — через це — досить наївну, українську державну свідомість.

Джерело: Українське слово, №50, 12-18 грудня 2007 року.

* Тут і далі цитати подаємо в авторському перекладі з російської