Реформа української влади
чи є парламентаризм вищою формою демократії?

Олександр Шморгун

Несподівана одностайність

Останнім часом як у стінах новообраного парламенту, так і в українських ЗМІ вкотре пожвавилось обговорення питання системного комплексного реформування української влади. Починаючи приблизно з часу проведення Всеукраїнського референдуму між пропрезидентськи та антипрезидентськи налаштованими політиками та журналістами з цієї проблеми точилися серйозні дискусії. Причому, якщо тоді одні з них наполягали на необхідності впровадження в Україні парламентської моделі влади, а другі, навпаки, — на підсиленні її виконавчо-президентської ланки, зокрема, через імплементацію результатів Референдуму, то сьогодні в розумінні стратегічного напряму реформування української Конституції ми спостерігаємо майже одностайність. Дивним чином в обох таборах запанувало уявлення про класичний парламентаризм як про панацею від неухильного скочування країни до тоталітаризму нічим не обмеженої одноосібної влади.

Справді, якщо українські комуністи разом зі своїми пострадянськими побратимами під гаслом “Ми не проти Кучми, а проти самої ідеї президентства” завжди заперечували доцільність існування сильної президентської влади в Україні, закликаючи до повернення до нехай і трохи реформованого, але по суті радянського суспільного устрою, то деякі лідери опозиції, які ще порівняно недавно все ж таки припускали доцільність збереження сильної президентської вертикалі хоча б на перехідний період подолання найбільш важких проявів сьогоднішньої всеохоплюючої політичної, соціально-економічної та духовної кризи, котра вже призвела до втрати країною великої частини свого національного суверенітету, також стали гарячими прихильниками парламентаризму.

Зокрема, не тільки комуністи, а й Олександр Мороз на сторінках “Дзеркала тижня” (25 травня 2002 р.) у статті “Чому Україні необхідна парламентсько-президентська республіка” вже пише про цю парламентсько-президентську республіку лише як про перехідний етап до класичного парламентаризму, який, своєю чергою, у висліді має привести до побудови так званого народовладдя (яке, до речі, із таким азартом пропагує уже декілька років “прогресивний” опонент Олександра Олександровича від соціалізму — Наталія Вітренко). Він вважає президентську форму правління “більш низькою формою організації держуправління (якщо оцінювати з позицій демократії)” порівняно з парламентською, до якої він, власне, і зводить всю сучасну європейську демократію. Критикуючи українську авторитарну державотворчу позицію, зокрема концепцію “класократії” В'ячеслава Липинського, Мороз підкреслює, що успішність навіть легітимного авторитаризму надто залежить від конкретної унікальної особистості — “суб'єктивних факторів, що небезпечно при застосуванні законів”, і, натякаючи, що ймовірність появи такої особистості на вищих щаблях політичної еліти в Україні найближчим часом вкрай низька, закликає до створення влади, заснованої передовсім на засадах колегіальної парламентської відповідальності (насправді ж така влада завжди діє за принципом “Гуртом і батька легше бити”, який у контексті закликів до продовження акції “Україна без Кучми!” і переходу до актів громадянської непокори набуває в наших умовах додаткових смислових відтінків).

Але всім опозиційним ідеологам українського парламентаризму варто серйозно замислитись над метаморфозою, що відбулась останнім часом у “супротивному стані”. Адже ще порівняно недавно Володимир Литвин у статті “Громадянське суспільство: міфи та реальність”, котра породила жваву полеміку не тільки через свій зміст, а й через звинувачення автора у плагіаті, стверджував, що громадянське суспільство зовсім не є “священною коровою” сучасної демократії, мало того, цьому інститутові, безпосередньо пов'язаному із політичним самоврядуванням консолідованих громадян, притаманні суттєві вади саме з точки зору забезпечення ефективності державного управління. А радник Президента Анатолій Гальчинський на сторінках того самого “Дзеркала тижня” (6 жовтня 2001 р.) навіть заявив, що деголлівська Конституція П'ятої республіки саме завдяки її класично президентському змісту зробила “можливим подолання політичного хаосу і на цій основі забезпечила економічний прогрес, її демократичний розвиток”, а імплементація результатів Референдуму є не чим іншим, як введенням в Україні владної системи, максимально наближеної до президентства французького взірця. І ось уже, на перший погляд, досить несподівано до парламентсько-президентської республіки раптом схилився представник ворожого президентській опозиції табору Дмитро Табачник (“Киевский телеграф” 29 липня — 4 серпня 2002 р.). Фактично слідом за Олександром Морозом він стверджує, що статус президента як ключової фігури зовнішньої політики сприяє намаганням лідерів інших країн просувати в нас на посаду президента країни “свою”, “приручену” людину, а от “деперсоніфікований” парламент, орієнтований на вирішення внутрішніх проблем, мовляв, неможливо перетворити на “гравця” на користь національних інтересів інших країн.

На цих же засадах стоїть відомий журналіст Володимир Золотарьов, який у двох публікаціях піддав гострій критиці політолога Дмитра Видріна, мабуть єдиного, хто у програмній статті “Матриця” (“Дзеркало тижня” від 15-21 червня 2002 р.) спробував задатись питанням не тільки про те, як уникнути в країні диктатури, а й як забезпечити ефективне вирішення владою тих екстраординарних завдань, які перед нею вже постали, намагався довести, що, так чи інакше, політичний лідер країни вимушений відповідати вимогам часу, і що наш час обирає, або “ставить”, на політика-індивідуальність, політика-новатора, діяльність якого є найбільш ефективною саме за існування класичної президентської республіки. Час же, за Видріним, на пострадянському просторі вже увійшов у режим надзвичайного, і тому буквально “вимагає” не просто президента-“іноватора”, а людину, яка здатна очолювати країну в режимі надзвичайної ситуації і, можливо, навіть належить до представників військової еліти.

У публікації “Антиматриця” (“Киевский телеграф” від 26 червня 2002 р.) Золотарьов затято відстоює протилежні позиції, намагаючись обґрунтувати доцільність конституційного реформування української влади в напрямку парламентської республіки.

Нарешті, під час свого останнього телевізійного звернення до народу Президент Леонід Кучма офіційно оголосив про створення робочої групи з розробки проекту конституційної реформи з метою встановлення в Україні нової політичної системи — парпаментсько-президентськоі республіки, яка “за духом” буде відповідати результатам всеукраїнського референдуму. На думку Президента, існуюча президентсько-парламентська модель влади була “вимушеним кроком”, позаяк в умовах нерозвиненості громадянських інститутів демократії та слабких політичних партій “Президент мусив брати на себе відповідальність за прийняття важливих рішень”.

Зараз же нам пропонують “зробити європейський вибір”, остаточно перейшовши у політичній царині на пануючу в більшості європейських країн пропорційну систему виборів до парламенту, сформувавши ефективну парламентську більшість та на її основі — відповідальний коаліційний уряд на чолі з прем'єр-міністром, який, власне, і нестиме у новій моделі всю повноту персональної відповідальності за розвиток країни. При цьому Президент прямо звертається до лідерів опозиції, підкреслюючи, що фактично прийняв їхній виклик і готовий перейти до політичної системи, яку більшість із них пропонує протягом вже досить довгого часу.

Незважаючи на те, що багато лідерів опозиції оцінили цей крок Президента як суто тактичний, спрямований на виграш часу та політичної ініціативи в опозиції, або просто нездійсненний за даних умов, переконаний: серйозна дискусія з приводу з'ясування основних напрямків конституційної реформи та механізмів принципової зміни існуючої вкрай неефективної моделі влади є більш ніж нагальною. Мало того, побудова в Україні справді ефективної моделі влади, яка б максимально унеможливлювала повернення до будь-яких форм політичного тоталітаризму, справді надзвичайно актуальне й одночасно складне першочергове завдання українського державотворення. Його ефективне вирішення вимагає аналітичного обґрунтування не просто конституційних змін із метою перенесення акцентів з однієї гілки влади на іншу, а системного комплексного реформування всіх елементів політичної системи в цілому — не стільки в напрямі створення ефективно діючої системи поділу та взаємного стримування влад, скільки у виробленні механізмів їх взаємозв'язку та ефективної взаємодії, що і потребує рівня дослідження, який би я назвав цивілізаційно-політоологічним.

Демократія — влада безхмарних часів

Продовжуючи полеміку з Дмитром Видріним, невдовзі після “Анти-матриці” Золотарьов друкує навздогін у тому ж “Телеграфі” статтю “Бен Ладен вже переміг!” (8 липня 2002 р.), у якій стверджує, що “Україні немає сенсу повторювати помилки Америки”, яка після відомого теракту буквально захворіла на загальнонаціональну манію переслідування і вже живе у режимі “надзвичайщини”, чого, власне, і добивались терористи. Золотарьов переконаний, що ні в Україні, ні тим більше в світі не відбувається нічого надзвичайного, а катастрофічні прогнози фахівців, мовляв, насправді так і не підтвердились.

Виступаючи проти нині поширених в світі панічних та катастрофічних настроїв, він чомусь згадує прогнози Римського клубу лише стосовно епідемії СНІДу. Мовляв, згідно з пророцтвами цєї організації, всі ми вже давно повинні були, що називається, “канути в Лету”, а ми — нічого, живемо, ще й статті про те, що все не так вже й погано у нашому “датському королівстві”, пописуємо.

Взагалі, згідно із знаменитими доповідями Римського клубу, на початку нового тисячоліття на нас чекає прискорене загострення так званих глобальних проблем сучасності, пов'язаних, першою чергою, з ускладненням демографічної ситуації, зростанням військової конфліктності та поглибленням екологічної катастрофи.

Між іншим, той самий світовий тероризм, що примусив американців, поступаючись завоюваннями демократії в Америці, перетворювати країну на військовий табір і все більше мислити категоріями військового часу, за великим рахунком, і є індикатором загострення всіх вищезгаданих проблем на тлі досі небаченої світової поляризації рівня життя “світового села” і “світового міста”.

Щодо проявів глобальних проблем на переважній частині пострадянського простору, де, як правильно зазначає Золотарьов, все ще панує “радянщина”, то тут “реальність перевищує навіть найсміливіші сподівання”. Так що невиправний оптимізм Золотарьова, як на мене, проходить у контексті відомої пісеньки з рефреном “Усе гаразд, прекрасна маркізо”, яка, як відомо, закінчувалась тим, що, власне, життя чудове, за виключенням того, що згоріло все, що тільки може горіти.

Виникає питання: а навіщо взагалі відомому журналісту в контексті проголошеної тези про універсальність парламентаризму як найбільш адекватної форми західної демократії писати статтю, спеціально присвячену хибності всіх передбачень стосовно загострення рівня природного та соціального катастрофізму в сучасному світі? Очевидно, він не може не відчувати, що протилежний перебіг подій робить занадто очевидною слабкість запропонованих ним аргументів на користь переходу України до чистого парламентаризму.

Насправді не тільки влада у нашій країні, а мірою неминучого наростання глобальної нестабільності навіть європейські парламентські системи, як це завжди бувало раніше, обов'язково почнуть “пробуксовувати”, і народам західних країн, так чи інакше, доведеться відчути брак саме авторитарних політичних лідерів — провідників, здатних очолити країну в скрутний час, тих, кого ще у Стародавній Греції дуже симптоматично називали стратегами-автократорами. Адже загальновідомо, що будь-який парламентаризм не тримає удару надзвичайних ситуацій, не витримує зіткнення із справді суворою реальністю. Всі його прояви вимагають більш-менш тепличних умов, приживаються у порівняно невеликих країнах, на тлі високого добробуту переважної більшості їхніх мешканців, на узбіччі від будь-яких серйозних військових загроз, стихійних лих і соціально-економічноі нестабільності.

І це далеко не випадково, адже за ідеал сучасній ліберальній парламентській демократії править ідея загального виборчого права з мінімальним віковим цензом для “активних” — тих, хто обирає, і “пасивних” — тих, кого обирають громадяни, кожний з яких потенційно може займати найвищі щаблі в органах верховної владі. Тобто цілком у дусі висловлювань наших ідеологів парламентаризму тут, як це не дивно, спрацьовує радянський принцип “незамінних у нас нема”, і якщо й не ленінська “кухарка” або сталінський “гвинтик”, то принаймні освічений представник “середнього класу”, “фахівець” за такого підходу може і повинен керувати державою (згадаймо, в афінській демократії найбільш активно застосовувався такий спосіб виборів на вищі державні посади, як жеребкування).

Державний соціалізм чудернацьким чином тут збігається з граничним лібералізмом, адже ефективна влада (як і ефективна ринкова економіка) — це влада, у якій все “крутиться” немов би само собою, без втручання із зовні, це державна машина, якою після закінчення політичних “курсів водіїв” може керувати практично кожний. Державна влада — то “нічний сторож” типу наших вахтерів-пенсіонерів, покликаний не стільки усувати небезпеку, скільки сигналізувати про її наявність. Основне ж гасло такого типу впади — “Не нашкодь!”.

Видатні, непересічні особистості для такої політичної системи, ідеалом якої стала керована “невидимою рукою” добровільного узгодження конкурентних інтересів ліберальна ринкова економіка, справді виступають лише як зайвий, а то й ворожий елемент, який вносить непотрібні викривлення у відлагоджений механізм поділу і взаємного стримування “агентів” політичного ринку — різних гілок влади. У вік сучасних комп'ютерних технологій та телекомунікацій, коли постійні соціологічні опитування у режимі постійно діючого референдуму, здається, реалізують споконвічний ідеал “прямої” демократії щодо керування, або принаймні постійного впливу населення на прийняття політичних рішень, легко виникає ілюзія, що політик — це той, хто, не припускаючись жодної “відсебятини”, лише постійно дослухається до голосу народу саме як гласу Божого і коректує свої дії відповідно до його вимог.

Тому зовсім не випадково один з головних ідеологів теорії пост-індустріального суспільства Елвіс Тоффлер у своїй відомій праці “Третя хвиля” прямо пише, що в епоху сучасної демократи, “коли ми мчимося у новий етап цивілізації”, такі “потужні лідери індустріальних суспільств”, як Рузвельт, Черчилль, Тетчер, де Голль, Аденауер “виглядали б так само недоречно і безглуздо, як Божевільний король Людвіг у Білому домі”.

Втім, це дуже небезпечна ілюзія...

Класичний парламентаризм:
частина більша за ціле?

Основними системними недоліками будь-якого колегіального органу є саме повільність прийняття рішень і втілення їх у законодавчих актах. Складні й довготривалі процедури парламентського узгодження і обговорення законопроектів у доленосні моменти історії роблять парламентарів “завжди вчорашніми”, такими собі управлінськими динозаврами, які лише збираються реагувати на сигнал ззовні на ситуацію, яка вже минула і, можливо, змінилась на протилежну за своїми вимогами до адекватних відповідних дій (“парламент” — дослівно “говорильня”). Досить “усереднений” зміст законів, як правило, побудованих за принципом “ні вашим, ні нашим”, у кризові періоди, коли поляризуються (особливо у питаннях переділу “шагреневої шкіри” бюджету) і без того різновекторні інтереси різноманітних фракцій та депутатських груп, стає взагалі ніяким.

І це цілком природно, адже навіть найбільш потужна партія, на основі якої утворюється парламентська більшість, декларуючи загальнонаціональні пріоритети, насправді не може їх відстоювати за визначенням, бо виходячи зі своєї ідеологічної програми, першою чергою, зосереджена на інтересах якоїсь частини суспільства (у перекладі “партія”— “частина”).

Що ж до мажоритарників, то вони і поготів звітують насамперед перед виборцями “свого” округу (одним з головних передвиборчих гасел нещодавніх виборів було надання електорату права відклику депутатів, які не виправдали довіри народу).

Пропорційна чи мажоритарна система?

У сучасній політології вже давно доведено, що не існує жодної виборчої системи, яка б мала абсолютну перевагу над іншими. Це стосується і принципу обрання законодавчого органу на чисто партійних засадах. Адже, наприклад, двопартійна система практично усуває від прийняття владних рішень велику частину радикальної опозиції, завжди налаштованої за злам існуючих стереотипів суспільного буття, без якого взагалі неможливі широкомасштабні реформи. Тому двопартійна система взагалі може бути ефективною лише у дуже стабільних консервативно орієнтованих країнах (США, Велика Британія), що живуть за принципом “від добра добра не шукають”.

“Плюралістична” багатопартійна система, у якій подібно до України, кількість партій перевалила за сотню, має той суттєвий недолік, що ускладнює формування у парламенті стійкої фракційної більшості, що знижує ефективність процесу державотворення. Навіть, здавалося б, оптимальне рішення пропускати до парламенту через високий прохідний ценз лише п'ять-шість основних партій, як це було на останніх парламентських виборах в Україні (японський варіант), як не дивно, також не позбавлене недоліків.

Справа в тому, що в наш час сама партійна система переживає глибоку кризу. Адже історично вона виникала за часів, коли партійні ідеології віддзеркалювали, перш за все, монопольні економічні інтереси певних класів, до того ж, налаштованих на якщо не революційно-руйнівний, то принаймні на радикальний переустрій суспільства. В епоху ж переходу від традиційно індустріального суспільства до цивілізації партії неминуче перестають відігравати роль у формуванні стратегії розвитку суспільства.

Спроба ж різкого розширення соціальної бази політичних партій за рахунок включення у їхні програмні положення загально-світоглядних положень (цим шляхом свого часу пішли європейські партії християнсько-демократичного та соціал-демократичного спрямування, а потім і “зелені”) аморфізує партійні ідеології, робить їх невиразними і схожими, що знов-таки прийнятне лише для стабільних суспільств, де електоральний, вибір орієнтується, швидше, на нюанси циклічного посилення соціальної чи ліберальної складової у загальнодержавній політиці.

В українському ж варіанті це нерідко призводить до повного відриву партійних програм і гасел від реальних групових та кланових політичних сил, які виступають, точніше, приховуються за тим чи іншим політичним брендом, незалежно від того, має цей бренд традиційну символіку (комуністи, соціал-демократи) чи екзотичну, зовні модерністську політичну орієнтацію (“Озимі”, “Нова генерація” тощо). Вже не кажучи про процес постійного дублювання все нових і нових “справжніх”, “автентичних” “демократичних християн”, “соціал-демократів”, “комуністів”, “соціалістів”, “зелених”, які, безмежно заплутуючи пересічного виборця, воюють не стільки зі своїми політичними антагоністами, скільки, як справжні неофіти, з колишніми “своїми”, які зрадили “червону”, “рожеву” або “зелену” ідею. Отже, ні про яку більшу прогресивність чисто партійного парламенту за європейським взірцем відносно мажоритарної системи, яка насправді була історично першою і виникла на етапі становлення європейських націй, у нинішній ситуації не може бути й мови. (Мажоритарний механізм, до речі, зберігається у Франції, до нього періодично повертаються в Італії.)

Тому зовсім не випадково на останніх виборах основні партійні блоки йшли фактично за мажоритарними принципами. Зокрема, блок “Наша Україна” неформально мав політичний підзаголовок “За Ющенка!”, а партія “Батьківщина” офіційно трансформувалась у Блок Юлії Тимошенко, на що, до речі, звернув увагу Леонід Кучма, слушно зазначивши, що позитивний потенціал мажоритарного принципу з його часто-густо лише удаваною орієнтацією не на ідеологію, а на особистість, в Україні зовсім не вичерпано.

Втім недоліки мажоритарної системи, яка дуже часто перетворюється на змагання грошей та адмінресурсів, також загальновідомі.

Проблеми колегіальних органів

З точки ж зору не форми, а змісту, головна проблема будь-якого колегіального органу полягає в тому, що, як переконливо довели ще видатні західні економісти і політологи Джон Стюарт Міл та Йозеф Шумпетер, будь-яка більшість, що перемагає у процесі обговорення складних неоднозначних механізмів стратегії розвитку суспільства на етапі вирішення безпрецедентно складного завдання переходу до нового, не просто пострадянського, а ще й постіндустріального суспільного ладу, у самому парламенті через орієнтацію на популістські рішення та згадану клановість інтересів, як правило, є менш конструктивною, аніж позбавлена права прийняття рішення меншість. Адже ця більшість, своєю чергою, обрана на загальних виборах пересічним громадянином, який складає усереднений клас, є не дуже компетентним у складних проблемах подолання системних криз і схильний довіряти тим, хто обіцяє все і негайно. Тому всі сподівання на ефективність механізму демократичного переобрання народних обранців, які не виправдали довіри народу, через .“стратегічну” некомпетентність пересічного виборця у питаннях стратегії національного розвитку (згадаймо, скільки разів його вже дурили і на президентських, і на парламентських виборах), завжди ризикують стати черговою ротацією одних і тих самих вже до болю знайомих політиків, нескінченним “обміном шила на мило” з неухильним погіршенням якості цього продукту.

Отже, колективна відповідальність, або та сама золотарьовська деперсоніфікованість, і тут я також солідаризуюсь із Видріним, на практиці виявляється найменш кваліфікованою. Невипадково сучасний історик Ерік Гобсбаум, відомий фахівець з вивчення соціальних катастроф, у своїй останній праці з симптоматичною назвою “Вік екстремізму” застерігає, що парламентська система — це вельми громіздкий двигун, що складається із багатьох усереднених гвинтиків — парламентарів — і працює тільки для того, щоб тягти себе самого.

Ось чому мене щиро здивували характеристики, які дає Золотарьов сучасній українській владі як максимально персоніфікованій, та його заклики перейти до влади деперсоніфікованої як найбільш типового прояву сучасної демократії. Стосовно ж пропозицій Дмитра Табачника у вищезгаданій публікації перейти до президентсько-парламентської республіки з метою позбавлення знов-таки максимально депер-соніфікованоі посади президента, який більше не буде ключовою фігурою українського політикуму, зазначу, що вербувати “агентів впливу” серед парламентарів, які завжди можуть свою граничну безвідповідальність навіть у режимі поіменного голосування пояснити партійною дисципліною та фракційними кон'юнктурними інтересами, значно легше, аніж уповноваженого всім населенням президента, який завжди, як то кажуть, на виду. Звичайно, за умови, коли існує реальний механізм імпічменту, головною підставою для якого в усіх цивілізованих країнах є зрада президентом національних інтересів.

Парламентська республіка — мета лівих

Утім, сам Золотарьов відчуває існування багатьох вищезгаданих небезпек парламентаризму, адже постійно повторюючи у своїх статтях, що гранична неефективність нашої нинішньої влади якраз і обумовлена більше всього тим, що вона за своєю суттю все ще залишається комуністичною, він не може не знати, і того, що головна програмна установка орієнтованих на повернення у “світле минуле” часів СРСР комуністів і в Україні, і в Росії, і в Білорусі якраз пов'язана з принциповим запереченням будь-яких позитивних функцій інституту президентства (згадаймо хоча б основне гасло українських “лівих” про те, що вони виступають не проти Кучми, а проти самої моделі президентської республіки). Невипадково вони в цілому вітають нинішню ініціативу нашого Президента.

Можливо, саме тому автор “Антиматриці” підкреслює, що особисто йому президентська модель влади імпонує. Він навіть слушно натякає на головну загрозу парламентаризму — неминучу бюрократизацію і, додам від себе, тоталітаризацію в кризових ситуаціях цієї форми влади.

Водночас Мороз і Золотарьов стверджують, що історія знає багато прикладів ефективних парламентських демократій і лише одну (американську) повноцінну президентську республіку, яка, до того ж, фактично унікальна, бо пов'язана з неповторними особливостями становлення американської держави. Я не буду зараз з'ясовувати, чому, наприклад, той .самий Золотарьов не згадує, точніше, згадує лише.у негативному контексті як приклад тієї самої бюрократизації, деголлівський режим П'ятої республіки, і не полемізує з авторами великої кількості публікацій і в Україні, і в Росії, які деголлівський президентський авторитаризм оцінюють позитивно саме в контексті ефективного вирішення тих завдань, які стоять перед практично всіма державами пострадянського простору (про це неодноразово писав і я). Скажу лише, що на тлі загострення кризових явищ (дуже часто ними ж і спровокованих) практично всі парламентські режими, які існували до 60-х років XX століття, виявили повну неефективність.

Це, наприклад, стосується практично всіх варіантів французького парламентаризму, не здатними впоратися, за словами видатного історіософа Арнольда Тойнбі, із викликами історії виявилися і класичні парламентські республіки з однопалатними парламентами, і абсолютистські конституційні неомонархіі з суто декоративними нижньою та верхньою палатами, що стали останнім проявом пострадянської політичної моди, і парламентсько-президентські республіки на чолі з “зіц”-президентами, зосередженими на суто зовнішньополітичних представницьких функціях.

Отже, зовсім не випадково у ситуації перманентних надзвичайних станів, коли необхідність введення президентського правління просто ставала очевидною, до влади приходили або безпосередньо військові — Наполеон, Гінденбург, Франко, де Голль, Піночет, Пілсудський, Хорті, Манергейм, Скоропадський, або лідери, яким подібний авторитарно-мобілізаційний тип управління також був органічно притаманний, — Кромвель, Бісмарк, Рузвельт, Черчилль, Тетчер, Ден Сяо Пін. Причому попри всі наступні “відкати” від досягнутого, витоки яких потрібно обговорити окремо, їм вдавалося об'єднати строкате населення в модерну державу або відстоювати суверенітет власної країни у страшних катастрофах XX століття, долати надзвичайно важкі економічні кризи.

Прем'єр-міністр як провідник... волі парламенту

У вищезгаданій статті “Анти-матриця” Золотарьов закидає Видріну незнання азів політології, нерозуміння того, що прем'єр у парламентській республіці — це лідер найпотужнішої партії, фракція якої перебуває в парламенті на чолі коаліційної більшості. Тому, мовляв, голосуючи за якусь партію, виборці водночас цілком свідомо обирають без будь-якого посередництва загальнонаціонального лідера, який, за автором “Анти-матриці”, нічим принципово не відрізняється від харизматичного президента, водночас не маючи його авторитарності. Тим самим кореспондент “Кієвского телеграфу” вирішує проблему сучасного політичного лідерства з легкістю просто-таки неймовірною навіть для газетної статті.

Але сам пан Золотарьов мав би знати, що в сучасному світі, окрім “класичної”, існують іще три основні моделі парламентаризму. Говорячи про посередництво між електоратом і першою особою виконавчої влади, Видрін міг, наприклад, мати на увазі парламентсько-президентську республіку типу такої, яку в якості “проміжної” на шляху до “чистого” парламентаризму пропонував Олександр Мороз, а тепер уже пропонує і наш Президент. Подібний парламентсько-президентский конституційний устрій затверджений в італійській, німецькій та чеській конституціях, згідно з ними значною мірою “весільного” президента якраз і обирають опосередкованим голосуванням парламентарі.

Крім того, не будемо забувати, що практично всі керівники лівих партій так чи інакше відстоюють ідею повернення до аутентичної “влади рад”, за якої, як відомо, виконавчі структури (“Держрада”) згідно з Конституцією, виконують свої функції лише тимчасово, у перервах між сесіями, а країною керує особливий орган — величезний за чисельністю “З'їзд рад”, або “Національна асамблея”, у якій персональна відповідальність тоне у відповідальності колективній, за принципами “кругової поруки”. Тим більше, що цей “орган” одночасно поєднує в собі законодавчі та виконавчі функції (подібна модель влади й сьогодні існує на Кубі).

І нарешті, останній тип парламентаризму — “система кабінету”, або “міністеріалізм”, який і протиставляє Золотарьов президентській моделі влади як не менш — якщо не більш — ефективну форму правління (свого часу доцільність такої моделі для України обґрунтував Олександр Турчинов (“Вечерние ведомости”, 30 березня 2001). У цій системі, до якої тяжіє, наприклад, британський парламентаризм, прем'єр-міністр справді займає найбільш самостійну персоніфіковану позицію. Але наразі він не перестає бути лідером найпотужнішої партії, не може не залежати від фракційної більшості й парламенту взагалі. Тому прем'єр, так би мовити, “за визначенням” неминуче вимушений концентруватися на тактичних питаннях контролю за виконанням уже прийнятих “головною” законодавчою гілкою влади “законів та постанов”, на постійному вирішенні поточних справ. Прем'єр — не хто інший, як “головний бюрократ” у позитивному західному розумінні цього терміну.

Так що запевняю пана Золотарьова: пересічний виборець чудово усвідомлює різницю між прем'єром — “загальнодержавним завгоспом” — і президентом, покликаним знаходитися над партійною “тусовкою”, формулювати та втілювати інтереси не окремих соціальних груп, кланів або регіонів, а всієї країни в цілому. Він розуміє, що навіть найсамостійніший прем'єр занадто залежний від парламенту. Причому сама нижня палата у кризовій ситуації не може не політизуватись і не ставати все більш популістською. Звідси, до речі, гранична нестабільність урядів за парламентської системи. Достатньо сказати, що у класичній парламентській Третій французькій республіці уряди змінювалися приблизно кожні шість місяців, а після закінчення Другої світової війни в Італійській республіці керує вже 59-й уряд. (Ми з нашою майже щорічною зміною урядів теж поки що витримуємо цей “графік”.)

Сповна здає собі справу в тому, що статус прем'єра як першої посадової особи, лише глави кабінету, ставить її в залежність від колегіальної гілки влади, і людина, яка обіймає посаду прем'єр-міністра. Тим більше, якщо прем'єр як функціонер за посадою виявиться справжнім лідером за покликанням, як це було, наприклад, із Маргарет Тетчер, і очолить виконавчу владу в час доленосних рішень, він швидко відчує страшну обмеженість своїх повноважень. Тому у варіанті, типологічно наближеному до “системи кабінету” парламентського президентства, завжди спостерігається намагання стати саме повноцінним, а не “кишеньковим”, президентом, функції якого максимально наближені до статусу парламентського монарха (від посад таких парламентських монархів свого часу категорично відмовилися Наполеон і Гітлер).

“Монархічний” за повноваженнями представницько-парламентський президент, як і прем'єр, завжди будь-що прагне до незалежності не тільки від своєї партії, а й від парламенту взагалі. Свого часу так вчинив Шарль де Голль, помінявши статус парламентського “кулуарного” президента на статус загальнонаціональне лідера, якого обирає весь народ.

Та й Леонід Кучма свого часу в ранзі прем'єра цілком логічно не захотів, навіть отримавши додаткові повноваження, зокрема право декретотворення, залишатися фактично лише виконуючим обов'язки президента. Зараз він посилається на те, що, мовляв, у той час були нерозвинені структури громадянського суспільства й існували слабкі партії. Відверто кажучи, не бачу особливих змін на краще. Що ж до необхідності оперативних доленосних рішень, спрямованих на порятунок країни після десятиліття перманентних реформ, то перед наступним українським президентом ці завдання постануть з іще більшою гостротою.

З іншого боку, залишатися потужним прем'єром при слабкому “парламентському” президенті або абсолютистському патримоніальному монархові також абсолютно безперспективно. Найяскравішим тут є приклад Отто Бісмарка. “який, навіть маючи посаду “суперпрем'єра” — канцлера, — творив Німеччину як новітню державу європейського типу, значною мірою переборюючи супротив діючого “помазаника божого” — монарха, і через конфлікт з його наступником врешті-решт був змушений піти у вельми недобровільну відставку.

Але ж саме до такої, як на мене, неконструктивної владної моделі фактично вели пропозиції “Нашої України” стосовно підписання спільної угоди про переділ влади з “Єдою” у процесі формування нового парламенту. У першу чергу, ідеться про пропозицію “Нашої України” щодо повернення Віктора Ющенка на посаду Прем'єр-міністра тепер уже в якості лідера потенційно найпотужнішої фракції.

Не забуваймо про те, що, суворо кажучи, попри заяву нашого Президента, в Україні зовсім не створено повноцінної президентсько-парламентськоі республіки. Радше можна говорити (і про це я вже досить докладно писав минулого року в “Українському слові”) у нашому варіанті про особливий, так званий монократичний парламентський абсолютизм пострадянського типу, за якого президент максимально необмежений у своїх правах, несучи при цьому мінімум персональної відповідальності.

У разі ж створення парламентсько-президентського варіанту нинішньої влади, за якого, (про що говорить сам Леонід Кучма), усю повноту відповідальності буде нести прем'єр, обраний парламентською більшістю, наступний глава держави, незалежно від того, хто ним стане, впритул наблизиться навіть не до статусу англійської королеви, яка за Конституцією “править, але не відповідає”, а швидше навіть до королівських повноважень а-ля шейх близькосхідного емірату, який не успадковує свою владу, а обирається тісним колом “сподвижників” — родичів, тобто в буквальному розумінні сім'єю, яка офіційно тримає основні владні важелі у своїх руках. Якщо ж прийняти модель верхньої палати, яку знову пропонує Дмитро Табачник на сторінках того самого “Тєлєграфа”, то практично відбудеться легалізація і легітимація “сім'ї” у більш розширеному кланово-родовому нерадянському розумінні.

Найголовніше ж полягає в тому, що абсолютно безпідставно вважати, буцімто формальне підсилення урядової законодавчої влади, так би мовити, в автоматичному режимі веде до збільшення у структурі влади питомої ваги “демократичності”. Навпаки, як незаперечне свідчить історія, посилення дистанціювання президента від уряду нерозривно пов'язане зі зменшенням його персональної відповідальності, навіть у разі, коли він обирається не на загальних виборах, а парламентом, це може призводити на практиці до втрати “главою держави” почуття політичної реальності, посилювати деспотичний потенціал формально парламентської моделі влади, за якої “ґарант” зосереджений лише на ґарантуванні власної безпеки.

Наприклад, якщо вже говорити про реальні негативи де-голлівськоі Конституції П'ятої республіки, то вони, на моє переконання, полягають у тому, що, порушивши принципи класичної президентської республіки на користь сучасного неоабсолютизму, де Голль, формально очолюючи, кабінет міністрів, погодився на введення посади прем'єр-міністра у якості лідера саме парламентської більшості (це не передбачено, наприклад, “еталонною” президентською конституцією США), на плечі якого лягає тягар реалізації економічної політики. Це врешті-решт сприяло зайвому захопленню французького генерала питаннями не просто зовнішньої політики, а світової геополітики, за рахунок контролю над внутрішнім розвитком країни. Внаслідок цього де Голль фактично проґавив початок дуже серйозної політичної кризи, яка, зрештою, значною мірою і підірвала його авторитет як лідера нації.

Отже, далеко не всяке парламентське президентство є кроком уперед на шляху демократичного розвитку.

Несвоєчасна парламентська республіка:
демократія-охлократія-тиранія

Ідеологи українського парламентаризму часто заявляють:

“нехай парламентська демократія з притаманним їй “розмиванням” владних повноважень по всьому владному полю і не є найбільш ефективною з точки зору своєї оперативності, мобільності, стратегічної прогнозованості, але вона все ж таки максимально усуває небезпеку узурпації влади і повернення буквально знайомого з попередньої історії варіанту політичного тоталітаризму. Справді, адже навіть у діяльності видатних реформаторів-особистостей межа між конституційним авторитаризмом та відкритою диктатурою часто була досить умовною. І це особливо небезпечно саме тому, що тенденція до все більшої бутафоризації та імітації демократичних колегіальних органів виразно простежується на переважній частині пострадянського простору. То нехай не буде краще, аби не було гірше! Нехай існує максимально збалансована парламентська система стримувань і противаг, без перекосу в бік виконавчої гілки влади. Тим більше, що за нинішньої ситуації поки що практично нема де взяти своїх бісмарків, де голлів або черчиллів, для яких поняття “Батьківщина” було священним, а боротьба за досягнення максимальної національної незалежності у цивілізованому сенсі цього слова — головною справою всього життя.

Одноосібне правління:
pro і contra

Справді, а що, коли наступний президент виявиться не оспіваним Іваном Франком в однойменній поемі Мойсеєм, а черговим Іваном Сусаніним, і після нових поневірянь по пустелях яких-небудь “шокових терапій” остаточно заведе народ не в край обітований сучасного постіндустріального суспільства, а в болото страшної через свою неподоланність неорадянщини?! Адже сьогодні ми справді маємо ситуацію, за якої, особливо після чергової чистки кадрів, навіть без будь-якої фальсифікації виборів може не виявитись жодного політичного провідника, гідного високих завдань, що стоять перед Україною. Саме про подібну ситуацію ще на початку дев'яностих співав один з найталановитіших рок-музикантів Юрій Шевчук: “Ось прийшла погодка, кого хочеш обирай із десяти холуїв”.

Так-то воно так, але не зовсім. Адже головна проблема якраз і полягає в тому, що навіть найбільш деперсоналізована парламентська демократія в принципі не може бути ефективним запобіжником від тоталітарної диктатури! Причому пропоноване Золотарьовим зосередження повноти виконавчої влади в руках прем'єр-міністра не менш небезпечне, аніж культ президентської особи (особливо в українському та російському варіантах, коли, за Конституцією, саме прем'єр у разі недієздатності президента успадковує статус всенародне обраного, тобто є віцепрезидентом “за сумісництвом”).

І якщо вже Золотарьов постійно застерігає нас від небезпеки еволюції авторитарної президентської моделі у терористичну диктатуру на кшталт Гітлера чи Муссоліні, мушу йому нагадати, що якраз і “Фюрер”, і “Дуче”, перед тим як узурпувати владу, перемогли разом зі своїми партіями на офіційних парламентських виборах і стали цілком легітимними прем'єр-міністрами.

Вислід деперсоналізації влади

Більше того, як свідчить історія, намагання розосередити або деперсоналізувати виконавчу владу з метою уникнення її узурпації — чи то у формі римських консульських тріумвіратів, чи то їхніх аналогів у Другій французькій республіці — завжди призводили до результатів, протилежних очікуваним. Це саме стосується так званої “влади чотирьох”, із якої починалася диктатура Піночета, або навіть французької Директорії, у якій п'ять (!) директорів головували по черзі кожні декілька місяців. І це не випадково. Адже всі спроби такого розмивання або розмазування авторитарного компоненту виконавчої влади обов'язково призводять до втрати її ефективності й дуже швидко обертаються на ситуацію “лебідь, щука та рак”, внаслідок якої “віз” — реформи — залишатиметься “і нині там”.

Тому побудова з метою запобігання рецидивів нацизму у повоєнних Німеччині, Італії та Японії абсолютно ідеальної парламентської системи взаємного стримування гілок влади (чого лишень варте право взаємного вето прем'єра та нижньої “Палати представників”, передбачене японською конституцією) рано чи пізно вкрай негативно позначиться на антикризовому владному потенціалі цих країн.

Чи сприйнятний досвід Англії?

Узагалі Англія, яка явно правила за взірець ідеальної демократії при побудові багатьох сучасних парламентських державних устроїв, на мій погляд, є значно унікальнішою, аніж президентські США, які Золотарьов фактично вважає швидше винятком із традиції західної демократії, ніж її правилом. Адже глибоко вкоріненої в менталітеті британців потужної консервативно-монархічної традиції, на якій виросла сучасна політична нація, немає не тільки на пострадянському просторі, а й у багатьох західних країнах, що, навпаки затвердились у якості сучасних держав через радикальне заперечення монархізму.

Завдяки існуванню цієї традиції харизматичний прем'єр у скрутні для Великої Британії часи може ставати справжнім лідером нації. Наприклад, за однозначним визнанням фахівців, Черчилль і Тетчер, спираючись на традиції англійського “звичаєвого” права, де-факто були справжніми авторитарними президентами, не порушуючи авторитету монархічних інститутів, які є символом народного суверенітету. Але не забуваймо, що вирішення головного для практично всіх країн пострадянського простору завдання — побудови суверенної політичної нації — у Британії відбулося за мінімальних перешкод. А от США та Франція, що, подібно до України, вирішували це завдання під значним тиском зовнішньої та внутрішньої реакції, стали класичними президентськими республіками.

Тому, у цілому погоджуючись із твердженням нашого президента стосовно переважання в європейських країнах парламентсько-президентських моделей, особливо хочу підкреслити, що на тлі неминучого загострення реґіональних і світових екологічних, геоекономічних та політичних проблем парламентські режими будуть неминуче переживати (і вже переживають) гостру “кризу жанру” партійної колеґіальності. І чи залишиться в недалекому майбутньому “європейський вибір” системою парламентської влади, сформованої на основі партійно-фракційних коаліцій, — це ще велике питання.

Колегіальність — крок до диктатури

Що ж до суто антитоталітарного потенціалу колеґіальних політичних структур, то всі “уроки комун” незаперечне свідчать:

мірою наростання будь-якої революційної ситуації всі вони неухильно еволюціонують до терористичного режиму “залізної руки”. Не випадково вже за Античності було усвідомлено, що демократія рано чи пізно закінчується охлократією — владою натовпу — і хаосом, а потім — тиранією вже практично необмеженої одноосібної влади,

Так, за радянського типу “прямого народовладдя” а-ля Вітренко швидко з'ясовується, що громіздкий з'їзд народних обранців “від станка”, які, до того ж, фактично мають повноваження делеґатів, а не повноцінних депутатів, зі спрощеним механізмом відклику і скороченим терміном обрання (з метою запобігання відриву від мас) абсолютно не здатний забезпечувати виконання покладеної на нього повноти одночасно законодавчих і виконавчих функцій.

Як водиться, реальна влада за таких умов спочатку тимчасово передається президіям та секретаріатам, і вже невдовзі звичайні секретарі перетворюються на “ленінський ЦК”, і за відсутності механізмів волевиявлення опозиції під гаслом “Хто не з нами, той проти нас!”, коли “слуги народу” усувають “ворогів народу”, і шляхом природного відбору павуків у банці обирається Генеральний секретар, повноваженням якого позаздрили б золотоординські хани. Цілковито ж керовані вічові “з'їзди рад”, утворені з представників трудових колективів, надалі одноголосне затверджують підготовлені робочими органами резолюції і підтримують лінію партії.

Але й суто парламентські Законодавчі збори Першої французької республіки під тиском зовнішньої і внутрішньої реакції, врешті-решт, були вимушені делегувати свої повноваження тимчасовій структурі — Конвенту. Своєю чергою, цю напівлегальну структуру вже без проблем замінила “організація професійних революціонерів” типу майбутнього КДБ під назвою Комітету суспільного порятунку.

Ну а далі відчайдушні й щирі спроби якобінців за відсутності легальної авторитарної влади (хоча вже тоді звучали пропозиції ввести інститут повноцінного президентства) нелегальним шляхом підсилити виконавську вертикаль, що вже тоді призвело до виникнення інституту комісарів та революційного трибуналу, який запустив механізм революційного терору (недаремно Леніну якобінці завжди правили за взірець).

Де вихід?

Але у такому разі виникає слушне запитання: чи можливо взагалі проскочити між Сціллою неорадянського демократичного централізму, за якого всі інститути демократії стають лише декораціями на політичній сцені, на якій залишається тільки один актор, він же — головний герой, і Харібдою парламентських мітингів і бійок трибунів біля трибуни, які інколи закінчуються танками, що б'ють прямою наводкою по депутатському корпусу?! Відповідь є позитивною: існує модель влади, максимально пристосована до розв'язання проблеми державотворення в перехідних, ще напівколоніальних суспільствах. Ідеться про особливий президентський авторитаризм, за якого створено достатньо ефективні запобіжники перетворенню “законного авторитета” на “авторитета в законі”.

Але вирішення цієї проблеми знаходиться за межами журналістської попси, представники якої на рівні нездорового глузду з часів всеукраїнського референдуму займаються нескінченними перетасовуваннями засмальцьованої колоди з чотирьох давно битих політичних карт під назвами президентської, парламентської, парламентсько-президентської, президентсько-парламентськоі республік. Необхідна справді комплексна політична реформа, спрямована не на послідовну деперсоналізацію влади та її детінізацію, що лише підсилюють існуючий “культ безособовості”, а на підсилення персональної відповідальності представників усіх гілок влади, і, першою чергою, наділеного найбільшими управлінськими повноваженнями президента. Тільки перехід до такої політичної моделі, за якої максимально стимулюватиметься процес витіснення квазіеліти, що становить значну частину нинішнього політичного бомонда, і створення політичної еліти нового, антирадянського і за способом поведінки, і за способом мислення, зразка дозволить вирішити надзвичайно складне завдання (яке, на думку нині діючого президента, уже остаточно вирішено). Ідеться тепер уже не просто про збереження, а справді про порятунок української незалежності.

Джерело:Українське слово, ч. 35-38, 29 серпня — 25 вересня 2002 р.