|
|
Володимир СамійленкоГеростратМОНОЛОГ У ТРЬОХ СЦЕНАХ Діється в Єфезі в 356 році до Р. X. Дійова особа — ГЕРОСТРАТ І Як тихо ніч чудове покривало Розкинула над сонною землею! Ніде ні гуку; все кругом поснуло, І тільки зорі високо тремтять, Розсипавшись по дивній ризі неба, Та дивляться згори на землю, наче Очей тих невсипущих міріади. О зорі-очі! Я при сянні вашім Не раз блукав самотній уночі І вдвох із смутним серцем вів розмову. Я в вас питався, невсипущі очі, Питався сто разів, щоб одповіли На запитання тяжкії мої, На котрі наше все знаття земнеє Не мало сили відповіді дати. І ви так само лагідним промінням Світили, ви тремтіли в високості, Чудовні очі, в котрих одбивалась Одвічна, невмируща, вища думка... І думка та мені не відкривалась, І ви, дивившись, таїну ховали... О, хто ж, о, що ж мені промовить слово? О земле пишная, тебе питаю! О небо, злотом затканий блаките, До тебе я звертаюся з питанням! О все створіння дивнеє, безкрає! Скажіть мені, навіщо ви безсмертні, Навіщо вам кінця нема й почину,— Вам, що душі не маєте, ні думки; А я, між вас розумная істота, Я мушу вмерти, за хвилину зникнуть; Я, що можу вас розумом дознати, Котрий даю вам мення і названня І розрізняю в вас добро і зло,— Я мушу вмерти, і той самий час, Що я ділю на роки, дні й години, Мене в ніщо поверне... Горе, горе!.. Але ж душа моя бажає жити, Але я хочу чути й знать довіку, Дивитись на оцю красу створіння, Втішатись радістю правдивих діл, Боліти й мучитись, неправду зрячи! І все те довго-довго, віковічно... Та ні, дарма бажання,— за хвилину Увірветься життя коротка нитка, І за хвилину вже мене не стане: Нема очей, що бачити хотіли, Немає розуму, що знання прагнув, Немає навіть самого бажання... Кінець... Ніщо... Ніщо, та й годі. Так!.. Але як так, нащо було родитись? Навіщо се життя тоді здалося? Коли не вічність, то не все одно Хіба, що рік, що десять, що нічого? О Мойра, Мойра! Люта, невблаганна! Замість безсмертя людям ти дала Даремнеє бажання, а надію Лишила тим, хто розумом дитина. О, відбери ж од мене розум мій, Дай вірити тому, що буть не може: Бо без цієї віри я не можу Щасливим бути в цім житті злиденнім! II Нащо здалось мені моє життя? Хіба на те, щоб дожидати смерті Та долю дякувать за кожний день, Що з ряду довгого віків одвічних Вона мені схотіла відступити?.. Але навіщо цей нікчемний жарт? Хіба не краще так сказати долі: «Візьми твій дар нікчемний,— ось де він; Не хочу я твоєї милостині!» Сказати,— так сказати зміг би я, Але де сила, щоб оте справдити? Хіба зробив би я не навпаки, Коли б прийшов час страшного сконання, Хіба б я не сказав: «О, підожди, Моя ти смерте, дай іще пожити Хоч рік один, хоч день, хоча хвилину!..» Ні, не тому життя свого рішатись, Хто тільки вічністю задовольниться. О, що ж робити, щоб і смерть саму Перемогти і долю одурити? Невже немає способу такого? Ні... Кожний умира, і ряд віків його без жалю забуттям покриє. О, що кажу я? Що кажу? Хіба ж Усіх покрило забуття собою? Хіба таких на світі не було, Що їх ім'я віки переживає? О Ахіллесе! Гекторе! Патрокле! О тіні велетнів славетних наших! О славнії творці, поети вмерлі! Немає вас, а слава ваших діл Пережива людськії покоління, І ймення ваші в пам'яті людей Зістануться навіки незатерті, А будуть завш поверх усіх імен. Так масло чистеє в воді не тоне, Хоча б налив на його ціле море: Воно спливе наверх так самочисте; Так сонця ясного не скриють хмари, Нехай зберуться скрізь на цілім небі: Розійдуться вони,— і знов, як перше, Воно засяє світлом променистим. О велетні герої! Вас згадавши, Я душу смутную свою розважив. Так, значить, можна смерть перехитрити, І хоч не жити справді на землі, Та все ж себе частину тут покинуть І частку ту, ім'я, зробить безсмертним. Нехай же приклад ваших славних діл Навчить мене й моє ім'я прославить, Щоб, переживши самого себе, Зістався я навіки в згадці люду. О, я зроблю велике щось таке, Що буде більше над діла героїв, І піднесуть високо всі віки Над всі імена ім'я Герострата! III Ні, не мені творить діла славетні І не мені прославити себе... Чи єсть нещастя більше, як бажати Вчинити щось велике й не змогти Найменшого вчинити діла навіть?! Недавно ще я думав, що я зможу Великим ділом здивувати землю, І вже тепер напевно я дізнавсь, Що я не зможу вдіяти нічого, Що вдався я невдатний ні до чого. Був час — я думав, що військова слава У бої з ворогом мене покриє, І що ж?— У першій бійці з ворогами Я втік, перелякався смерті: так Нікчемний раб од батога тікає. Я побоявся, що сконаю нагло, Не вдіявши великого заміру, І невимовний жах поніс мене Від бою страшного геть-геть далеко, І вже не скоро я опам'ятався. Я кляв себе, я з себе глузував, Я сам себе соромився, та діла Не можна вже було вернути. Потім Я думав ще поезії віддатись; Але з моєї першої поеми Усі сміялись тільки: скоро й сам Побачив я, що я й на те не вдатний. За друге все я навіть і не брався: Я знав кінець, іще й не починавши... І от тепер до першого страху Перед нікчемністю й небуттям вічним Ще долучилася жадоба помсти. Кому — не знаю: не богам Олімпа, Бо їм не вірю я; не другим людям, Бо знаю я, що не повинні люде; — Але жадоба невгамовна помсти За власную нікчемність, як огонь, Пече мене і не дає спокою. А першеє жадання діл великих Не згасло теж і груди розпаляє... О, що ж зроблю я? що зроблю тепер Я, що нічого не можу зробити? Чи я стерплю, щоб вічність тим досталась, Хто навіть і не думає про неї, Хто, може, й се життя вважає довгим? Ха, ха!.. тим навіть, хто не жив ніколи, Дістанеться хвала людська навіки. Безсмертні, бач! Кроніон! Гера! Феб! І Артеміда!— всі вони безсмертні, Хоч не були зовсім, а Герострат, Котрий не важить їх усіх ні за що, Той — ефемерная істота. Навіть Сей храм, сей свідок заблуду людського, Бездушная будова, що звели Такі ж, як я, створіння ефемерні, І той переживе віків багато, Стоятиме й тоді, коли мої Кістки потліють і ім'я погине... О, страшно як! Мішається мій розум... Невже нічого я?.. Знайшов! Знайшов! Не ділом хвальним я себе прославлю: Нехай страшне, нечуване злочинство Ім'я моє вікам перенесе; Нехай усяк, здригнувшися від жаху, Страшне ім'я промовить — Герострат! Нехай діди, розказуючи внукам Про вчинок мій, їм скажуть: се зробив Безумець Герострат... Але до діла! Сей храм, що будувався стільки років, На котрий стільки сил зложили люде, І часу стратили, й скарбів усяких, Котрий стоїть окрасою землі І славою безсмертною богині, Сей пишний храм, сю святощ для народів Зруйную зараз я в одну годину. Всі сплять кругом. Ніхто не перешкодить... Я зараз же... (Біжить до храму й креше вогонь). Огонь, ось хто поможе Мені моє вчинити діло. Ну ж, Пали мерщій сю гордую будівлю; Нехай вона скалками розлетиться. Й розсиплеться. Руїною страшною Своє ім'я спасу я від руїни. (Підпалює храм). Готове вже. Тепер ніхто не зможе Мого страшного діла зупинити. Горить! Горить! О, як загоготіло! Ха! ха! ха! ха! Безсмертна Артемідо! Рятуй свій храм. Чого ж ти не рятуєш? Адже безсмертна ти, адже могуча, А Герострат— нікчемнеє створіння. Ха! ха!.. як легко я твою величність Нікчемністю своєю переміг! Ага! Шкварчить! Ха! ха! ха! ха! Нехай! Нехай ще краще розгориться. Потім, Коли тут камня цілого не стане, Піду я й об'явлю своє ім'я. Ха! ха! ха! ха! Чому раніш не знав я, Що легко так безсмертним можна стати? Тепер безсилий час мого ім'я Не зможе стерти з пам'яті людської, І скрізь, де знатимуть діла героїв, Згадають теж безумця Герострата. (У храмі починається галас і біганина. Гасять огонь). Що, гасите? Ні, пізно, пізно вже: Не загасити вам моєї слави! Вона безсмертна! Чуєте?— безсмертна!! 1888 р., 9 липня Джерело: Володимир Самійленко, Твори Київ, "Дніпро", 1990.
Поезія. Зміст Вишиванка з колекції Світлани Ткаченко |
|
|