Леонід Терехович

Ще не пора...

Новорічна фантасмогорія

Червоний півень ще не проспівав,
ще вітер не приніс криваву зливу,
в душі-калині мають доспівать
скривавлено-червоні грона гніву.

Але видіння грізне із пітьми
встає над світом з небесами врівень:
червоний півень рвучко б'е крильми, –
розбурханий, страшний червоний півень.
1.01.92

***
Я зацікавивсь словниками:
як треба – завжди чи завжди?
Бо пам'ять, мов коса на камінь,
наткнулась на старі сліди.

Можливо, й не сліди, а послід,
зоставшийся від тих часів,
коли і діти, і дорослі
шарахалися рідних слів,

і звично всі привчались “штокать”,
та мовний “суржик” берегли,
і мову нищили жорстоко,
хоч погубити й не змогли...

На царині живої мови
нехай росте старе й нове;
скалічене, та рідне слово
усі часи переживе!

Оптимістично так сказавши,
від безсловесної нужди
йдемо до мови завжди й завше,
і повсякчасно, і завжди.
21.05.91

БатьківщИна чи БАтьківщина?

Від Чукотки та аж до Прибалтики –
Батьківщиною все це було...
А тепер починаю балакати
й на кордони нарвусь, як назло.

Тільки ненька одна – Україна –
ще по-рідному з'єднує нас,
та, до речі, й вона ж не єдина:
тут і Захід, і Крим, і Донбас...

Як послухаю заклики дужі,
то гадаю і сам: а чому ж?..
Якби море розлить на калюжі,
от би вийшло багато калюж!

Проживаю в постійній кручині
і нікого не слухаю я,
по народженню – щирий кучинівець...
Батьківщина ж – то хата моя!
12.11.91

Ще не пора...

Кучинівцям.

Ще не пора радіти понад міру,
ще не пора, напевно, забувать,
як комуністи релігійну віру
старалися в народі убивать...

Ще не пора заснуть в надіях щемних,
продавши душу розчерком пера,
де молодий, заляканий священник
для комуністів підписи збира...

Ще не пора забути осторогу,
бо знову бачимо – то тут, то там –
людей, які, звичайно ж, вірять Богу,
а душу все ж відписують чортам!
4.10.91

***
Я двічі зі смертю був око на око
ще двічі вона мене била жорстоко,
ще двічі від мене негідно тікала,
боялась, бо знала, що смерть – то не кара.

Я знаю, що мене вона не забуде,
і відступу третього разу не буде,
та знаю також, що лякатись не стану,
і в очі нахабні нескорено гляну.
1992

Долг и плата

Кому-то наш интернациональный долг
вполне понятен и невинно-розов…
А мы подчас не можем принять в толк
необъяснимость каверзных вопросов:
кому нужна
                      бесцельная война?..
Кто выдумал её,
                          да недодумал?..

Плати свой долг,–
                              или костьми ложись.
Плати,
                  крутых сомнений не затронув.
И мы в боях
                          размениваем жизнь
на мелочи отстрелянных патронов.

Чтоб нашу плату оценить верней,
не верьте ни наградам,
                                      ни почёту;
а лишь зачтите по большому счёту,
седины постаревших матерей!..
1988 ?