Парламентська республіка загрожує безпеці й незалежності України

Сергій Таран, політолог

Якщо політики під час затвердження Конституції виходять з інтересів усієї країни, то вона гарно працює десятки чи сотні років. Наші ж переписують її щоразу, коли відчувають силу відтягнути під себе зайвий шмат повноважень.

Черга дійшла й до прем’єра Юлії Тимошенко. Відчувши зміцнення свого рейтингу, лідерка БЮТу висунула ідею створення в Україні парламентської республіки — коли виконавча влада зосереджувалася б у руках прем’єр-міністра, якого обирає парламент.

У цьому намірі Тимошенко може отримати несподіваного союзника — Росію. Кремль завжди послідовно виступав саме за такий устрій в Україні і підтримував тих політиків, які за це виступали. Свого часу Олександр Мороз та Віктор Медведчук швидко здобули прихильність Москви завдяки тому, що стали активно просувати ідею перетягування всієї влади в парламент.

Чому ж Росія з її майже необмеженою президентською владою вже не перший рік симпатизує розвитку м’якої парламентської демократії в сусідній Україні?

Річ у тім, що будь-яка парламентська республіка надзвичайно вразлива для зовнішнього тиску. Політики з інших країн мають змогу створювати конфліктні ситуації, граючи на інтересах лідерів національних партій. Адже за такої політичної системи ці партії мають величезну владу і різні інтереси.

Отож, Росії буде вигідно зіштовхувати між собою різні партії, підіграючи то одній, то іншій силі. А відтак активно виторговуючи в українських політиків поступки для Кремля. Загалом, у цьому сенсі Росія нічого нового не придумала. У парламентській республіці, де вся влада належить розрізненим і вічно розсвареним партіям, найлегше втілювати давній та ефективний принцип Римської імперії — розділяй та владарюй.

Ще одна проблема, яка зробить парламентську Україну вразливою для тиску ззовні — хронічна нестабільність влади. Тимошенко стверджує, що через свою конституційну реформу прагне подолати конфлікт між прем’єром та президентом. Але саме парламентська республіка є набагато конфліктнішою, якщо порівнювати її з нинішньою прем’єрсько-президентською системою.

Адже ключовою фігурою в такій республіці стає прем’єр, який цілком залежить від домовленостей лідерів депутатських фракцій. А не від виборців, як це є у випадку обраного на 4–5 років президента. Можна собі лише уявити прем’єра–заручника депутатів, які постійно захоплюють трибуну, погрожують скласти мандати, запускають під купол парламенту кульки та грають безкінечний мексиканський серіал на тему: хто кому що обіцяв і хто кого зрадив!

В умовах наших недосконалих партій нинішній конфлікт між прем’єром і президентом буде перенесено у стіни парламенту, де він лише багатократно посилиться. Та в цьому випадку сваритися між собою будуть не прем’єр та президент, а лідери фракцій. Вони через це безперечно матимуть бажання й натхнення часто міняти залежного від них главу уряду. Парламентські республіки рідко демонструють стабільну роботу Кабміну, а для нас ця нестабільність може стати загрозою національній безпеці й незалежності.

Тому було б краще повернутися до дискусії про парламентську республіку лише після того, коли ми зможемо повністю гарантувати безпеку України від постійного втручання з боку Росії. Тобто після вступу до НАТО. Отож, якщо Тимошенко справді хоче навести лад у країні через внесення змін до Конституції, то спочатку має взятися на інформаційну кампанію щодо Альянсу. Насамперед у центральній Україні, де БЮТ має домінуючі політичні позиції.

Джерело: "ГПУ", 07.05.2008