Леонiд Терехович
Збірка поезій
Чернігів, 1993 р.
Передмова
Свідомо став на муку
1 липня 1972 року судова колегія з кримінальних справ Чернігівського обласного суду у закритому судовому засіданні розглянула справу звинувачуваного Тереховича Леоніда Никифоровича, 26 березня 1941 року народження, уродженця і жителя села Кучинівка Щорського району Чернігівської області... по ст. 187-1 КК УРСР. Ось витяг з вироку:
«Терехович Л. Н., проживая в с. Кучиновка Щорского района, на протяжении 1971 — 1972 годов систематически слушал антисоветские передачи зарубежных радиостанций, встал на путь изготовления и распространения писем и стихотворений, в которых содержатся заведомо ложные измышления, порочащие Советский государственный и общественный строй.
8 марта 1971 г. он изготовил письмо — обращение к комментатору заграничной радиостанции «Свобода» Виктору Франку, в котором клевещет на КПСС и советскую действительность. Затем, с целью распространения путем передачи его по радиостанции «Свобода», отправил это обращение в указанную выше радиостанцию в Швецию.
В феврале — марте 1971 года он написал стихотворение «Задолизы» и «О борьбе с идеологическими диверсиями», в которых клевещет на КПСС, на одного из руководителей КПСС, опошляет советскую действительность... В начале 1971 г. написал ответ на открытое письмо американского певца Дина Рида А. Солженицину и имел намерение отправить это письмо за границу. В данном письме содержатся заведомо ложные измышления, порочащие Советский государственный и общественный строй, возводится клевета на КПСС, советскую демократию, жизненный уровень народов СССР и нашу действительность. Изготовил также в этот период и хранил у себя в квартире ряд стихотворений клеветнического содержания. К ним относятся стихотворение, начинающееся словами «Кое-что о рекламе...», стихотворение, начинающееся словами «Москве украинский народ...», стихотворение, начинающееся словами «Есть в деревне сельсовет...», «Сказка о работнике балде», «В литературе Шолохов мог бы сделать шороху».
Вина Тереховича Л. Н. подтверждается его личным признанием в судебном заседании... Причем письмо Виктору Франку он сдал на почту в с. Кучиновке для отправки в Швецию, а стихотворение «Об идеологических диверсиях» направил в г.Москву гр-ну Стрижко. Признать виновным и осудить Тереховича Леонида Никифоровича по ст. 187- 1 УК УССР к 2 годам лишения свободы, с отбытием в исправительно-трудовой колонии строгого режима».
Страшно і моторошно стає від цих казенно-казуїстичних рядків вироку і мимоволі думаєш: невже це справді було з нами, з країною? І не в криваво страшні сталінські роки, а в недавні брежнівські, тиха і порівняно сита застiйнiсть яких і досі у декого викликає ностальгiчну нудьгу... А для поета це був початок хресного ходу на Голгофу. До цих двох було і п’ять, і ще два роки, були психушки, ЛТП... З табору в табір, з етапу на етап, з нар на нари, як перекотиполе.
Покотились полем мої родичі
Не шукати почестi чи здобичi,
Не ховатись не вiд кого, не тiкать, —
Просто доля випала така.
Уявіть собі тихе забите село Кучинівку — таких сотні тисяч в Україні. І Поета, який відважився з відкритим забралом виступити проти тоталітарної Системи. Навіщо йому це було потрібно?
Вчений Лев Гумільов (син розстріляного більшовиками поета) розробив теорiю про пасіонаріїв — людей, які нехтуючи власним благополуччям рухають прогрес. Саме таких людей несамовито знищувала Система. А тут в селі проросло... З якого-такого сім'я?
А з дідівського-прадідівського. Активну життєву позицію займав його дід Яким Терехович, писав вірші, публiкувався. В журналi «Червоний стяг» (20 грудня 1920 р.) надруковано вірш Я. Тереховича, в якому йдеться про участь автора в революції 1905 р., натякається про наближення визволення України. Онук у своєму вірші «Слово на спомин» відповідає діду:
Ти діду, «бив та бив»,
Але чого добився?
Щоб ти не калатав без всякої вини
Тебе на страту повели убивці.
Багато хто тоді вірив, що революція дасть народу «світле» майбутнє. Напевно, вірив і Яким Терехович. Було в нього два сини — Никифор і Леонід. Перший — батько Леоніда Никифоровича Тереховича теж писав вірші, але невідомо чи друкувався. А от Леонід Якимович до війни жив у Ленінграді, писав і там друкувався. Отака спадкоємність. З наведеного вироку ясно, що Леонід Терехович народився в Кучинiвцi. Тут закінчив середню школу. Потім працював на цегельному заводі, будівельником, електриком, кіномеханіком. Він завжди активно цікавився громадським життям, багато читав. Юнак бачить соцiальну несправедливiсть і вирішує боротися. І засобом цієї боротьби обрав слово. Місцевій владі дуже не подобався «баламут». За суперечку з парторгом Леонід одержує рік ув'язнення. Однак під тиском незаперечних доказів безневинності Тереховича звiльняють.
Знову рідне село. Нові вірші, спрямовані не тільки проти iснуючого суспільного ладу, а й проти партійних керманичей. За поета взялось КДБ...
Скільки віршів написав поет? Хто зна? Адже після кожного арешту все написане конфіскувалося і не поверталось авторові. Небагато віршів Тереховича побачило світ за його життя в райгазеті. А він так хотів, щоб його почули:
Пишу, не знаючи навіщо —
З надією в скупих паях
На тихе визнання найвище:
Щоб трохи похвалив Реп'ях.
Не почули... «Скінчиться все в обшарпанім хліві, де ще стоїть моє стареньке лiжко» — пророче писав поет. Там його і знайшли. Мертвим. Перед цим він завітав до редакції райгазети (тут його добре знають) і стиха мовив, що його побила мiлiцiя на вокзалi. За що? По смерті лікарі встановили: помер тому, що серце зупинилось. І винних немає... Воно й справді, бо неволя забрала не тільки кращі роки, а й здоров'я — разом з довідкою про звільнення видали йому цілу купу довідок про хвороби. До того ж, ні притулку надійного, ні рiдної живої душі, ні співчуття в селі, ні роботи — тiльки зовсім недавно став сторожувати в школi.
Йому вже всього доволі,
Забуті радощі та болі.
Лиш вічна тьма на видноколі...
Уже не заболить ніколи —
Мов скинув клопоти з плеча.
Ніби про себе писав. Відстраждала, відмучилась людина, так i не долюбивши, не здійснивши і малої частки того, що йому було даровано від Бога... Невже й справді — «Малого сліду не покину на нашій славній Україні»? На Україні, за яку один з перших подав свiй голос ще тоді, коли більшість з нас дружно вступала до вiдомих лав або примiряла пiонерський галстук — він же без примірки вдягнув зеківську робу. Так і не знайшлося йому місця на вільній Україні, незалежність якої гаряче вітав у своїх останнiх віршах:
Нам рости і зростати до чистих висот,
В повний зріст ми вставати покликані.
Ми — народ! Ми — великий народ,
І пора почуватись великими.
Вірші Л. Тереховича — це не просто вірші, це вистраждана десятилiттями доля — і не тільки поета, а доля багатостраждального нашого народу. Тож давайте хоча б прислухаємось до життевого кредо Леоніда Тереховича:
Нам треба свідомо ставати на муку,
Порвать по живому, щоб вийти з пітьми...
Лише б не забути святої науки, —
В нелюдських умовах зостатись людьми.
П. Повод, журналiст.
Нехай земля буде пухом!
Вперше Л. Н. Терехович надіслав до «Громади» кілька коротеньких віршиків, як то кажуть, на злобу дня в 1990 році. Надруковано один. Інші пішли в «корзину», бо через швидкий перебіг подій втратили актуальність. Тільки тепер я дізнався, як радів Терехович з того, що його віршик побачив світ...
Якось Леонід Никифорович зателефонував менi, попросив зустрічі. ...Худий, мовчазний, невисокого зросту зі змореним обличчям, у заношеному одязі. Розмова була короткою. Я попросив його писати замітки до «Громади», розповсюджувати газету на селі. Мені і в голову не прийшло, що я розмовляв з поетом.
Та якось бандероль з газетами і примiткою «адресат помер», повернулась до редакції. Оце і все.
А далі про Леоніда Тереховича почали говорити як про поета, людину незвичайної долі. До редакції «Громади» потрапили два шкільні зошити з поезіями Тереховича, датовані серединою 1990 і початком 1992 років. Всього 121 вірш. Це були вірші поета!
Не можна було допустити, щоб слово поета-мученика загубилось в темряві небуття. Почались пошуки спонсора, щоб видати бодай невеличку збірочку поезій Леоніда Тереховича.
І ось ви, шановний читачу, тримаєте її в руках. Що писав поет протягом життя — невідомо. Скільки згинуло його поезій у виправних таборах, лікарнях, просто в круговерті занедбаного побуту? Кілька віршів з «кадебістської» справи поета (див. «Громада» № 10,1992 р.) оце і все, що вдалось розшукати. А, може, хтось зберігає ще якийсь зошит з творчим доробком поета? Якщо так, то передайте його в обласний держархів (як це зробив я). Будемо сподіватися, що нащадки виявляться розумнішими від нас і належно вшанують нашого обдарованого земляка. І якщо при житті Поет спав на лавах і нарах, то нехай по смерті земля йому буде пухом!
Віт. Москаленко, редактор незалежної газети Чернігівщини «Громада».
* * *
Тут земля України,
що пiзнала і радість і тугу,
споконвіку й донині
батьківщина козацького духу.
Над землею розмаяні,
оселедцями віються хмари!..
Знизу тьма підіймається,
мов ідуть, наступають татари...
Далі щуляться злякано,
розімлівши чуттями поганими...
Лиш дерева махають гілляками,
ніби бавляться ятаганами...
Буде січа жорстокою.
Блискавки підуть з громовицями.
Небеса потемніли з неспокою,
розридаються удовицями.
Та за грізною зливою
стане сонце смiятися весело,
і повиснуть веселки вродливими
різнобарвними перевеслами...
Вип’ють ниви грозу до краплини,
тільки трави умиються росами...
Тут земля — України,
що лише розквітає під грозами.
9. 05. 91 р.
За сторіччя зросла на кiстках, на сльозах
потатарчена духом Московія,
вільна думка згиналася, ніби лоза,
чи здихала, в кайдани закована.
І покірно змирялися ледь не усі,
ще й ідейка була призвичаєна, —
Україну вважати придатком Русі:
«Україна?.. То ж наша окраїна!»
Та не вбито народ ні свавiллям Петра,
ані сталінськими голодоморами,
бо народ — невмирущий!
Настала пора
в гордій величі стать неозорими!
Нам рости і зростати до чистих висот
В повний зріст ми вставати покликані.
Ми — народ! Ми — великий народ,
І пора почуватись великими!
29. 07. 92 р.
Слово на спомин
«Бий, бий... Б’ю!»
Яким Терехович
«Я. Терехович» — підпис під віршем,
мов залишок задавненого слiду...
А в серці не стиха болючий щем:
за що ж тебе закатували, діду?
...Буремний п’ятий рік. Революційний злет,
що завершився в сутіні в’язниці...
Три місяці тюрми — звичайно, то не мед,
та як з майбутнім не вбачать різниці?..
Чверть віку промине. Прийде тридцятий
рік.
Знов проковтне тебе тюремна брама,
тепер востаннє, бо уже навік:
в трагедію зросла життєва драма.
Уміли це у нас: в відвазі записній
уявних «ворогів» і вбити і помучить...
Що ж перед тим було? То писар волосний,
то — в першу світову — армійський
«пан поручик»...
Коли ж революційний шквал порозкидав
«панів»,
то на вітрах часу, від котрих долі гнуться,
пройшов через війну, народний біль та
гнів,
щоб громадянську закінчить в «богунцях».
Увільнення «із лав» та знов в своє село,
та в школу до дітей — учить великій мрії...
Раптова смерть дружини... Мов і не було...
Лише ростуть сини, неначе дві надії.
Та інколи було, ще брав до рук перо,
в карбованi рядки лягли дзеркальні
рими...
Було та загуло, та в небуття спливло,
бо час уже приймав новi, залізні ритми.
Затихли назавжди віршовані дзвони.
Ти, діду, «бив та бив», але чого добився?
Щоб ти не калатав, без всякої вини
тебе на страту повели убивці.
Спочатку вб’ють тебе. Через дванадцять
літ
(Які ж роки залякані та ниці!)
весь творчий твій загал ясним вогнем
згорить —
у брата Василя, — бо хату спалять нiмцi...
Залишиться лише твоє ім’я
та декілька обпалених поезiй,
та доля ще розшарпана моя,
чиє життя також завжди на лезі...
Та пам’ять про тебе я завше збережу
(хоч творчості і не потрібно сховищ),
бо прізвище твоє я по житті ношу,
воно єднає нас:
я — Терехович.
6. 10. 90 р.
Генеалогічне
Тікав із Польші мій далекий предок,
удвох із братом не жаліли пiдошов,
аж доки хутірець по всіх прикметах
в густих лісах братам не пiдiйшов.
Десь «піддавали жару» Бонапарту,
воєнне лихо по землі гуло...
Брати удвох тікали, бо «на пару»
при всіх незгодах веселіш було.
І непокірні, в показній покуті
до земляків тодішніх забрели...
Сміялися безуглівці на кутнi:
«Ану ж, побачим, що ви за орли!..»
«Не суйся в воду, як не знаєш броду» —
тихенька мудрість «ставила на вид»...
Але брати дали початок роду,
і за роки не зблід втiкацький рід.
Нащадки їх розсiялись по світу,
розсіялося сім’я грозове...
І власну долю, бурями сповиту,
жбурляв я, куди серце позове.
Від розгалужень генеалогічних
давно відпала і моя гілля,
що зляже по метаннях нелогічних
серед сухих уламків та гнилля...
21.02. 92 р.
Я народився в сорок першім році,
та випередив нищівну війну...
Вона ж здогнала,
і на кожнім кроці
моє життя сприймалось за вину.
В страшні часи ворожої навали
крикливим і нестримним я зростав,
як навкруги залякано мовчали,
я все кричав — і плакав, і кричав.
... Давно пройшли ми грізну кризу,
але, якщо в минуле загляну,
не переношу ні плачу, ні крику —
дитячий крик нагадує війну.
7. 05. 91 р.
Перекотиполе
Покотились полем мої родичі
не шукати почестi чи здобичі,
не ховатись ні від кого, не тікать —
просто доля випала така.
Перекотиполе,
де стерня коле,
де сльота в очі,
де сліди вовчi...
Вітер вдаль зносить,
а душа просить
податися в світи —
перекоти, перекоти...
Покотились полем мої родичі,
котяться, притулку не знаходячи...
Чи ж по правді буде дорiкать,
якщо доля випала така?...
Перекоти поле,
до весни голе,
холоди з ночі
засльозять очі...
Вітер вдаль зносить,
Не сказать: досить...
Можливо, до мети
перекоти, перекоти...
11. 11. 90 р.
Про матір
Як уміла ніжним серцем мати
припадати до свого дитяти,
щоб здоров’я і краса, і сила
не минали поза боком сина,
щоб малий на білім світі ріс,
не пізнавши розпачу та сліз.
А коли пісні співала мати,
то й собі хотілось заспівати,
і летіло по широкім полю
про журбу та про жіночу долю,
дні ясні та бурі навісні,
плакали й сміялися пісні.
Як вона старалась працювати,
готувати, шити та латати,
на роботу йшла, неначе в гості,
пропадала цілі дні в колгоспі,
навіть не гадала ні на мить,
що всього повiк не поробить!..
А коли померла моя мати,
то не зміг я навiть поховати,
був далеко, за сьома замками,
і востаннє не проводив мами;
лиш тепер згорьовану сльозу
на могилу дорогу несу...
8. 01. 91 р.
Кольори світогляду
Червоний прапор майорить вгорi,
здійнявшись гордо на високій вежi...
На ньому — кров... То кров людська горить!
То пломеніють сполохи пожежі!
Вогонь і кров — немає їм кінця.
Вогонь і кров — без міри та без ліку.
Невже цей прапор справді до лиця
та до вподоби збуреному вiку?
Невже й надалі будемо нести
жорстокий символ смерті та руїни?
О ні, червоний прапоре, не ти
символізуєш славу України!
I мимоволі серце защемить...
Куди б мене не закидала доля,
в синівськім серці бережу щомить
жовто-гарячу золотавість поля
та неба українського блакить...
Земля і небо. Жовте і блакитне.
Кого ж лякають чисті кольори,
в яких національна єдність квітне
крізь прапори далекої пори?
Уже настійно кличе майбуття
звільняти душі, догмами покуті,
й червоний сором нашого життя
знебарвлювати щирістю покути!
Лиш об однім і мрію, і молю,
щоб жить щасливим та промiж щасливих
під чистим небом, при квітучих нивах
без поклоніння крові і вогню!
12. 12. 89 р.
Прометей
Коли вогонь через лани й оселі
шляхи жорстокі світом промете,
лиш дивиться з насупленої скелі
до каменю прикутий Прометей.
Течуть роки, зливаючись віками,
а в серці — лиш зацькованість тупа...
Розбити б дурну голову об камінь,
та камінь від удару вiдступа...
I біль, і розпач злиті воєдино...
Хто про безсмертя казочку наплів?
Він тільки напівбог — напівлюдина,
не бог і не людина — все «напів».
Чи ж думав він, коли вогонь у бога
по-злодійськи підступно відібрав,
що всі прокляття упадуть на нього,
бо людям вiн не дарував добра.
Він зло приніс — нещадне, величезне, —
підступно замасковане теплом,
та в слушний час воно зненацька скресне,
щоб розлетітись всеосяжним злом.
Хай сам титан без мрій про порятунок
і зникне десь в палаючій імлі,
його страшний безбожний подарунок
залишиться на проклятій землі.
Й тисячолітні сили негасимі
через віки затоплять наші дні,
щоб виплеснутись в горi Хіросіми,
в Чорнобильськім пекельному вогні.
А світ хитається на гострій гранi
з цебром біди, наповненим ущерть,
і ходять — бродять вiдблиски багряні,
чигає над землею люта смерть...
І Прометей через безжальну кару,
яку в ім’я людей собі обрав,
волатиме немов з глибин Тартару:
«Простіть мене!
Я вам бажав добра!..»
3. 02. 91 р.
Нічний візит
За зчорнілим вікном
рвучкий вітер неспокій судомив,
Вибивався із сил,
мов виконував смертний зарок,
Над землею принишклою
ніч залягла непритомною,
Лиш злякано блимали
очі тремтячих зірок.
I заплакали двері
в нічній самотi настраждавшись,
Та й замовкли нараз,
обірвавши тужливий пролог,
Весь окутаний тьмою,
ввiйшов Мікаель Нострадамус, —
Через далі й віки
добирався великий пророк.
Я відразу впізнав,
хоч, здається, ніколи й не бачив,
Як не бачив і зараз
закляклого десь в чорнотi,
Тільки заспаний спомин
неясне видіння означив,
Та стривожений розум
про щось нагадати хотів.
Я підвівся на лікоть,
вдивляючись в дивного гостя,
Кинув руку навстріч —
в розпанахану темінь тугу,
І крізь тугу сторіч
пронизала стурбованість гостра,
Пролунав древній голос,
простеливши тривогу глуху:
«Слухай мене, людино!
не по злому прийшов я до тебе,
Ти зі мною вві сні
зустрічався іще навесні,
Ми вже майже знайомі,
отож хвилюватись не треба
Та вигадувать жахи
чи інші дива навiснi.
Зараз люта зима
красуватися має в обновах,
А я бачив, як люди
телюпали завзято багном:
Палить землю невпинно
жорстока зоря полинова,
Як її не назви, —
хоч чорнобилем, хоч полином.
І склепіння небесне
землі вже під захист не візьме,
Бо і небо розбили,
хоч поїздили в космос зате,
I в нещадних нещастях
забуто далеке, первісне,
А на древній землі
трагедійна сучаснiсть росте.
Це лише квіточки,
та уже зав’язалися ягоди,
Дуже скоро — ой скоро —
криваво дозріють вони,
І тоді від землі,
що не знає ні миру, ні злагоди,
Страшно вдарить до неба
вогненне безладдя війни.
Не вважай, що ця річ —
просто вигадка, абракадабра, —
Залякати лишень
та нагнати дурного страху,
Бо зробить розрахунок
міг би навіть нікчемний нездара,
Тільки б він захотів
розгадать таємницю лиху.
Сім — священне число.
Це вже знали в прадавнім Єгипті.
Сім — основа буття,
як і наше усталене три.
Сперечатися з цим
все одно, що кусати за лiктi,
А невігластво можна
плекати лише до пори.
Три загальних війни,
котрі ви речете «світовими»,
Вам жахливе сторіччя,
закривавши свiт принесе;
Дві уже відбулись,
та душа має скніти, ранима,
Бо на тім не скінчилось,
iще відгриміло не все.
Ще одна має бути —
кривава, зловісна, остання,
Ще одна — найстрашніша,
найжорстокiша, найнищівна...
Від світання до ночi,
а там від смерку до свiтання,
День у день, мить у мить
наближається грізно вона.
За морями на сході,
там, де надра просякнуті маслом,
Звідки ллється по світу
всепалаюча олія земна,
Світле сонце надії
уже, почорнівши, погасло,
І жорстокий Люципер
м’язи збуджено вже розмина.
От-не-от розпочнеться,
і зіткнуться в шаленім двобої
Дві надії, дві віри,
два непримиренні світи,
Кожен з них буде мати
свої небеса над собою,
Кожен з них буде знати
свої постулати святi.
Я не знаю про те,
хто з них буде правим, а хто винним,
Та про те добре знаю,
як відбудеться все і коли,
І мій розум померлий
гуде переляком стодзвiнним,
А душа все блукає
та жагучі сторіччя болить.
Я б тобі дарував —
не бентежну тривогу — надію,
Ту веселу надію,
що від серця раз-по-раз тіка,
Але ти зрозумій:
я нічого-нічого не вдію...
Я ні в чому не винен,
бо доля всесвітня така.
Слухай мене, людино!
не розвіюй в просторах уваги.
Все так просто. Так просто,
що інколи смiшно стає...
Я давно уже знаю,
як долі світів рахувати,
Лиш не знаю, як людям
розраховувать щастя своє.
Зможу лиш поділитись
своїм розрахунком зловiсним
Про безмежнеє зло,
що над світом удар занесло...
Ось пів формули:
два плюс чотири, плюс вісім.
Одиниця — за сімку,
знайоме священне число.
Тут початок,
середина,
знову початок, —
Для двохсот мiлiонiв
він стане початком кінця...
Мені важко мовчати,
але ж я не можу повчати,
Бо не мене, а вас
спопелить беспораднiсть оця.
То ж самі погадайте,
чи можна уникнути жертви?
Чи знайдеться можливість
якось відвернути біду?
А на мене чекають
мої зобов’язання мертві.
Все, що міг, я сказав.
І прощай.
А я далі в безсмертя піду.»
...І хіхикнули двері,
зачинившись услід за марою,
Тільки десь у безмежнiсть
квапливо відлунював крок,
I земля за стіною
здавалась такою малою,
І здивовано блимали
очі цікавих зірок.
Обіпершись на лікоть,
я вдивлявся в скуйовджену темінь,
Неприродно зависла
простягнута в далеч рука…
Щось було під рукою, —
я ніби дотронувся теми,
Та невчасно спинившись,
якоїсь розв’язки шукав...
Невблаганна тривога
над світом вставала найвище,
І слова Нострадамуса
долітали крізь тьму таїни...
Ти ж бо дурень, мудрець!
ну навiщо, скажи ти, навіщо
Ти пророчиш нещастя?..
Навіщо роз’ятрюєш сни?
I У Д А
Тридцять срібних — це, звичайно, мало,
Хоч би вже пiдкинули до ста...
Всі ж бо розрахунки поламало
Отаке знецінення Христа.
Все ж таки — один з найбільших в світі!
Чи не знають, що ведуть торги?
Почитали б хоч в Новім Завіті...
А мені ж пора сплатить борги.
Та й зоставить дещо на прожиток,
Щоб спочатку хоч не бiдувать,
бо дивився я в таємний зшиток:
нікого, здається, продавать.
Інші!.. То величина не стала.
Можна різні твердження почуть,
та, коли заллють під шкіру сала,
чортові молитися почнуть!
Ну, апостоли... Одинадцять без мене.
Як один, здорові мужики...
Водяться зі мною достеменно, —
продавати ніби не з руки.
З ними ж я ходжу людей смішити...
Але треба не ловити гав,
бо такі примусять поспішити,
щоб, диви, хтось інший не продав!
А Ісус — той здатний щохвилини
і в танок, і в бійку, і в шинок...
Знов, мабуть, ночує в Магдаліни...
Божий син, а ласий до жінок!
Чи ж насправді це наслідник божий?
Треба сумніватись та гадать,
бо часом він на гульвісу схожий,
а такого ж і не гріх продать!
І не зрозуміть — з якої статi
в тридцять три усе іще в синках?
Вже б і сам повинен богом стати,
щоб його носили на руках...
А його по світу тільки носить,
не по-божому якась ведеться гра,
навіть не подумає, що досить,
що давно спинитися пора...
Ні він ще одержить в повнiй мірі,
щоб не проповідував нiде...
Хай мороз піде в людей по шкiрi!
Хай прокляття на мене впаде!
Як він бог — його не зупинити!..
Як пройдисвіт — матиме сповна!..
Та летять слова його по світу,
і серця бентежить їх луна.
І немало ж похватних та здібних
мутять цю Христову каламуть...
А, чорт з ним!
Візьму хоч тридцять срiбних,
бо, як видно, більше не дадуть...
17.02.91 р.
Читаю Тичину...
Читаю Тичину — нового, незвіданого,
Іще з двадцять першого року не виданого.
Розумники всюди ж у нас керували, —
Не видавали, не друкували...
А вірші встають без тичини-причини
Такими високими та поетичними,
Що душу нікчемну на щастя підперли,
А в душу заперли словеснії перли.
Читаю Тичину.
Він збуджено марить,
Як мати дитину вбиває та варить,
Вбиває та варить, щоб здуру не вмерти,
Вбиває та варить,
бо хочеться жерти.
А люди в своїх забобонах не каються,
Таких кулінарних рецептiв лякаються,
Хоч ті й на підхваті були б до пори:
Харчі під руками — бери та жери!
Хай сяють народам рядки негасимі,
Нехай дітлахами наповняться сiм’ї!
О, люди! Готуйтесь до подвигiв змолоду,
Читайте Тичину й не бійтеся голоду!
30.10.91 р.
Комуністичний розпач
Лиха біда іде на Україну,
Про що й не снилось навіть рік назад...
Країна перетвориться в руїну,
Як комуністів поженуть з посад!
Ой Боже! Так же діється негоже,
Ой, людоньки! Не треба забувать,
Що працювати кожен дурень зможе,
А наші члени мають керувать!
Бо довели вони священне право
Десятиріччями крикливої хвали,
I нині може бачить вся держава,
Що все це правда, дійсно: довели!
Хоч кидає людей то в жар, то в холод
В страшні оцi, нужденні місяці,
Візьміть усе!
Візьміть і серп і молот,
А нам зоставте авто... олівці!
12.10.91 р.
Оленi семененко
На недолю свою чи невмiння
Не заскиглю в світи від жалю...
Я із тих, хто збирає камiння,
Не збираючи врожаю.
Не сховав каменюки за пазухою,
Щоб лежала до слушних часів,
Не терзався жагою запасливою,
Мріяв лиш про майбутній посів...
І ніколи не кликав на прю життя,
І, здається, життю не кінець, —
Ще я зможу, гадаю, напружиться
Та відкинуть якийсь камінець.
9.12.91 р.
Побили багатих, зробили всіх бiдними,
повихвалялись стомовно,
вогнем водою та сурмами мідними
хрещені всі поголовно...
Тепер зажурились: як бути? як жити?
Бо злидні настали негаданi...
З багатого - бідного легко зробити.
Як бідних зробити багатими?
29.02.90 р.
М. Шпекторову
Як Україна швидко йде в розруху,
патріотично спереду біжу
й пригадую для вознесіння духу
славетну Діогенову діжу.
Біжу та ще й кажу дружкам:
«Війна — палацам, мир — діжкам!»
А навкруги живуть ще, слава Богу,
в майбутнє щось не поспіша ніхто,
коли прийде пора порядну тогу
змінити на обшарпаний хітон.
Тоді й згадають в чорний день:
не одяг прикраша людей.
Є древня мудрість, дякувати генам...
Хай нині не зношу чи не доїм,
як кожний другий стане Діогеном,
то мене всі вважатимуть «своїм».
Отак за скудні дні оці
ще попаду і в мудреці!
10.02.92 р.
На забій
Сумний ветеринар розвів руками:
Стара, мовляв, — не варто й лiкувать...
Знесилену хворобами й роками
лиш залигали й повели вбивать...
Пішла в знемозі по краю дороги
в чеканні неминучої бiди,
хиталися маслакуваті ноги,
востаннє залишаючи сліди...
Погонич кидав знехотя погрози,
хоч батога і не знімав з плечей;
Лише текли й пекли великi сльози
з розширених коров’ячих очей...
12.01.91 р.
Чому життя, мов закручена вісімка,
перехлябилось на порив?..
Ніхто не скаже, що я повiсився,
що самогубство втворив...
А лиш поговорять багато чи мало, —
коли новина обліта,
що, видно, хвороба мене доконала,
та знову ж таки — літа...
Хай тільки докорiв не буде в поминi...
Над тим же, що нишком зробив,
я посміюся в своїй домовині
зглузливим ошкіром зубів.
23.10.90 р.
В чеканні грози
Зопалу грюкнуло чимось навмисно
та й причаїлося: може не треба?
Збляклого сонця червона намистина
тихо висіла на просторi неба...
Вітер квапливо гуляв поміж хмарами,
кидав на землю розлапистi руки...
Злякані далі розпачливо марили
і затихали стривожені звуки...
В лісі дерева хиталися вражено
та намагались сказать позабуте...
Тільки земля ще лежала розважливо,
мов не тривожилась:
буде?.. не буде?.
12.10.90 р.
Ще немає снігу,
вже немає грому,
Неохоче сиплються дощі...
Лиш приходить вітер,
мов зайшов додому —
обтрусить дерева та кущі...
Як пора настане віхольному лиху,
будем осінь тиху
згадувати ми...
Вже немає грому,
ще немає снігу:
осінь дожидається зими.
19.11.90 р.
Д I О Г Е Н
«Шукаю людину!» —
запалена свічка
в руці Діогена пече... загальна
Бентежна тривога — та вічна —
ложиться йому на плече...
«Шукаю людину...»
А люди сховались
в насмішках, тривогах, вбранні...
Трагічні прологи й комічні фінали
наповнили фарсові днi...
Блукає по місту в подертім хітоні —
мудрець?
чи кумедний дивак?
Як можна напитися прямо з долоні,
навіщо носити черпак?
Навіщо розкішні палаци настiйно
здіймать в пiднебесну блакить,
коли й перевернута діжка надiйно
від вітру й дощу захистить?
Як мало потрібно людині, щоб жити!..
Чому ж без якоїсь вини
з себе чи з підлеглих витягують жили,
аби прихопить зайвини?
Людська загребущість роз’ятрює душі,
і бачимо часто, на жаль,
як виростають хоробрi та дужі
рабами нікчемних бажань...
І тягнуться руки — зухвалі й недобрі —
схопити далеке й близьке...
I світ захлинається в лютiй жадобi,
вбиваючи в людях людське...
Чи не тому осторога незвична
Не відпуска ні на мить:
«Шукаю людину» — запалена свічка
В руці Діогена горить...
Аве, Марія!
Долаючи всі перешкоди та межi,
злітає мелодія-мрiя,
і серце німіє від щирої меси
«Аве, Марія!»
Аве, Маріє!.. І чесною жінкою,
і чистою матір’ю Божою
життя на землі розправляєш обжинками
над нашими болями.
Бо час промине і за щемними муками
зросте колискова надія,
проллється над світом мелодія музики
«Аве, Марія!»
Над нашими болями, нашими долями
встає твоє ім’я ласкаве,
щоб душі зігріти надiями добрими...
Аве, Марія!
Аве!
28.10.90 р.
Ода зношеним кальсонам
Затихли голосні стодзвони,
лиш тихо рвуться не по шву
до ран заношені кальсони,
щоб нагадать біду живу.
І щось підспудно є тут спільне
без каяття та забуття:
розлазиться на клаптi спіднє,
неначе зношене життя.
І в час, коли кальсони рвуться,
та їм заміни не знайти,
молюсь на велич революцій
відкривших зоряні світи!
6.10.90 р.
«Наш паровоз, вперед лети!..»
Й погнали, й полетіли
До сонцесяйної мети
Крізь грізні заметілі...
І чорним мороком курить,
І диким вітром свiще,
Димиться прахом без жури
Червоне попелище.
Плекали до пори порив,
Парів лиш піддавали,
З’їжджались до концтаборів,
В тюремнії підвали...
Хто не дрижав, не падав ниць,
Ті підіймались вище:
Їх з переповнених в’язниць
Звезли на кладовище.
I так збулось, як повелось, —
Не схибивши нітрохи...
Ой, як летів наш паровоз
Вперед — до катастрофи!
12.02.92 р.
Зцiпивши зуби, біль палючий свій
ношу в собі,
не виплесну і краплю,
ношу в собі, не втративши надій:
переболить —
ще рано ставить крапку.
Iще живу,
пройшовши сто смертей
з дурним бажанням вік не мати згуби,
не піддаюсь,
палючий біль оцей
ношу в собі,
ношу, зціпивши зуби.
16.07.92 р.
Ми про живих катів мовчим,
зате відважні проти мертвих,
щоб нам пожерти на пожертви,
щоб не зостатися ні з чим...
Про незворотне-iсторичне
все чуєм крики істеричні;
і недалеко до гріха:
оратор ледь не вибуха!
Трибунно паляться запали,
димовище іде від них...
Ой, мертвих дуже налякали!..
Давайте, може, й про живих?
10.07.92 р.
За грибами
Під себе будні загрібали,
та древній потяг напосів, —
я вириваюсь за грибами
в святкову музику лісів.
Мені назустріч мелодійно
іде-гуде зелений шум,
і я душею молодію,
звільнившись від буденних дум.
Уже, напевно, не одвикну,
до лісу всім єством присох:
тут зачаїлося одвіку
переосмислення епох.
Щоб вічність уловить антенно,
й незгасний запал ще горів,
веде стежина сьогоденна
ген до первісних чагарів.
Перед красою лісовою
на дух прапращурів молюсь
і вилупатою совою
в людську минувщину дивлюсь...
19.07.92 р.
С. Реп’яху
Я потопав в житейському багнi...
Мій рятівник подав дрючок мені,
і я схопив, і з розпачу стогнав,
але поволі вилізав з багна.
Іще стою, вклоняючись багну,
іще свою поразку не збагну,
іще не можу випустити з рук
той самий, врятувавший мене, дрюк...
Не можу ще оговтатись ніяк
та втримуюсь від радiсних подяк,
бо не проймає душу забуття:
цим дрюком били мене все життя.
22.06.92 р.
Закоханий в безмежний білий свiт,
я знаю, що у кожного вiн свій,
й ніхто на світі всі людськi світи
в один-єдиний ще не міг звести...
Ще в серці немовляти ожива
велична неповторнiсть світова,
щоб дух новий з роками долетів
до мислимих й немислимих світів!
Несе людина через все життя
своє — окреме — світосприйняття,
лише в кінці під покривалом літ
зникає світло,
і зникає світ...
1.08.92 р.
Скінчиться все в обшарпанім хліві,
де ще стоїть моє стареньке ліжко,
і виявиться, що були праві
всі ті, кого не підпускав я й близько.
Хай був колись і молодий, і здiбний, —
минулому немає вороття...
Якщо життю я зовсім непотрiбний,
то чи ж потрібне і мені життя?
23.10.90 р.
Коли помру — це буде скоро, —
хай пам’ять в забуття не лине...
Можливо, хтось нап’ється з горя,
а хтось, можливо, смачно сплюне...
Чи пам’ятку якусь поставлять,
чи потанцюють на могилі, —
нехай знеславлять чи ославлять
ненависні мої та милі...
Чи викличу сльозу дівочу,
чи матюкне ровесник гидко, —
по смерті одного лиш хочу:
аби не позабули швидко.
27.07.92 р.
Шануймося, люди, бо ми того вартi,
щоб душі зігріла повага незла,
щоб совість незрадно стояла на вартi,
і щемна надія розраду несла.
Нам треба свідомо ставати на муку,
порвать по живому, щоб вийти з пітьми...
Лише б не забути святої науки —
в нелюдських умовах зостатись людьми.
31. 12. 91 р.
Упорядкував В.П. Москаленко.
Художнє оформлення М.О. Фірсенкової.
Підписано до друку 1.03.1993 р. Тираж 3000 пр.
Замовлення 417
Щорська районна друкарня,
251530 Щорс, вул. Леніна, 25.
Видано на замовлення редакції газети «Громада».
Спонсор видання — торгова компанія Bomond, директор Воронін Геннадій Петрович
Електронну версiю збiрки поезiй Леонiда Тереховича
“Свiдомо став на муку” зробив А.С. Натарiус.
Кармiель, Iзраїль 2.04.07р.