Володимир Самійленко
(1864-1925)
Поезія
Патріоти
Патріота Іван
Патріотична праця
Думка (На смерть Трохима Зіньківського)
Над руїнами
Заспівав би я
На смерть Лесі Українки
Як ми ждали її, віковічні раби
Російська серенада
Я бачив сон
Апетит
Чому люде лихі
Новий заєць на вловах
Дещо про свободу
Шляхи
На печі
(Українська патріотична дума)
Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,Але завше я був патріотом,—
За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі,
Моє серце сповнялось клопотом.
Бо та піч — не чужа, українська то піч,
І думки надиха мені рідні;
То мій Луг дорогий, Запорозька то Січ,
Тільки в форми прибралась вигідні.
Наші предки колись задля краю свого
Труд важкий підіймали на плечі;
Я ж умію тепер боронити його
І служити, не злазячи з печі.
Еволюція значна зайшла від часів,
Як батьки боронились війною,—
Замість куль і шабель, у нових діячів
Стало слово гаряче за зброю.
Може, зброя така оборонить наш край,
Але й з нею прекепська робота:
Ще підслухає слово якесь поліцай
І в холодну завдасть патріота
Та мене почуття обов'язків своїх
Потягає служити народу;
Щоб на душу не впав мені зрадництва гріх,
Я знайшов собі добру методу.
Так нехай же працюють словами й пером
Ті, що мають дві шкури в запасі...
І, розваживши так, я віддався цілком
Праці тій, що єдине на часі.
На таємних думках та на мріях палких
Я роботу народну обмежу;
Та зате ж для добра земляків дорогих
Я без мрій і хвилини не влежу.
І у мріях скликаю численні полки
З тих, що стати за край свій охочі,
Слово ж маю на те, щоб ховати думки,
Якщо зраджують їх мої очі.
До письменства я кличу,— звичайно, в думках,—
Щоб світило над нашою ніччю,
Хоч, на жаль, мати книжку народну в руках
Я признав небезпечною річчю.
О країно моя! я зв'язав свій язик,
Щоб кохати безпечно ідею;
Але в грудях не можу я здержати крик
У годину твого ювілею.
«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська — фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти».
Слава ж нам! бо коли б дух народу погас,
Не стерпівши свого лихоліття,
То по йому хоч по два примірники з нас
Дочекають нового століття.
Слава нам! хоч би вмерла Вкраїна колись,
Її слід буде легко шукати:
А щоб краще навік ті сліди збереглись,
Буде зроблено з нас препарати.
28 жовтня 1898 р.
Патріоти
Два хлопці укупі стояли,А третій дививсь оддалі,
Як ті гаряче розмовляли
Про долю своєї землі.
Один у широкій промові
Народні права боронив;
Він докази всі наукові
По пунктах як слід розложив.
Народну окремість натури,
І склад особливий думок,
І давність своєї культури,—
Довів він усе те з книжок.
А другий про теє доводив,
Як дійде народ своїх прав,
І в поступі інших народів
Він місце йому показав.
Так двоє вели язиками
Роботу для краю свого,
Гукали й махали руками,
Де річ вимагала того.
А третій не мовив нічого:
Він мовити красно не міг,
Але задля діла святого
І жив він, і в землю б поліг.
Ті двоє, з балачки втомившись,
Веселі собі розійшлись,
А третій стояв зажурившись
І наче дивився кудись.
Але він не тую картину
Вбачав, що круг нього була;
Він бачив душею Вкраїну
І все що вона добула.
Вбачались йому патріоти
Із купою слів голосних,
А поруч мільйони голоти,
І темність, і вбожество їх.
Марець, 1889 р.
Патріота Іван
Що за славний патріотаНаш Іван, якби хто знав!
Тільки що роззявить рота,
Про народ уже й почав;
А казать промову стане,
То й не жди, щоб був кінець.
Патріоте наш Іване!
Ти, їй-богу, молодець!
В його дух зовсім народний:
Не пізніш, як за сім рік
Стане він (хоч благородний)
Говорити, як мужик;
Ще й книжки писати стане
Про народ наш Іванець.
Патріоте наш Іване!
Ти, їй-богу, молодець!
Він читав книжок багато,
Зможе дещо й цитувать;
В голові його напхато
Стільки, що й не розібрать.
Стріне трудність — тільки гляне,
Вже й знайшов їй рішенець
Патріоте наш Іване!
Ти, їй-богу, молодець!
Убрання на ньому гарне.
Він естетик. Ні одно
Слово з уст його вульгарне
Не злітало вже давно.
А на балі… Серце в'яне,
Як він піде у танець.
Патріоте наш Іване!
Ти, їй-богу, молодець!
Працю він шанує дуже.
«В праці все, мовляв, лежить».
Тих, хто батьківщині служе,
Радий скрізь він похвалить.
Він і сам колись пристане
До роботи… в гаманець.
Патріоте наш Іване!
Ти, їй-богу, молодець!
Патріотична праця
Нас було таки чимало,
Всі були ми патріоти
І бажали ми для краю
Разом стати до роботи.
Всі ми щиро обіцялись
Самохіть і без принуки
Вгору високо підняти
Прапор рідної науки.
Став і орган відповідний,
Що приймав роботу щиру
І бажав, щоб не пропали
Наші сили потай миру.
Всі були ми вельми раді,
Всім було те дуже мило,
А найбільш усіх раділи
Я, Харко, Петро й Данило.
Ми сказали, що той орган
Буде зовсім відповідний,
І з нас кожний обіцявся
По статті віддать солідній.
Я найбільш усіх гарячий
І натуру маю жваву,
І за тиждень написав я
Чималу-таки розправу.
Тільки ж бачу, що в розправі
Є уступи прехороші.
Ах, за се в російській пресі
Можна взять готові гроші.
Ну, й віддав свою роботу
До російського журналу.
Що ж, обійдеться й без мене,
Діло йтиме й так помалу.
Он Харко статтю напише
Та й Петро розправу вчистить,
І збереться їх такого,
Що наш вісник і не вмістить.
От проходять дні за днями,
Видавництва рік минає,
А обіцяної праці
Як немає, так немає.
Другий рік мине вже хутко,
От його вже Лета скрила,
І згадав я, що я серцем
Щиро відданий для діла.
І сказав собі я в серці:
«А покличу я громаду,
Щоб укупі розібрати,
Чом у нас немає ладу».
І побіг я всіх скликати,
Бо не тямивсь з нетерплячки,
І прийшли вони до мене
З серцем щирим для балачки.
І до них я мовив грізно:
«Га, а що се ви, панове!
Чи забули шанувати
Ваші власні постанови?
Чи не кожний з нас для краю
І живе й ним тільки дише?
Чом же з вас ні один досі
Праць обіцяних не пише?»
Так гукнув я. Мовчки стали
І Петро, й Харко, й Данило,
Бо моє гаряче слово
Всіх їх дуже засмутило.
А нарешті обізвався
Пан Данило красномовний:
«Що ж, я винен, але гріх мій
Не великий і не повний.
Річ тепер зовсім не в нашій
Краю рідному прислузі,
А в тому, щоб буть корисним
Якомога в ширшім крузі.
Добре дбати про культуру,
Добре мовить про свободу,
Але краще те ж сказати
Стомільйонному народу.
Тим-то, добре зміркувавши,
Я рішив собі з засади
Всі роботи віддавати
Для широкої громади».
«Ну, ти мав причини певні,
Хоч з тобою я не згоден;
Але ви, чом з вас понині
Ні слівця не дав ні оден?»
І озвавсь Петро Притика:
«Я, як вам, панове, звісно,
Я ж готовий все робити,
Що для Вкраїни корисно.
Але нащо ж вимагати,
Щоб я згинув за дурницю?
Ах, я змалку ще жахався
Тих, що садять у в'язницю.
І тепер чимало в мене
Праць, оброблених для друку,
Але йм'я надрукувати,
Значить дать себе на муку.
Правда, кажуть, псевдонімом
Можна добре заховатись,
Але ж можна з поліцаєм
Десь на вулиці спіткатись.
І з мого обличчя зараз
Задля його стануть явні
І мої розмови гострі,
І статті антидержавні».
«Маєш, Петре, й ти причини,
Хоч твій острах черезмірний.
Ну, а ти, Харку, що скажеш?
Ти ж такий, здається, вірний».
«Так, — озвавсь Харко Лелека, —
Вірний був і вірний буду
І Вкраїні добре дбати
Я ніколи не забуду.
«Я б готовий був довіку
Працювати задля краю,
Тільки ж бачу, що я зовсім
Мови рідної не знаю.
«Вчитись пізно, та й признатись,
По обіді звик я спати,
А як вечір надіходить,
Я виходжу завше з хати,
Та й коли його…» «Ну, годі!
Всі невинні ми, як бачу,
Хоч видимо теж, що маєм
Ми натуру преледачу.
Та нічого, не журімось,
Що від нас немає діла;
То дарма, аби прихильність
В серці нашому сиділа.
А щоб швидше все наладить,
Ми на рік чи раз, чи двічі
Вкупі станем розмовляти,
Щоб казати правду в вічі.
Як котрий з нас помилився
Чи недосить був завзятий,
Ми, зійшовшися на раду,
Все те будем розбирати.
І, знаходячи причини
Наших хиб, як патріоти,
Може, дійдем до питання,
Як нам стати до роботи».
1891 р.
Думка
(На смерть Трохима Зіньківського)
О, бідний, бідний краю мій!
Як мало маєш ти надій;
Але й вони одна по одній — все зникають.
Твої найкращії сини
Або живуть для чужини,
Або як вірні, то не живши помирають.
Нема добра з дітей твоїх:
Дарма благі заміри їх,
Бо наче фатум злий нависнув над тобою.
І тих, хто вірним був би ввік,
Він наче загодя прирік
На скору смерть без боротьби, без бою,
Щоб не лишився ні один,
Хто б захотів твоїх руїн,
Хто б захотів тебе з занепаду підняти;
Хто б щиру працю положив,
Не боячися ворогів
І не ждучи за подвіг благородний плати!..
Ох! Не багацько тих у нас,
В кого святий огонь не згас
І в серці жевріє незрадливе кохання!
Чи вже ж і той огонь горить,
Щоб тільки блиснути на мить
І освітить собі хвилину погасання?!
І смерть бере в нас силоміць
Їх щирість думки й серця міць;
І, замість подвигів, — їх доля — домовина!..
А ми, вже поховавши їх
Та придивившись до живих,
Дізнаємо, кого втеряла Україна!!
2. VII. 1891
Над руїнами
І
О, плачте, ви, хто сльози ма в очах,
О, плачте над руїнами святині!
Нехай побачу я ще в тих сльозах,
Що в вас душа ще досі не в руїні.
Але ні краплі сліз в очах ясних!
І погляд мов чужий усім стражданням...
І чую я один веселий сміх
В краю, де треба б буть самим риданням...
ІІ
Мені снився величний, зруйований храм;
Обгорілії стіни не мали дахів,
Малювання пропало від диму й від плям,
А в побиті шибки буйний вітер шумів.
Мені снилось, що серце боліло моє
І що смутно питав я руїну німу:
«Де ж поділися ті — чи вони, може, є,—
Що тут богу служили й молились йому?»
Мені снилось, що голос до мене сказав:
«Подивись і вважай!» — І побачив я там,
Що відновленний храм образами сіяв
І що співи побожних наповнили храм.
«Придивись і прислухайсь!» — я почув, і... нема
Вже нічого, й картина змінилася вмить.
То не храм, але попелу купа сама,
То не люд, а гаддя та гробацтво кишить.
1891 р.
Заспівав би я
Заспівав би я про зиму,Що в пречисті білі шати
Одягла наш край повсюди...
Шкода праці, шкода риму,
Бо не можна ж не згадати,
Що зимою мерзнуть люди.
Заспівав би я про літо
З колосистими житами
І з гаями голосними...
Ох, те жито — панське жито,
А гаї шумлять над нами
Лозанами дошкульними!
Може б, міг я розповісти
Про красу чужого краю,
Гори, моря синю воду?
Там кричать про їх туристи,
Я ж їх слів недочуваю
Крізь всесвітній плач народу.
26 падолиста 1902 р.
Вінок
Тарасові Шевченку
в день 26 лютого
I
І ще один сьогодні рік минув,
Кобзарю любий наш, від того часу,
Як голос твій замовк для України,
Навік замовкла пісня голосна.
Ще раз нам світить день сумного свята,
Той день, що нам нагадує ще більш
Того, хто нас покинув...
Та не тільки
В цей день ми згадуєм тебе. Кобзарю,
Тебе, наш батьку, віщий наш пророче!
Чи зможе той, у кого є хоч трохи
Любові в серці до свого народу,
Хоч день один про тебе не згадати!
Народу син, та син його найкращий,
Ти був його борцем за людську долю.
В часи неволі, злиднів і темноти
Твій дух світив йому промінням сонця.
Як він терпів, корився мовчки долі,—
Твій голос був його болючим криком.
Як він забутий був у цілім світі,—
Ти розповів його колишню славу.
І в час, як ним, мов крамом, торгували,
Ти показав його високу душу.
Ти в серці ніс тягар його великий,
Святий тягар народної скорботи,
І, переливши в слово голосне,
У образах живих живеє горе
Усім очам незрячим показав,
І поки житиме народ твій рідний,
Твоя душа не вмре в його душі.
Твій рідний край не раз оплаче гірко
Того, хто так його оплакав долю.
Ні, не забудемо тебе, Кобзарю,
Довіку.
Будем, будем пам'ятати
Нашу втрату, нашу згубу:
Не прибудеш ти співати
Пісню смутку, пісню любу.
Не розкажеш нам про славу
Та про давнії події,
Щоб ізнову в душу мляву
Влити втіхи та надії.
За хвилиною хвилина,
Рік за роком проминає.
І сумує все Вкраїна,
Що тебе між нас немає.
«Тебе нема!» — вже довгий час
Ми кажемо з журбою,
А хто ж зуміє з-проміж нас
Співати за тобою?
Багато нас тепер, співців,
Та в нашім хорі чути
Гучніше інших голосів
Твій голос незабутий.
Багато ми складали слів,
Чимало в їх і змісту,
Та тільки в нас, твоїх синів,
Твого немає хисту.
І ми, так саме як і ти,
Кохаєм Україну,
Готові їй допомогти
Й служити до загину.
Ні, в нас, хоч любимо її,
Немає в серці сили,
Бо ми з душі скарби свої
Потроху розгубили.
IV
В твоїх піснях високий творчий геній
Дивує нас.
Як сталось те, що в боротьбі щоденній
Він не погас,
Що не могли йому підбити крила
Неволя й гніт?
А доля їх на тебе наложила
З дитячих літ.
Твоє життя, коли його згадати,
Наводить сум,
Та не могло від тебе одібрати
Високих дум.
І в час, як ти в неволі нудив світом
На чужині,
В твоїй душі все квітли пишним цвітом
Твої пісні.
V
В піснях, що ти покинув нам,
Ти образ дав душі святої:
Вона була величний храм
Любові до сім'ї людської.
Гарячим серцем ти кохав
Усіх, забувши власні рани,
І в слові тільки тих карав,
Хто на людей кує кайдани.
Самотня над Дніпром стоїть
Тепер могила над тобою,
Але над нами тут горить
Твій дух зорею провідною.
На смерть Лесі Українки
Світила зірка та й за гору скрилась,Пишалась гарна квітка та й пожовкла,
Співала пташка та й навіки змовкла,
І в серці туга залишилась.
І серцеві не можна не боліти,
Дарма, що інші в небі зорі сяють,
Що інші ще в гаю пташки співають
І процвітають інші квіти.
І будуть інші ще... Та серце знає,
Що вже тебе, душе висока, чиста,
Хороший квіте, зоре промениста,
Найкраща пташко, більш немає.
І довго ще, як серце піднесеться
На крилах образів твоїх високо,
Не раз блисне сльозою наше око
І болю крик з грудей озветься.
За що недоля наша невблаганно
Кепкує так! За віщо постать мила
Тієї, що життя й красу творила,
У небуття пішла так рано!
1913 р.
* * *
Як ми ждали її, віковічні раби,Як бажали, знесилені в час боротьби,
Щоб хоч промінь один серед темної ночі
Засвітив нам у змучені очі.
О прийди,— ми казали,— богине ясна!
І нехай уже край наш недолі не зна;
Хай заквітне життя на замерлому полі,—
Поведи нас до кращої долі.
О прийди ж, і тебе ми посадим на трон;
Твоя воля нам буде найвищий закон;
Ми тебе приберем у препишнії шати
Й будем гімни подячні співати.
І прийшла ти... А як ми тебе прийняли?
Замість трону на смітник тебе зволікли,
Замість шат дорогих оплюванням покрили
І твій дух у крові потопили.
О свободо! в ім'я найсвятіше твоє
В серці вбили ми все, що найкращого є,
І в нестямі звертаєм до тебе, богине,
Тільки дике рикання звірине.
Російська серенада
(ВИКОНУЄТЬСЯ
3 АКОМПАНЕМЕНТОМ БАЛАЛАЙКИ)
Нащо здалась нам культура,
Нащо новії думки?
Є в нас широка російська натура,
Є в нас міцні канчуки.
Нащо здалась нам просвіта,
Нащо ідеї нові?
Тисячу років без них пережито,
Ми ж іще й досі живі.
Нащо нам дбать, щоб признали
Скрізь у Європі нам честь?
Є в нас міністри, князі, генерали,
Батюшка цар у нас єсть.
Ми не рвемось на свободу
Й другим її не дамо,
Бо ще Крилов написав, що народу
Воля — найгірше ярмо.
Що нам Європи змагання,
Що нам у мудрих книжках?
Наше велике народне призвання —
Б л а г о н а м е р е н н
ы й с т р а х.
Сон
Я бачив сон, немов зібрались ми гуртом,
Щоб справити велике свято;
Багато нас самих сиділо за столом,
І ще прийшло гостей багато.
І гості ті були неначе й не чужі,
Але було й одміну знати,
Як кинулись вони прожогом до їжі,
Забувши нас і привітати.
І бенкет розпочавсь; як хижі ті вовки,
Глитали гості нашу страву,
А ми сховалися в далекії кутки
І відтіль їм співали славу.
І як хто з них шпурне обгризений шматок,
Ми кидались, як ті собаки,
Ловили, хто пійма, й, вернувшися в куток,
Слізьми вмивалися з подяки.
А гості жерли все; роздулися, як піч,
І, страшно вирячивши очі,
Нас лаять почали, ми ж слухали ту річ,
Як слухають слова пророчі.
І кажуть гості нам: "Ми бити вас прийшли,
Чи хочете - ми вас скараєм?"
А ми вклонилися і смирно відрекли:
"Від вас батіг нам буде раєм".
І гості крикнули: "Давайте ж нам батіг,
Бо в нас немає чим вас бити".
І миттю кожен з нас по батога побіг,
Щоб волю тих гостей чинити.
І пуги принесли, і полягли самі,
Немов на тирлі тії вівці.
Та й кару прийняли, а як устали ми,
Було червоно на долівці.
Вони ж гукнули знов: "Скажіть ви нам тепер,
Чи нас ви любите як Бога?
Чи не ховаєте в душі яких химер
Та проти нас заміру злого?"
І знов ми відрекли: "Ми любим тільки вас!
Нема в нас іншої святині".
"Так доведіть же нам, як любите ви нас,
І покажіть на власній спині!"
Тоді на честь гостям звірями стали ми
Й змішалися в безладній січі:
Ми бились, різались, топтались чобітьми,
І брату брат плював у вічі,
А інший сам собі давав ляща в лице
І смикав голову чубату,
А гості тішились та, дивлячись на це,
Аж реготали на всю хату.
І снилося мені: ми Матір волікли,
Хто за косу, а хто за ноги,
Зривали одіж їй, і били, і товкли,
Аж кості хрускали в небоги.
І стався дикий крик, пекельний, навісний...
Враз бризнули струмки криваві...
Тут кинувсь я від сну, але той сон страшний
Мене не кидає й на яві.
У серпні 1893
Апетит
Від дорожнечі й без харчівЗміцнивсь я в апетиті.
Чого б я тільки не поїв!
Усе — що є на світі.
Коли б Дунай, Дніпро й Десна
Несли саму сметанку,
Я вранці б випив їх до дна,
Неначе кави шклянку.
Коли б з хребтів Карпат усіх
Поребрина настала,
Я разом би упорав їх,
Замість шматочка сала.
А Чорне море тут як стій
Щоб з рибою зварилось,—
Пішло б за юшку в шлунок мій,
Ніде б не зачепилось.
Якби з партійних хлопчаків
Зробилися курчата,
То всіх, усіх би я поїв,
І навіть без салата.
Коли б же стали пиріжки
З шрапнелі в та набоїв,
Я за хвилину б залюбки
Європу обеззброїв.
І то найбільше б придалась
Мені остання страва,
Бо через неї б піднеслась
Угору людська справа.
Та й сам я слави б заробив
Перед широким світом,
Бо всі б народи замирив
Великим апетитом.
Чому люде лихі
Чого-то в світі стало,
Що так багато є людей,
А добрих з них так мало.
Що вже не жди від їх добра,
А всякої напасти,
Що на 'дного, що вміє дать,
Є сто, що вміють красти.
Чого ми бачим скрізь війну,
А не братерську спілку,
Чого ми любим пити кров
Ще більше, ніж горілку.
Я зрозумів усе, як став
Святе письмо читати,
Щоб зрозуміти й ви могли,
Ось точні вам цитати.
«Створивши світ, подумав бог
Про створення людини,
І от узяв та накопав
Пудів з чотири глини,
І, замісивши з кізяком,
Як для обмазки хати,
Зліпив Адама й під тинок
Поставив просихати.
А як здалось, що він просох,
Дмухнув у нього душу,
Тоді в садок едемський свій
Пустив його під грушу».
Як можна бачить вам із цих
Подробиць історичних,
У справі цій не обійшлось
Без помилок технічних.
Найперше: нащо вжив творець
Звичайну жовту глину,
Коли він легко міг найти
Багато каоліну;
По-друге, глину з кізяком
Який гончар замісить?
Якби якийсь таке зробив,
Його б могли повісить.
Нарешті, необачно й те:
Вдихати дух у форму,
Не пропаливши на огні
Її як треба, в норму.
Адам розсохся вже, як ждав
Фабричної ще марки,
Тоді ж із його дух святий
Геть вилетів крізь шпарки.
Лишились глина та кізяк
Основою людини,
Тому-то люди по цей час
Не ліпші від скотини,
І через те душа людська,
Від першої минути,
Не божеством, а кізяком
Довіку буде тхнути.
Новий заєць на вловах
Я хочу нагадати вам, панове,Криловську баєчку про зайця русака:
Звірячий гурт, зібравшися на лови,
Піймав ведмедика-большовика,—
Бо всі ведмеді щирі комуністи,
Коли чужого хочуть попоїсти.
Отож, піймавши ворога того
Та вбивши, почали ділить його.
Коли це заєць плиг із-за ліщини,
Та в атамана звірів із-під лап
Він за ведмеже вушко: хап!
«А ти з якої наших військ частини?—
Кричать йому.—Хіба ж ти воював?»
«Я вам, панове, помагав,—
Він каже,— це ж вам я нагнав ведмедя з лісу».
«Ну й спритний же який ти до брехні!
Таких немає в нашій стороні!
На ж, ось тобі шматок і геть ік бісу!
Ха, ха, ха, ха! От русачок,
Дотепний землячок!
Ну й насмішив же нас, псяюха!»
І заєць за брехню дістав пів-уха.
Це так було в Московщині колись.
Тепер зайці вже інші повелись.
І як такий русак приходить на Вкраїну,
Тоді як ворога вона побила вкрай,
То вже не просить з здобичі частину,
А тягне все, як свій законний пай.
Мовляв, на те й здались чуже завзяття й праця,
Щоб мав я що ковтнуть і чим повеличаться.
Та. дяка богові, й ловці тепер не так.
Як перше, дивляться на тих зайців-сіпак
І тим, хто краде плід чужої перемоги,
Покажуть ще, як правлять козам роги.
Дещо про свободу
«Самовизначення для всіхНародів світу — наше гасло»,—
Антанта каже, і мені
Та мова, як по серцю масло.
І ще б пак: бо чи ж я не син
Свободолюбного народу?
Спасибі ж тіточці, вона
Готує, певно, й нам свободу.
Ми всіх,— так тьотя прорекла,—
Озброїм проти большовизму,
Щоб од народів одвести
Страшну всесвітню катаклізму.
І от озброїла ляхів,
А ті, не знавши, видно, броду,
Пішли на мирний наш народ...
Це нам дають таку свободу.
Імпер'ялісти москалі
Від неї теж дістали зброю
І от воюють проти нас,
Що так бажаємо спокою.
А бандам спільних ворогів
Найкращу тим дають нагоду
Сміліше нищити наш край.
Це нам дають таку свободу.
В краю Вольтера і Руссо
Свободою щось дивне зветься,
А бандами там звуть народ,
Що за права людини б'ється.
І от нас віддають катам,
Щоб кров точили з нас, як воду.
Невже ж не вдячні ми за те,
Що нам дають таку свободу?
Шляхи
Я більш люблю шляхи земні,Аніж шляхи космічні.
На те я маю сто причин,
І всі вони логічні.
Візьмім залізну колію:
Ви їдете до Львова
Або до Відня (про Москву
Я не скажу ні слова).
Взяли білет, у торбу хліб
Поклали на дорогу,
До того ще, як гроші є,
Півлітри на підмогу,
На лавку сіли та й — марш-марш!
Вози загуркотіли,
І ви поїхали, як пан,
Туди, куди хотіли.
Спокійно й чемно, а як хтось
Украде ваш пакунок,
Моральну втіху вам подасть
Найближчий постерунок.
Ви в кожнім разі, ручусь вам,
Доїдете до міста,
Якщо катастрофа якась
Із вас не зробить тіста.
В дорозі ж — то-то вам добро!—
Повз вас іде картина
Гаїв, ланів, руїн і міст,
Неначе фільма з кіна.
І з світом зовнішнім зв'язок
Ви маєте на диво:
На кожній станції буфет,
Де є горілка й пиво.
Але небеснії шляхи—
Щось зовсім невигідне.
Візьмім такий-от паротяг,
Як наше сонце рідне.
(Бо ще багато є й чужих,
Сказати в дужках треба).
Куди веде свої вози
Та «колісниця Феба»?
Іде, точніш сказать, летить
Кудись до Геркулеса,
А не подбали колію
Їй дати під колеса.
І вісім тих возів-планет,
Прив'язані на шнурі,
Летять із нею, крутячись,
Немов їм тісно в шкурі;
Бо нічийого багажу
В них напхано без міри,
І тільки що сферичний дах
Обсіли пасажири.
Ногами в одну точку всі
І врозтіч головами:
Не розбереш, хто з їх сидить
Не догори ногами.
Довіку їдуть. А куди? —
Маршрут їм невідомий,
І перед ними краєвид
Однаковий до втоми.
Вагони добрі, що й казать,
Але я маю гадку,
Що краще б дать для злуки їх
Якийсь місток чи кладку,
Щоб доживотний пасажир
Мав право по закону
І змогу завше перейти
До іншого вагону,
Коли в своєму вже нема
Спокійної минути,
Коли сусіди — вороги,
Що не дають дихнути.
Нещасний наш вагон — земля!
Я присягтись готовий,
Що це товарячий вагон,
А вже ж не особовий.
Розгляньте пасажирів склад,
Такий, який він нині:
Тут домінує всякий звір
Або звичайні свині.
А люди, що між ними є,
Найбільше людожери.
Ах, дайте, дайте нам місток
До Марса, до Венери!
Не нищать, може, там людей,
Не продають на ринку;
Там, може, втомлена душа
Зазнала б відпочинку,
І десь там я зложити б міг
Хвалу природі-неньці,
Бо, може ж, там нема Чека
І всяких конференцій.
18 травня 1922.
Джерело: Володимир Самійленко, Твори
Київ, "Дніпро", 1990.