До 70-річчя з дня народження Леоніда Тереховича

26 березня цього року Леоніду Тереховичу було б 70, якби... якби він свідомо не став на шлях спротиву антилюдській радянській системі. Був репресований. "На суді, – зауважив Л.Н.Терехович, – мені аби дати більший строк, "шили" групівщину. І тільки добра обізнаність із законами і тверда лінія поведінки врятували мене від більш тривалого строку ув'язнення. Але ж два роки все одно відсидіти довелося. Я продовжував писати, вносячи бодай свою маленьку частинку у прискорення кінця ненависного режиму" ("Промінь Жовтня" І. Дудко. 1992 р.).

До цих двох років був рік, потім п'ять років, "психушки", ЛТП, здоров'я було підірване, а тут ще жорстоке побиття міліцією на вокзалі м.Щорс, і через декілька днів на 52 році життя, 22 серпня 1992 р. Леоніда Тереховича не стало.

У цій публікації частина матеріалів знайдених влітку 2010 р. Це чернетка листа Тереховича до редакції газети ВР "Голос України", знайдена мною під час часткового ремонту його хати, а також декілька віршів.

Аркадій Натаріус.

Лист Леоніда Тереховича до редакції газети ВР “Голос України”

Шановна добродійко!

Я вже давно – більше двох місяців тому – одержав Вашу службову адресу та номери телефонів, але не спромігся написати. Спочатку гадав побувати в Києві, а потім довго хворів. Був на ногах, але самопочуття було – гірше нікуди. Тож дуже вибачаюсь за затримку.

Вашу адресу мені передав наш районовий рухівський “проводир”.

Не знаю, як він мене характеризував, але мені особисто нічим дуже похвалитися.

Так, мав два роки суворого режиму за “наклепи” на партію та владу (з 15 березня 1972 до 1974 року). “Крутили” мене всіляко, добротно організували слідство – показання збирали ледь не по всьому Союзу, але нічого суттєвого (крім того, що було “під носом” не знайшли, тож осудили по 187-1. А спочатку була 62, потім – вже не пам’ятаю статті близько місяця намагалися провести за “агітацію та пропаганду” – не вийшло, хоч ці статті “висіли наді мною до закінчення суда. Проте 187-1 я прийняв відразу, з самого початку слідства, чим навіть дивував КГБістів. Розрахунок був у мене простий: не затівати суперечок по малому, від чого – знав – все одно не відчепитися, проте не дати більших можливостей.

По закінченню слідства звінувачення були сміхотворні, проте цілком задовольнили наш “об’ективний” суд за участю прокурора області Єрепа. “Свої” два роки провів в 46-й зоні (Катеринівка Сарненського р-ну).

Через рік знову опинився в тій же зоні з п’ятьма роками за нав’язану мені бійку, причому винним виявився я, хоч мої дії були тільки відповіддю. Але це вже значення не мало.

Крім того, в 68 році вперше мав один рік по 206-й, хоч прокурор “просив” чотири роки – у мене була різка сутичка з колгоспним парторгом (я тоді працював зав. сільським клубом). Але суд роздивився, що “сажати” загалом ні за що, проте один рік по частині 1 мені все-таки “дали”. Я розумію, менше бути не могло, бо судді й так ризикували.

Після звільнення в 80-му “тримався” аж до блаженних часів перебудови. Тільки в грудні 88-го (я працював кіномеханіком), не змігши здихатись мене по “статті”, все-таки запроторили в ЛТП – відразу на два роки. Близько місяця пробув в своїй області, потім вивезли до Мартусовки Бориспільського р-ну. Там було весело – ми провели два страйки, добилися виконання майже всіх вимог. Але я зненацька різко захворів (“нарушение мозгового кровоснабжения”) і був екстренно комісований. Через дванадцять днів вдома удар повторився, і почались блукання по лікарням. Став добиватися визнання інвалідності – запроторили в “дурдом”. Не знаю, чим би все закінчилося, якби не раптова допомога від обласного відділення Спілки писменників та особисто Ст. Реп’яха. Мені дещо допомогли, і я зостався “на плаву”. Зараз займаю собачу посаду сторожа в середній школі – уже другий рік.

Від хвороби дещо оклигав, хоч це така гидота, що завджи може вдарити зненацька, можливо, й назовсім.

В грудні 90-го обласна рухівська газета (тоді ще напівлегальна) надрукувала мій маленький вірш – привітання “Руху”. З цього почалося моє знайомство з Рухом.

Проте це суспільне об’єднання (розцінюю по нашій місцевості) дуже аморфне і дуже беззубе, щоб відігравати якусь помітну роль в суспільстві. В тому суспільстві, де неіснуюча компартія міцно тримає в своїх руках всю владу, а це до добра не доведе, як і раніше. Я ж особисто вважаю, що дуже скоро напруга в суспільстві досягне критичної позначки, і чим завершиться суспільна криза – одному Богу відомо.

Особисто в мене погані передчуття, і не хочеться бути “одиночкою”.

Шукаю своїх.

З повагою і найкращими побажаннями.

(підпис Л. Тереховича)          відправлено 9.04.92