|
|
Леся УкраїнкаПоезіїЯк дитиною, бувало * * * Як дитиною, бувало, Slavus-Sclavus*Слов'янщина! — який величний гук,Який широкий і містично темний. І скільки літ і як багато рук Для неї будували храм таємний. Посеред храму п'єдестал звели І статую поставили на ньому, І вид, немов Ізіді, зап'яли Покровом щільним ідолові свому. Стоїть таємна статуя давно, Час тихо упливає рік за роком, І досі ще нікому не дано В лице їй глянути одважним оком. А що ж величної Слов'янщини сини, Німої матері проречистії діти, Між людьми чим прославились вони? Чим похвалитись їм, з чого радіти? Дивітеся: з них кожний, як один, Що світ би здержав на плечах здорових, Міцний, як дуб кремезний, слов'янин Покірно руки склав в кайданах паперових Та раз у раз поклони низькі б'є Перед стовпом, короною вінчанним, Порфірою укритим; стовп той є По праву спадщини царем названий. І кожний весь в крові, в сльозах його лице, Троїстая нагайка тіло крає, А він ховаючись плете сильце І братові під ноги простирає. Колись, бувало, сильний чуженин Слов'ян-рабів виводив на майдани,— Тепер, куди не глянь, усюди слов'янин На себе самохіть кладе кайдани, І кажуть всі: варт віл свого ярма, Дивіться, як покірно тягне рало! Ні, ймення слов'янина недарма Синонімом раба між людьми стало! * Слов'янин-раб (лат.). До товаришівО, не забуду я тих днів на чужині,Чужої й рідної для мене хати, Де часто так приходилось мені Пекучу, гірку правду вислухати. Уперше там мені суворії питання Перед очима стали без покрас; Ті люди, що весь вік несли тяжке завдання, Казали: «Годі нам, тепер черга на вас, На вас, робітники незнані, молодії... Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам. Невже ті голоси несміливі, слабкії, Квиління немовлят — належать справді вам? Невже на всі великії події, На все у вас одна відповідь є — Мовчання, сльози та дитячі мрії? Більш ні на що вам сили не стає? Невже се так?..» Я мовчки все приймала; Чим мала я розбить докори ці? Мов на позорищі прикута я стояла, І краска сорому горіла на лиці... Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою, Що вже й докори сі вас не проймуть? Чи так задавлені неволею, журбою? Чи, може, маєте яку яснішу путь? Подаймо їм великую розвагу, Скажім і докажім, що ми бойці сами; А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу — Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми! 1895 р. Товаришці на споминТоваришко! хто зна, чи хутко доведетьсяПровадить знов розмови запальні, Нехай, поки від них ще серце б'ється, Я вам на незабудь спишу думки сумні. От, може, вам колись,— часами се буває,— Розглянути старі шпаргали прийде хіть, Ваш погляд сі щілки, блукаючи, спіткає І затримається при них на мить. І вам згадається садок, високий ґанок, Летючі зорі, тиха літня ніч, Розмови наші, співи й на останок Уривчаста, палка, завзята річ. Не жаль мені, що се вам нагадає Запеклої ненависті порив. Що ж! тільки той ненависті не знає, Хто цілий вік нікого не любив! Згадати тільки всі тяжкії муки, Що завдали борцям за правду вороги,— Кому ж не стиснуться раптово руки Від помсти лютої жаги? Ні, жаль мені, що й сей порив погасне, Як гасне все в душі невільничій у нас. Ох, може б не було життя таке нещасне, Якби вогонь ненависті не гас! Лагідність голубина, погляд ясний, Патриція спокій — не личить нам. Що вдіє раб принижений, нещасний, Як буде проповідь читать своїм панам? Так, ми раби, немає гірших в світі! Фелахи, парії щасливіші від нас, Бо в них і розум, і думки сповиті, А в нас вогонь Титана ще не згас. Ми паралітики з блискучими очима, Великі духом, силою малі, Орлині крила чуєм за плечима, Самі ж кайданами прикуті до землі. Ми навіть власної не маєм хати, Усе одкрите в нас тюремним ключарам: Не нам, обідраним невільникам, казати Речення гордеє: «Мій дом — мій храм!» Наука наша — скарб, закопаний в могилу, Наш хист — актор-кріпак в театрі у панів, Непевні жарти тне, сміється через силу, Поклонами спиняє панський гнів. Релігія у нас — то морок темний, Єгипетських жерців деспотія важка, Закони й право — то устав тюремний, Родинні зв'язки — ниточка тонка. Народ наш, мов дитя сліпеє зроду, Ніколи світа-сонця не видав, За ворогів іде в огонь і в воду, Катам своїх поводарів оддав. Одвага наша — меч, политий кров'ю, Бряжчить у піхвах, ржа його взяла. Чия рука, порушена любов'ю, Той меч із піхви видобуть здола? Нехай же ми раби, невільники продажні, Без сорому, без честі,— хай же й так! А хто ж були ті вояки одважні, Що їх зібрав під прапор свій Спартак?.. О, сором мовчки гинути й страждати, Як маєм у руках хоч заржавілий меч. Ні, краще ворогу на одсіч дати, Та так, щоб голова злетіла з плеч! 17-VIІ-1896 * * * І ти колись боролась, мов Ізраїль, 10-ІХ-1904. Зелений Гай Джерело: Леся Українка, Твори в десяти томах. |
|
|