Зміст
Станіслав Реп'ях. Крок до Леоніда Тереховича
Леонід Терехович. Свідомо став на муку. Збірка поезій
У словесах. Поезії, що не увійшли до збірки
Поетичні твори, написані російською
Освячення могили Леоніда Тереховича. Фото
До 70-річчя з дня народження Леоніда Тереховича
Ще не пора... Поезії останніх років
Ми - народ! Стаття Леоніда Тереховича в райгазеті "Промінь Жовтня" від 22.08.1992 р.
Щиро вдячний Аркадію Семеновичу Натаріусу за надіслані ним матеріали про життя і творчість Леоніда Тереховича, зичу нових знахідок і успіхів у дослідженні й популяризації спадщини поета.
Б.С. (адмін)
Крок до Леоніда Тереховича
Станіслав Реп'ях
Здається, потроху спадає туман ейфорії, поволеньки ми тверезішаємо. Лавина новітньої руйнації, що смерчем промчалася по майданах, вулицях і серцях, зрикошетивши на господарство, економіку, культуру, зрештою, на все життя, — принесла нам поки що на сьогодні зужиту й засмальцьовану формулу, винайдену Леонідом Кравчуком: «Маємо те, що маємо».
І все ж маємо ми немало — силует незалежної держави. Лишилося одне: наповнити той силует таким вмістом, що гарантуватиме спершу непохитність, а потім — вічність. Для цього необхідно працювати день і ніч, не шкодуючи себе, натхненно і розумно, в ім'я вже не ілюзорного «світлого» майбутнього, а зримого, реального.
Ця доба багатьох вознесла, багатьох потопила. Одни — на гребені, інші — під уламками. А Леонід Терехович, про якого піде мова, займає осібне місце. Він причетний і до тих, і до тих. Адже тільки зараз з'явилися (і досить широко) його публікації. Та сумно і болісно, що він їх не побачив: смерть лютими пазурами затягнула його у свої тенета. Тоталітарний режим трощив і плюндрував задерикуватого непослуха, обдарованого поета. За гостру критику влади, за крамольні (так здавалося дрібним вождикам і органам держбезпеки) вірші його кілька разів запроторювали за грати. Не дай, Господи, такої уваги нікому! Але ж кричав колись на весь голос Великий Тарас: «Доле, де ти? Доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, боже, то дай злої! злої». І «доля зла» випромінювала для Тереховича (як і для всіх подібних йому) ореол мучеництва, страждань, який вів у лоно героїзму і слави. А перебудова? Оновлення? Вони дали повну волю: роби, що хочеш! живи, як хочеш! На ділі це означало повне ігнорування особистості аж до її забуття. Подвійний ковпак: минуле катувало надмірною опікою, сучасне мучило неувагою.
Та коли покласти життя Тереховича на терези зваженості, дійдеш висновку (хай і невтішного): все відбувалося під диктат реалій. Об'єктивність сильніша найкращих мрій, і вона розпорядилася саме так. Але це тема для інших роздумів. Нині ж я хочу, бодай коротко, повідати майже про все, що мені відомо про цю небуденну постать...
Вже точно й не пригадую коли, але, мабуть, років з тридцять тому в одній із збірок натрапив я на вірші червоноармійця (так було написано в примітках) Якима Тереховича з Чернігівщини. Там же повідомлялося, що родом він із Великого Щимеля. Вчитель за професією. Вірші написані гарною українською мовою, емоційні, експресивні. У мене виникло непереборне бажання дізнатися про нього більше. І лише раз, до того ж не так давно, пощастило надибати в «Черниговской земской газете» за 1918 рік вірш Якима Тереховича, який я й переписав і який подаю на читацький суд:
Ні, в світі кращого нема,
як рiдний край та рідна хата,
як воля, доля свого брата, —
а все чуже — стiна нiма!..
Нi, в свiтi кращого нема
своїх пiсень, своєї мови,
своєї рiдної будови,
чужому ж наше все — дарма!..
Ні, в світі кращого нема
кохання нені свого сина, —
i тяжко, сумно, — як дитина
ганьбує нею, мов тварина,
або звірина без ума!..
Тепер стало зрозумілим, чому Якима Григоровича запеленгували і знищили на початку 1931 року як близького до Спілки визволення України. Весь гріх його, як бачимо, полягав у тому, що він любив рідний край, бажав добра йому. Отже, Яким Терехович...
Ще раз зустрітися з цим прізвищем мені довелося за інших обставин. Під час розмови з полковником держбезпеки, який мусив цікавитися роботою письменників, зокрема, нашої обласної організації, і займатися профілактичним вихованням літературної братії. Намагаючись будь- якими засобами вивудити щось потрібне для нього, він хитрував:
— Среди литераторов много нездорових явлений. Многие ненавидят власть, Родину. Клевещут на нее. Помните стихотворение «Задолизы» Леонида Тереховича? Сколько там зла! Да, Вы читали, знаете!..
— Нічого я не чув ні про «Задолизы», ні про Леоніда Тереховича, — впевнено відрубав я.
— Так уж и не слыхали! Так уж и не знаете! Но, хорошо! Он своё получит!..
З тої миті прізвище Терехович ніби ожило в моїй пам'яті, пустило пагіння. Тим паче, що Леонід жив у Кучинівці. А це ж поруч із Великим Щимелем. Чи є якийсь зв'язок?
Згодом я перебував у відрядженні в Кучинівці. Хоч справа була дуже складна й марудна, та про Леоніда Тереховича я спитав. Розповіли, що працював він у клубі, а зараз дуже далеко. Натяк я зрозумів. Іншого разу з групою літераторів та композиторів ми виступали в тій же Кучинівці на тракторному стані. Атмосфера встановилася така тепла і щира, що я зі сцени запитав про долю Леоніда Тереховича, схвально відгукнувшись про його твори (десь випадково прочитав опублікований вірш). Знову така ж відповідь: у селі його нема!
— Коли з'явиться, — попросив я, — передайте, що Спілка письменників ним цікавиться...
І ось через досить-таки тривалий час, коли б чи не навесні 1990 -го року до приміщення нашої письменницької організації, яка переїхала на проспект Жовтневої Революції, 62, зайшов невисокого зросту чоловік у заношеному до блиску одязі, з почорнілим обличчям.
— Здравствуйте! Мне нужен Репьях...
— Я — Реп'ях, а Ви — хто?..
— А я — Терехович...
— Леонід?..
— Он самый...
Я попрохав його сісти, і ми довго розмовляли. Розпитувати про те, де, коли і як відсиджував, певна річ, було не делікатно. Тим більше, що цієї теми він уникав. Та «Задолизы» згадали. Головне ж — я запитав про Якима Григоровича Тереховича.
— Это мой дед, — відповів Леонід. — Родной дед...
І онук повідав, що Яким Григорович народився в селі Безуглівці Щорського району. Навчався в Городнянській гімназії. За участь у революційних подіях 1905 року арештовувався. Після в'язниці жив на хуторі Іржавець поблизу Великого Щимеля, був волосним писарем. 1914 року його мобілізували до війська, де перегодя одержав звання поручика. У роки революції та громадянської війни став щорсівцем. У мирний час вчителював у Великому Щимелі. Що було далі, відомо.
Леонід Терехович простягнув пару зошитів з віршами. Я при ньому ж прочитав кілька десятків.
— Чудові поезії! — резюмував. — У Вас своє бачення світу, своє слово. А тепер дозвольте запитання «А чи не пробували писати мовою діда?».
Леонід трохи наїжачився, відко не дуже сподобалося йому моє запитання.
— Я не для осуду... Без жодних, як кажуть, задніх...
— Пробовать-то пробовал. Даже совсем недавно. Но на русском у меня лучше получается...
— А Ви привезіть і українські спроби!..
— Вот напишу еще и привезу...
Потім розмова перейшла на житейські проблеми. Леонід заявив, що житло у нього є: хата, хлів. Правда, відносно останнього я висловив тривогу і занепокоєння. Але він твердо наполіг про це не говорити. Тим паче, що про чорний день має ще й брата, який живе поруч і в якого завжди можна притулитися. А от з роботою варто підсобити! Труднощів немало!
— Есть одно местечко! — сказав Леонід. — Сторож в местной школе. Но там военный кабинет, оружие. А я из мест не столь отдаленных. На этот счет есть определенные указания...
Як тільки Терехович вийшов, ми з друкаркою Ольгою Василівною Цибульською сіли за машинку. Того ж вечора пішов лист завідувачу кабінету молодого автора при Спілці писменників України Віктору Каві з проханням надати поетові матеріальну допомогу. Відправили послання до Шорського райкому Компартії України, до районної Ради народних депутатів, де йшлося про трудовлаштування Леоніда Тереховича.
На заваді стояли бюрократичні перепони. Кабінет молодого автора мав право надавати допомогу лише молодим, статус яких визначався віком не старше 35 років. А Леоніду було значно більше. Проте Віктор Кава зумів обійти бар'єри: гроші Терехович одержав. Довше довелося вирішувати проблему трудовлаштування. Окрім партійного комітету і райради, штурмували ще й районне відділення міліції, райвно. Нарешті, й це питання розв'язалося.
Водночас домовилися з Володимиром Гоцуленком, тодішнім головним редактором видавництва «Молодь», про подання Тереховичем рукопису першої книжки. І одразу ж почали передрук російських віршів поета.
Одне слово, до моменту, коли Леонід приніс цикл українських поезій, багато чого було зроблено і робилося. Це підбадьорювало Тереховича. Переглянувши «Трирему духу» та ще кілька віршів, я радо промовив:
— І зовсім не гірше, ніж російською, у Вас виходить! Але ж розумієте, мова. То там, то сям шкутильгає. Відсутність практики, навиків. Та це — діло наживне. З Вашого дозволу я трохи підчищу вірші з погляду наголосів, явних русизмів, кострубатостей... Скільки часу на це даєте? Бо цю добірку я хочу представити по обласному радіо, в «Сонячних кларнетах»...
— Чисток я не люблю, — примружився Леонід.
— А хто їх любить? Та коли треба, конче треба... Я дуже обережно, щоб ніде не зашкодити думці, образові... Десь за тиждень Леонід знову зайшов до мене і, почувши вірші, спалахнув:
— Слишком много Вы начистили...
— Доведіть, чи десь хоч на йоту зміст попсував?..
— Нет!
— То що ж Вам бур'яну, осоту шкода?
— Да нет, но…
— Тоді давайте разом переглянемо все, не минаючи, як казав Тарас, «ніже титли, ніже тії коми...».
І ми перечитували, сперечалися.
— Тепер підпишете? — усміхнувся я.
— Ваша взяла! — Леонід розписався на останньому аркуші добірки і попросив: — Прочитайте, пожалуйста, сами, за меня. У меня голос неважний, дикция никудышняя...
Я повпирався трохи, але цього разу взяла його.
Так вперше 15 травня 1991 року прозвучали по радіо вірші Леоніда Тереховича.
Він був окрилений і працював плідно. Але час вніс корективи в роботу над збіркою. По-перше, вирішили робити її двомовною: перша частина — російські вірші, друга — українські. Як ото у Льоні Кисельова... По-друге, виникла ідея дати в ній і дідові поезії. А чому б і ні? Бо дід на окрему книжку не витягне...
— Вот только как эти стихи найти? — бідкався небіж.
— А я включився в їх пошуки...
Влітку 1992 року стан мого здоров'я погіршився, і я мусив терміново їхати до Трускавця. Перед від'їздом ми з Леонідом зустрілися.
— За цей місяць, що мене не буде, шліфуйте, групуйте все написане по-українському. Як тільки повернуся, передруковуємо і — шукаємо спонсорів...
Він міцно потис мені руку...
Під кінець лікування я отримав з Чернігова сувору вказівку прибути додому раніше, щоб не запізнитися на Всесвітній форум українців у Київі. Я встиг. Та біда підстерегла мене: на третій день роботи форуму нирковий напад скрутив так, що я, півдня пролежавши в київських родичів, надвечір ледве доплуганився до Чернігова. Вдома ковтав пігулки, порошки, ставив грілку. Наступного дня дружина увійшла до кімнати і ввімкнула радіо. Я почув знайомий голос Павла Повода. «Він лежав у своєму хліві... і нікому не був потрібний... Ні Спілці письменників...». Приблизно щось таке говорив репортер.
— Невже Льоня? — крикнув я і почав обдзвонювати всіх, хто щось міг знати про нього.
Так, то був він. Пішов із життя талановитий поет. Сіромаха-бідолаха. Я відчув, як різонуло в очі, як затуманила світ непрохана волога...
Його вже поховали. І, на жаль, я не почув нічого з останніх слів Леоніда. Але ж вірші лишилися!
І ось після виходу його збірки «Свідомо став на муку» у пресі надрукували звертання до мене, аби віддав до архіву решту творів Тереховича. Навіть зі Львова давня моя колежанка пані Галина Гордасевич незлісно, правда, посварилася на мене пальчиком: не беріть, мовляв, пане Станіславе, гріха на душу, не замовчуйте Леоніда Тереховича. Як багато з'явилося раптом у поета друзів і піклувальників! Як, забили вони тривогу з приводу його творчої спадщини! Не заперечую — треба! Та хіба ж так поспіхом! Галопом! Варто ж би все зібрати, перелопатити, з любов'ю і тактом відредагувати. Тоді й книжка була б як книжка. Адже ми розраховуємо на те, що Україна буде державою з майбутнім. То навіщо ж робити нову українську культуру «пожежним» порядком?
І все ж, попри прикрощі, зазначимо: крок до вивчення творчості і особистості Леоніда Тереховича зроблено! Гадаю, настане той час, коли поет прийде до читача повноціннішим, ціліснішим, вагомішим. А разом з ним і дід його — Яким Терехович. Талант самобутнього співця утвердиться, стане надбанням широкого читацького загалу.
* * *
примітка:
«Трирема духу» — добірка з 3-х віршів, які увійшли до збірки «Свідомо став на муку».
(трирема — бойовий корабель стародавності)
“Сіверянський літопис” №2 1995 р.
м. Чернігів.
Електронну версiю текстів
зробив А.С. Натарiус.
Кармiель, Iзраїль 2.04.07р.